Постанова

Іменем України

19 вересня 2018 року

м. Київ

справа № 450/2286/16-ц

провадження № 61-15457св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),

суддів: Білоконь О. В., Гулька Б. І., Синельникова Є. В., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

представник позивача - ОСОБА_2,

відповідач - ОСОБА_3,

треті особи: ОСОБА_4, Пустомитівська державна нотаріальна контора Львівської області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, поданою його представником - ОСОБА_2, на постанову Апеляційного суду Львівської області у складі колегії суддів: Копняк С. М., Бойко С. М., Ніткевича А. В., від 30 січня 2018 року,

ВСТАНОВИВ:

У вересні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3, треті особи: ОСОБА_4, Пустомитівська державна нотаріальна контора Львівської області, про визнання відмови від спадщини недійсною, частково недійсним свідоцтва про право на спадщину, скасування реєстраційного посвідчення та визнання майна спадковим.

Позовна заява мотивована тим, що він у 1986 році виїхав на роботу до Республіки Болгарія і залишився там проживати. У 2006 році, приїхавши до батьків, дізнався, що його батько - ОСОБА_4, помер у ІНФОРМАЦІЯ_1. За життя батьки придбали земельну ділянку на території Лапаївської сільської ради Пустомитівського району Львівської області та побудували будинок за адресою: АДРЕСА_1, с. Холодновідка, Пустомитівський район, Львівська область. Йому не було відомо, на кого був зареєстрований будинок, однак оскільки в ньому проживала його мати - ОСОБА_5, то вважав, що будинок зареєстрований на неї.

ІНФОРМАЦІЯ_2 року мати померла, він подав заяву про прийняття спадщини після її смерті. Приїхавши на похорони матері, він дізнався, що будинок, який належав його батькам, і земельна ділянка оформлені на брата - ОСОБА_3, ще у 2002 році у порядку спадкування за законом. При цьому спадщина оформлялась, виходячи з того, що земельна ділянка та будинок у цілому належали виключно померлому ОСОБА_4

Крім того, йому стало відомо, що мати - ОСОБА_5, 19 липня 2002 року написала у нотаріуса заяву про відмову від спадкування майна свого чоловіка. Позивач вважав, що відмова матері від спадщини та набуття відповідачем права власності у порядку спадкування на весь будинок є незаконними, оскільки ОСОБА_5 була у числі спадкоємців за законом та як непрацездатна особа (пенсіонер) мала право на обов'язкову частку у спадщині, незалежно від заповіту, однак 19 липня 2002 року подала до нотаріуса заяву про відмову від спадщини, тобто через 6 років після смерті її чоловіка (спадкодавця), хоча така заява могла бути подана протягом шісти місяців.

Таким чином, після смерті ОСОБА_4, його дружина продовжувала проживати у будинку та користуватись ним. Отже, вона фактично прийняла спадщину, оскільки як дружина мала право на частку у спадковому майні та як непрацездатна особа мала право на обов'язкову частку, незалежно від наявності заповіту. Також ОСОБА_5 мала право відмовитись від прийняття спадщини тільки протягом 6 місяців після смерті спадкодавця. Отже, відмова від спадщини через 6 років після смерті спадкодавця була незаконною. Не відповідає та суперечить вимогам діючого на той час законодавства і визначення спадковим майном померлого ОСОБА_4 всього будинку та земельної ділянки, оформлених на спадкодавця за час його життя. Вказану земельну ділянку та будинок ОСОБА_4 оформив у власність на своє ім'я у 1995 році, тобто під час перебування у шлюбі з ОСОБА_5, тому вищевказане майно є спільним сумісним майном подружжя у рівних частках і спадкодавцю на момент смерті належала тільки 1/2 частка будинку та 1/2 частка земельної ділянки. Отже, ОСОБА_3 та ОСОБА_5 Після смерті ОСОБА_4 мали право на спадкування за законом 1/2 частки будинку та 1/2 частки земельної ділянки.

Також ОСОБА_5, як дружина померлого, мала право на спадкування обов'язкової частки після померлого чоловіка у розмірі 2/3 частки, яка належала б їй при спадкоємстві за законом, а за відсутності заповіту чи відмови від нього - на 1/2 частки спадкового майна, оскільки фактично спадкове майно прийняли двоє спадкоємців - ОСОБА_3 та ОСОБА_5 Таким чином, після смерті матері - ОСОБА_5 спадковим майном, яке належало померлій, слід визнати 3/4 частки будинку та 3/4 частки земельної ділянки. У той же час ОСОБА_3 як спадкоємець за законом після смерті батька ОСОБА_4 мав право на спадкування і оформлення у власність тільки 1/4 частки будинку та 1/4 частки земельної ділянки. Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд: поновити строк позовної давності, оскільки його пропущено з поважних причин; визнати недійсним та скасувати свідоцтво про право на спадщину за законом, видане 19 липня 2002 року ОСОБА_3 у частині визнання житлового будинку та земельної ділянки у цілому спадковим майном померлого ОСОБА_4 та визнання за ОСОБА_3 права спадкування на 3/4 частки будинку за адресою: АДРЕСА_1, с. Холодновідка, Пустомитівський район, Львівська область, та 3/4 частки земельної ділянки, розташованої на території Лапаївської сільської ради Пустомитівського району Львівської області; визнати недійсним та скасувати реєстраційне посвідчення від 02 вересня 2002 року, записане в реєстрову книгу № 1 за реєстровим номером № 155, видане ОСОБА_3 на право власності у цілому на будинок за адресою: АДРЕСА_1, с. Холодновідка, Пустомитівський район, Львівська область; визнати недійсною заяву ОСОБА_5 від 19 липня 2002 року про відмову від спадщини, яка відкрилась після померлого ОСОБА_4; визнати спадковим майном померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 року ОСОБА_5 3/4 частки будинку за адресою: АДРЕСА_1, с. Холодновідка, Пустомитівський район, Львівська область, та 3/4 частки земельної ділянки, розташованої на території Лапаївської сільської ради Пустомитівського району Львівської області.

У листопаді 2016 року ОСОБА_3 звернувся досуду із зустрічним позовом до ОСОБА_1, третя особа - ОСОБА_4, про усунення від права на спадкування.

Зустрічна позовна заява мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_2 року померла його з ОСОБА_1 мати - ОСОБА_5 Останні 10 років свого життя мати тяжко хворіла та неодноразово проходила лікування. 21 березня 2006 року мати у віці 72 років зазнала закритого перелому зовнішньої кісточки правої гомілки їй було накладено гіпсову пов'язку, лікування вона проходила амбулаторно вдома під опікою його родини. Крім того, мати мала проблеми з очима, у липні 2005 року їй було поставлено діагноз зрілі вікові катаракти та було рекомендовано провести операцію. У період з 21 грудня 2009 року до 28 грудня 2009 року мати проходила стаціонарне лікування в офтальмологічному відділенні № 2 Львівської обласної клінічної лікарні з діагнозом ускладнена майже зріла катаракта лівого ока, початкова катаракта правого ока, ангеосклероз сітківки обох очей, ІХС, атеросклеротичний кардіосклероз. 22 грудня 2009 року матері була проведена операція на лівому оці, на початку 2012 року у неї було виявлено онкологічну хворобу. За час лікування вона неодноразово проходила курс променевого лікування, а саме у період часу з 24 січня 2012 року до 05 березня 2012 року, з 19 червня 2014 року до 25 липня 2014 року, з 19 березня 2015 року до 24 квітня 2015 року, з 26 жовтня 2015 року до 02 грудня 2015 року та курс хіміо-, гормоно-, імуно терапії. На лікування матері витрачалися значні кошти. Крім того, мати потребувала посиленого харчування, постійного проведення загальнозміцнюючої терапії. Останні півроку до смерті стан здоров'я матері похитнувся і вона фактично була прикута до ліжка, самостійно пересуватися не могла. У цей період часу вона потребувала ще більшої турботи щодо себе, ніж було до того.

Зважаючи на похилий вік матері, стан її здоров'я, потреби у вартісному лікуванні, посиленому харчуванні, забезпеченні медичною допомогою, необхідність постійно здавати аналізи та проходити огляди задля контролю за станом здоров'я, мати наприкінці свого життя перебувала у безпорадному стані, самостійно, власними силами була неспроможна забезпечити як фізично так і матеріально умови свого життя. Відповідачу було достеменно відомо про стан матері, оскільки неодноразово в телефонному режимі йому повідомлялося про це, говорилося про необхідність приїхати та допомогти її доглядати, допомогти матеріально. Усі ці вимоги відповідачем були проігноровані, допомоги він не надавав, не приїхав навідати мати. Увесь тягар щодо утримання матері фактично ліг на нього та його сім'ю, а після її смерті він займався організацією її поховання. Ніхто з його братів не долучилися до поховання. Ураховуючи викладене, ОСОБА_3 просив суд усунути ОСОБА_1 від права на спадкування за законом після померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 року ОСОБА_5

Ухвалою Пустомитівського районного суду Львівської області від 09 листопада 2016 року прийнято зустрічний позов ОСОБА_3 до спільного розгляду з первісним позовом ОСОБА_1 та об'єднано вимоги за зустрічним позовом в одне провадження з первісним позовом.

Рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області у складі судді Добош Н. Б. від 31 березня 2017 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом, видане 19 липня 2002 року державним нотаріусом Пустомитівської державної нотаріальної контори Підгірняк Н. С., зареєстроване в реєстрі за № 1865 на 3/4 частки спадкового майна, що складається з житлового будинку за адресою: АДРЕСА_3, та земельної ділянки площею 0, 2486 га, яка розташована на території Лапаївської сільської ради Пустомитівського району Львівської області, призначеної для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських споруд.

Скасовано реєстраційне посвідчення, видане 02 вересня 2002 року Львівським обласним державним комунальним бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки на 3/4 частки житлового будинку за адресою: АДРЕСА_2

У решті позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 відмовлено.

Частково задовольняючи позов ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив із того, що спадкоємцями першої черги після смерті ОСОБА_4, які прийняли спадщину є: його син - ОСОБА_3 та дружина - ОСОБА_5, отже, остання прийняла спадщину після смерті свого чоловіка у розмірі 1/4 частки житлового будинку та 1/4 частки земельної ділянки, призначеної для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських споруд, тому свідоцтво про право на спадщину за законом, видане 19 липня 2002 року ОСОБА_3 є частково недійсним, а реєстраційне посвідчення, яке було видане на підставі свідоцтва про право на спадщину, підлягає скасуванню.

Щодо позовної вимоги про визнання недійсною заяви ОСОБА_5 про відмову від спадщини, яка відкрилась після смерті ОСОБА_4, то така заява, подана нотаріусу, не є правочином, подана з пропуском визначеного законом шестимісячного строку, а тому не має правового значення та не свідчить про її відмову від належних їй прав.

Відмовляючи у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив із того, що не знайшов свого підтвердження факт умисного ухилення ОСОБА_1 від надання допомоги своїй матері - ОСОБА_5, така обставина не доведена належними та допустимими доказами, а за вимогами статей 10, 60 ЦПК України 2004 року кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Постановою Апеляційного суду Львівської області від 30 січня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково.

Рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 31 березня 2017 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 скасовано.

У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

У решті - рішення суду залишено без змін.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 та залишаючи без змін рішення в частині вирішення зустрічних позовних вимог ОСОБА_3, виходив із того, що свідоцтво про право на спадщину за законом від 19 липня 2002 року видано ОСОБА_3 з порушенням норм закону (протиправно), а саме без урахування спадкових прав ОСОБА_5 Проте заходи до виправлення допущених нотаріусом помилок при вчиненні нотаріальних дій сторонами не вживались, а визнання в судовому порядку недійсними та скасування свідоцтва про право на спадщину та реєстраційного посвідчення лише в частині, заявленій ОСОБА_1, не забезпечать належного (ефективного) захисту прав сторін.

Згідно з вимогами сатті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненнями особи, поданими відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею позовних вимог, тому колегія суддів, не маючи правових підстав вийти за межі позовних вмог, дійшла висновку про неефективність обраного ОСОБА_1 способу захисту порушеного права.

При цьому апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення зустрічного позову ОСОБА_3 про усунення від права на спадкування, оскільки сама по собі та обставина, що сторони не спілкувалися протягом тривалого часу, не свідчить про факт умисного ухилення ОСОБА_1 від надання допомоги матері.

У березні 2018 року ОСОБА_1 в особі представника - ОСОБА_2, подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову апеляційного суду в частині вирішення його позову і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Отже, судові рішення в частині зустрічних позовних вимог ОСОБА_3не оскаржуються, тому у силу положень статті 400 ЦПК України не переглядаються.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд, застосувавши норми матеріального права, які діяли на момент спірних правовідносин та їх регулюють, визнав, що на підставі заяви ОСОБА_3 йому було видано свідоцтва на спадщину за законом, однак зробив висновок, що заява ОСОБА_3 про прийняття спадщини за законом не означає відмову від спадщини за заповітом і такий заповіт продовжує діяти та надає право на отримання спадщини ще і за заповітом.

Також суд не зазначив положення діючого на той час законодавства, де б передбачалось, що один і той же спадкоємець мав право на спадкування одного і того самого майна і за законом, і за заповітом одночасно. Також, зазначивши про невидачу ОСОБА_3 свідоцтва про право на спадщину, суд не врахував, що згідно з матеріалами справи 19 липня 2002 року нотаріусом ОСОБА_3 було видано свідоцтво про право на спадщину, зареєстроване в реєстрі за № 1865 (спадкова справа № 398/2002).

Апеляційний суд, визнавши, що ОСОБА_3 набув право власності на будинок та земельну ділянку в порядку спадкування за законом протиправно (незаконно), зробив висновок, що у такому випадку права інших спадкоємців порушені не були і позивачем обрано неналежний спосіб захисту. На думку апеляційного суду, спадкоємцям достатньо за захистом своїх прав звернутись до нотаріуса. Проте апеляційний суд не врахував, що нотаріус не зможе скасувати свідоцтва про реєстрацію права власності та про право на спадщину.

Відзив на касаційну скаргу учасники справи до суду не подали.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

13 червня 2018 року справа надійшла до Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону постанова апеляційного суду не відповідає.

Судом установлено, що 18 січня 1990 року ОСОБА_4 склав заповіт, посвідчений державним нотаріусом Пустомитівської державної нотаріальної контори Львівської області Дмитерко М. І., зареєстрований в реєстрі за № 81, згідно з яким належну йому на праві особистої власності половину житлового будинку та інших господарських будівель, що знаходяться по АДРЕСА_1 у с. Холодновідка Пустомитівського району Львівської області, заповів своєму сину - ОСОБА_3

Згіднозі свідоцтвом про право особистої власності на жилий будинок від 26 травня 1995 року, виданого начальником Львівського міжміського бюро технічної інвентаризації на підставі рішення виконкому Лапаївської сільської ради народних депутатів від 13 квітня 1995 року № 70, ОСОБА_4 належав жилий будинок з приналежними до нього будівлями, розташований по АДРЕСА_1 у с. Холодновідка Пустомитівського району Львівської області.

Відповідно до державного акта на право приватної власності на землю, виданого 03 квітня 1996 року Лапаївською сільською радою народних депутатів, зареєстровано в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № НОМЕР_1 на підставі рішення Лапаївської сільської ради народних депутатів від 15 червня 1995 року № 44, ОСОБА_4 передано у приватну власність земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель площею 0,2486 га, призначену для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських споруд.

ІНФОРМАЦІЯ_3 помер ОСОБА_4, спадкоємцями якого є: його дружина- ОСОБА_5 та сини: ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4

Згідноз довідкою від 10 червня 2002 року № 955, виданої Лапаївською сільською радою Пустомитівського району Львівської області, ОСОБА_5 та ОСОБА_3 проживали разом з ОСОБА_4

19 липня 2002 року ОСОБА_3 звернувся до Пустомитівської державної нотаріальної контори із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті батька, ОСОБА_4, в якій зазначено, що спадкоємець просив видати йому відповідно до статті 560 ЦК України свідоцтво про право на спадщину на спадкове майно за законом, інших спадкоємців, передбачених статтями 529, 531 ЦК України немає.

19липня 2002 року ОСОБА_5 звернулась до Пустомитівської державної нотаріальної контори із заявою, в якій зазначено, що встановлений законом шестимісячний строк для прийняття спадщини нею пропущений, на спадщину не претендує та вказано, що зміст статті 22 КпШС України про спільну сумісну власність подружжя їй роз'яснено, на видачу свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя не претендує.

19 липня 2002 року державним нотаріусом Пустомитівської державної нотаріальної контори Підгірняк Н. С. видано свідоцтво про право на спадщину за законом, згідно з яким спадкоємцем майна ОСОБА_4, є син - ОСОБА_3, а спадковим майном - житловий будинок АДРЕСА_4 і земельна ділянка площею 0,2486 га, яка розташована на території Лапаївської сільської ради Пустомитівського району Львівської області, призначена для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських споруд.

ОСОБА_5 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 року.

Відповідно до копії спадкової справи № 189/2016, заведеної Пустомитівською державною нотаріальною конторою після смерті ОСОБА_5, із заявами про прийняття спадщини після її смерті звернулися її діти: 25 липня 2016 року син - ОСОБА_1 (позивач у справі), 23 вересня 2016 року син - ОСОБА_4

Згідно зі статтею 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом, а відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.

У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.

Згідно зі статтею 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного судочинства.

Отже, об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес, саме вони є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Частиною другою статті 16 ЦК України визначено способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом.

Законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

Оскільки положення Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу (статті 8, 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту і у спосіб, не передбачений законом, зокрема статтею 16 ЦК України, але який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Необхідною умовою застосування судом певного способу захисту є наявність, доведена належними доказами, певного суб'єктивного права (інтересу) у позивача та порушення (невизнання або оспорювання) цього права (інтересу) відповідачем.

У Рішенні Конституційного суду України № 18-рп/2004 від 01 грудня 2004 року (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається у частині першій статті 4 ЦПК України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права», яке треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально правовим засадам.

Так, статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

У пункті 145 рішення Європейського суду з прав людини від 15 листопада 1996 у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейським судом з прав людини зазначено, що стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі заходи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім цього, судом вказано на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути «ефективним» у законі та на практиці, зокрема, у тому сенсі, що його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 05 квітня 2005 року (заява N 38722/02)).

Вирішуючи спір, апеляційний суд на зазначені вимоги закону уваги не звернув, не надав належну правову оцінку наявності порушеного права чи інтересу позивача ОСОБА_1 на час звернення до суду та дійшов передчасного висновку, що обраний ним спосіб захисту неефективний і не забезпечить відновлення його порушеного права.

Відповідно до статті 1216 ЦК Україниспадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

За змістом частини першої статті 1222 ЦК Україниспадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.

Частиною другою статті 1223 ЦК Українивизначено, що у разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261 - 1265 цього Кодексу.

Відповідно до статті 1245 ЦК Україничастина спадщини, що не охоплена заповітом, спадкується спадкоємцями за законом на загальних підставах. До числа цих спадкоємців входять також спадкоємці за законом, яким інша частина спадщини була передана за заповітом.

Згідно зі статтею 1258 ЦК Україниспадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу.

Так, статтею 1261 ЦК Українипередбачено, що в першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Чинне законодавство розмежовує поняття прийняття спадщини (глава 87 ЦК України &qu0p;Здійснення права на спадкування&qu&n;) та оформлення спадщини (глава 89 ЦК України &quli;Оформлення права на спадщину).

Відповідно до вимог частини третьої статті 1268 ЦК Україниспадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 ЦК, він не заявляв про відмову від неї.

Згідно з частиною п'ятою статті 1268 ЦК Українинезалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини (частинаперша статті 1269 ЦК України).

Відповідно до частинипершої статті 1270 ЦК України для прийняття спадщини встановлюється строк тривалістю у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.

Згідно зістаттею 1296 ЦК Україниспадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається кожному з них із визначенням імені та часток у спадщині інших спадкоємців. Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину.

Частина перша статті 1297 ЦК передбачає, що спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов'язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.

Відповіднодо статті 67 Закону України «Про нотаріат»свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину, в порядку, встановленому цивільним законодавством, на ім'я всіх спадкоємців або за їх бажанням кожному з них окремо.

Свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, установленому цивільним законодавством. За наявності умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину вимоги про визнання права на спадщину судовому розглядові не підлягають. У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження (пункт 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування»).

Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (частина третя статті 1296 ЦК України).

Таким чином, спадкові права є майновим об'єктом цивільного права, оскільки вони надають спадкоємцям можливість успадкувати майно (прийняти спадщину), але право розпорядження нею виникає після оформлення успадкованого права власності у встановленому законом порядку.

Судом установлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_4 у встановлений законом строк звернулися до Пустомитівської державної нотаріальної контори із заявами про прийняття спадщини за законом після смерті матері - ОСОБА_5, а ОСОБА_3 фактично вступив в управління спадковим майном після смерті матері, оскільки проживає в спірному будинколодінні, частка якого відноситься до спадкового майна ОСОБА_5.

Отже, ОСОБА_1, ОСОБА_4, ОСОБА_3, як спадкоємці першої черги, що прийняли спадщину після смерті матері.

Таким чином, у порушення статей 89, 263-264, 382 ЦПК України апеляційний суд: на зазначені положення закону уваги не звернув; не встановив фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, не надав належної правової оцінки зібраним у справі доказам та дійшов передчасного висновку про відмову в позові ОСОБА_1

Разом з тим, звернувшись за захистом своїх прав до нотаріуса, спадкоємці не вирішать існуючий спір, оскільки нотаріус не зможе скасувати свідоцтва про реєстрацію права власності та про право на спадщину.

Відповідно до пункту 1 частини третьої та четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

За таких обставин судове рішення апеляційного суду в оскаржуваній частині не відповідає вимогам статті 263 ЦПК України та ухвалено з порушенням норм процесуального права, що в силу пункту 1 частини третьої та четвертої статті 411 ЦПК України є підставою скасування в оскаржуваній частині з передачею справи в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1, подану його представником - ОСОБА_2, задовольнити частково.

Постанову Апеляційного суду Львівської області від 30 січня 2018 року в частині вирішення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3, треті особи: ОСОБА_4, Пустомитівська державна нотаріальна контора, про визнання відмови від спадщини недійсною, частково недійсним свідоцтва про право на спадщину, скасування реєстраційного посвідчення та визнання майна спадковим скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: О. В. Білоконь

Б. І. Гулько

Є. В. Синельников

Ю. В. Черняк