Постанова

Іменем України

03 листопада 2021 року

м. Київ

справа № 161/14034/20

провадження № 61-1980св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

заявник - ОСОБА_1,

суб'єкт оскарження - державний виконавець Другого відділу державної виконавчої служби у місті Луцьку Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів),

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Волинського апеляційного суду від 13 січня 2021 року в складі колегії суддів: Бовчалюк З. А., Здрилюк О. І., Карпук А. К.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду зі скаргою на бездіяльність державного виконавця Другого відділу державної виконавчої служби у місті Луцьку Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) (далі - ВДВС у м. Луцьку) під час примусового виконання рішення суду.

На обґрунтування скарги вказав, що він був боржником у виконавчому провадженні, відкритому ВДВС у м. Луцьку на виконання рішення суду від 30 березня 2011 року у справі за позовом публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" (далі - ПАТ "Райффайзен Банк Аваль", банк) до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором від 26 липня 2007 року.

В межах цього провадження 05 серпня 2011 року державний виконавець ВДВС у м.

Луцьку Іщенко Г. С. виніс постанову про арешт його майна.

Оскільки усі зобов'язання за вказаним кредитним договором перед банком він виконав повністю, вважав, що відсутні підстави для арешту його майна.

28 липня 2020 року він звернувся до ВДВС у м. Луцьку із заявою про закриття виконавчого провадження та зняття арешту, проте 18 серпня 2020 року отримав відмову.

Вважає, що бездіяльність державного виконавця щодо не зняття арешту з його майна є протиправною.

За таких обставин ОСОБА_1 просив визнати бездіяльність державного виконавця ВДВС у м. Луцьку щодо незняття арешту, накладеного на його майно в межах виконавчого провадження № 28011516, неправомірною та зобов'язати ВДВС у м. Луцьку зняти арешт з його майна.

Короткий зміст ухвали суду першої інстанції

Ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 13 жовтня 2020 року в складі судді Присяжнюк Л. М. скаргу ОСОБА_1 задоволено.

Визнано неправомірною бездіяльність Другого відділу державної виконавчої служби у місті Луцьку Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.

Львів) стосовно незняття арешту на майно боржника ОСОБА_1 в межах виконавчого провадження № 28011516 та зобов'язано уповноважену службову особу зняти арешт з майна боржника ОСОБА_1 в межах цього виконавчого провадження.

Ухвалу суду мотивовано тим, що відносно ОСОБА_1 відсутнє будь-яке чинне виконавче провадження, де він би мав статус боржника.

Так, виконавчий документ щодо примусового виконання судового рішення державний виконавець своєю постановою від 26 грудня 2011 року повернув стягувачу. При цьому державний виконавець не виносив постанови про стягнення зі ОСОБА_1 виконавчого збору.

Отже, наявність протягом тривалого часу нескасованого арешту на майно боржника, за умови відсутності чинного виконавчого провадження та майнових претензій з боку стягувача, є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном. Таким чином, бездіяльність державного виконавця щодо незняття арешту із майна боржника є неправомірною. За таких обставин суд дійшов висновку про задоволення скарги та зняття арешту з майна боржника.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Волинського апеляційного суду від 13 січня 2021 року ухвалу Луцького міськрайонного суду Волинської області від 13 жовтня 2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким скаргу залишено без задоволення.

Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що повний розрахунок боржника зі стягувачем поза межами виконавчого провадження не входить у перелік підстав, передбачених частиною 4 статті 59 Закону України "Про виконавче провадження", для зняття державним виконавцем арешту з майна боржника. Отже, державний виконавець, приймаючи постанову про повернення виконавчого документа стягувачу, не допустив неправомірної бездіяльності в частині незняття арешту з майна боржника ОСОБА_1.

Приписами статей 59, 60 Закону України "Про виконавче провадження" не передбачено обов'язку державного виконавця знімати арешт у разі повернення виконавчого документа стягувачу. При цьому у всіх інших випадках незавершеного виконавчого провадження арешт з майна чи коштів може бути знятий за рішенням суду за наслідком розгляду справи у позовному провадженні.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та аргументи учасників справи

У лютому 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Волинського апеляційного суду від 13 січня 2021 року.

Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, що призвело до прийняття незаконної постанови. Так, апеляційну скаргу подано із пропуском строку на апеляційне оскарження, а наведені причини пропуску строку є безпідставними. Всупереч пункту 1 частини 5 статті 357 ЦПК України апеляційна скарга подана особою, яка не має права її підписувати.

Докази прийняття постанови про стягнення виконавчого збору та виконання її в порядку, встановленому Законом України "Про виконавче провадження", відсутні, тому арешт з належного заявнику майна повинен бути знятий.

Заявник вказав, що він позбавлений процесуальної можливості у інший спосіб захистити свої порушені права.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Згідно із протоколом автоматизованого розподілу справи між суддями від 08 лютого 2021 року справу призначено судді-доповідачеві.

Ухвалами Верховного Суду від 16 березня 2021 року та від 06 жовтня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі та призначено справу до розгляду.

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Заочним рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 30 березня 2011 року у цивільній справі № 2-428/11 стягнуто солідарно з ОСОБА_1, ОСОБА_2 на користь ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" 117 712,47 грн заборгованості за кредитним договором, вирішено питання про розподіл судових витрат.

Вказане судове рішення виконувалося у примусовому порядку ВДВС у м. Луцьку (ВП № 28011516).

Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта ОСОБА_1 наявне обтяження: арешт нерухомого майна, реєстраційний номер обтяження 11471920, накладене за постановою державного виконавця ВДВС у м. Луцьку Іщенко Г. С. № 28011516,05 листопада 2011 року.

Відповідно до довідки АТ "Райффайзен Банк Аваль" № 1453 від 07 серпня 2012 року ОСОБА_1 повністю виконав усі зобов'язання перед банком згідно із кредитним договором № 014/1107/82/37069 від 26 липня 2007 року.

28 липня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до ВДВС у м. Луцьку із заявою про зняття арешту з належного йому майна.

За змістом листа ВДВС у м. Луцьку № 71266 від 17 серпня 2020 року постановою державного виконавця від 26 грудня 2011 року виконавчий документ повернутий стягувачу на підставі пункту 2 частини першої статті 47 Закону України "Про виконавче провадження. Заявнику роз'яснено, що арешт з його майна може бути знятий у разі сплати виконавчого збору та витрат виконавчого провадження згідно із примусовим виконанням виконавчого листа № 2-428 від 30 березня 2011 року щодо стягнення із ОСОБА_1 на користь ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" заборгованості в розмірі 119 009,59 грн або за рішенням суду.

Повторно виконавчий документ на виконання до ВДВС у м. Луцьку не надходив.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною 2 статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених Частиною 2 статті 389 ЦПК України.

Касаційна скарга підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин 1 і 2 статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами 1 , 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Цим вимогам судове рішення суду апеляційної інстанції не відповідає з таких підстав.

Одним із засобів юридичного захисту сторін виконавчого провадження при проведенні виконавчих дій є судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах, який передбачає, зокрема, можливість здійснення певних процесуальних дій у виконавчому провадженні лише з дозволу суду, а також обов'язок суду розглянути скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби й позови, що виникають з відносин щодо примусового виконання судових рішень.

Під час виконання судових рішень сторони виконавчого провадження мають право оскаржити рішення, дії або бездіяльність органів державної виконавчої служби, їх посадових осіб, виконавців чи приватних виконавців у порядку судового контролю, оскільки виконання судового рішення є завершальною стадією судового розгляду.

Відповідно до статті 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до статті 447 ЦПК України, порушено їхні права чи свободи. ?

Згідно із положеннями статті 18 Закону України "Про виконавче провадження" державний виконавець зобов'язаний вживати передбачених статті 18 Закону України "Про виконавче провадження" заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Відмовляючи у задоволенні скарги ОСОБА_1, апеляційний суд виходив із того, що бездіяльність державного виконавця щодо незняття арешту з майна боржника при поверненні 26 грудня 2011 року виконавчого документа без виконання у зв'язку з відсутністю у боржника майна була законною, оскільки повернення виконавчого листа стягувачу з підстав, передбачених пунктом 2 частини 1 статті 47 Закону України "Про виконавче провадження" (у редакції, що діяла на той час) не має правовим наслідком закінчення виконавчого провадження, а тому підстави для зняття арешту відсутні.

Разом із тим, як вбачається зі скарги ОСОБА_1, останній звернувся до виконавчої служби із заявою про зняття арешту із майна у липні 2020 року і отримав відмову у вчиненні таких дій у серпні 2020 року, а тому саме з цього моменту між сторонами виникли спірні правовідносини.

При цьому ОСОБА_1 оскаржує бездіяльність виконавчої служби саме за наслідками відмови у задоволенні його заяви про зняття арешту, а не під час винесення державним виконавцем постанови про повернення виконавчого документа стягувачеві у 2011 році.

Оцінюючи відповідні доводи касаційної скарги, колегія суддів виходить з такого.

Виходячи зі змісту статті 25 Закону України "Про виконавче провадження" за заявою стягувача державний виконавець одночасно з винесенням постанови про відкриття виконавчого провадження може накласти арешт на майно та кошти боржника, про що виноситься відповідна постанова.

Аналогічні положення містяться і у чинній редакції Закону.

Відповідно до положень частини 4 статті 59 Закону України "Про виконавче провадження" (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) підставами для зняття виконавцем арешту з усього майна (коштів) боржника або його частини є: 1) отримання виконавцем документального підтвердження, що рахунок боржника має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на такі кошти заборонено законом; 2) надходження на рахунок органу державної виконавчої служби, рахунок приватного виконавця суми коштів, стягнених з боржника (у тому числі від реалізації майна боржника), необхідної для задоволення вимог усіх стягувачів, стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження та штрафів, накладених на боржника; 3) отримання виконавцем документів, що підтверджують повний розрахунок за придбане майно на електронних торгах; 4) наявність письмового висновку експерта, суб'єкта оціночної діяльності - суб'єкта господарювання щодо неможливості чи недоцільності реалізації арештованого майна боржника у зв'язку із значним ступенем його зношення, пошкодженням; 5) відсутність у строк до 10 робочих днів з дня отримання повідомлення виконавця, зазначеного у частини 4 статті 59 Закону України "Про виконавче провадження", письмової заяви стягувача про його бажання залишити за собою нереалізоване майно; 6) отримання виконавцем судового рішення про скасування заходів забезпечення позову; 7) погашення заборгованості із сплати періодичних платежів, якщо виконання рішення може бути забезпечено в інший спосіб, ніж звернення стягнення на майно боржника; 8) отримання виконавцем документального підтвердження наявності на одному чи кількох рахунках боржника коштів, достатніх для виконання рішення про забезпечення позову; 9) підстави, передбачені пунктом 1-2 розділу XIII "Прикінцеві та перехідні положення" частини 4 статті 59 Закону України "Про виконавче провадження".

Частиною 2 статті 50 Закону України "Про виконавче провадження" передбачено, що у разі якщо у виконавчому провадженні державним виконавцем накладено арешт на майно боржника, у постанові про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, державний виконавець зазначає про зняття арешту, накладеного на майно боржника.

Аналіз зазначених норм дає підстави дійти висновку, що арешт майна боржника є заходом звернення стягнення на майно боржника, який застосовується для забезпечення реального виконання рішення, що відповідно до Закону України "Про виконавче провадження" підлягає примусовому виконанню.

Водночас, у випадку повного виконання виконавчого документа та сплати витрат, пов'язаних з його примусовим виконанням, підстави для збереження чинності арешту майна боржника відсутні.

У справі, що переглядається, встановлено, що після повернення банку виконавчого документа про стягнення з ОСОБА_1 кредитної заборгованості, боржник повідомив виконавчу службу про повне виконання зобов'язань за кредитним договором та просив зняти арешт із належного йому майна. При цьому виконавчою службою не оспорювався факт погашення боржником заборгованості за виконавчим документом після повернення виконавчого документа стягувачу у серпні 2012 року (а. с. 24).

Саме у зв'язку із цим ОСОБА_1 просив зняти арешт з його майна.

Законом України "Про виконавче провадження" не врегульовано правовідносини щодо припинення заходів примусового виконання виконавчого документа у зв'язку з його добровільним виконанням після повернення виконавчого документа стягувачу з підстав відсутності майна у боржника, на яке може бути звернено стягнення.

Подаючи заяву про зняття арешту з майна, ОСОБА_1 вказав, що він погасив борг перед банком у добровільному порядку за погодженням зі стягувачем. Відмовляючи у знятті арешту, державний виконавець не оспорював факт відсутності вказаної заборгованості. За таких обставин суд першої інстанції обґрунтовано вважав доцільним зняти арешт, накладений на майно боржника для забезпечення виконання вже виконаного судового рішення, оскільки у подальшому застосуванні арешту відсутня необхідність.

При цьому суд першої інстанції підставно врахував те, що наявність протягом тривалого часу (майже 10 років) нескасованого арешту на майно боржника, за умови відсутності виконавчого провадження та майнових претензій з боку стягувача, а також за відсутності будь-яких відомостей стосовно рішення про стягнення виконавчого збору, є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном.

На підставі зазначеного колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що незняття ВДВС у м. Луцьку арешту з майна боржника у виконавчому провадженні саме за обставинами цієї справи є протиправною бездіяльністю органу державної виконавчої служби, і порушене право ОСОБА_1 підлягає захисту шляхом зобов'язання ВДВС у м. Луцьку зняти арешт з майна боржника.

За таких обставин та враховуючи добровільне погашення боржником боргу за погодженням зі стягувачем, відсутність виконавчого провадження та майнових претензій з боку стягувача, відсутність будь-яких відомостей стосовно рішення виконавця про стягнення з боржника виконавчого збору, наявність протягом тривалого часу нескасованого арешту на майно боржника та відсутність у необхідності подальшого застосування такого арешту на майно боржника, висновок суду першої інстанції про визнання бездіяльності виконавчої служби щодо незняття арешту з майна заявника, що є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном, є законним та обґрунтованим.

Крім того, відмовляючи у задоволенні скарги ОСОБА_1, апеляційний суд вказав, що арешт з майна чи коштів боржника може бути знятий за рішенням суду за наслідком розгляду справи у позовному провадженні, а тому ОСОБА_1 не позбавлений можливості захистити своє право шляхом пред'явлення відповідного позову до суду.

Колегія суддів не погоджується з цим висновком суду з таких підстав.

Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 24 травня 2021 року (справа № 712/12136/18, провадження № 61-4726сво19) дійшов висновку, що позивач, який є боржником у виконавчому провадженні, не може пред'являти позов про зняття арешту з майна, оскільки законом у цьому випадку передбачений інший спосіб судового захисту, а саме оскарження боржником рішення, дій, бездіяльності державного виконавця в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України.

Аналогічні висновки містяться в постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року № 904/51/19 (провадження № 12-122гс19).

Таким чином, за обставинами цієї справи заявник ОСОБА_1 обрав єдиний можливий спосіб захисту своїх прав, а суд апеляційної інстанції, не урахувавши вказаних положень закону, позбавив його можливості їх захистити.

Установивши, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону, суд касаційної інстанції вважає за необхідне скасувати постанову суду апеляційної інстанції і залишає в силі ухвалу суду першої інстанції відповідно до статті 413 ЦПК України.

Оскільки апеляційний суд помилково скасував ухвалу суду першої інстанції, яка відповідає вимогам закону, тому постанова Волинського апеляційного суду від 13 січня 2021 року підлягає скасуванню із залишенням у силі ухвали Луцького міськрайонного суду Волинської області від 13 жовтня 2020 року.

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини 1 статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Керуючись статтями 141, 400, 409, 413, 416, ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Постанову Волинського апеляційного суду від 13 січня 2021 року скасувати.

Ухвалу Луцького міськрайонного суду Волинської області від 13 жовтня 2020 року залишити в силі.

Стягнути з Другого відділу державної виконавчої служби у місті Луцьку Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору за розгляд касаційної скарги у розмірі 454,00
грн (чотириста п'ятдесят чотири).

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді:Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В.

Шипович