Межі обов’язковості правових висновків Великої Палати Верховного Суду: процесуальний аспект

ЄСПЛ неодноразово зауважував, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який вимагає, щоб за остаточного вирішення справи судами їхні рішення не викликали сумнівів (рішення ЄСПЛ у справі «Брумареску проти Румунії» від 28 листопада 1999 року № 28342/95, § 61). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, підриває таким чином принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення ЄСПЛ у справі «Парафія греко-католицької церкви в м. Лупені та інші проти Румунії» від 29 листопада 2016 року № 76943/11, § 123). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення ЄСПЛ у справі «С.В. проти Сполученого Королівства» від 22 листопада 1995 року № 20166/92, § 36).

Єдність судової практики традиційно забезпечується через обов’язковість правових висновків Верховного Суду, зокрема Великої Палати. Водночас така обов’язковість не є абсолютною і передбачає дотримання встановленої процесуальної процедури їх формування.

Приводом для написання цієї статті слугували окремі думки, висловлені суддями Верховного Суду Кравчуком В.М., Шарапою В.М. та Берназюком Я.О. до постанови у справі № 200/2309/25 від 17 лютого 2026 року, ухваленої Верховним Судом у складі судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду. В цілому ці окремі думки поєднує те, що судді вважають порушеним порядок, встановлений процесуальним законодавством, щодо відступу від правової позиції, сформованої Великою Палатою Верховного Суду, викладеної в постанові в справі № 240/9028/24 стосовно визначення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який використовується для розрахунку грошового утримання судді (довічного грошового утримання судді у відставці).

З огляду на це на підставі аналізу справ № 240/9028/24 (Велика Палата Верховного Суду) та № 200/2309/25 (об’єднана палата Касаційного адміністративного суду) хочу актуалізувати запитання: чи може правовий висновок вважатися обов’язковим, якщо він сформований поза межами правового питання, яке стало підставою для передання справи на розгляд Великої Палати?

Процедура передання справи до Великої Палати Верховного Суду визначена статтею 346 Кодексу адміністративного судочинства України.

Зокрема, відповідно до частини 5 статті 346 КАС України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і таке передання необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики.

Відповідно до частини 6 статті 346 КАС України передання на розгляд Великої Палати здійснюється шляхом прийняття вмотивованої ухвали, в якій мають бути обґрунтовані підстави такого передання.

Відповідно до пункту 5 частини 2 статті 236 КАС України суд має право зупинити провадження у справі, якщо в подібних правовідносинах справа передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Мета цієї норми очевидна: забезпечити єдність практики, гарантувати сторонам можливість дочекатися правового висновку, уникнути суперечливих рішень.

Таким чином, сама процедура передання справи до Великої Палати створює для учасників процесу легітимне очікування, що правова позиція буде сформована в межах визначеного питання і стане орієнтиром для вирішення їхніх справ.

Воднораз, як випливає з ухвали Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 28 січня 2025 року в справі № 240/9028/24 про передання цієї справи на розгляд Великої Палати ВС, виключна правова проблема була окреслена як необхідність надання системного тлумачення норм чинного законодавства України, яке було прийнято на виконання рішення Конституційного Суду України від 18.02.2020 № 2-р/2020, якими законодавець передбачив порядок переведення судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищого господарського суду України, Вищого адміністративного суду України до апеляційного суду чи місцевого суду, а також виплату щомісячного довічного грошового утримання в разі звільнення у відставку в контексті пункту 14-3 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII, відповідно до яких із 27.12.2023 (дата набрання чинності Законом № 3481-IX) позивач за статусом, рівнем грошового забезпечення та рівнем соціально-побутового забезпечення прирівнюється до суддів вищих спеціалізованих судів, суддівська винагорода яких визначена приписами статті 135 Закону № 1402-VIII.

Однак питання щодо відступу від правових позицій, сформованих усталеною судовою практикою Верховного Суду стосовно вирішення судами спорів щодо застосування розрахункової величини, встановленої законами України про державний бюджет для визначення посадового окладу судді, не було визначено як підстава передання справи на розгляд Великої Палати.

Попри це, Велика Палата Верховного Суду відступає від висновків, викладених у постановах Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 13 липня 2023 року у справі № 280/1233/22 та 21 березня 2024 року у справі № 620/4971/23, і зазначає про те, що починаючи з 2021 року в законах про державний бюджет України на відповідний рік встановлювався на 1 січня відповідного календарного року грошовий розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який має застосовуватися для визначення базового розміру посадового окладу судді.

Фактично це означає:

• розгляд питання, яке не було передано відповідно до процедури, визначеної статтею 346 КАС України;
• формування правового висновку поза межами процесуальної підстави;
• порушення встановленої процедури розгляду справи;
• порушення процесуальних прав учасників справ відповідно до статті 236 КАС України, а також позбавлення суддів першої та апеляційної інстанцій, Верховного Суду, що розглядали справи в подібних правовідносинах, можливості скористатися правом зупинення провадження та обґрунтовано очікувати правового висновку Великої Палати в межах переданого питання.

Однак Велика Палата:

• сформувала висновок із питання, яке не було передано на її розгляд як виключно правову проблему;
• фактично позбавила сторони можливості передбачити наслідки розгляду;
• створила ситуацію «процесуальної несподіванки».

На мою думку, це підриває принцип правової визначеності та довіру до судової процедури. У такому випадку механізм, передбачений статтею 236 КАС України, втрачає сенс, оскільки суди та учасники процесу не можуть передбачити, яке саме правове питання буде вирішене Великою Палатою.

Наразі у справі № 200/2309/25 об’єднана палата Касаційного адміністративного суду застосувала інший підхід до визначення прожиткового мінімуму. Згідно з висловленими правовими позиціями в окремих думках суддів до цієї постанови Суду, останній у цій справі фактично відступає від правових позицій Великої Палати ВС, а такий відступ здійснено без дотримання вимог статей 346-347 Кодексу адміністративного судочинства України.

Водночас така оцінка є спірною з огляду на те, що:

• правовий висновок у справі № 240/9028/24 сформований із порушенням процесуальної процедури;
• він не відповідає межам підстав, визначених ухвалою про передання;
• відповідно, не створює обов’язку для інших судів щодо його застосування або відступу від нього.

Тож критика на адресу об’єднаної палати Касаційного адміністративного суду щодо недотримання процедури відступу видається неповною без попередньої оцінки дотримання процесуального порядку формування самого правового висновку Великої Палати Верховного Суду.

Крім того, аналіз тексту постанови від 17 лютого 2026 у справі № 200/2309/25 свідчить про те, що в цій ситуації йдеться не про відступ, а про обґрунтоване незастосування такого висновку, адже правовідносини в цих справах не є подібними, про що Суд зазначив у своїй постанові. Достатньо лише згадати, що в цій справі питання про право судді у відставці отримувати довічне грошове утримання, керуючись прожитковим мінімумом, встановленим для працездатних осіб у розмірі 3028 гривень, а не 2102 гривні, вирішено в іншій справі, рішення в якій набрало законної сили і підлягає безумовному виконанню.

І наостанок. Усталена практика Верховного Суду спирається на те, що коли закон суперечить положенням Конституції, суд зобов’язаний застосовувати Конституцію як акт прямої дії, незалежно від того, чи був відповідний закон визнаний неконституційним. Зокрема, Верховний Суд зазначав, що в такому випадку суд не застосовує закон, який суперечить Конституції, а застосовує безпосередньо її норми.

Такий підхід узгоджується з конституційним принципом найвищої юридичної сили Конституції України та її прямої дії, що передбачає пріоритет її положень у разі колізії з нормами законів.

Водночас у справі № 240/9028/24 Велика Палата Верховного Суду фактично продемонструвала інший підхід, вказавши на необхідність застосування закону про державний бюджет з огляду на те, що він не був визнаний неконституційним. Однак Велика Палата не надала оцінки раніше сформованим правовим висновкам Верховного Суду, з якими її позиція, як видається, не узгоджується.

Таким чином, у практиці Верховного Суду виникає внутрішня суперечність: з одного боку, визнається можливість прямого застосування Конституції в разі колізії із законом, а з іншого — пріоритет надається закону, який не пройшов перевірку на конституційність, але потенційно суперечить Основному Закону.

Висновки

На мій погляд, повноваження Великої Палати Верховного Суду є похідними від ухвали про передання справи на її розгляд відповідно до частини 5 статті 346 КАС України. Формування правового висновку поза межами визначеної ухвалою підстави є порушенням процесуального порядку. Такий висновок не може вважатися обов’язковим для інших судів. Порушення процедури нівелює гарантії, передбачені статтею 236 КАС України, зокрема право сторін очікувати на правовий висновок у межах переданого питання.

Верховний Суд не є суб’єктом, що стоїть поза процедурою. Його авторитет ґрунтується не лише на змісті правових висновків, а й на дотриманні процесуальних гарантій їх формування. Порушення цих гарантій ставить під сумнів не тільки конкретний правовий висновок, а й сам механізм забезпечення єдності судової практики. І тут недостатньо посилатися на пріоритет правового висновку Великої Палати Верховного Суду виключно за темпоральною новизною. Вирішальним є не лише те, коли такий висновок сформульований, а й те, чи був він сформульований із дотриманням процесуальних вимог, передбачених законом.

Інакше обов’язковість правового висновку трансформується з гарантії єдності судової практики в джерело правової невизначеності.

Автор статті: Ольга Панченко, суддя у відставці, адвокат

Джерело: ЮП