Історія справи

Постанова КЦС ВП від 09.07.2025 року у справі №947/5939/20

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 липня 2025 року

м. Київ

справа № 947/5939/20

провадження № 61-7016св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Гудими Д. А, Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Пархоменка П. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Одеського апеляційного суду від 21 лютого 2024 року в складі колегії суддів: Громіка Р. Д., Дришлюка А. І., Сегеди С. М.,

Історія справи

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2020 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики.

Позов мотивований тим, що 17 лютого 2011 року між ним ОСОБА_1 і відповідачем ОСОБА_2 укладений договір позики, за умовами якого позичальник отримав, а позикодавець передав 90 000,00 дол. США, що на момент укладання договору становило еквівалент 714 753,00 грн.

Позивач вказував, що на підтвердження факту укладення договору позики та передання грошей йому було видано розписку від 17 лютого 2011 року, яка посвідчує факт отримання у борг грошових коштів у розмірі 90 000,00 дол. США, що було еквівалентно 714 753,00 грн.

Грошові кошти, як зазначав позивач, були надані ОСОБА_2 для придбання нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , із зобов`язанням повернути позику в строк до 17 лютого 2020 року з виплатою відсотків за користування грошовими коштами в розмірі 10 % від суми позики.

На момент укладання договору позики ОСОБА_2 перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 , та в листопаді 2011 року ОСОБА_2 за кошти, які він взяв у борг, придбав нежитлові офісні приміщення загальною площею 83,7 кв. м. за адресою: АДРЕСА_1 та зареєстрував їх на дружину ОСОБА_3 .

Проте станом на 12 березня 2020 року ОСОБА_2 своїх зобов`язань належним чином не виконав, вказану суму позики у визначений договором строк не повернув. В порушення умов укладеного договору позики (розписки), відповідач ухиляється від виконання зобов`язань, борг у встановлений строк не повертає.

ОСОБА_1 просив:

стягнути солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на його користь заборгованість за договором позики від 17 лютого 2011 року у розмірі 2 541 312,70 грн, яка складається з: 2 306 160,00 грн - сума позики, 230 616,00 грн - відсотки за користування коштами, 4 536,70 грн - три відсотки річних;

стягнути з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на його користь всі судові витрати.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 28 квітня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Стягнено у солідарному порядку з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики (розписки) у розмірі 2 541 312,70 грн, яка складається з: 2 306 160,00 грн - сума позики; 230 616,00 грн - відсотки за користування коштами; 4 536,70 грн - три відсотки річних.

Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору у розмірі 5 255,00 грн.

Стягнено з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору у розмірі 5 255,00 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:

14 квітня 2020 року відповідач ОСОБА_2 надіслав відзив на позов, в якому зазначив, що він не має об`єктивної можливості повернути грошові кошти позивачу, та вказав, що не заперечує проти задоволення позовних вимог;

на момент укладення договору позики (розписки) відповідачі були подружжям, а кошти вони позичали у ОСОБА_1 на спільні сімейні потреби, зокрема придбання нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 . Тому в ОСОБА_2 та ОСОБА_3 наявний солідарний обов`язок боржників за зобов`язанням щодо повернення позики;

відповідачі не виконали взятих на себе зобов`язань за договором позики (розписки), і в установлений термін (до 17 лютого 2020 року) зобов`язання щодо повернення грошей не виконали, у зв`язку з чим ОСОБА_1 звернувся до суду з цим позовом;

як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству. Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов`язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України. Беручи до уваги, що позивач заявив суму до стягнення саме у грошовій одиниці України - гривні в еквіваленті іноземної валюти - доларах США, а суд розглядає справу в межах заявлених позовних вимог, суд не може стягнути борг в іноземній валюті - доларах США, незважаючи на те, що під час судового розгляду встановлено факт передання коштів саме у доларах США;

оскільки всупереч приписам закону і договору позики відповідачами не було повернуто у встановлений строк ОСОБА_1 позику, а саме: грошові кошти у розмірі 90 000 дол. США та відсотки за користування позикою у розмірі 9 000 дол. США, що є істотним порушенням умов договору, внаслідок якого друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору, позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики в розмірі 2 306 160 грн, що становить еквівалент 90 000,00 дол. США та відсотків за користування позикою у розмірі 9 000,00 дол. США, що становить еквівалент 230 616 грн, є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню;

нарахування інфляційних витрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплаті кредиторові. Таким чином, позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення трьох відсотків річних за прострочення виконання зобов`язання в розмірі 4 536,70 грн також підлягають задоволенню;

ні договором, ні законом не встановлено солідарного обов`язку відповідачів щодо відшкодування судових витрат. Тому суд вважав, що з відповідачів на підставі частин першої, другої статті 141 ЦПК України необхідно стягнути на користь позивача судовий збір у розмірі 10 510,00 грн в рівних частинах.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Одеського апеляційного суду від 21 лютого 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково.

Рішення Київського районного суду м. Одеси від 28 квітня 2020 року скасовано в частині задоволення позовних про стягнення боргу за договором позики до ОСОБА_3 , постановлено цій частині нове судове рішення.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики відмовлено.

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:

у відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 зазначає, що рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, а тому апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, оскільки на момент укладання договору позики, ОСОБА_2 перебував у шлюбі з ОСОБА_3 .. За кошти взяті в борг, придбав нежитлові офісні приміщення загальною площею - 83,7 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 , та зареєстрував їх на дружину - ОСОБА_3 . Наголошував, що розписка була укладена 07 лютого 2011 року, а договір купівлі-продажу 19 лютого того ж року;

у відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 зазначає, що рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, а тому апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, оскільки ОСОБА_2 взяв грошові кошти в борг з метою придбання нежитлових офісних приміщень за адресою: АДРЕСА_1 , та зареєстрував їх за дружиною, тобто такі грошові кошти були використані в інтересах сім`ї та придбане майно використовувалось для отримання прибутку в інтересах сім`ї. В свою чергу, ОСОБА_3 знала про факт отримання грошових коштів для придбання нерухомості;

апеляційний суд вказав, що погоджуючись з доводами позивача та поясненнями відповідача ОСОБА_2 , яким визнано позов в повному обсязі щодо укладення договору позики в інтересах сім`ї, а саме для придбання нерухомого майна, яке було також предметом поділу в інших судових провадженнях, суд першої інстанції усунувся від дослідження боргової розписки, складеної ОСОБА_2 , виявлення її справжньої правової природи, а також надання оцінки всім наявним доказам;

згідно зі статтею 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. Цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість. Відповідно до частини 3 статті 16 ЦК України суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин 2-5 статті 13 цього Кодексу. Аналізуючи частину 2 статті 13 ЦК України можна дійти висновку, що недобросовісна поведінка особи, яка полягає у вчиненні дій, які можуть у майбутньому порушити права інших осіб, є формою зловживання правом. Сутність зловживання правом полягає у вчиненні уповноваженою особою дій, які складають зміст відповідного суб`єктивного цивільного права, недобросовісно, в тому числі всупереч меті такого права. Обов`язковою умовою кваліфікації дій особи як зловживання правом є встановлення факту вчинення дій, спрямованих на здійснення належного відповідній особі суб`єктивного цивільного права. Заборона зловживання правом по суті випливає з якості врівноваженості, закладеної такою засадою, як юридична рівність учасників цивільних правовідносин. Ця формула виражає втілення в цивільному праві принципів пропорційності, еквівалентності, справедливості під час реалізації суб`єктивних цивільних прав і виконання юридичних обов`язків;

суд першої інстанції залишив поза увагою, що будь-які докази витрачання грошових коштів відповідачем ОСОБА_2 у разі їх отримання від позивача саме на вказану в борговій розписці мету, а саме на придбання нежитлового офісного приміщення загальною площею 83,7 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 у матеріалах справи відсутні, позивачем ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_2 таких доказів не надано, і що саме по собі зазначення мети використання коштів у борговій розписці без доведення відповідного їх витрачання не свідчить про укладення договору позики в інтересах сім`ї;

в провадженні Приморського районного суду м. Одеси перебувала цивільна справа №522/15525/19 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя, яке перебуває у спільній сумісній власності. У цій справі 11 вересня 2019 року (вказана дата вбачається з ухвали Приморського районного суду м. Одеси від 19 вересня 2019 року про відкриття провадження) ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя, яке перебуває у спільній сумісній власності, шляхом визнання права особистої приватної власності, зокрема, на нежитлові офісні приміщення загальною площею 83,7 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 . З уточненої позовної заяви, яка зареєстрована за № 3736/20 від 14 січня 2020 року, вбачається, що ОСОБА_2 за текстом уточненої позовної заяви стверджував, що «дійсно, спірні нежитлові офісні приміщення були придбані на ім`я Відповідача (прим. - ОСОБА_3 ), однак за особисті грошові кошти Позивача (прим. - ОСОБА_2 ), які були отримані у борг від його батька». Надалі ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 16 липня 2021 року позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя, яке перебуває у спільній сумісній власності, залишено без розгляду з підстав, передбачених пунктом 3 частини першої статті 257 ЦПК України. Вказане судове провадження відкрито ще у вересні 2019 року, а ОСОБА_2 просив визнати нежитлові офісні приміщення особистою приватною власністю і стверджував, що, хоча вони і оформлені на ОСОБА_3 , але придбані за особисті грошові кошти, які отримані від батька за розпискою від 17 лютого 2011 року, яка є предметом судового розгляду в цій справі;

враховуючи суперечність заяв ОСОБА_2 щодо правової природи грошових коштів, потенційно отриманих в борг від свого батька ОСОБА_1 , який є позивачем у цій справі (у цивільній справі № 522/15525/19 зазначав, що це його особисті кошти), апеляційний суд вважав за можливе застосувати положення доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) у цій справі. Інших належних та допустимих доказів отримання ОСОБА_2 в інтересах сім`ї грошових коштів від позивача ОСОБА_1 надано не було, тому із урахуванням стандарту більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний, апеляційний суд дійшов висновку, що в частині вимог про стягнення заборгованості за договором позики позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 є необґрунтованим і недоведеним, задоволений судом першої інстанції, виходячи з припущень, тобто безпідставно.

апеляційний суд взяв до уваги те, що відповідач ОСОБА_2 визнавав позов та обставини отримання ним в борг грошових коштів від позивача ОСОБА_1 і не оскаржував судове рішення в апеляційному порядку. Разом із тим, враховуючи, що заборгованість за договором позики стягнута судом першої інстанції з обох відповідачів солідарно, а не частково, апеляційний суд позбавлений можливості роз`єднати солідарний обов`язок відповідачів ОСОБА_3 , в частині вимог до якої суду першої інстанції належало відмовити, та ОСОБА_2 , який погоджувався з позовом та не подавав апеляційної скарги. Тому оскільки відповідачем ОСОБА_2 визнано позов, він підлягає задоволенню в частині пред`явлених до нього вимог про стягнення заборгованості за договором позики та стягненню процентів за частиною другою статті 625 ЦК України.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У травні 2024 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить постанову апеляційного суду в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення боргу за договором позики з ОСОБА_3 скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

при ухваленні оскаржуваного судового рішення суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновків щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду та постановах Верховного Суду;

суд апеляційної інстанції не врахував, що боргова розписка була складена 07 лютого 2011 року, а 19 лютого 2021 року укладено договір купівлі-продажу нежитлових офісних приміщень загальною площею 83,7 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 , які зареєстровані на ОСОБА_3 , що на час укладання договору позики була дружиною ОСОБА_2 . Зміст розписки свідчить, що грошові кошти отримані у борг для придбання вказаного нежитлового приміщення, а надалі це нежитлове приміщення було зареєстроване за дружиною боржника. За таких обстави грошові кошти, отримані у борг, були використанні в інтересах сім`ї, зокрема вказане майно використовувалось в інтересах сім`ї. ОСОБА_3 знала про факт отримання грошових коштів для придбання нерухомості, про що також зазначав ОСОБА_4 у відзиві на позовну заяву та апеляційній скарзі. Таким чином, висновки суду апеляційної інстанції про відсутність доказів витрачання грошових коштів відповідачем ОСОБА_2 на вказану в борговій розписці мету, а саме нежитлові офісні приміщення загальною площею 83,7 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 , є безпідставними та необґрунтованими;

суд першої інстанції зробив правильний висновок про наявність підстав для солідарного стягнення з відповідачів заборгованості за договором позики, адже грошові кошти, які були взяті в борг були використанні в інтересах сім`ї, а саме придбання нерухомості, яка в подальшому використовувалась в інтересах сім`ї - ведення підприємницької діяльності;

ОСОБА_3 не надала доказів того, що кошти отримані за договором позики були використані не в інтересах сім`ї, а на особисті потреби ОСОБА_2 . Тобто ОСОБА_3 не спростовано презумпцію спільності права власності подружжя, оскільки тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує;

апеляційний суд безпідставно застосував до спірних правовідносин доктрину venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), оскільки ОСОБА_2 (відповідач) заявляв у цивільній справі № 522/15525/19, що нежитлові офісні приміщення загальною площею 83,7 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 , які оформлені на ОСОБА_3 , були придбані за його власні кошті, що взяті в борг згідно з розпискою. При цьому ОСОБА_1 не був стороною у справи № 522/15525/19, а у вказаній справі не було ухвалено рішення. Тому відповідні доводи не були доведені та перевірені судом, не можуть бути братись до уваги у цій справі;

суд апеляційної інстанції безпідставно зазначив, що неправомірна мета і недобросовісна, суперечлива поведінка іншого відповідача позбавляють позивача права посилатися певні обставини, як на підстави та умови надання захисту судом. У зв`язку з викладеним суд апеляційної інстанцій не забезпечив повний та всебічний розгляд справи на основі наданих сторонами доказів та необґрунтовано частково скасував законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції.

Аналіз змісту касаційної скарги свідчить, що постанова апеляційного суду оскаржується лише в частині скасування рішення суду першої інстанції про стягнення боргу за договором позики з ОСОБА_3 . В іншій частині вимог про стягнення боргу за договором позики з ОСОБА_2 постанова апеляційного суду не оскаржується, а тому в касаційному порядку не переглядається.

Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу

У липні 2024 року від ОСОБА_3 надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому вона наголошувала на тому, що касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Відзив обґрунтований тим, що:

посилання ОСОБА_1 у касаційній скарзі на те, що апеляційний суд не врахував висновки Верховного Суду у подібних правовідносинах, які зводяться до того, що: факт солідарного характеру відповідальності подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї; необхідність спростування іншим подружжям презумпції спільності права власності подружжя, є помилковим. Під час розгляду справ № 638/18231/15-ц, № 641/9402/13-ц, № 639/7335/15, № 713/285/1012, № 133/3928/14-ц суди встановили інші обставини, які однозначно свідчили про наявність письмової згоди іншого подружжя на укладання договору позики та доведеність факту витрачання коштів в інтересах сім`ї. Натомість в цієї справи таких обставин не встановлено;

позивач посилається лише на єдиний факт того, що у розписці від 17 лютого 2011 року, складеній на підтвердження боргових зобов`язань між ОСОБА_1 як позикодавцем та ОСОБА_2 як позичальником, вказано про те, що: кошти були отримані у борг для придбання нежитлових офісних приміщень загальною площею 83,7 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 : про цей факт було відомо ОСОБА_3 як дружині ОСОБА_2 . Проте ці доводи не доведені належними і допустимими доказами під час розгляду справи;

дійсно на момент укладання договору позики від 17 лютого 2011 року ОСОБА_2 перебував з нею у шлюбі. Відповідно до тексту розписки від 17 лютого 2011 року грошові кошти у розмірі 90 000,00 дол. США брав у борг особисто ОСОБА_2 . Про ОСОБА_3 як його дружину та про її обізнаність щодо боргових взаємовідносин у тексті розписки не вказано;

під час розгляду судом апеляційної інстанції справи, адже її незаконно було позбавлено права участі під час розгляду справи в суді першої інстанції, вона довела такі факти: виникнення розписки від 17 лютого 2011 року та, відповідно, спору за позовом батька ОСОБА_1 до сина ОСОБА_2 і ОСОБА_3 про стягнення боргу за розпискою лише після активного захисту ОСОБА_3 в іншій справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання спірних нежитлових приміщень його особистою приватною власністю; складання розписки між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 без її відома; використання коштів, отриманих ОСОБА_2 за розпискою від 17 лютого 2011 року, не на ті цілі, про які зазначено у розписці (не на придбання нежитлових офісних приміщень загальною площею 83,7 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 ); придбання вказаних нежитлових офісних приміщень особисто ОСОБА_3 та виключно для здійснення нею підприємницької діяльності; придбання спірних нежитлових офісних приміщень ОСОБА_3 за кошти, які належали їй особисто; повернення ОСОБА_3 отриманих у борг грошових коштів за рахунок власних доходів протягом 2012 - 2019 років;

у вересні 2019 року її колишній чоловік ОСОБА_2 звернувся до Приморського районного суду м. Одеси з позовом до ОСОБА_3 щодо поділу спільного сумісного майна шляхом визнання за ним права особистої приватної власності на нежитлові приміщення на АДРЕСА_1 (справа №522/15525/15). Свої вимоги ОСОБА_2 мотивував тією ж розпискою від 17 лютого 2011 року, за якою він нібито отримав грошові кошти від свого батька ОСОБА_1 в розмірі 90 000,00 дол. США для придбання спірного нерухомого майна у свою особисту приватну власність. З метою захисту своїх прав на майно ОСОБА_3 надала докази, які підтверджували те, що вказане нежитлове приміщення придбано нею за 57 300,00 дол. США для здійснення підприємницької діяльності, якою вона займалася з 2008 року до 2019 року. Після надання ОСОБА_3 доказів у вказаній справі ОСОБА_2 почав уникати участі у судовому процесі, що призвело до залишення судом його позову без розгляду. Не отримавши бажаного у межах справи № 522/15525/15 за позовом батька ОСОБА_1 було ініційовано спір в Київському районному суді м. Одеси до ОСОБА_3 та ОСОБА_2 про стягнення боргу із завчасним накладенням арешту на вказані нежитлові приміщення;

у Київському районному суді м. Одеси ОСОБА_3 було позбавлено можливості брати участь у розгляді справи, адже її жодного разу належним чином не було повідомлено про дату та час судових засідань. Більше того, суддя Київського районного суду м. Одеси Петренко В. С. поклав відповідальність за відсутність ОСОБА_3 у судових засіданням не здійсненням нею моніторингу реєстру судових рішень із метою з`ясування наявних судових спорів. Проте той факт, що жодна судова повістка не направлялася належним чином та не була вручена їй як відповідачу суддя уваги не звернув. Такі дії судді стали підставою для звернення ОСОБА_3 зі скаргою до Вищої ради правосуддя. Ухвалою Першої дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 21 вересня 2021 року скаргу ОСОБА_3 залишено без розгляду із посиланням на можливість перевірки належного її повідомлення про дату та час судового засідання в межах апеляційного провадження. Проте ці обставини не знайшли свого відображення в постанові апеляційного суду. На переконання відповідача, такі обставини є підтвердженням намагання якомога скорішого розгляду справи за її відсутності та забезпечення можливості ОСОБА_1 звернути стягнення на нежитлові приміщення, що надалі й було зроблено. Лише випадково ОСОБА_3 дізналася, що спірні нежитлові приміщення були продані на виконання рішення Київського районного суду м. Одеси від 28 квітня 2020 року на електронний торгах. Тому апеляційний суд дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову до неї через суперечність заяв ОСОБА_2 щодо правової природи грошових коштів, потенційно отриманих в борг від свого батька ОСОБА_1 , який є позивачем у цій справі, тобто необхідність застосування доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) у цій справі;

твердження ОСОБА_2 у межах справи № 522/15525/15 про те, що грошові кошти були ним отримані особисто для власних потреб у борг у батька ОСОБА_1 за розпискою від 17 лютого 2011 року, є такими, що суперечать його твердженням у справі № 947/5939/20 про те, що такі боргові кошти є спільними сумісними зобов`язаннями подружжя. Суперечливість поведінки ОСОБА_2 у справах № 947/5939/20 та № 522/15525/15 є такою, що направлена на зловживання правом та підтверджує штучність судового спору в цій справі;

матеріали справи свідчать, що за договором купівлі-продажу нежитлових приміщень за адресою: АДРЕСА_1 від 19 лютого 2011 року їх вартість становила 455 916.67 грн, що еквівалентно 57 300,00 дол. США. За цим договором покупцем є ОСОБА_3 , адже вона як підприємець мала намір розширювати власний бізнес. Придбання нею вказаного приміщення надало можливість масштабувати підприємницьку діяльність, що призвело до збільшення доходів. Згідно з довідкою Головного управління ДПС в Одеській області від 23 лютого 2019 року її доходи за рахунок придбання вказаних нежитлових приміщень збільшилися й у 2012 році становили 410 000,00 грн, в 2013 році - 507 000,00 грн, у 2014 році - 517 000,00 грн, в 2015 році - 999 125,00 грн, в 2016 році - 1 497 000,00 грн, в 2017 році - 1 495 000,00 грн, в 2018 році - 1 487 204,00 грн, в 2019 році - 1 255 872,47 грн. Станом на день складання розписки від 17 лютого 2011 року ОСОБА_2 не був підприємцем, не займався будь-якою діяльністю, яка б приносила дохід та потребувала придбання нерухомого майна. Крім того, ОСОБА_2 не працював та перебував на утриманні ОСОБА_3 , адже лише вона мала дохід. Більш того, в процесі розгляду справи в суді апеляційної інстанції ОСОБА_3 довела, що для придбання вказаних нежитлових приміщень позичила кошти, які повертала частинами в процесі отримання доходів від підприємницької діяльності. Факти здійснення підприємницької діяльності, отримання коштів у борг та їх повернення частинами протягом певного часу підтверджено письмовими доказами у справі;

враховуючи принцип диспозитивності, саме на позивача покладається обов`язок доведення заявлених позовних вимог. Крім розписки від 17 лютого 2011 року, яка була складена між близькими родичами (батьком та сином), інших доказів, щоб підтвердили витрачання коштів саме на придбання вказаних нежитлових приміщень, ОСОБА_1 не надав;

ОСОБА_2 (син) після ухвалення рішення та його виконання у межах виконавчого провадження як співвласник надав заяву про відсутність заперечень проти продажу нежитлових приміщень на електронних торгах, що взагалі унеможливило стягнення з нього боргу як з солідарного боржника окремо. Майно з електронних торгів було придбано матір`ю ОСОБА_2 - ОСОБА_5 і дружиною позивача ОСОБА_1 . Тобто, кошти, які були присуджені Київським районним судом м. Одеси до стягнення були стягнуті за рахунок майна, належного ОСОБА_3 та на придбання якого сім`я ОСОБА_6 практично не використала власних грошових коштів, а саме сплачені із продажу майна кошти на рахунок виконавця були повернути ОСОБА_1 як стягувачу у виконавчому провадженні. Таким чином, сім`я ОСОБА_6 за рахунок штучного судового спору та штучно створених доказів отримала належні ОСОБА_3 , придбані нею за власні кошти нежитлові приміщення практично за безцінь, не витративши власних ресурсів;

суди повинні досліджувати, чи отримані грошові кошти були витрачені в інтересах сім`ї, чи підтверджено це відповідними доказами, а також з`ясовувати, чи надавав інший з подружжя у письмовій формі згоду на укладення договору позики. Твердження ОСОБА_2 , так і твердження його батька ОСОБА_1 , що нежитлові приміщення купувалися «в інтересах сім`ї» не відповідають дійсності. Водночас лише факт придбання майна у період шлюбу не є безспірним свідченням витрачання коштів в інтересах сім`ї.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 21 травня 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без руху, надано строк для усунення її недоліків. Особою, яка подала касаційну скаргу, на виконання ухвали Верховного Суду від 21 травня 2024 року недоліки касаційної скарги було усунуто.

Ухвалою Верховного Суду від 24 червня 2024 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження постанови апеляційного суду, відкрито касаційне провадження у справі № 947/5939/20 та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.

У липні 2024 року матеріали справи № 947/5939/20 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 01 липня 2025 року справу призначено до судового розгляду у складі колегії суддів у кількості п`яти суддів в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 24 червня 2024 року зазначено, що доводи касаційної скарги містять підстави касаційного оскарження, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15, від 03 травня 2018 року у справі № 639/7335/15, від 19 травня 2021 року у справі № 641/9402/13-ц, від 26 вересня 2018 року у справі № 713/285/1012, від 27 листопада 2019 року у справі № 133/3928/14-ц; судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України).

Фактичні обставини справи

Апеляційний суд встановив, що згідно з копією розписки 17 лютого 2011 року відповідач ОСОБА_2 взяв у позивача ОСОБА_1 у борг грошові кошти у розмірі 90 000 дол. США, що складало еквівалент 714 753 грн за курсом НБУ на дату отримання, на придбання нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , які зобов`язався повернути до 17 лютого 2020 року, з виплатою відсотків за користування грошовими коштами у розмірі 10 % від суми боргу.

На момент укладення договору позики (складення розписки) відповідач ОСОБА_2 і відповідачка ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі.

Нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_1 зареєстроване за відповідачем ОСОБА_3 .

Відповідач ОСОБА_2 визнав позов.

У провадженні Приморського районного суду м. Одеси перебувала справа № 522/15525/19 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя, що перебуває у спільній сумісній власності.

У справі № 522/15525/19 11 вересня 2019 року (вказана дата вбачається з ухвали Приморського районного суду м. Одеси від 19 вересня 2019 року про відкриття провадження, https://reyestr.court.gov.ua/Review/84355049) ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя, що перебуває у спільній сумісній власності, шляхом визнання права особистої приватної власності, зокрема, нежитлових офісних приміщень, заг. пл. 83,7 кв.м, за адресою: АДРЕСА_1 .

З уточненої позовної заяви, яка зареєстрована за № 3736/20 від 14 січня 2020 року, вбачається, що ОСОБА_2 по тексту уточненої позовної заяви стверджував, що «дійсно, спірні нежитлові офісні приміщення були придбані на ім`я Відповідача (прим. - ОСОБА_3 ), однак за особисті грошові кошти Позивача (прим. - ОСОБА_2 ), які були отримані у борг від його батька».

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 16 липня 2021 року в справі № 522/15525/19 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/98378656) позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя, що перебуває у спільній сумісній власності, залишено без розгляду з підстав, передбачених пунктом 3 частини першої статті 257 ЦПК України.

Позиція Верховного Суду

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними.

Добра совість - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року в справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц (провадження № 61-15813сво18)).

З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, то принцип добросовісності не може бути обмежений певною сферою (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 463/13099/21 (провадження № 61-11609сво23), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року в справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

Норми закону полягають в наступному: жити чесно, не ображати інших, кожному віддавати по заслугах. Змусити жити за принципами навряд чи можливо. Але коли виникає судовий спір, то учасники цивільного обороту мають розуміти, що їх дії (бездіяльність) чи правочини можуть бути піддані оцінці крізь призму справедливості, розумності, добросовісності (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 травня 2024 року в справі № 357/13500/18 (провадження № 61-3809св24)).

Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).

Суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої - п`ятої статті 13 цього Кодексу (частина третя статті 16 ЦК України).

Касаційний суд вже вказував, що потрібно розмежовувати:

матеріальну та процесуальну добру совість як за сферою застосування, так і наслідками. Матеріальна добра совість регулюється, зокрема, пунктом 6 статті 3 ЦК України, а процесуальна, зокрема, статтею 44 ЦПК України (див. постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 04 листопада 2024 року в справі № 532/1550/23 (провадження № 61-4145сво24));

зловживання процесуальними правами та зловживання матеріальними (цивільними) правами. Вказані правові конструкції відрізняються як по суті, так і за правовими наслідки щодо їх застосування судом. При зловживанні процесуальними правами суд має право залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву, клопотання, позов, чи застосувати інші заходи процесуального примусу. Натомість правовим наслідком зловживання матеріальними (цивільними) правами може бути, зокрема, відмова у захисті цивільного права та інтересу, тобто відмова в позові (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2020 року в справі № 318/89/18 (провадження № 61-128св19), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 19 лютого 2021 року в справі № 904/2979/20, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 листопада 2021 року в справі № 757/30424/18 (провадження № 61-993св20), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 серпня 2023 року у справі № 932/4154/22 (провадження № 61-10679св22), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 квітня 2024 року в справі № 686/16569/22 (провадження № 61-1306св23)).

Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».

Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що:

особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»;

наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають);

враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року в справі № 747/306/19 (провадження № 61-1272св20)).

Касаційний суд вже зазначав, що

учасники цивільного обороту доволі часто намагаються використовувати правомірний цивільно-правовий інструментарій для унеможливлення чи ускладнення поділу спільного майна подружжя (чи жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі), тобто з неправомірною метою, не для забезпечення визначеності в приватних відносинах, захисту прав та інтересів. Суд не є місцем для «безцеремонної процесуальної гри». Якщо пов`язані чи афілійовані особи, наприклад, родичі, ініціюють судовий розгляд, зокрема, про стягнення боргу, для унеможливлення чи ускладнення поділу спільного майна подружжя (чи жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі), формування пасиву (боргів), виключення певного майна з поділу на час виникнення (існування) спору (спорів) про розірвання шлюбу, поділ спільного майна подружжя (чи жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі), тощо, такі учасники судового розгляду діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно другого із подружжя (чи жінки або чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі). Тому в такому разі відбувається використання приватно-правових конструкцій не для захисту прав та інтересів, і судове рішення стосується прав та/або інтересів іншого із подружжя (чи жінки чи чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 березня 2025 року в справі № 759/11754/23 (провадження № 61-17672св24));

досить часто учасники цивільного обороту в спорах про поділ майна за допомогою договору позики чи розписки про отримання в позику грошових коштів, в яких вказано, що ці грошові кошти передаються на придбання певного конкретного майна, намагаються спростувати презумпцію спільності майна подружжя (чи жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі). Використання таким чином договору позики (в якому передбачено, що грошові кошти передаються на придбання певного конкретного майна) очевидно не враховує, що регулююча сила договору стосується його сторін, а тому не може кваліфікуватися як добросовісне та є неприпустимим (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 травня 2023 року в справі № 215/1191/17 (провадження № 61-9767св22));

учасники цивільного обороту, які є пов`язаними чи афілійованими особами, наприклад, родичі, подружжя (чи жінка та чоловік, які проживають однією сім`єю або мають близькі відносини, але не перебувають у шлюбі між собою), доволі часто намагаються використовувати правомірний цивільно-правовий інструментарій, зокрема позов про оспорювання правочину (ресцисорний позов), всупереч своїй попередній поведінці, не для забезпечення визначеності в приватних відносинах, захисту прав та інтересів. В такій ситуації вони діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно іншої сторони такого договору, тобто з неправомірною метою. Зловживання матеріальними правами є самостійною підставою для відмови у позові (частина третя статті 16 ЦК України) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 травня 2025 року в справі № 369/10615/19 (провадження № 61-17939св23)).

Обміркувавши викладене, касаційний суд підкреслює, що

учасники цивільного обороту, які є пов`язаними чи афілійованими особами, наприклад, родичі (батько і син), які вчиняють договір позики, чи ними складається розписка на підтвердження укладення договору позики, в яких вказано про передання грошових коштів на придбання певного конкретного майна з метою, зокрема, покладення на колишню дружину сина солідарного обов`язку щодо повернення позики, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно колишньої дружини сина. Використання таким чином договору позики (в якому передбачено, що грошові кошти передаються на придбання певного конкретного майна) правопорядок не може залишати поза реакцією, оскільки такі дії, хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом;

очевидно, що для мотивування наявності зловживання правами пов`язаними чи афілійованими особами, наприклад, родичами (батьком і сином), які вчиняють договір позики, чи ними складається розписка на підтвердження укладення договору позики, в яких вказано про передання грошових коштів на придбання певного конкретного майна з метою, зокрема, покладення на колишню дружину сина солідарного обов`язку щодо повернення позики,недостатньо ствердження про наявність зловживання правом. Таке мотивування має відбуватися через обґрунтування наявності/відсутності тих обставин, які дозволяють констатувати зловживання правом. До таких обставин, зокрема, належать:

контрагент, з яким вчиняється договір позики (наприклад, родичі (зокрема, син, онук, мати, батько). Тобто пов`язаність осіб може бути досить різноманітною. Зокрема, між особами, які вчиняють договір позики, можуть бути родинні, квазіродинні відносини, інші цивільні відносини;

вказівка в договорі позики чи розписці про передання грошових коштів саме на придбання певного конкретного майна;

визнання позову про солідарне стягнення боргу за договором позики пов`язаною чи афілійованою особою, наприклад, родичем (сином позивача).

У справі, що переглядається:

при зверненні з позовом про стягнення боргу за договором позики ОСОБА_1 зазначав, що 17 лютого 2011 року між ним і ОСОБА_2 укладений договір позики, за умовами якого позичальник отримав, а позикодавець передав 90 000,00 дол. США, що на момент укладання договору становило еквівалент 714 753,00 грн. На підтвердження факту укладення договору позики та передання грошей йому було видано розписку від 17 лютого 2011 року, яка посвідчує факт отримання у борг грошових коштів у розмірі 90 000,00 дол. США, що було еквівалентно 714 753,00 грн. Грошові кошти були надані ОСОБА_2 для придбання нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , із зобов`язанням повернути позику в строк до 17 лютого 2020 року з виплатою відсотків за користування грошовими коштами в розмірі 10 % від суми позики. На час укладання договору позики ОСОБА_2 перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 . У листопаді 2011 року ОСОБА_2 за кошти, які він взяв у борг, придбав нежитлові офісні приміщення загальною площею 83,7 кв. м. за адресою: АДРЕСА_1 та зареєстрував їх на дружину. Станом на 12 березня 2020 року ОСОБА_2 своїх зобов`язань належним чином не виконав, вказану суму позики у визначений договором строк не повернув. Оскільки відповідач ухиляється від виконання зобов`язань за договором позики, борг у встановлений строк не повернув, позивач звернувся до суду із позовом у цій справі. При цьому він просив стягнути солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на його користь заборгованість за договором позики від 17 лютого 2011 року у загальному розмірі 2 541 312,70 грн;

суд першої інстанції вказав, що на момент укладення договору позики (розписки) відповідачі були подружжям, а кошти вони позичали у ОСОБА_1 на спільні сімейні потреби, зокрема придбання нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 . Тому в ОСОБА_2 та у ОСОБА_3 наявний солідарний обов`язок боржників за зобов`язанням щодо повернення позики. Відповідачі не виконали взятих на себе зобов`язань за договором позики (розписки), і в установлений термін (до 17 лютого 2020 року) зобов`язання щодо повернення грошей не виконали. Тому наявні підстави для задоволення позовних вимог про стягнення боргу за договором позики у повному обсязі;

апеляційний суд при скасуванні рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних про стягнення боргу за договором позики із ОСОБА_3 та відмові в задоволенні цих вимог, міркував так, що підставою відмови є зловживання правом та заборони суперечливої поведінки;

суд апеляційної інстанції не врахував, що позивач ОСОБА_1 не був учасником справи № 522/15525/19 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя. Отже, саме ОСОБА_1 не допускав суперечливої поведінки, а відповідні висновки суду апеляційної інстанції є помилковими;

разом з тим, апеляційний суд врахував, що учасники цивільного обороту, які є пов`язаними чи афілійованими особами, наприклад, родичі (батько і син), які вчиняють договір позики, чи ними складається розписка на підтвердження укладення договору позики, в яких вказано про передання грошових коштів на придбання певного конкретного майна з метою, зокрема, покладення на колишню дружину сина солідарного обов`язку щодо повернення позики, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно колишньої дружини сина. Використання таким чином договору позики (в якому передбачено, що грошові кошти передаються на придбання певного конкретного майна) правопорядок не може залишати поза реакцією, оскільки такі дії, хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом;

до обставин, які дозволяють констатувати зловживання правомз метою покладення на колишню дружину сина солідарного обов`язку щодо повернення позики позивачем ОСОБА_1 разом із відповідачем ОСОБА_2 , в цій справі належать: вчинення договору позики від 17 лютого 2011 року між батьком (позивач, позикодавець), та сином позивача (позичальник відповідач); у розписці про передання грошових коштів від 17 лютого 2011 року вказано, що сином (позичальник відповідач) отримав кошти саме на придбання нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 ; син позивача (позичальник, відповідач) визнав позов;

апеляційний суд обґрунтовано вважав, що зловживання матеріальними правами є самостійною підставою для відмови у позові (частина третя статті 16 ЦК України). Оскільки, з урахуванням встановлених обставин, наявні підстави для висновку про зловживання правами, яке допущене позивачем ОСОБА_1 разом із відповідачем ОСОБА_2 , у задоволенні позовних вимог про стягнення боргу за договором позики із ОСОБА_3 слід було відмовити саме з указаної підстави.

Таким чином, суд апеляційної інстанції зробив обґрунтований висновок про відмову в задоволенні позовних вимог до ОСОБА_3 , проте частково помилився щодо мотивів такої відмови. Тому постанову апеляційного суду слід змінити у мотивувальній частині.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що постанова суду апеляційної інстанції в оскарженій частині частково ухвалена без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що: касаційну скаргу слід задовольнити частково; постанову апеляційного суду в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення боргу за договором позики із ОСОБА_3 змінити, виклавши її мотивувальну частину в цій частині в редакції цієї постанови.

Оскільки судове рішення в оскарженій частині змінено тільки в частині мотивів прийняття, то розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 400 409 410 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Одеського апеляційного суду від 21 лютого 2024 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Д. А. Гудима

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

П. І. Пархоменко