Робота адвоката із електронними та речовими доказами у цивільній справі

Чинному цивільному процесуальному законодавству відоме поняття електронних та речових доказів. Якщо другі відносно рідко фігурують у цивільних справах, а якщо і досліджуються судами, то переважно по певних категоріях справ, то перші з’являються у переліку доказів, запропонованих для дослідження і оцінки суду все частіше. Є колеги-адвокати, які ще пам’ятають телефони-автомати, друкарські машинки та рахівниці у продуктових магазинах, але сьогодні в електронному варіанті пересилання текстів позовних матеріалів, копій справ, проектів процесуальних документів, наукових праць чи цілого досьє по справі займає лічені секунди.

Дійсно, людство увійшло в епоху стрімкого розвитку електронних технологій, який рухається у геометричній прогресії. Тому не дивно, що інформація, котра міститься на електронних носіях, може використовуватися як доказ у цивільній справі. Більше того, станом на сьогодні стоїть питання про рекодифікацію цивільного законодавства, пов’язану насамперед з приведенням його у відповідність до рівня розвитку електронних технологій. Відповідно до ст. 100 ЦПК України електронними доказами є інформація в електронній (цифровій) формі, що містить дані про обставини, що мають значення для справи, зокрема, електронні документи (в тому числі текстові документи, графічні зображення, плани, фотографії, відео- та звукозаписи тощо), веб-сайти (сторінки), текстові, мультимедійні та голосові повідомлення, метадані, бази даних та інші дані в електронній формі. Такі дані можуть зберігатися, зокрема, на портативних пристроях (картах пам’яті, мобільних телефонах тощо), серверах, системах резервного копіювання, інших місцях збереження даних в електронній формі (в тому числі в мережі Інтернет). Саме так сформульована відповідна процесуальна норма. Діє законодавство, яке врегульовує правила обігу електронних документів, електронну комерцію тощо.

Подібна інформація також може бути за своїм змістом доказовою. Речові докази законодавець формулює як предмети матеріального світу, які своїм існуванням, своїми якостями, властивостями, місцезнаходженням, іншими ознаками дають змогу встановити обставини, що мають значення для справи (ст. 97 ЦК України). Важко уявити справу про цивільно-правові наслідки дорожньо-транспортної пригоди, відшкодування шкоди, заподіяної залиттям, спору з приводу захисту прав споживачів, розподіл спільної нерухомості між її співвласниками, де не фігурували б речові докази. Але все ж таки цей вид засобів доказування притаманний насамперед певним категоріям справ. Питання про розмежування електронних та речових доказів носить практичний характер. Адже, формулюючи клопотання про дослідження у судовому засіданні того чи іншого джерела доказів, адвокат повинен правильно визначити вид доказової інформації, який він проситиме дослідити. Якщо доказом є певне голосове чи відеоповідомлення — доказ, безсумнівно, є електронним.

Читайте статтю: Тактика допиту в цивільній справі: практичні поради

Якщо адвокат заявляє про фальсифікацію письмового доказу, який міститься у матеріалах справи, — цей доказ набуває статусу речового і саме як такий повинен досліджуватися, наприклад, експертом-графологом. Важко уявити адвоката, котрий, заявивши перед судом клопотання про дослідження певного засобу доказування, з задоволенням вислуховуватиме у відповідь зауваження головуючого про неправильне формулювання природи такого доказу. Застосування на практиці процесуальних норм, присвячених як електронним (які являють собою відносну нормативну новелу) так і речовим доказам викликає низку питань. Які саме засоби доказування є електронними, а які — речовими, якими ознаками характеризується оригінал таких засобів доказування, а які належать до копій, за дотримання яких умов такі джерела доказів є належними та допустимими тощо. Висвітленню цих питань з відображенням власної думки автора присвячена ця публікація.

Існують процесуальні норми, дотримання яких є необхідним для визнання електронних засобів доказування допустимими у цивільній справі. Будучи обізнаним із їх змістом і маючи професійні навички правильного застосування цих приписів адвокат може обґрунтувати допустимість того чи іншого електронного доказу перед судом або навпаки, керуючись інтересами свого довірителя, підірвати віру суду у можливість використання під час судового розгляду того чи іншого електронного джерела інформації.

Насамперед, зупинимось на правилах подання доказів, закріплених у цивільному процесі. Останній в Україні є змагальним. Суд з власної ініціативи не збирає докази по цивільній справі. Такі подаються сторонами, причому з дотриманням певних строків, порушення яких може мати наслідком відмову суду у дослідженні того чи іншого доказу, наскільки б переконливу доказову інформацію такий не містив. Той чи інший доказ може бути витребуваний судом за клопотанням учасника процесу, який доведе з наведенням причин, що не може подати відповідний засіб доказування суду самостійно. Оскільки електронні носії інформації стали частиною повсякденного життя громадян нашої держави, у багатьох з них утвердилась думка, що наявність запису розмови на мобільному телефоні, відео фіксація поведінки особи, повідомлень у різних електронних додатках на мобільному телефоні мають вирішальне значення при розв’язанні тієї чи іншої цивільної справи. П. звернулася із низкою позовів до Б., а саме заявила вимоги про припинення із відповідачем шлюбу, поділ набутої у шлюбі квартири, стягнення аліментів на їхню спільну малолітню дитину та про визначення місця проживання останньої разом із нею, мамою. До позовної заяви ініціатор процесу долучила електронний носій із відеозаписом, на якому була зафіксована розмова між нею та її колишнім чоловіком у спірному житлі. Зміст розмови, як з’ясувалося пізніше, зводився до того, скільки коштів на придбання квартири давали батьки кожної із сторін спору.

У підготовчому засіданні при розгляді одного з позовів П., а саме про поділ спільного майна між нею та відповідачем адвокат останнього заявив клопотання про зобов’язання позивачки надати вже наявний у матеріалах справи відеозапис у розпорядження відповідача з тим, щоб останній міг ознайомитися із цим відео та підготуватися до захисту. Клопотання було мотивоване таким чином. Відповідно до ст. 83 ч. 9 ЦПК України копії доказів (крім речових доказів), що подаються до суду, заздалегідь надсилаються або надаються особою, яка їх подає, іншим учасникам справи. Суд не бере до уваги відповідні докази у разі відсутності підтвердження надсилання (надання) їх копій іншим учасникам справи, крім випадку, якщо такі докази є у відповідного учасника справи або обсяг доказів є надмірним, або вони подані до суду в електронній формі, або є публічно доступними. В порушення імперативних вимог цієї процесуальної норми П. долучила відеозапис до позовної заяви на портативному носії, а його копії відповідачу не надіслала, поштової квитанції про таке надсилання до позовних матеріалів не долучила. Можливе тільки одне пояснення причини подібної поведінки, — ініціатор процесу розраховувала на дослідження судом доказу, зміст якого невідомий і не міг бути відомий протилежній стороні. У разі, якщо б сторона відповідача не заявила відповідного клопотання, під час судового засідання трапилася би вкрай неприємна процесуальна ситуація, коли суд розпочав би дослідження відеозапису, про існування і зміст якого відповідач навіть не знав. Клопотання судом було задоволене, позивачку — зобов’язано надати відповідачу копію відеозапису, а суду — докази забезпечення протилежної сторони цією доказовою інформацією.

Читайте статтю: Цифрові відбитки, Jira та ChatGPT: практика Верховного Суду щодо меж допустимості електронних доказів

Позивачка настільки не хотіла надати своєму процесуальному опоненту відеозапис, що начебто на виконання ухвали суду, якою її було зобов’язано зробити це, надіслала колишньому чоловікові порожній диск, а суду — відповідну поштову квитанцію. Після відповідної заяви сторони відповідача про відсутність на отриманому диску будь-яких записів і перегляді цього носія у судовому засіданні суд переконався, що позивачка знов ухилилася від забезпечення протилежної сторони доказом, який вже був наданий для дослідження суду, оголосив перерву у судовому засіданні і повторно зобов’язав позивачку надати відповідачеві відповідний відеозапис, а суду — докази забезпечення відповідача цим засобом доказування. Тільки після цього відповідачеві був наданий запис. Причини ухилення позивачки від надання цієї доказової інформації протилежній стороні стали очевидними під час перегляду відповідного відео: вона зробила такий приховано, заховавши мобільний телефон з включеною відеокамерою у дивані, але так, щоб крісло навпроти було видно, після чого закликала до кімнати відповідача й ініціювала із ним розмову про джерела походження коштів, за рахунок яких була придбана спірна квартира. Про проведення відеозапису відповідачу не було сказано жодного слова. Після перегляду цього відео стороні відповідача стало зрозуміло, чому ініціатор процесу намагалася подати цей запис суду в такий спосіб, щоб його дослідження стало несподіванкою для протилежної сторони.

Під час судового розгляду позову по суті після вступної промови позивачки адвокат відповідача серед інших питань, поставив П. таке: «У матеріалах справи є відеозапис Вашої розмови із відповідачем від такого то числа. Скажіть, будь ласка, Ви попереджали свого ще на той час чоловіка, що записуєте його на відео і чи питалися його згоду на такий запис?». Відповідь позивачки: «Він і так знав, що я його записую». Наступне питання адвоката : «Я змушений повторити запитання: «чи попереджали Ви відповідача, що здійснюєте відеозапис і чи питали його згоду на це?». З дозволу суду адвокат позивачки просив зняти це питання, оскільки зміст відео файлу ще не досліджувався, а адвокат відповідача, заперечуючи проти цього, заявив, що його питання стосується не змісту відео як окремого доказу, а дотримання позивачкою норм права, які є обов’язковими для легалізації подібних записів як доказу у суді. Відповідно до ст. 307 ЦК України фізична особа може бути знята на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку лише за її згодою. Згідно із ч. 3 цієї ж статті знімання фізичної особи на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку, в тому числі таємне, без згоди особи може бути проведене лише у випадках, встановлених законом». Суд зобов’язав позивачку дати відповідь на поставлене питання. Вона була негативною. Після заслуховування сторін і допиту свідків у цій справі сторона позивачки відмовилася від дослідження відео файлу. Тож правильне застосування норм цивільного права, присвячених захисту прав фізичної особи при її зніманні на фото, кіно-, теле- чи відео може прислужитися адвокату при критиці засобів доказування, які протилежна сторона намагатиметься всунути до справи без дотримання передбачених законом умов. При роботі з такими процесуальними ситуаціями є важливий нюанс. Існує широко відоме рішення Конституційного Суду України від 20 жовтня 2011 року по справі №1-31/2011, присвячене допустимості доказів. У ньому орган конституційної юрисдикції вирішив, що : «в аспекті конституційного подання щодо суб’єктів одержання доказів у кримінальній справі в результаті здійснення оперативно-розшукової діяльності положення першого речення частини третьої статті 62 Конституції України, відповідно до якого обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, слід розуміти так, що обвинувачення у вчиненні злочину не може ґрунтуватися на фактичних даних, одержаних в результаті оперативно-розшукової діяльності уповноваженою на те особою без дотримання конституційних положень або з порушенням порядку, встановленого законом, а також одержаних шляхом вчинення цілеспрямованих дій щодо їх збирання і фіксації із застосуванням заходів, передбачених Законом України “Про оперативно-розшукову діяльність”, особою, не уповноваженою на здійснення такої діяльності.» Дане рішення відповідно до ст. 151-2 Конституції України, котра з урахуванням статті 8 цього ж Основного Закону України містить норми найвищої юридичної сили і прямої дії є обов’язковим, остаточним і не може бути оскаржене. На перший погляд, цей акт конституційного судочинства стосується кримінальних справ, але насправді це не зовсім так. В його мотивувальній частині містяться такі положення : «Конституційний Суд України виходить з того, що фактичні дані про скоєння злочину чи підготовку до нього можуть бути одержані не тільки в результаті оперативно-розшукової діяльності уповноважених на це осіб, а й випадково зафіксовані фізичними особами, які здійснювали власні (приватні) фото-, кіно-, відео-, звукозаписи, або відеокамерами спостереження, розташованими як у приміщеннях, так і ззовні.

Читайте статтю: Стандарти доказування у справах про адміністративні правопорушення: аналіз практики

При оцінюванні на предмет допустимості як доказів у кримінальній справі фактичних даних, що містять інформацію про скоєння злочину чи підготовку до нього та подані в порядку, передбаченому частиною другою статті 66 Кодексу, необхідно враховувати ініціативний або ситуативний (випадковий) характер дій фізичних або юридичних осіб, їх мету та цілеспрямованість при фіксуванні зазначених даних.

Конституційний Суд України вважає, що подані будь-якою фізичною або юридичною особою згідно з частиною другою статті 66 Кодексу речі або документи (фактичні дані) не відповідають вимогам допустимості доказів, якщо вони одержані з порушенням прав і основоположних свобод людини, закріплених в Конституції України, зокрема внаслідок цілеспрямованих дій із застосуванням оперативно-розшукових заходів, передбачених Законом».

Ці умовиводи органу конституційної юрисдикції мають важливе значення і при розгляді цивільних справ. Якщо певні обставини зафіксовані на електронних носіях приховано і цілеспрямовано, зокрема, як у наведеній вище цивільній справі, — така інформація не може бути допущена як доказ у цивільному процесі. Якщо фіксація відбулася ситуативно, про що є підтвердження, — такі відомості можуть використовуватися як доказ і по цивільній справі. М. — позивач у справі про стягнення заборгованості за договором позики просила суд дослідити у судовому засіданні аудіо запис її розмови із відповідачем з приводу отриманої останнім суми позики. Адвокат протилежної сторони заперечував проти прослуховування запису, покликаючись на здійснення такого приховано та без згоди його клієнта. Адвокат ініціатора процесу надав суду докази про те, що на робочому столі у кабінеті його клієнтки, де відбувалася розмова між сторонами, стоїть табличка із надписом : «Усі розмови у цьому кабінеті фіксуються згідно з Правилами внутрішнього трудового розпорядку». Така ж норма передбачена і згаданим вище локальним актом на підприємстві. Таким чином, відповідач не міг не бачити, що перебуває у приміщенні, де усі розмови фіксуються. Аудіозапис у цій справі був досліджений судом.

П. звернувся із цивільним позовом до А. про відшкодування майнової і моральної шкоди, заподіяної внаслідок смерті його доньки П.І. від дорожньо-транспортної пригоди, яка настала по вині відповідача. Останній свою вину у вчиненому заперечував, покликаючись на те, що потерпілу збив сусідній автомобіль, який загальмував на пішохідному переході разом із ним. У розташованому неподалік від місця події приміщенні знаходилась охоронна фірма. Остання має декілька відеокамер, деякі з них орієнтовані саме на проїзну частину дороги. Один раз на декілька днів, коли відеокасети повністю заповнювалися, відбувався їх перегляд охоронцями і стирання інформації з тим, щоб записувати нову. Під час перегляду заповненої касети один з охоронців звернув увагу, що у куті відео щось підлетіло догори. Коли зображення було збільшене і переглянуте уповільнено, виявилося, що це момент наїзду на потерпілу і заподіяння їй смерті, який потрапив на запис випадково. Самі ж охоронці ініціювали передачу касети з відео правоохоронним органам. Це відео досліджувалося і при розв’язанні цивільного позову.

Визначальним для визнання подібної доказової інформації допустимою є те, що відеокамера зафіксувала обставини дорожньо-транспортної пригоди випадково, а не цілеспрямовано. Таким чином, якщо певні обставини фіксуються на відеокамери, встановлені магазинами чи іншими фірмами без ознак свідомого збирання інформації про конкретних осіб без згоди останніх, такі електронні докази є допустимими.

Іноді колеги намагаються використати електронні засоби доказування, які ще не можна визнати традиційними для цивільного процесу. Б. за договором купівлі-продажу продала Л. земельну ділянку у передмісті Львова. Л. звела на цій землі індивідуальний житловий будинок. Практично відразу після завершення його спорудження продавець за договором Б. звернулася із позовом до Л. про визнання договору купівлі-продажу землі недійсним, мотивуючи свої вимоги тим, що на проданій ділянці вже стояв незавершений будівництвом будинок, в якому покупець провела лише оздоблювальні роботи і ввела такий в експлуатацію, не відшкодувавши жодних коштів за саму будівлю ініціатору процесу. Крім іншого, однією з підстав позову було те, що земельна площа придбавалася за час перебування позивачки у шлюбі, а відчужувалася без обов’язкової згоди на те колишнього чоловіка. В якості доказу, що на ділянці вже був об’єкт незавершеного будівництва — житловий будинок сторона ініціатора процесу пропонувала суду дослідити фотознімок відповідної частини міста Львова, зроблений з космічного супутника і отриманий ініціатором процесу з відповідної комп’ютерної програми. На фото була зображена земельна площа певної конфігурації і розташований на ній незавершений будівництвом житловий будинок. Суд, відхиляючи зазначений засіб доказування як і позов, зазначив: жодних орієнтирів, які дозволяли б безсумнівно встановити, що на фотографії саме спірна ділянка, знімок не містить, ідентифікувати зображене на ній як спірну землю неможливо.

При доборі в якості доказів смс-повідомлень, листування у додатках «viber», «vatsup» тощо слід враховувати наступне. Відповідно до ст. 306 ч.1 абзац 2-й ЦК України листи, телеграми тощо є власністю адресата. Згідно із частиною четвертою цієї ж статті кореспонденція, яка стосується фізичної особи, може бути долучена до судової справи лише у разі, якщо в ній містяться докази, що мають значення для вирішення справи. Інформація, яка міститься в такій кореспонденції, не підлягає розголошенню.

М. ініціювала проти свого чоловіка П. декілька послідовних заборонних приписів за насильство у сім’ї, а після закінчення їх дії не впустила чоловіка до квартири. Останній звернувся до суду із позовом, в якому просив зобов’язати відповідачку не чинити йому перешкод у користуванні житлом. В якості окремих доказів при розгляді цієї справи адвокат ініціатора процесу просив суд дослідити низку смс-повідомлень відповідачки, в яких остання вимагала у свого чоловіка забрати усі речі з квартири, погрожуючи у разі його відмови усе викинути. Враховуючи значення, яке мали ці засоби доказування для правильного вирішення справи, суд дослідив дані текстові повідомлення і надав їм оцінку при вирішенні спору. К., ініціювавши у суді позов проти своєї дружини про поділ спільно нажитого ними майна виселився з їхнього індивідуального будинку ще до винесення судом рішення по суті позовних вимог. Відповідачка, прибираючи житло після відселення колишнього чоловіка виявила у підвалі виконану ним рукописну нотатку із детальною схемою потайки, в якій ініціатор процесу зберігав велику суму коштів в іноземній валюті. Про розподіл цих грошей, які позивач, будучи бізнесменом, приховував від сім’ї, був заявлений зустрічний позов. Захищаючись від зустрічних вимог К. заявив перед судом, що схованка була, але без грошей, а виявлена дружиною схема — це візуалізація ним власних мрій заробити такі кошти. Тоді відповідач за первісним та позивач за зустрічним позовом попросила суд дослідити текстове повідомлення від протилежної сторони, в якому її чоловік просив пробачення, що ховав кошти, пояснюючи таку поведінку побоюванням можливої мобілізації. Смс-повідомлення було досліджене судом і враховане при вирішенні справи як доказ, оскільки у ньому позивач прямо визнавав, що гроші у потайці таки були. Тому у разі, якщо електронні докази містять доказову інформацію, жодних процесуальних перешкод для дослідження такої судом немає.

Читайте статтю: Належні докази та недопустимі докази: актуальна судова практика

К., працюючи директором спільного польсько-українського підприємства, яке займалося медичною практикою, скерувала на адресу іноземних засновників через електронну пошту заяву з проханням звільнити її за власним бажанням. Останні в аналогічному електронному листі відповіли, що лист отриманий та буде розглянутий на найближчих зборах засновників, які невдовзі пройдуть у Львові. По наслідках проведення засідання вищого органу управління підприємством К. була звільнена з займаної посади, однак не за власним бажанням, а за одноразове грубе порушення своїх обов’язків керівника підприємства. Після цього вона звернулася із позовом до свого колишнього роботодавця про зміну формулювання звільнення. Позовні вимоги були мотивовані наступним. Статутними документами підприємства передбачений саме електронний документообіг. Вона з дотриманням статутних норм звернулася електронним листом з проханням звільнити її з займаної посади саме за власним бажанням. Відповідач підтвердив отримання заяви, а тому зобов’язаний був її розглянути, чого так і не зробив. Працівник вправі розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, повідомивши власника за чотирнадцять днів. Цих приписів К. дотрималася, а власник порушив її право, не припинивши трудовий договір з заявленої нею підстави. Судом були досліджені усі електронні листи у цій справі, а позов — задоволений у повному обсязі.

Під оригіналом електронного доказу слід вважати згідно із ст. 7 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг» електронний примірник документа з обов’язковими реквізитами, у тому числі з електронним підписом автора або підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до Закону України “Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги”. Електронний доказ, поданий суду на паперовому носії не перетворює саму доказову інформацію з електронної на письмову.

Необхідно звернути увагу на ще один юридичний аспект використання електронних доказів у цивільній справі. Досить часто це текстові або голосові повідомлення, як стосуються приватного життя однієї або обох сторін спору. В Україні таємниця приватного життя охороняється і забезпечується на рівні Конституції. Відповідно до ст.32 Основного Закону ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Особа, будучи адресантом смс — або голосового повідомлення іншій особі, може бути проти розголошення змісту цієї інформації у судовому засіданні, а адвокату, який клопотатиме про дослідження такого доказу, треба бути готовим до можливих майбутніх претензій, в тому числі й можливого позову про захист честі і гідності. Згідно із ст. 23 ч. 2 п. 4 ЦК України моральна шкода може полягати у приниженні честі і гідності особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Якщо у змісті електронного доказу міститься інформація про приватне, зокрема, інтимне життя адресанта цієї інформації, розголошувати таку можна виключно зі згоди останнього. Якщо суд помилково дослідить такий доказ, а тим більше, перенесе зміст певних відомостей до мотивувальної частини свого рішення, останнє може бути оскаржене особою, відомості про яку фігурують у такому акті правосуддя, на предмет їх виключення з відповідної частини судового рішення.

Традиційно, наведемо приклад. Шевченківський районний суд м. Львова розглядав цивільну справу про припинення шлюбу між Р. і П. Ініціатор процесу долучив до позовних матеріалів свої ж електронні листи, викладені у групі, створеній у застосунку «viber» мешканцями мікрорайону, де проживали сторони спору. Суть усіх повідомлень зводилася о того, що відповідачка на своїй квартирі без державної реєстрації підприємницької діяльності створила салон краси і надавала відповідні послуги за плату, не сплачуючи при цьому жодних податків та обов’язкових платежів. Крім цього, практично в усіх повідомленнях містилася інформація і про те, що самі послуги були вкрай неякісними. Адвокат відповідачки заперечив проти дослідження цих електронних доказів у суді, стверджуючи, що такі являють собою приховане збирання інформації про особу без її згоди, трудова діяльність відповідачки не є предметом спору, а суд — контролюючим органом. Крім цього, якщо наведена у електронних листах інформація, яка принижує честь і гідність довірительки, буде некритично перенесена до судового рішення, воно буде оскаржене на предмет виключення з його змісту відомостей, які не стосуються спору про припинення шлюбу та принижують честь і гідність однієї з сторін. З урахуванням наведених заперечень у дослідженні судом електронних доказів позивача у цій справі судом було відмовлено.

Таким чином, при доборі електронних засобів доказування, які адвокат запропонує для дослідження суду у цивільній справі, слід пам’ятати, чи не порушить їх розголошення прав протилежної сторони і як остання поставиться до такого розголошення.

При відборі і доборі електронних доказів, які адвокат запропонує дослідити суду при розгляді цивільної справи, слід згадати про доказову силу скріншотів а деякі нюанси їх використання як доказів. Останні являють собою знімок екрану відповідного електронного пристрою, на якому зафіксована певна інформація, яка цілком може бути доказовою. Особливість таких доказів полягає у тому, що скріншот- це завжди копія. В залежності від того, чиї інтереси репрезентує адвокат перед судом і якою є за змістом відображена у скріншоті інформація, доцільно розглянути питання про витребування судом про дослідження оригіналу відповідного електронного пристрою. Колегам, які практикують у праві цивільному як і будь-яким пересічним людям, добре відомо, що люди досить часто міняють мобільні телефони, останні ламаються, ремонтуються, перешиваються тощо. Якщо позивач просить суд дослідити скріншоти текстових повідомлень, прислані його клієнту протилежною стороною, доцільно заявити клопотання про огляд у судовому засіданні оригіналу відповідного електронного пристрою, тобто відповідного мобільного телефону та наявних у ньому текстових повідомлень. Часто особи надсилають текстові повідомлення іншим учасникам процесу, скріншотять їх і відразу видаляють. У адресанта повідомлення воно зберігається для подальшого використання у суді, а в адресата — на телефоні фігурує тільки, що відповідне повідомлення видалене. Якщо скріншот текстового повідомлення буде поданий до суду для дослідження зацікавленою особою, тоді однозначно слід клопотати про огляд електронного пристрою, з якого ця електронна інформація надсилалася, адже в її адресата є підтвердження по її видалення. З певною долею імовірності можна припустити, що текстові повідомлення не завжди є збереженими або що у відповідного учасника процесу є вже інший телефон, що виключає можливість дослідження оригіналу доказу. А відсутність такої можливості вже дає підстави поставити під сумнів достовірність копій, на підтвердження яких зацікавлена сторона не може надати оригінал. Адже відповідно до ст. 100 ч. 5 ЦПК України якщо подано копію (паперову копію) електронного доказу, суд за клопотанням учасника процесу або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал електронного доказу.

Насамкінець, вважаємо за необхідне зауважити таке. Чимдалі в Україні все більше поширюється практика електронної комерції. В значній мірі це стосується банківської сфери. Цілком можна укласти і виконати кредитний договір, не виходячи з своєї домівки, зробивши це в електронному форматі. Позичальник в електронному вигляді надсилає свої персональні дані відповідній банківській установі. Якщо остання погоджує надання кредиту, — особі видається електронний ключ, введення якого прирівнюється до підписання договору. Останній згідно із законом тотожний паперовій формі відповідних документів. Після підписання кредитного договору в електронному вигляді на вказану позичальником платіжну картку перераховується грошова сума, яка складає тіло кредиту, і відповідний договір починає діяти. При роботі адвоката з такими справами необхідно дослідити, наскільки позичальник був ознайомлений із правилами кредитування. Іноді у банківських установах відповідні локальні документи так і називаються «Правила чи умови кредитування», іноді «Заява чи анкета позичальника». Важливо, чи міститься в електронних документах електронний підпис позичальника про ознайомлення і розуміння доведених до його відома Правил чи умов кредитування. Якщо ж ні, при розгляді судом справи по стягнення заборгованості у користь кредитної установи — доцільно розглянути питання подання зустрічного позову по визнання кредитного договору недійсним. Без підпису позичальника про доведення до його відома і розуміння ним умов його кредитування, кредитодавець зберігає можливість змінювати такі умови в односторонньому порядку і видавати, що саме такі умови були погоджені із позичальником. Подібна поведінка неприпустима. Якщо суд задовольнить зустрічні вимоги про визнання кредитного договору недійсним, у позичальника виникне обов’язок повернути тільки тіло кредиту, але не відсотки за його користування та штрафні санкції, що на практиці, як правило, становить левову частку суми заборгованості.

Читайте статтю: Емодзі як докази в судовій практиці

До речових доказів відносяться тільки і виключно речі матеріального світу. Натепер вже підготовлена нова редакція Цивільного кодексу (Кодексу права приватного), покликана до життя, серед іншого, появою в цивільному обігу поняття «електронного майна». Проект цього акту цивільного права вже перебуває на розгляді у Верховній Раді України. З точки зору норм, які містяться у ньому, викликає запитання, до яких видів засобів доказування у цивільних справах буде віднесено запропоноване авторами поняття «цифрова річ». Це будуть речові докази, електронні чи письмові, сказати поки що важко. Очевидно тільки, що цифрова річ не є предметом матеріального світу.

Поза всякими с сумнівами речовими доказами є будинок у справі про його реальний розподіл між сторонами, придбаний товар у справі про захист прав споживачів, пошкоджені транспортні засоби у справі про цивільно-правові наслідки дорожньо-транспортної пригоди. У справі про відшкодування шкоди, заподіяної здоров’ю на виробництві в якості речового доказу виступав верстат з виробництва паперових виробів. В акті за формою Н-1 причиною заподіяння шкоди первинно було зазначено недотримання самим потерпілим Інструкції з охорон праці, внаслідок чого під час очищення ним верстату від залишків клею та паперу, його долоню затягнуло у цей пристрій, що призвело до травматичної ампутації пальця. За наслідками судового розгляду заявленого П. позову суд прийшов до висновку, що дійсною причиною отримання ушкодження стала відсутність на одному з валів верстату захисної накладки, наявність якої (присутньої на усіх інших валах верстату) унеможливила б травму. В цій справі суд оглядав речовий доказ за його місцем знаходження — безпосередньо на підприємстві, оскільки доставити стаціонарно вставлений верстат у судове засідання було неможливо. У цьому зв’язку вважаємо за необхідне зупинитися на випадках необхідності огляду речових доказі за їх місцем знаходження.

Відповідно до ст. 85 ЦПК України письмові, речові та електронні докази, які не можна доставити до суду, оглядаються за їх місцезнаходженням. Про дату, час і місце огляду доказів за їх місцезнаходженням повідомляються учасники справи. Їх неявка на огляд не є перешкодою для проведення огляду. У разі необхідності, в тому числі за клопотанням учасника справи для участі в огляді доказів за їх місцезнаходженням, можуть бути залучені свідки, перекладачі, експерти, спеціалісти, а також здійснено фотографування, звуко- і відеозапис. Про огляд доказів за їх місцезнаходженням складається протокол, що підписується всіма особами, які беруть участь в огляді. До протоколу додаються разом з описом усі складені або звірені під час огляду на місці плани, креслення, копії документів, а також зроблені під час огляду фотознімки, електронні копії доказів, відеозаписи тощо.

Суди неохоче застосовують цей процесуальний інститут, а дарма. Основними причинами відхилення клопотань про огляд доказу за місцем його знаходження найчастіше є пояснення головуючого, що належне дослідження речового доказу (наприклад будинку або земельної ділянки) потребує спеціальних знань, якими суд не володіє і пропонує клопотати про призначення відповідної експертизи. Та при цьому слід враховувати таке. Часто питання про проведення огляду на місці виникає вже після проведення експертного дослідження. Висновок експерта досліджується судом і з приводу його змісту виникають певні питання. Судом вирішувався спір про реальний розподіл індивідуального житлового будинку та закріпленої за ним земельної ділянки, належних на праві спільної часткової власності сторонам спору. У справі призначалася і проводилась судова будівельно-технічна експертиза. Під час дослідження висновку експерта у судовому засіданні одна з сторін підняла питання про те, що у варіанті розподілу спірної землі, запропонованого експертом, надвірні будівлі, якими користується відповідач мають відійти позивачеві і навпаки. Причини, з яких кожен учасник процесу повинен відмовитися від господарських споруд, якими тривалий час користується, в експертному висновку не висвітлені. Судом було оглянуто спірну нерухомість (земельну ділянку із розташованими на ній господарськими будівлями) за місцем їх знаходження і з’ясовано, що експерт, не володіючи інформацією, яка з сторін по справі використовує ту чи іншу надвірну споруду, переплутав учасників процесу у запропонованому суду варіанті розподілу ділянки. Огляд проводився за участю експерта, який надав додатковий висновок до первинного. Суд розглянув спір з урахуванням доказової інформації, отриманої під час огляду речових доказів, які неможливо доставити до суду, за місцем їх знаходження.

Сподіваємося, що дана публікація допоможе колегам-цивілістам здобути нові навички при роботі з електронними та речовими доказами у цивільних справах.

Автор статті: Андрій Солдатенко, адвокат АО «Солдатенко, Лукашик та Партнери», м. Львів

Джерело: ЮП