Історія справи

Постанова КЦС ВП від 09.07.2025 року у справі №202/5718/24

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 липня 2025 року

м. Київ

справа № 202/5718/24

провадження № 61-14447св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого- Луспеника Д. Д.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Гулька Б. І., Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А.,

учасники справи:

заявник (боржник) - ОСОБА_1 ,

особа, дії якої оскаржуються, - Амур-Нижньодніпровський відділ державної виконавчої служби у місті Дніпрі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса),

заінтересована особа (стягувач) - Публічне акціонерне товариство «Фідобанк»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Скиби Віталія Володимировича на ухвалу Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 17 червня 2024 року, постановлену у складі судді Слюсар Л. П., та постанову Дніпровського апеляційного суду від 08 жовтня 2024 року, прийняту у складі колегії суддів: Єлізаренко І. А., Макарова М. О., Свистунової О. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст вимог скарги

У травні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду зі скаргою на дії посадових осіб державної виконавчої служби та зобов`язання вчинити певні дії, заінтересовані особи: Амур-Нижньодніпровський відділ державної виконавчої служби у місті Дніпрі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) (далі - Амур-Нижньодніпровський ВДВС), Публічне акціонерне товариство «Фідобанк» (далі - ПАТ «Фідобанк»), в якій просила суд:

- визнати неправомірними дії посадової особи Амур-Нижньодніпровського ВДВС, пов`язані з відмовою зняти арешт та оголошення заборони на майно ОСОБА_1 , накладений постановою від 18 жовтня 2012 року державним виконавцем Краснощоковим Л. В. у рамках ВП № НОМЕР_3, та яка викладена у листі від 26 квітня 2024 року № 40097;

- зобов`язати начальника Амур-Нижньодніпровського ВДВС зняти арешт та оголошення заборони на майно ОСОБА_1 , накладений постановою державного виконавця Краснощокова Л. В. від 18 жовтня 2012 року у рамках ВП № НОМЕР_3.

Скаргу ОСОБА_1 мотивувала тим, що на примусове виконання виконавчого листа № 2-1108/2011, виданого 17 листопада 2011 року Індустріальним районним судом м. Дніпропетровська, 04 жовтня 2012 року Амур-Нижньодніпровський ВДВС відкрив ВП № НОМЕР_3 про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Фідобанк» боргу у розмірі 264 835,90 грн. Вказувала, що станом на 12 березня 2024 року встановлено, що 08 жовтня 2012 року державним виконавцем Амур-Нижньодніпровського ВДВС Краснощоковим Л. В. у ВП НОМЕР_3 накладено арешт на майно боржника та оголошення заборони на його відчуження.

Зазначала, що Амур-Нижньодніпровський ВДВС повідомив її представника, що ВП № НОМЕР_3 з примусового виконання судового рішення № 2-1108/2011 Індустріального районного суду м. Дніпропетровська, 28 жовтня 2015 року завершено на підставі пункту 7 частини першої статті 47 Закону України «Про виконавче провадження» (у зв`язку з тим, що не виявлено фізичну особу та майно). Крім того, ВП № НОМЕР_3 знищено у зв`язку зі спливом строків зберігання.

Стверджувала, що 18 квітня 2024 року її представник звертався до Амур-Нижньодніпровського ВДВС із заявою про зняття арешту з її майна, однак 26 квітня 2024 року повідомленням № 40097 начальник Амур-Нижньодніпровського ВДВС відмовив з тих підстав, що боржник не надала докази погашення боргу. З такою відмовою посадової особи вона не погоджується, оскільки виконавчий лист, за яким вона є боржником, повернуто стягувачу у зв`язку з завершенням виконавчого провадження, строк пред`явлення його до примусового виконання сплив, проте залишився чинним арешт майна боржника.

На час звернення її представника до виконавчої служби, жоден виконавчий лист про стягнення із неї боргу на виконанні не перебував. У період з 28 жовтня 2015 року (повернення виконавчого листа стягувачу) до дня розгляду заяви про зняття арешту (18 квітня 2024 року) органами державної виконавчої служби не проводилися виконавчі дії з примусового виконання виконавчого листа. Також відсутні відомості про наявність будь-яких відкритих виконавчих проваджень, за якими вона є боржником. Відсутність відкритого виконавчого провадження та знищення матеріалів виконавчого провадження за терміном зберігання, свідчить про безпідставність продовження дії арешту.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Ухвалою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 17 червня 2024 року у задоволенні скарги ОСОБА_1 , заінтересована особа (стягувач) - ПАТ «Фідобанк», на дії посадових осіб Амур-Нижньодніпровський ВДВС та зобов`язання вчинити певні дії відмовлено.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 08 жовтня 2024 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - Скиби В. В. залишено без задоволення, ухвалу Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 17 червня 2024 року - без змін.

Відмовляючи у задоволенні скарги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, встановив, що постанова про арешт майна боржника ОСОБА_1 у ВП № НОМЕР_3 від 08 жовтня 2012 року, якою, як указує представник ОСОБА_1 - адвокат Скиба В. В., накладений арешт та оголошена заборона на майно ОСОБА_1 , не виносилася. Із вимогами про визнання неправомірними дій посадової особи Амур-Нижньодніпровського ВДВС, пов`язаних з відмовою зняти арешт та оголошення заборони на майно ОСОБА_1 , накладений постановою від 18 жовтня 2012 року державним виконавцем Краснощоковим Л. В. у рамках ВП № НОМЕР_3, заявник у цій справі до суду не звертався. Вимоги скарги у встановленому законом порядку заявником не змінювалися та не уточнювалися в суді першої інстанції. Однак, звернення до суду з вимогами про зобов`язання державного виконавця зняти арешт та оголошення заборони на майно ОСОБА_1 , накладений постановою державного виконавця Краснощокова Л. В., які згідно із Законом України «Про виконавче провадження» можуть здійснюватися лише державним виконавцем або відповідною посадовою особою державної виконавчої служби, не ґрунтуються на вимогах Закону, а тому не підлягають задоволенню.

Спростовуючи доводи апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції вказав, що відмова суду першої інстанції змінити предмет скарги під час судового розгляду справи після дослідження доказів, узгоджується з приписами статті 49 ЦПК України, про що зазначено в оскарженій ухвалі.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

04 листопада 2024 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її матеріали із Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 17 червня 2024 року, іншим учасникам надіслано копії касаційної скарги.

У листопаді 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 25 квітня 2025 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Ухвалою Верховного Суду від 07 травня 2025 року зупинено касаційне провадження у цій справі до закінчення перегляду у касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 2/1522/11652/11 (провадження № 14-137цс24).

Ухвалою Верховного Суду від 09 липня 2025 року поновлено касаційне провадження у цій справі.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 27 березня 2020 року у справі № 817/928/17 (провадження № К/9901/20268/18), від 07 липня 2021 року у справі № 2-356/12 (провадження № 61-5972/св19), від 03 листопада 2021 року у справі № 161/14034/20 (провадження № 61-1980/св21), від 22 грудня 2021 року у справі № 645/6694/15-ц (провадження № 61-18160св19), від 26 січня 2022 року у справі № 127/1541/14-ц (провадження № 61-2829св21), від 09 січня 2023 року у справі № 2-3600/09 (провадження № 61-12406св21)від 18 січня 2023 року у справі № 127/1547/14-ц (провадження № 61-12997св21), від 03 лютого 2023 року у справі № 639/858/21 (провадження № 61-11506св22), від 10 січня 2024 року у справі № 569/6234/22 (провадження № 61-2690св23).

Заявник указує, що лише на стадії дослідження письмових доказів він з`ясував, що в тексті скарги допустив описку, зазначивши оскаржувану постанову про накладення арешту у ВП № НОМЕР_3 «08 жовтня 2012 року» замість правильного «18 жовтня 2012 року».

Відмовити у виправленні описки на підставі статті 49 ЦПК України, тобто після початку розгляду справи по суті, суд може позивачу у позовному провадженні.

Посилається на судову практику Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду щодо можливості зняття арешту з майна боржника у випадку повернення виконавчого документа стягувачу.

Відзив на касаційну скаргу у визначений Верховним Судом строк не подано.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Із інформації з ВП-спецрозділ від 10 квітня 2024 року встановлено, що 04 жовтня 2012 року державним виконавцем Амур-Нижньодніпровського ВДВС винесено постанову про відкриття ВП № НОМЕР_3 з примусового виконання виконавчого листа № 2-1108/2011, виданого 17 листопада 2011 року Індустріальним районним судом м. Дніпропетровська, про стягнення боргу у розмірі 264 835,90 грн, боржник - ОСОБА_1 , стягувач - ПАТ «Фідобанк».

17 квітня 2014 року державним виконавцем Амур-Нижньодніпровським ВДВС у ВП № НОМЕР_3 винесено постанову про розшук майна боржника.

28 жовтня 2015 року державним виконавцем Амур-Нижньодніпровського у ВП № НОМЕР_3 винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачу на підставі пункту 7 частини першої статті 47 Закону України «Про виконавче провадження» (боржник чи майно не виявлені протягом року з дня оголошення розшуку).

Із інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, сформованої 12 березня 2024 року, встановлено, що 18 жовтня 2012 року зареєстровано обтяження - арешт нерухомого майна, номер запису про обтяження: 13131731, підстава обтяження - постанова про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, серія та номер ВП № НОМЕР_3, видана 18 жовтня 2012 року, обтяжувач - державний виконавець Амур-Нижньодніпровського ВДВС Краснощоков Л. В.

28 березня 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Скиба В. В. звернувся до Амур-Нижньодніпровського із заявою, в якій просив видати належним чином завірені копії документів: постанов про накладення арешту, постанов про закінчення виконавчого провадження, постанов про зняття арешту при наявності за: ВП № НОМЕР_4 постанова про арешт від 03 грудня 2009 року державного виконавця Солодовник С. О.; ВП № НОМЕР_5 постанова про арешт від 08 жовтня 2012 року державного виконавця Краснощокова Л. В.; ВП № НОМЕР_3 постанова про арешт від 18 жовтня 2012 року державного виконавця Краснощокова Л. В.

10 квітня 2024 року Амур-Нижньодніпровський ВДВС листом № 34724 повідомив адвоката Скибу В. В. про те, що перевіркою Автоматизованої системи виконавчого провадження встановлено, що на виконанні у відділі перебували наступні виконавчі провадження, боржник - ОСОБА_1 :

- ВП № НОМЕР_5 з примусового виконання виконавчого листа № 2-1108/2011, виданого 17 листопада 2011 року Індустріальним районним судом м. Дніпропетровська про стягнення ОСОБА_1 на користь ПАТ «Фідобанк» в особі Горбенка В. Я. боргу у сумі 264 835,90 грн. Постановою від 29 липня 2014 року на підставі пункту 7 частини першої статті 47 Закону України «Про виконавче провадження» повернуто виконавчий документ стягувачу;

- ВП № НОМЕР_3 з примусового виконання виконавчого листа № 2-1108/2011, виданого 17 листопада 2011 року Індустріальним районним судом м. Дніпропетровська про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Фідобанк» в особі Горбенка В. Я. боргу у сумі 264 835,90 грн. Поставною від 28 жовтня 2015 року на підставі пункту 4 частини першої статті 47 Закону України «Про виконавче провадження» повернуто виконавчий документ стягувачу;

- ВП № НОМЕР_4 з примусового виконання ухвали № 2-12538/09, виданої 23 жовтня 2009 року Жовтневим районним судом м. Дніпропетровська, боржник - ОСОБА_1 , стягувач - ПАТ КБ «Приватбанк» накладено заборони: на вчинення дій, спрямованих на відчуження в будь-який спосіб нерухомого майна, яке належить на праві власності ОСОБА_1 та знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; на вчинення дій спрямованих на відчуження в будь-який спосіб рухомого майна, яке належить на праві власності ОСОБА_1 , а саме: автомобіль ЗАЗ, модель ТК699Р, рік випуску 2008, тип ТЗ легковий, № кузова/шасі: НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , та знаходиться за адресою: м. Дніпропетровськ; на грошові кошти, що обліковуються на всіх рахунках, у межах заявлених позовних у розмірі 50 351,20 грн; на все майно, яке належить на праві власності ОСОБА_1 у межах заявлених позовних вимог у розмірі 50 351,2 грн. Постановою від 08 грудня 2009 року на підставі пункту 10 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження» (виконавчий документ пред`явлено не за місцем виконання або не за підвідомчістю) повернуто виконавчий документ стягувачу без прийняття до виконання.

Крім того, у листі зазначено, що надати більш детальну інформацію стосовно виконавчого провадження щодо боржника ОСОБА_1 не вбачається можливим, оскільки провадження знищено у зв`язку із закінченням термінів зберігання виконавчих проваджень, переданих до архіву.

18 квітня 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Скиба В. В. звернувся до Амур-Нижньодніпровського із заявою про зняття арешту, накладеного постановою від 18 жовтня 2012 року державного виконавця Краснощокова Л. В.

26 квітня 2024 року письмовим повідомленням за № 40097 начальник Амур-Нижньодніпровського ВДВС відмовив у задоволенні заяви представника ОСОБА_1 - адвоката Скиба В. В., з тих підстав, що боржник ОСОБА_1 не надала докази про погашення боргу у ВП № НОМЕР_5 та ВП № НОМЕР_3. Для зняття арешту у рамках ВП № НОМЕР_4 необхідно звернутися до відділу державної виконавчої служби за місцем виконання.

Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, арешт на майно боржника ОСОБА_1 у ВП № НОМЕР_3 накладено постановою державного виконавця Амур-Нижньодніпровського ВДВС Краснощокова Л. В. від 18 жовтня 2012 року.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Скиби В. В. підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України).

У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства, які є конституційними гарантіями права на судовий захист.

Право на ефективний судовий захист закріплено також у статті 2 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року та у статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною 17 липня 1997 року.

За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Європейський суд з прав людини, розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, надаваних сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, - доступ до суду (рішення Європейського суду з прав людини у справах: «Жоффр де ля Прадель проти Франції» від 16 грудня 1992 року; «Беллет проти Франції» від 04 грудня 1995 року).

Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене у пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя.

Тобто, Україна, як учасниця Конвенції повинна створювати умови щодо забезпечення доступності правосуддя як загальновизнаного міжнародного стандарту справедливого судочинства.

Процесуальний порядок провадження у цивільних справах визначається ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюється зміст, форма, умови виконання процесуальних дій, сукупність цивільних процесуальних прав і обов`язків суб`єктів цивільно-процесуальних правовідносин та гарантій їх реалізації.

Розділ VII ЦПК України «Судовий контроль за виконанням судових рішень» передбачає можливість звернення сторін виконавчого провадження до суду, який видав виконавчий документ зі скаргою на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення.

Відповідно до положень статті 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.

У пункті 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 грудня 2003 року № 14 «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби та звернень учасників виконавчого провадження» судам роз`яснено, що скарги мають відповідати загальним вимогам щодо форми та змісту позовної заяви, передбачених положеннями ЦПК України і ГПК України та містити відомості, перелічені у частині четвертій статті 74 Закону України «Про виконавче провадження».

Відповідно до частини першої статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.

Згідно з частиною четвертою статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» скарга у виконавчому провадженні подається виключно у письмовій формі та має містити: найменування органу державної виконавчої служби, до якого вона подається; повне найменування (прізвище, ім`я та по батькові) стягувача та боржника, їхні місця проживання чи перебування (для фізичних осіб) або місцезнаходження (для юридичних осіб), а також найменування (прізвище, ім`я та по батькові) представника сторони виконавчого провадження, якщо скарга подається представником; реквізити виконавчого документа (вид документа, найменування органу, що його видав, день видачі та номер документа, його резолютивна частина); зміст оскаржуваних рішень, дій чи бездіяльності та посилання на порушену норму закону; викладення обставин, якими скаржник обґрунтовує свої вимоги; підпис скаржника або його представника із зазначенням дня подання скарги.

Таким чином, за умови відображення у скарзі на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби реквізитів виконавчого документа та змісту оскаржуваного порушення, зазначення реквізитів окремої постанови державного виконавця, дії за якою є предметом оскарження, не є вирішальним у питанні ідентифікації повного доступу до інформації про виконавче провадження, а тому не є обов`язковим.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Окреслене завдання включає в себе як своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ, так і досягнення мети ефективного захисту порушених прав шляхом своєчасного та ефективного виконання судового рішення.

Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків (частина п`ята статті 12 ЦПК України).

За змістом принципу диспозитивності цивільного судочинства, закріпленого у статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених ним випадках.

У кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату позивач хоче досягнути унаслідок вирішення спору. Суд розглядає справи у межах заявлених вимог (частина перша статті 13 ЦПК України), але, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим кодексом (пункт 4 частини п`ятої статті 12 ЦПК України). Виконання такого обов`язку пов`язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально (зазначений правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі № 9901/172/20 (пункти 1, 80-81, 83), від 01 липня 2021 року у справі № 9901/381/20 (пункти 1, 43-47), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункти 6, 20-26, 101, 102),

від 01 лютого 2022 року у справі № 750/3192/14 (пункти 4, 26, 47), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункти 4, 36), від 04 липня 2023 року у справі № 233/4365/18 (пункт 31)).

При застосуванні процесуальних норм належить уникати як надмірного формалізму, так і надмірної гнучкості, які можуть призвести до скасування процесуальних вимог, встановлених законом. Надмірний формалізм у трактуванні процесуального законодавства визнається неправомірним обмеженням права на доступ до суду як елемента права на справедливий суд згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Постанова Верховного Суду від 29 вересня 2022 року у справі № 500/1912/22).

Предметом скарги ОСОБА_1 є дії посадової особи Амур-Нижньодніпровського ВДВС, пов`язані з відмовою зняти арешт та оголошення заборони на майно ОСОБА_1 , а також зобов`язання начальника Амур-Нижньодніпровського ВДВС зняти арешт та оголошення заборони на майно у рамках ВП № НОМЕР_3 з примусового виконання виконавчого листа № 2-1108/2011, виданого 17 листопада 2011 року Індустріальним районним судом м. Дніпропетровська.

Відмовляючи у задоволенні скарги ОСОБА_1 з підстав незазначення правильної дати постанови про арешт майна боржника, суди попередніх інстанцій викладеного вище не врахували, не звернули уваги на те, що вказана помилка не спростовує наявності арешту саме у ВП № НОМЕР_3 та не є перешкодою для надання оцінки правомірності дій державного виконавця щодо накладення арешту у межах вказаного виконавчого провадження.

Суди правильно встановили фактичні обставини у справі, які стосуються повного доступу до інформації про виконавче провадження ВП № НОМЕР_3, у тому числі змісту оскаржуваних рішень державного виконавця, однак з формальних міркувань не надали оцінки правомірності дій останнього щодо відмови зняти арешт на майно ОСОБА_1 .

Вирішення питання щодо зобов`язання начальника Амур-Нижньодніпровського ВДВС зняти арешт та оголошення заборони на майно ОСОБА_1 , накладений постановою державного виконавця Краснощокова Л. В. у рамках ВП № НОМЕР_3, залежить від результату розгляду судом вимоги ОСОБА_1 щодо законності дій державного виконавця, пов`язаних з відмовою зняти арешт та оголошення заборони на майно ОСОБА_1 у рамках ВП № НОМЕР_3.

Підсумовуючи викладене, колегія суддів констатує, що суди попередніх інстанцій дійшли передчасного висновку про відмову у задоволенні скарги ОСОБА_1 на дії посадових осіб державної виконавчої служби та зобов`язання вчинити певні дії.

При цьому, колегія суддів звертає увагу суду на необхідність врахування під час нового розгляду цієї справи висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2025 року у справі № 2/1522/11652/11 (провадження № 14-137цс24), які полягають в наступному.

Відповідно до частини першої статті 52 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції 1999 року), який втратив чинність 05 жовтня 2016 року, звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації.

Аналогічна за змістом норма закріплена у частині першій статті 48 Закону України «Про виконавче провадження», який набрав чинності з 05 жовтня 2016 року.

Отже, арешт є початковою стадією виконавчого провадження щодо звернення стягнення на майно боржника.

Відповідно до частини другої статті 57 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції 1999 року) арешт на майно боржника може накладатися державним виконавцем шляхом: винесення постанови про арешт коштів та інших цінностей боржника, що знаходяться на рахунках і вкладах чи на зберіганні у банках або інших фінансових установах; винесення постанови про арешт коштів, що перебувають у касі боржника або надходять до неї; винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони його відчуження; проведення опису майна боржника і накладення на нього арешту.

Схожі за змістом приписи містяться у статті 56 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції 2016 року).

Виконавче провадження як сукупність дій, спрямованих на примусове виконання рішень, передбачає застосування арешту майна боржника як засобу, що обмежує можливість відчуження майна боржником із метою його подальшої реалізації у спосіб, передбачений законом.

Отже, правовою метою накладення державним (приватним) виконавцем арешту на майно боржника є забезпечення реального виконання рішення, що відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» підлягає примусовому виконанню.

Термін «завершення виконавчого провадження» застосовувався у нормі

статті 30 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції 1999 року) як узагальнююче поняття процесуальної стадії виконавчого провадження.

Відповідно до частини першої статті 30 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції 1999 року) державний виконавець провадить виконавчі дії з виконання рішення до завершення виконавчого провадження у встановленому цим Законом порядку, а саме: закінчення виконавчого провадження - згідно з статтею 49 цього Закону; повернення виконавчого документа стягувачу - згідно з статтею 47 цього Закону; повернення виконавчого документа до суду чи іншого органу (посадовій особі), який його видав, - згідно з статтею 48 цього Закону.

У Законі України «Про виконавче провадження» (чинний на момент розгляду цієї справи) відсутня норма, аналогічна нормі частини першої статті 30 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції 1999 року). Закон України «Про виконавче провадження» (чинний на момент розгляду цієї справи) не містить такого поняття, як «завершення виконавчого провадження», водночас окремо врегульовує виконавчі дії щодо закінчення виконавчого провадження у статті 39 та щодо повернення виконавчого документа стягувачу в статті 37.

У пункті 2 частини першої статті 47 Закону України «Про виконавче провадження»

(у редакції 1999 року) зазначено, що виконавчий документ, на підставі якого відкрито виконавче провадження, за яким виконання не здійснювалося або здійснено частково, повертається стягувачу у разі, якщо: у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернуто стягнення, а здійснені державним виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними.

Аналогічні підстави для повернення виконавчого документа стягувачу визначені

і у подальшому у частині першій статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» (чинний на момент розгляду цієї справи).

Підстави для закінчення виконавчого провадження визначені у частині першій статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» (чинний на момент розгляду цієї справи).

Як закінчення виконавчого провадження, так і повернення виконавчого документа стягувачу є формами завершення виконавчого провадження, проте вони мають різні правові підстави та відповідно різні правові наслідки.

Закінчення виконавчого провадження є стадією виконавчого провадження і передбачає завершення вчинення виконавчих дій щодо примусового виконання рішення в межах відповідного виконавчого провадження. Зміст правових підстав для закінчення виконавчого провадження, визначених частиною першою статті 49 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції 1999 року) (частиною першою статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» (чинний на момент розгляду цієї справи), свідчить про об`єктивну неможливість виконати відповідне рішення у примусовому порядку. На відміну від обставин, що зумовлюють повернення виконавчого документа стягувачу, обставини, які є підставою для закінчення виконавчого провадження, не перестануть існувати в майбутньому.

З наведеного слідує і формування наслідків закінченого виконавчого провадження, зокрема, виконавче провадження, щодо якого винесено постанову про його закінчення, не може бути розпочато знову, крім випадків передбачених законом (частина перша статті 40 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції, чинний на момент розгляду цієї справи)).

У частині п`ятій статті 47 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції 1999 року) визначено, що повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред`явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 22 цього Закону (аналогічна норма міститься в частині п`ятій статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції, чинний на момент розгляду цієї справи).

Повернення виконавчого документа стягувачу є процесуальною дією державного (приватного) виконавця, яка вчиняється останнім у випадку, коли внаслідок існування певних обставин або дій чи бездіяльності учасників виконавчого провадження неможливо у примусовому порядку виконати відповідне рішення. Разом з цим повернення виконавчого документа стягувачу не свідчить про неможливість примусового виконання рішення взагалі, а лише про таку неможливість у певний момент. Тобто якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою для повернення виконавчого документа стягувачу, то останній може повторно звернутися із заявою про примусове виконання рішення.

Аналіз наведених норм права свідчить про те, що законодавець чітко передбачив два випадки, коли державний (приватний) виконавець зобов`язаний зняти арешт з майна боржника, та зазначити про це у відповідній постанові, а саме:

- у разі закінчення виконавчого провадження (крім направлення виконавчого документа за належністю іншому органу державної виконавчої служби, офіційного оприлюднення повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, закінчення виконавчого провадження за рішенням суду, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також крім випадків нестягнення виконавчого збору або витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій);

- у разі повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав.

Законодавством не передбачено обов`язку державного (приватного) виконавця зняти арешт, накладений на майно боржника, у разі повернення виконавчого документа стягувачу, оскільки таке повернення не свідчить про закінчення виконавчого провадження й у такому випадку стягувач має право повторно звернутися із заявою про примусове виконання рішення суду, яке не виконано, протягом встановлених законом строків.

Законодавець передбачив випадки, за яких арешт з майна знімається одночасно із поверненням виконавчого документа стягувачу, а саме: стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа; стягувач відмовився залишити за собою майно боржника, нереалізоване під час виконання рішення, за відсутності іншого майна, на яке можливо звернути стягнення; запроваджено тимчасову адміністрацію банку-боржника, крім рішень немайнового характеру (частина третя статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» (чинний на момент розгляду цієї справи)).

Враховуючи наведене, повернення виконавчого документа стягувачу не є підставою для зняття арешту з майна боржника (за винятком випадків, передбачених у частині третій статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» (чинний на момент розгляду цієї справи)).

У пункті 16 розділу VІІІ Інструкції з організації примусового виконання рішень визначено, що у разі якщо виконавче провадження, за яким подано заяву про зняття арешту з майна боржника або скасування інших заходів примусового виконання рішення, знищено у зв`язку із закінченням строку його зберігання, виконавець вживає заходів щодо відновлення матеріалів виконавчого провадження за допомогою відомостей автоматизованої системи та інших документів, інформації, одержаних ним, у тому числі від сторін виконавчого провадження.

Згідно із частиною першою статті 450 ЦПК України скарга розглядається у десятиденний строк у судовому засіданні за участю стягувача, боржника і державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби чи приватного виконавця, рішення, дія чи бездіяльність яких оскаржуються.

У статті 451 ЦПК України зазначено, що за результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу. У разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов`язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника). Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника

не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги.

З метою надання належної оцінки підставам для скасування арештів, накладених у межах знищеного виконавчого провадження, судам слід керуватися матеріалами відновленого виконавчого провадження, що дозволить достовірно встановити підставу завершення цього виконавчого провадження, наявність/відсутність обставин повторного пред`явлення стягувачем виконавчого документа до виконання, а також вжиття ним заходів, спрямованих на реальне виконання рішення суду.

Доводи касаційної скарги представника ОСОБА_1 - адвоката Скиби В. В. є частково обґрунтованими.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.

Допущені судами попередніх інстанцій недоліки можуть бути усунені при новому апеляційному розгляді, під час якого апеляційному суду необхідно врахувати викладене у цій постанові, встановити обставини, які мають значення для вирішення справи, дати належну оцінку доводам і запереченням учасників справи та ухвалити законне і обґрунтоване судове рішення.

Враховуючи наведене, касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, постанова апеляційного суду скасуванню, а справа направленню на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Оскільки розгляд справи не закінчено, питання розподілу судових витрат Верховний Суд не вирішує.

Керуючись статтями 400 409 411 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Скиби Віталія Володимировича задовольнити частково.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 08 жовтня 2024 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. Ю. Гулейков

Б. І. Гулько

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець