Головна Блог ... Аналітична стаття Статті Принципи права у практиці Верховного Суду: тернистий шлях від букви до духу Принципи права у практиці Верховного Суду: тернист...

Принципи права у практиці Верховного Суду: тернистий шлях від букви до духу

Відключити рекламу
 - 5b2bd55763103e49466a861a72062df5.jpg

Покажіть, де це написано?

Питання, винесене в епіграф цієї статті, здатне «вбити» право. Але «вбити» право або ж істотно зашкодити йому це питання спроможне тільки у тому разі, якщо той, хто має на нього відповісти, справді розпочне шукати пряму на нього відповідь. І, не відшукавши, що це десь таки написано, підніме білий стяг і визнає, що в правовому диспуті він зазнав поразки, бо це ніде не написано.

Фраза «стратити не можна помилувати», яку інколи хрестоматійно використовують для опису юридичної професії, може бути ілюстрацією, застосовною виключно для вивчення пунктуації, але точно не для демонстрації того, чим є право та для чого воно потрібне. Так само ця хрестоматійна фраза не є ілюстрацією того, як потрібно писати закони й для чого потрібні судді. Видається, що судді завжди мають оцінювати більш широкий контекст, а не тільки фокусуватися на правильному прочитанні фрази залежно від одного розділового знака. В сучасному світі парламент і суд повинні бути не лише представниками різних гілок влади, які стримують, але водночас збалансовують одна одну. Крім цього, вони мають бути суб’єктами, які створюють та реалізовують правила гри, що відповідатимуть засаді верховенства права.

За п’ять років функціонування Верховного Суду можна стверджувати про те, що принципи права перейшли з розряду лише теоретичного поняття (з-поміж тих, які асоціюються з однією з перших в університеті лекцій з будь-якої галузі права й зовсім не запам’ятовуються) до доволі таки потужного системозмінювального інструменту, який подекуди має вирішальне значення в зміні підходів до розгляду тієї чи іншої категорії справ.

Без сумніву, наявні досягнення – це лише початок, але початок, який є радше фундаментом, що дасть поштовх до розвитку тих принципів, які вже застосовуються, а також до більш сміливого застосування інших принципів права.

Що цьому заважає? Абсолютна віра у святість закону, а також класичний підхід до визначення правової системи України як континентальної, у якій суд начебто повинен механічно застосовувати писане право й не здатен його творити. Однак правова реальність усе впевненіше починає натякати на те, що право – це не лише закон та твориться воно не тільки законодавцем, а й судом, і не лише в англосаксонській правовій системі.

Із цих міркувань зрозуміло, що настав час визнати помилковим підхід, який ставить високий нездоланний бар’єр між континентальною та загальною (англосаксонською) системами права. Усталений для другої з названих систем концепт stare decisis, згідно з яким схожі справи мають розглядатись однаково, є універсальним, і його не можна називати характерним тільки для системи загального права.

Також доволі дискусійно, покликаючись на запропонований ученим Ш. Л. Монтеск’є принцип розподілу влади, заперечувати саме існування судової творчості. Саме цей принцип багато вчених розглядають як такий, що заперечує саму сутність судді як суб’єкта творення права. Водночас заперечити визнання судді суб’єктом правотворчості означало б заперечити визнання і дію принципу верховенства права.

Наведена, можливо, й дуже претензійна, теза пояснюється просто. Будь-який фаховий юрист, тим паче в Україні, хоча б раз у житті стикався з неправовим законом або, якщо простіше, – з неконституційним законом. Або ж із випадками, коли дві законодавчі норми прямо суперечать одна одній. Якщо керуватися тим, що роль судді – лише застосовувати закон, то суддя, навіть усвідомлюючи те, що своїми діями він дасть життя неконституційному закону, має тільки один варіант поведінки – застосовувати його. Чому? Тому що Монтеск’є. Натомість аналіз праць цього вченого свідчить про те, що він навряд зрадів би такому поясненню.

Без сумніву, суд не має грати на половині поля парламенту й не може підміняти собою законодавця, однак навіть у таких умовах залишається багато простору для судового активізму, який існує, як то кажуть, «між краплинами». Звісно, насамперед ідеться про наявність колізій, подолання яких є можливим винятково за умови певної частки судового активізму. Також зелене світло такий активізм отримує в разі наявності законодавчих прогалин. Це ті випадки, коли навряд хтось зможе звинуватити суддю в надмірному активізмі.

Складнішими є випадки, коли шансів звинуватити суддю в надмірному активізмі більше: тоді, коли норма певним чином врегульовує відносини, але робить це в неправовий (наприклад, неконституційний) спосіб.

Наведемо приклад, коли це було виправдано. Критерієм виправданості в цьому випадку є практика ЄСПЛ. Упродовж тривалого часу відповідно до цивільного процесуального законодавства особа, яка була позбавлена цивільної дієздатності, не могла звернутися до суду із заявою про поновлення її дієздатності. Мотиви такого регулювання полягали в накладенні на цей випадок класичних положень про процесуальну (не)дієздатність. Як зрештою виявилося, такий класичний підхід суперечить Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що і призвело до ухвалення рішення Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) проти України («Наталія Михайленко проти України» (Nataliya Mikhaylenko v. Ukraine)). Позиція ЄСПЛ в цьому контексті зводилася до того, що особа, позбавлена цивільної дієздатності, справді не може мати процесуальної дієздатності. Але із цього правила є один легітимний виняток, а саме – звернення до суду із заявою про поновлення дієздатності такої особи. Інакше кажучи, суд, звісно, не зобов’язаний задовольняти таку заяву, однак він повинен її розглянути, навіть якщо вона подана особою, визнаною недієздатною, а не її представником.

На сьогодні законодавство в цій частині зазнало змін і цей нюанс врегульовано та регламентовано. Водночас ще до імплементації таких змін, але вже після появи рішення ЄСПЛ національні суди почали розглядати відповідні заяви, подані особами, визнаними недієздатними. Вочевидь, у цьому разі поштовхом до судового активізму стало рішення ЄСПЛ. Але чи міг національний суд імплементувати відповідний підхід і без рішення ЄСПЛ? Очевидно, що так, міг. Методологічною інструментальною основою такого підходу є саме принципи права.

Рональд Дворкін у своїх працях у критиці позитивізму дає дефініцію поняттю «принцип» як стандарту, якого потрібно дотримуватись, і не тому, що він сприятиме економічній, політичній, соціальній ситуації (чи підтримуватиме її), яку вважають за бажану, а тому, що це вимога справедливості, чесності чи якогось іншого виміру моралі (курсив наш. – В. К., Р. Б.).

Для ілюстрації він наводить такий приклад із судової практики в США. 1889 рік. Нью-йоркський суд у відомій справі «Ріггс проти Палмера» мав вирішити, чи спадкоємець, названий у заповіті свого діда, може успадкувати майно згідно із цим заповітом, навіть якщо він убив свого діда, щоб стати спадкоємцем. Суд почав свої міркування з такого припущення: «Цілком слушно, що закони, які регулюють складання, перевірку та виконання заповітів і передачу прав на майно, якщо буквально тлумачити ті закони і якщо їхню чинність і їхні наслідки не можна ніяк і ні за яких обставин контролювати і змінювати, віддають це майно вбивці». Але далі суд зазначив, що «всі закони, а також усі договори у своїй юридичній силі та наслідках мають перебувати під контролем загальних, основних принципів загального права. Нікому не можна дозволити скористатись власним ошуканством, або мати вигоду від своїх лихих дій, або спирати будь-яку вимогу на власну несправедливість, або набувати власність завдяки своїм злочинам». Вбивця не набув спадщини.

Напевне, саме таким є очікування від суду – з’ясувати, який підхід до розгляду справи фундаментально справедливий і розумний, та застосувати його, не зважаючи на те, чи є пряма норма закону, яка такий підхід відображає. Нижче ми наведемо приклади того, як схоже бачення реалізується в практиці Верховного Суду. В межах цієї статті навряд чи можливо висвітлити кожен приклад застосування Верховним Судом принципів права, однак маємо на меті продемонструвати, як методологічно працює інструмент застосування принципів права при розгляді окремих судових справ.

Писані й неписані принципи права

Велика Палата Верховного Суду у справі № 522/9893/17 щодо нікчемності заповіту артикулювала принцип свободи заповіту та необхідність врахування і реалізації вільного волевиявлення заповідача попри стверджувані позивачем формальні порушення вимог про нотаріальне посвідчення заповіту, а саме його посвідчення з порушенням вимог стосовно нотаріальних округів.

Зокрема, в постанові від 25 травня 2021 року у справі № 522/9893/17 зазначено, що заповіт як остання воля особи стосується її розпоряджень на випадок смерті й тому покликаний вирішувати значущі для особи питання щодо призначення спадкоємців, позбавлення спадкоємців за законом права спадкування, визначення обсягу спадщини, що має спадкуватися за заповітом, встановлювати інші розпорядження, які відповідають заповіту та вимогам законодавства про спадкування. Крім того, вказано, що свобода заповіту передбачає особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача. Водночас констатовано, що недійсність заповіту з мотивів розширювального розуміння вимог до форми й порядку його посвідчення, про які згадується в частині першій статті 1257 ЦК України, матиме наслідком порушення принципу свободи заповіту.

В свою чергу, в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду (далі – КЦС ВС) від 20 липня 2022 року у справі № 461/2565/20 колегія суддів зробила висновок, згідно з яким за відсутності дефектів волі та волевиявлення заповідача при складанні й посвідченні заповіту кваліфікація останнього як нікчемного з підстав, що прямо не передбачені ані цією статтею, ані взагалі нормами глави 85 ЦК України, по суті скасовує вільне волевиявлення заповідача без можливості виразити свою волю шляхом складання іншого заповіту у зв’язку з його смертю.

В іншій справі КЦС ВС звернув увагу, що для приватного права апріорі притаманна диспозитивність, яка проявляється, зокрема, в тому, що особа з урахуванням принципу свободи правочину сама вирішує вчиняти чи не вчиняти певний правочин (у тому числі, щодо відмови від одностороннього правочину). Під прощенням боргу розуміють звільнення кредитором боржника від виконання обов’язку, що на ньому лежить, повністю або частково. За загальним правилом прощення боргу втілюється в односторонньому правочині. Хоча сторони договору не позбавлені можливості укласти договір про прощення боргу. Якщо прощення боргу втілюється в односторонньому правочині, то такий односторонній правочин є по своїй суті розпорядчим, оскільки спрямований на розпорядження правами, та абстрактним, якому не властивий правовий зв’язок між підставами його вчинення і його дійсністю або чинністю.

У справі кредитор з огляду на принцип свободи правочину не вчиняв такий односторонній правочин, як відмова від прощення боргу. Апеляційний суд, встановивши, що немає будь-якої заборгованості за договором, зробив обґрунтований висновок про задоволення позовних вимог, хоча й помилково з декількох підстав (див. постанову КЦС ВС від 6 липня 2022 року у справі № 303/2983/19).

При розгляді спорів досить часто постає питання їх тлумачення. Тлумачення правочину – це з’ясування змісту дійсного одностороннього правочину чи договору (двостороннього або багатостороннього правочину), з тексту якого неможливо встановити справжню волю сторони (сторін). Правило favor conractus не передбачене цивільним законодавством. Хоча не виключається його застосування з урахуванням загальних засад приватного права (стаття 3 ЦК України). З огляду на принцип тлумачення favor contractus (тлумачення договору на користь дійсності) сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності (див. постанову КЦС ВС від 10 березня 2021 року у справі № 607/11746/17).

Про добросовісність

Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України), і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (див. постанову КЦС ВС від 16 травня 2018 року у справі № 449/1154/14).

На основі добросовісності касаційний суд, зокрема, сформулював конструкцію фраудаторних правочинів, доктрину uberrima fides (найбільш добросовісний), недопустимості створення видимості добросовісного набуття права власності.

В українському законодавстві фраудаторні правочини (правочини, вчинені боржником на шкоду кредиторам) регулюються тільки в певних сферах. При цьому потрібно розмежовувати конкурсне та позаконкурсне оспорювання фраудаторних правочинів. Конкурсне оспорювання має досить детальну регламентацію: у банкрутстві (стаття 42 Кодексу України з процедур банкрутства); при неплатоспроможності банків (стаття 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»). Натомість позаконкурсне оспорювання регулюється тільки фрагментарно у виконавчому провадженні (частина четверта статті 9 Закону України «Про виконавче провадження»). У свій час Верховний Суд України в позаконкурсному оспорюванні здійснив розширювальне тлумачення статті 234 ЦК і кваліфікував договір, укладений з метою уникнути виконання грошового зобов’язання, як фіктивний (постанови Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1873цс16, від 23 серпня 2017 року у справі № 306/2952/14-ц, від 9 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц).

В окремій думці вказано, що «цивільно-правовий договір (в тому числі, договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення про стягнення боргу, що набрало законної сили. Боржник (дарувальник), проти якого розпочате судове провадження про стягнення боргу, та його діти (обдаровувані), які укладають договір дарування, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора. Оскільки укладають договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом» (див. окрему думку судді Верховного Суду Крата В. І. від 14 лютого 2018 року у справі № 379/1256/15-ц).

Як фраудаторні можуть бути кваліфіковані досить різноманітні правочини. Наприклад, касаційний суд указав, що договором, який вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції «фраудаторність» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, належать: момент укладення договору; контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов’язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова / неринкова); наявність / відсутність оплати ціни контрагентом боржника (див. постанову КЦС ВС від 7 жовтня 2020 року у справі № 755/17944/18).

Проявом добросовісності є і доктрина uberrima fides. Зокрема, КЦС ВС вказав, що переддоговірний обов’язок страхувальника надати страховику достовірні відомості про об’єкти страхування і фактори ризику пов’язаний з ризиковим характером договору страхування. По суті страховику потрібна інформація для оцінки страхового ризику. Нікчемність другого договору страхування пов’язується з невиконанням переддоговірного обов’язку, який має суттєве значення для виконання майбутнього договору страхування. Цивільне законодавство не містить вказівки про те, який стандарт розкриття інформації майбутнім страхувальником має бути застосований. З урахуванням принципів цивільного права слід зробити висновок, що для розкриття інформації майбутнім страхувальником потрібно застосувати конструкцію «розумне повідомлення про ризик», тобто майбутній страхувальник повинен надати інформацію, яку він знає або повинен знати щодо об’єкта, який страхується. КЦС ВС зазначив, що у справі, яка переглядалася, відповідно до даних із централізованої бази даних МТСБУ станом на момент укладення договору страхування в ній містилася інформація про різні автомобілі «BMW X5» і різних страхувальників. Очевидно, що розумна й обачна людина не може допустити ситуацію, за якої різні транспортні засоби («BMW X5»), належні різним власникам, мають однакові державні номерні знаки. Ураховуючи саме такі обставини та застосовуючи конструкцію «розумне повідомлення про ризик», слід констатувати, що страхувальник не міг повідомити страховика про те, що стосовно його об’єкта страхування укладені інші договори страхування (див. постанову КЦС ВС від 10 березня 2021 року у справі № 753/731/16-ц).

Доволі часто учасники цивільного обороту намагаються використовувати приватноправові конструкції для унеможливлення витребування майна із чужого незаконного володіння. Очевидно, що для приватного права є неприйнятним використання конструкції юридичної особи (зокрема, внесення нерухомості до статутного капіталу юридичної особи, вихід учасника з юридичної особи та отримання при виході), інших правомірних приватноправових засобів (зокрема, поділ об’єктів нерухомості) з метою створення видимості добросовісного набуття права власності для унеможливлення застосування віндикаційного позову. Застосування приватноправових конструкцій задля створення видимості добросовісного набуття права власності для унеможливлення застосування віндикаційного позову по своїй суті є недобросовісним та свідчить про зловживання учасниками цивільного обороту. До обставин, які можуть свідчити про те, що учасники створюють видимість добросовісного набуття права власності для унеможливлення застосування віндикаційного позову, належать, зокрема: момент вчинення правочину чи інших дій; суб’єкти, які вчиняють або з якими вчиняються правочини; контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родичі, квазіродичі, пов’язана чи афілійована юридична особа, пов’язані чи афілійовані групи юридичних осіб) (див. постанову КЦС ВС від 30 листопада 2022 року у справі № 522/14900/19).

Про venire contra factum proprium (заборону суперечливої поведінки)

В ЦК України не передбачено доктрини заборони суперечливої поведінки, хоча з урахуванням того, що вона є проявом добросовісності, допустиме її застосування на підставі загальних засад приватного права (стаття 3 ЦК України).

У практиці касаційного суду вперше констатація можливості застосування venire contra factum proprium відбулася у 2018 році. В окремій думці від 22 серпня 2018 року у справі № 596/2472/16-ц зазначено, що судова практика у сфері визнання договору оренди земельної ділянки недійсним на тій підставі, що він не підписаний наймодавцем (орендодавцем), потребує зміни. Такий висновок зумовлений тим, що в більшості ситуацій наймодавець (орендодавець) отримує плату за користування (орендну плату) земельною ділянкою від наймача (орендаря). І за такої ситуації є очевидним, що конструкція недійсності договору не може бути застосована в тому разі, коли наймодавець (орендодавець) отримує орендну плату, визначену в договорі, а наймач (орендар) користується земельною ділянкою. Тобто зобов’язання виконуються обома сторонами. Доктрина venire contra factum proprium базується ще на римській максимі «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). Доктрина venire contra factum proprium спирається на принцип добросовісності. Наприклад, у статті I.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказано, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Очевидно, що наймодавець (орендодавець) скористався тим, що з різних причин власноручно не підписав договір оренди земельної ділянки. Звісно, що в такому випадку оспорювання договору оренди земельної ділянки наймодавцем (орендодавцем) суперечить його попередній поведінці (отримання плати за користування земельною ділянкою) і є недобросовісним.

Із часом на рівні постанов касаційного суду розпочалося формування орієнтирів у застосуванні доктрини заборони суперечливої поведінки.

Згідно з обставинами однієї зі справ (постанова Об’єднаної палати КЦС ВС від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17), позивач: а) уклав додаткову угоду до договору оренди землі; б) згодом звернувся до суду з позовом про визнання цього договору неукладеним. Об’єднана палата КЦС ВС зазначила, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Очевидно, що дії позивача, який уклав додаткову угоду до договору оренди землі, а згодом пред’являє позов про визнання договору оренди землі неукладеним, суперечать його попередній поведінці (укладенню додаткової угоди й отриманню плати за користування земельною ділянкою) і є недобросовісними.

Застосування доктрини venire contra factum proprium є засобом для недопущення недійсності оспорюваного правочину всупереч принципу добросовісності, а не підставою для визнання його недійсним (див. постанову КЦС ВС від 30 липня 2020 року у справі № 357/7734/18).

Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, серед іншого, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Якщо особа, яка має право на оспорення документа (наприклад, свідоцтва про право на спадщину) чи юридичного факту (зокрема, правочину, договору, рішення органу юридичної особи), висловила безпосередньо або своєю поведінкою дала зрозуміти, що не буде реалізовувати своє право на оспорення, то така особа пов’язана своїм рішенням і не має права його змінити згодом. Спроба особи згодом здійснити право на оспорення суперечитиме попередній її поведінці і має призводити до припинення зазначеного права (див. постанову КЦС ВС від 7 жовтня 2020 року у справі № 450/2286/16-ц).

Якщо особа, яка має суб’єктивне право (наприклад, право власності), висловила безпосередньо або своєю поведінкою дала зрозуміти, що відмовляється від права власності, то така особа пов’язана своїм рішенням і не має права його змінити згодом. Спроба особи згодом здійснити право суперечитиме попередній поведінці такої особи і має призводити до припинення зазначеного права (див. постанову КЦС ВС від 14 грудня 2022 року у справі № 126/2200/20).

У справі № 126/2200/20 особа, яка мала право власності (позивач), висловила як прямо (в заяві в січні 2004 року про відмову від права власності на земельну ділянку із цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва), так і своєю поведінкою (у 2012 році ОСОБА_1 отримала у власність земельну ділянку в розмірі земельної частки (паю) для ведення товарного сільськогосподарського виробництва), що не буде реалізовувати своє право власності. Тому поведінка позивача суперечить добросовісності, оскільки не відповідає попереднім заявам та поведінці сторони, а інші суб’єкти розумно покладалася на них.

Велика Палата Верховного Суду у справі (постанова від 16 листопада 2021 року у справі № 904/2104/19), в якій вирішувалося цікаве питання щодо застосування норм іноземного законодавства при розгляді спору, також застосувала іншу доктрину venire contra factum proprium. У цій справі Велика Палата Верховного Суду вбачила суперечливість поведінки в тому, що боржник, укладаючи договір, фактично і юридично погодився на застосування права Англії у їхніх правовідносинах із кредитором, а отже погодився на те, що порука є необмеженим за своїм строком зобов’язанням. Позиваючись до суду, він апелював до строковості поруки за національним законодавством України.

Про розумність

Фундаментальною засадою, яка має бути застосовною при розгляді судових справ, є засада розумності, і саме їй передусім має підпорядковуватися бачення щодо розгляду того чи іншого правового конфлікту. Безумовно, це не завжди просто, адже ту саму розумність різні представники правових професій можуть бачити неоднаково. Особливо якщо це стосується протилежних сторін конфлікту. І іноді цю розумність можна знайти в пошуку компромісу між протилежними позиціями.

Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки / врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватноправових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див. постанову КЦС ВС від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Об’єднаної палати КЦС ВС від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).

Зокрема, у справі № 554/4741/19 надто формальне тлумачення положень цивільного законодавства, які регулюють строки, ледь не коштувало особі спадщини. На думку нотаріальної контори, судів першої та апеляційної інстанцій, останнім днем звернення до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини було 27 квітня 2019 року. На думку спадкоємця – 28 квітня 2019 року, але, враховуючи, що цей день припав на великодні вихідні, першим робочим днем було 2 травня 2019 року, коли особа і звернулася до нотаріуса та одержала відмову у зв’язку з пропуском строку. Тобто суть спору фактично звелася до одного дня, а саме того, з якого починати обрахунок перебігу строку: з дня, у який настала подія (власне, смерть спадкодавця) чи з наступного дня. Верховний Суд констатував, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов’язано його початок. Тобто день, у який безпосередньо мав місце момент початку перебігу строку, при обчисленні останнього не враховується.

Принцип розумності покладено в основу і в доволі відомій справі, у якій батьки дитини не могли домовитися щодо того, якими мають бути ім’я та прізвище дитини. Із цим спором вони прийшли до суду. Касаційний суд, ураховуючи рівність прав батьків, принцип розумності, зробив висновок, що ім’я та прізвище дитини мають бути подвійними. Надаючи дитині подвійні ім’я та прізвище, Верховний Суд ураховує рівність прав та інтересів обох батьків, які у зв’язку із спором щодо імені та прізвища дитини просили суд їх визначити. Надання подвійного імені та прізвища узгоджується із частиною другою статті 145, частиною другою статті 146 СК України та відповідає засадам розумності і справедливості (стаття 7 СК України) (див. постанову КЦС ВС від 29 червня 2022 року у справі № 753/7395/20).

В іншій справі КЦС ВС зауважив, що з урахуванням принципу розумності очевидно, що позов про визнання договору дійсним на підставі частини другої статті 220 ЦК України є способом захисту цивільних прав та інтересів учасників приватних відносин. Проявом розумності є те, що законодавець не пов’язує можливість визнання дійсним договору із залученням податкового або іншого органу, який контролює сплату фізичною особою податків, зборів чи інших обов’язкових платежів. Зрозуміло, що для контролю сплати фізичною особою податків, зборів чи інших обов’язкових платежів у публічному праві є відповідні механізми, які зовсім не пов’язуються з оскарженням в апеляційному порядку та скасуванням судового рішення про визнання дійсним договору. Цивільний суд за позовом про визнання договору дійсним на підставі частини другої статті 220 ЦК України вирішує цивільний спір, а не визначає розмір і порядок сплати податків, зборів чи інших обов’язкових платежів (див. постанову КЦС ВС від 7 грудня 2022 року у справі № 142/119/20).

Замість висновків

Ціла низка наявних нині судових спорів для їх розумного та справедливого вирішення вимагає переосмислення підходів, які застосовуються для пошуку відповіді на ключове питання, яке є у справі. Таке вирішення вимагає відходу від застосування позитивістського підходу, який передбачає пошук відповіді в недосконалому законі або його буквальній (філологічний) інтерпретації. Натомість таке тлумачення має здійснюватися через призму загальних засад – принципів права: який принцип є застосовним до цієї справи; як справедливо й розумно застосувати цей принцип у цій справі.

На одному з нещодавніх спільних заходів, проведених між українським і латвійським верховними судами, голова Верховного суду Латвії (Aigars Strupišs) ділився євроінтеграційним досвідом своєї держави. Його ключова думка зводилася до того, що інтеграція правової сфери, сфери правосуддя – це більше не про зміну законодавства, а про зміну мислення. Видається, що пізнати спосіб мислення європейців означає пізнати принципи та доктрини, на яких ґрунтується вирішення правових конфліктів у будь-якій сфері судочинства, й імплементувати таке мислення в право України.

Автори статті: Василь Крат та Расім Бабанли

Джерело: deadlawyers.org

  • 890

    Переглядів

  • 0

    Коментарі

  • 890

    Переглядів

  • 0

    Коментарі


  • Подякувати Відключити рекламу

    Залиште Ваш коментар:

    Додати

    КОРИСТУЙТЕСЯ НАШИМИ СЕРВІСАМИ ДЛЯ ОТРИМАННЯ ЮРИДИЧНИХ ПОСЛУГ та КОНСУЛЬТАЦІЙ

    • Безкоштовна консультація

      Отримайте швидку відповідь на юридичне питання у нашому месенджері, яка допоможе Вам зорієнтуватися у подальших діях

    • ВІДЕОДЗВІНОК ЮРИСТУ

      Ви бачите свого юриста та консультуєтесь з ним через екран , щоб отримати послугу Вам не потрібно йти до юриста в офіс

    • ОГОЛОСІТЬ ВЛАСНИЙ ТЕНДЕР

      Про надання юридичної послуги та отримайте найвигіднішу пропозицію

    • КАТАЛОГ ЮРИСТІВ

      Пошук виконавця для вирішення Вашої проблеми за фильтрами, показниками та рейтингом

    Популярні аналітичні статті

    Дивитись усі статті
    Дивитись усі статті
    logo

    Юридичні застереження

    Protocol.ua є власником авторських прав на інформацію, розміщену на веб - сторінках даного ресурсу, якщо не вказано інше. Під інформацією розуміються тексти, коментарі, статті, фотозображення, малюнки, ящик-шота, скани, відео, аудіо, інші матеріали. При використанні матеріалів, розміщених на веб - сторінках «Протокол» наявність гіперпосилання відкритого для індексації пошуковими системами на protocol.ua обов`язкове. Під використанням розуміється копіювання, адаптація, рерайтинг, модифікація тощо.

    Повний текст