Належні докази та недопустимі докази: актуальна судова практика

У сучасних умовах, коли українське правосуддя перебуває в процесі трансформації, надзвичайно важливою є тема належних і допустимих доказів. Рішення суду повинне ґрунтуватися лише на доказах, зібраних у законний спосіб, однак практика доводить: не всі правові механізми забезпечують дотримання цього принципу. Відсутність ефективного контролю за дотриманням процесуального порядку при збиранні доказів, неможливість оскарження ухвал слідчих суддів на етапі досудового розслідування, неоднозначність у тлумаченні ключових норм — усе це створює виклики для справедливого судочинства. Стаття присвячена аналізу актуальної судової практики, яка не лише демонструє сучасні підходи, але й підкреслює необхідність внесення змін до чинного КПК України.

Наданий потерпілою в ході дізнання відеозапис із камер спостереження, встановлених на фасаді будинку, розташованому неподалік від місця вчинення кримінального правопорушення, є допустимим доказом, якщо не встановлено, що він отриманий внаслідок істотного порушення прав та свобод людини.

Місцевий суд, з яким погодився суд апеляційної інстанції, визнав винуватою та засудив особу за ч. 1 ст. 125 КК України. Сторона захисту подала касаційну скаргу в якій стверджувала, що вину особи у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення не доведено, а судові рішення обґрунтовані недопустимими доказами, зокрема, відеозаписами невідомого походження.

Верховний Суд вказав, що стосується обставин долучення до матеріалів кримінального провадження диску з відеозаписами з камер спостереження на будинку, де проживали потерпіла та обвинувачений, то місцевий суд встановив, що потерпіла, реалізуючи передбачене п. 3 ч. 1 ст. 56 КПК право, в ході проведення дізнання надала вказаний доказ дізнавачу. Даних про те, що вказаний доказ отриманий внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана ВРУ, або ж здобутий завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, суд першої інстанції не встановив. При цьому доводи захисту щодо відсутності безперервного запису подій суд визнав надуманими. Зазначеними камерами протягом тривалого часу фіксувалась обстановка біля будинку незалежно від того, які події відбувалися чи могли відбуватися поряд з будинком, а вказані вище відеозаписи були зроблені не з метою фіксування кримінального правопорушення. Тобто, подія кримінального правопорушення, поставленого за вину обвинуваченому, була записана випадково.

Оскільки ці відеозаписи мають ознаки ситуативного (випадкового) критерію, визначеного у рішенні КСУ від 20.10.2011 No 12-рп/2011, тому вони відповідно до зазначеного рішення отримані з належного джерела. Як в ході судового, так і під час апеляційного розгляду не встановлено даних про те, що з указаними відеозаписами вчинялись будь-які дії, направлені на зміну наявної на них інформації, а тому відсутні підстави для визнання цього доказу недопустимим. Вказані відеозаписи були надані свідком на прохання потерпілої, які остання в подальшому передала дізнавачу.

В кінцевому підсумку, Верховний Суд залишив касаційну скаргу сторони захисту без задоволення. Джерело: постанова колегії суддів Другої судової палати С ВС від 25.03.2025 у справі No

753/12283/22 (провадження No 51-5554км24) https://reyestr.court.gov.ua/Review/126153436.

Особиста позиція: висновки Верховного Суду є правильними. Доводи сторони захисту про невідоме походження відеозаписів були необґрунтованими, оскільки потерпіла в ході судового розгляду повідомляла, що відеозаписи були отримані у голови ОСББ на підставі поданої нею заяви. Крім того, голова ОСББ в ході його допиту в суді підтвердив факт звернення потерпілої до нього. Інший свідок по справі (чоловік потерпілої) надавав також показання щодо обставин отримання доступу та

копіювання записів камер відеоспостереження, на яких зафіксований конфлікт між потерпілою та засудженим, а також обставини подальшої передачі вказаних відеозаписів дізнавачу.

Самі по собі процесуальні рішення, такі як постанови і доручення, прийняті під час досудового розслідування, судові рішення, витяги з ЄРДР, а також клопотання, заяви, скарги тощо не є доказами у значенні ст. 84 КПК та не можуть оцінюватися з погляду допустимості.

Місцевим судом особу було засуджено за ч. 3 ст. 368 КК.

Апеляційний суд скасував цей вирок та закрив кримінальне провадження на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК у зв’язку з недостатністю доказів винуватості. Зокрема, суд апеляційної інстанції визнав недопустимими результати проведених НСРД, оскільки вважав ці докази похідними від ухвал слідчого судді про дозвіл на проведення НСРД та постанов прокурора про проведення контролю за вчиненням злочину, які він визнав недопустимими.

Верховний Суд скасував ухвалу апеляційного суду і призначив новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

В обґрунтування прийнятого рішення Верховний Суд зазначив, що оцінювати з погляду допустимості можна лише докази, тобто фактичні дані, на підставі яких встановлюються наявність чи відсутність фактів та обставин, важливих для ухвалення рішення.

Самі по собі процесуальні рішення, такі як постанови і доручення, ухвалені під час досудового розслідування, судові рішення, витяги з ЄРДР, а також змагальні документи (клопотання, заяви, скарги тощо) не можуть оцінюватися з погляду допустимості, оскільки не є доказами у значенні ст. 84 КПК.

Таким чином, висновок суду щодо недопустимості ухвал слідчого судді про дозвіл на проведення НСРД та постанов прокурора про проведення контролю за вчиненням злочину не ґрунтуються на положеннях процесуального закону і суперечать судовій практиці. Оскільки правила допустимості доказів не застосовні до цих рішень, результати НСРД не можуть бути визнані недопустимими як їх «плоди».

Відповідно до ч. 1 ст. 87 КПК недопустимими визнаються докази, «здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини». Хоча відповідні рішення є правовою підставою для проведення слідчої дії, однак вони не є інформацією, на яку посилається це положення закону, тому докази, отримані в результаті слідчої дії, не можуть вважатися похідними від рішення про її проведення в значенні ч. 1 ст. 87 КПК. Таким чином, Верховний Суд вважає хибним висновок апеляційного суду про недопустимість цих рішень.

Джерело: постанова колегії суддів Першої судової палати С ВС від 18.02.2025 у справі No 495/263/17 (провадження No 51-6360км23) https://reyestr.court.gov.ua/Review/125484392.

Особиста позиція: якщо суди відходять від позиції застосування «надмірного формалізму» до врахування «фундаментального» порушення прав та свобод людини, то в даному випадку необхідно було б брати до уваги положення ЄКПЛ.

Так, статтею 8 ЄКПЛ визначено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного

добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У розглядуваній справі втручання у право особи, передбачене ст. 8 ЄКПЛ було здійснене не згідно, а всупереч закону (досудове розслідування проводилося слідчими постанова щодо призначення яких в матеріалах кримінального провадження була відсутня. Тобто, як дозвіл на проведення НСРД, так і збирання доказів у результаті їх проведення були здійснені неуповноваженими на те особами).

Необхідно звернути увагу, що ухвали про надання дозволу на проведення НСРД не можуть бути оскаржені під час досудового розслідування, а заперечення проти них можуть бути подані лише під час підготовчого судового засідання в порядку ч. 3 ст. 309 КПК.

Проте, особа навіть і в такому випадку не може захистити свої права, оскільки суди на цьому етапі вважають передчасними будь-які висновки щодо протиправності тих чи інших ухвал і механізму як такого в КПК щодо їх скасування – не передбачено.

Вироблена судова практика може збільшувати випадки неправомірного втручання у право особи, передбачене ст. 8 ЄКПЛ, оскільки суди під час постановлення ухвал зазначеної категорії не будуть ретельно досліджувати дотримання стороною обвинувачення вимог КПК при подачі клопотання про надання дозволу на проведення НСРД, розуміючи, що такі рішення не оскаржуються та не є доказом в розумінні ч. 1 ст. 87 КПК.

Вказана справа піднімає важливі питання та яскраво демонструє необхідність внесення змін до КПК шляхом запровадження дієвого механізму перегляду ухвал слідчих суддів такої категорії та надання можливості їх скасування за наявності для цього підстав.

Показання свідка, надані в судовому засіданні до заміни складу суду, можуть бути використані як докази при новому розгляді справи за наявності об'єктивних причин неможливості повторного допиту свідка. Суд має оцінити такі показання з точки зору допустимості, належності та достовірності, враховуючи, у тому числі, наскільки були забезпечені права сторони захисту під час попереднього допиту цього свідка.

Місцевий суд, з яким погодився суд апеляційної інстанції визнав особу невинуватим та виправдав за недоведеністю, що в його діях є склад кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 366, ч. 2 ст. 410 .

Прокурор подав касаційну скаргу в якій зазначив, що суд першої інстанції безпідставно відмовив стороні обвинувачення в дослідженні доказів, а саме показань свідка, які вона давала в попередньому судовому засіданні.

Верховний Суд скасував рішення судів попередніх інстанцій і призначив новий розгляд у суді першої інстанції.

В обґрунтування прийнятого рішення Верховний Суд зазначив, що для оцінки допустимості показань відсутнього свідка потрібно встановити наступні чинники:

• чи існували поважні причини для неявки свідка та, відповідно, для прийняття показань недопитаного відсутнього свідка як доказів;

• чи були показання відсутнього свідка єдиною або вирішальною підставою для засудження обвинуваченого;

• чи існували достатні врівноважувальні фактори, у тому числі вагомі процесуальні гарантії, здатні компенсувати незручності, завдані стороні захисту в результаті допуску доказу та забезпечити, щоб судовий розгляд у цілому був справедливим.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, свідок була допитана в судовому засіданні 13.06.2018, коли кримінальне провадження розглядав інший склад суду під головуванням судді, у якого надалі закінчились повноваження. Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 31.07.2018, кримінальне провадження було передано для розгляду іншому судді. У судовому засіданні 26.09.2018 місцевий суд, заслухавши думку сторін, ухвалив проводити судовий розгляд справи спочатку.

Прокурор у судовому засіданні 18.10.2021, вважаючи, що надані свідком 13.06.2018 в суді показання є важливими для доведення винуватості особи у вчиненні інкримінованих злочинів, просив дослідити ці показання, оскільки повторний допит свідка в суді був неможливий у зв’язку з її смертю. Проте суд відмовив у задоволенні цього клопотання з тих підстав, що відповідно до вимог ч. 1 ст. 319 КПК судом було ухвалено рішення про дослідження усіх доказів у справі спочатку.

Верховний Суд акцентував, що положення «суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання» (перше речення ч. 4 ст. 95 КПК), не може тлумачитися як безумовна заборона використання показань, які особа давала перед іншим складом суду у тій же справі, однак такі показання мають використовуватися обережно, а неможливість піддати відсутню під час судового розгляду особу перехресному допиту має враховуватися судом при оцінці достовірності її показань та їх значення в сукупності з іншими доказами.

За наявності об'єктивних причин неможливості повторного допиту свідка сторони обвинувачення суд першої інстанції повинен був задовольнити це клопотання прокурора та дослідити показання вказаного свідка, надані в судовому засіданні 13.06.2018, і надати їм оцінку з точки зору допустимості, належності та достовірності, враховуючи, у тому числі, наскільки були забезпечені права сторони захисту під час допиту цього свідка в суді. Факт об’єктивної неможливості повторного допиту особи в суді з поважних причин при новому судовому розгляді має враховуватися судом при оцінці достовірності наданих нею показань у попередньому судовому засіданні в сукупності з іншими доказами у справі.

Джерело: постанова колегії суддів Першої судової палати С ВС від 14.01.2025 у справі No 335/10825/16 (провадження No 51-4643км23) https://reyestr.court.gov.ua/Review/124968308.

Особиста позиція: висновки Верховного Суду є помилковими, оскільки зміст та форма кримінального провадження повинні відповідати загальним засадам кримінального провадження, до яких, зокрема, відноситься безпосередність дослідження показань, речей і документів.

Місцевий суд в порядку ч. 2 ст. 319 КПК міг прийняти рішення про відсутність необхідності розпочинати судовий розгляд з початку та здійснювати повторно всі або частину процесуальних дій, які вже здійснювалися під час судового розгляду до заміни судді, якщо сторони щодо цього не заперечували.

Проте, в даному випадку справа була розпочата з початку. Таким чином, всі процесуальні дії, зокрема, допит свідка підлягали повторному проведенню вже при новому складі суду.

У положенні ч. 4 ст. 95 КПК чітко встановлено, що суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання, або отриманих у порядку, передбаченому статтею 225 цього Кодексу.

Вказане положення не підлягає розширювальному тлумаченню, законодавець однозначно встановив порядок отримання показань та єдиний можливий відступ із встановленого правила.

В подальшому, позиція Верховного Суду може спричинити невірне розуміння ч. 4 ст. 95 КПК місцевими та апеляційними судами та призводити до порушення однієї з ключових засад кримінального провадження – безпосередність дослідження показань.

Показання потерпілих, надані ними під час минулого судового розгляду, рішення за результатами якого було скасовано, не можуть вважатися недопустимими доказами лише на тій підставі, що неможливо було забезпечити явку таких осіб під час нового судового розгляду.

В ході розгляду справи в суді першої інстанції потерпілі надавали показання, за наслідками якого було ухвалено вирок.

Після скасування цього вироку судом апеляційної інстанції під час нового розгляду справи в місцевому суді забезпечити явку потерпілих для їхнього безпосереднього допиту не вдалося. Потерпіла на неодноразові виклики місцевого суду в судові засідання не з’являлася, у ході встановлення її місцезнаходження органами поліції, остання повідомила, що фізично не може приїхати до суду через свій похилий вік (80 років) та проблеми із пересуванням. Водночас потерпілий також не з’являвся у судові засідання, під час встановлення місцезнаходження останнього органами поліції, було з’ясовано, що він у 2021 році виїхав до місця своєї реєстрації у с. Приморський Посад Мелітопольського району Запорізької області, яке на час нового розгляду справи вважалося тимчасово окупованою територією України, та будь-який зв’язок із ним відсутній.

Суд першої інстанції задовольнив клопотання прокурора та вважав за можливе дослідити показання потерпілих, надані ними під час минулого судового розгляду, шляхом відтворення звукозапису та/або відеозапису судових засідань від 26.02. та 19.03.2021. Сторона захисту вказане клопотання підтримала та не заперечувала проти його задоволення. Місцевим судом також було задоволено клопотання сторони захисту про дослідження технічного запису судового засідання від 29.04.2021, у якому були зафіксовані відповіді потерпілого на запитання головуючого судді.

Таким чином судом були досліджені технічні записи допиту потерпілих в судових засіданнях 26.02., 19.03. та 29.04.2021, на яких, зокрема, зафіксовані запитання та відповіді потерпілих, що давало місцевому суду можливість не лише сприймати зміст їхніх показань, але й спостерігати манеру їхньої поведінки під час допиту і робити висновки для оцінки їхньої достовірності.

12.05.2021 місцевий суд визнав винуватим і засудив обвинуваченого за ч. 2 ст. 125, ч. 2 ст. 186, ч. 2 ст. 190 КК. 09.08.2021 апеляційний суд скасував цей вирок та призначив новий розгляд кримінального провадження у суді першої інстанції.

26.07.2023 місцевий суд визнав винуватим і засудив обвинуваченого за ч. 2 ст. 125, ч. 3 ст. 185, ч. 2 ст. 186, ч. 2 ст. 190 КК. 29.05.2024 апеляційний суд змінив цей вирок в частині призначеного покарання.

Сторона захисту на вказані судові рішення подала касаційну скаргу в якій зазначила, що місцевий суд визнав винуватим обвинуваченого, посилаючись на суперечливі показання потерпілих, яких безпосередньо не допитав під час нового розгляду та обмежився дослідженням технічного запису допиту останніх під час минулого судового розгляду. Такі показання є недопустимими доказами, оскільки не дозволили стороні захисту з’ясувати всі обставини, які впливають на кваліфікацію діянь обвинуваченого.

Верховний Суд зазначив, що положення ч. 4 ст. 95 КПК, відповідно до яких суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання, не може тлумачитися як безумовна заборона використання показань, які особа надавала перед іншим складом суду в тій же справі. На відміну від допиту в порядку ст. 225 КПК, яка допускає допит за відсутності однієї зі сторін, допит під час судового розгляду справи по суті відбувається за

обов’язкової участі сторін. Такий допит надає сторонам, зокрема, стороні захисту, можливість провести його більш ефективно, оскільки на цей час учасникам вже відомі елементи пред’явленого обвинувачення та докази отримані під час досудового розслідування.

Показання, які особа надавала під час минулого судового розгляду, рішення за результатами якого було скасовано, не можуть вважатися недопустимими доказами лише на тій підставі, що неможливо було забезпечити явку такої особи під час нового судового розгляду.

Варто зауважити, що матеріалами цього кримінального провадження також підтверджується і те, що під час минулого судового розгляду кримінального провадження сторонам була надана можливість брати участь у допиті потерпілих і вони повною мірою скористалися таким правом.

Водночас сторони кримінального провадження під час дослідження місцевим судом технічних записів допиту потерпілих не були позбавлені можливості звертати увагу суду на ті аспекти показань, які є важливими для оцінки їхньої достовірності.

За обставин цього кримінального провадження дослідження показань потерпілих, які вони давали під час минулого судового розгляду, забезпечило сторонам достатні процесуальні гарантії, здатні компенсувати неможливість їхнього допиту під час нового розгляду кримінального провадження, та їхні показання обґрунтовано визнано допустимими доказами. Крім того при новому розгляді не були встановлені будь-які нові суттєві обставини, які б зумовлювали необхідність повторного допиту вказаних потерпілих.

Джерело: постанова колегії суддів Третьої судової палати С ВС від 06.01.2025 у справі No 317/3658/20 (провадження No 51-3817км24) https://reyestr.court.gov.ua/Review/124409883.

Особиста позиція: місцеві суди в порядку ч. 3 ст. 318 КПК могли провести допит потерпілої за її місцезнаходженням шляхом виїзного судового засідання, якщо вона похилого віку та має проблеми із пересуванням.

Неможливість прибуття іншого потерпілого для участі в судовому засіданні через зміну ним місця проживання та неможливість встановлення із потерпілим звʼязку - не є винятковим заходом в розумінні ч. 4 ст. 95 КПК для використання показань наданих ним в ході минулого судового розгляду.

Якщо Верховний Суд не погоджується із чинною редакцією ч. 4 ст. 95 КПК та вважає його таким, що не відповідає сучасним реаліям, то він силу ч. 1 ст. 71 Закону України “Про правотворчу діяльність” не позбавлений права звернутися до суб’єкта правотворчої діяльності з пропозицією щодо внесення змін до такого положення.

Висновки: сучасна практика свідчить про нагальну потребу в системних змінах: як на рівні тлумачення норм кримінального процесуального закону судами, так і в самому тексті КПК. Суперечливі підходи до оцінки допустимості доказів, відсутність ефективного механізму оскарження ухвал слідчих суддів про надання дозволу на проведення НСРД, постановлених на етапі досудового розслідування – усе це вимагає внесення змін до КПК. Україна має перейти від формального забезпечення прав до їх реального захисту в кожному конкретному кримінальному провадженні. Створення стабільної та передбачуваної судової практики у сфері доказування — ключ до зміцнення довіри до судової влади.

Автор: Гюнай Алізаде, юрист АО Barristers