Історія справи

Постанова КГС ВП від 01.07.2025 року у справі №910/9270/24

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 липня 2025 року

м. Київ

cправа № 910/9270/24

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Волковицька Н. О. - головуючий, Могил С. К., Случ О. В.,

секретар судового засідання - Мельникова Л. В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Спецмехбуд 21"

на рішення Господарського суду міста Києва від 14.11.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 02.04.2025 у справі

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Спецмехбуд 21"

до: 1) Міністерства оборони України,

2) Державної організації (установа, заклад) "70 управління начальника робіт",

3) Державного підприємства Міністерства оборони України "Київська контора матеріально-технічного забезпечення"

про визнання недійсним та скасування наказу в частині.

У судовому засіданні взяли участь: представник позивача - Сєтов М. О. та представник Міністерства оборони України - Овод А. П.

1. Короткий зміст позовних вимог і заперечень

1.1. У липні 2024 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Спецмехбуд 21" (далі - ТОВ "Спецмехбуд 21" та/або позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Міністерства оборони України, Державної організації (установа, заклад) "70 управління начальника робіт", Державного підприємства Міністерства оборони України "Київська контора матеріально-технічного забезпечення" про визнання недійсним та скасування наказу Міністерства оборони України від 04.06.2024 № 369/нм "Про передачу та закріплення майна".

1.2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що спірний наказ не відповідає вимогам статей 173 193 Господарського кодексу України (далі - ГК України), статям 3 13 203 215 234 525 526 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), спричиняє негативні наслідки для позивача, адже позбавляє останнього можливості задовольнити свої грошові вимоги. Так, за твердженням позивача:

- спірний наказ спрямований на унеможливлення задоволення грошових вимог позивача в межах справи про банкрутство Державної організації (установа, заклад) "70 Управління начальника робіт" № 50/25-б та заявлених до стягнення в межах справи № 910/19720/23;

- спірний наказ порушує майнові права позивача як кредитора Державної організації (установа, заклад) "70 Управління начальника робіт", оскільки останній як боржник, який здійснює відчуження майна (вчиняє будь-які інші дії, що пов`язані із зменшенням його платоспроможності) однозначно чинить недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора;

- спірний наказ не містить будь-яких обґрунтувань та посилань на необхідність його прийняття та мету, з якою всі активи боржника - Державної організації (установа, заклад) "70 Управління начальника робіт", у період розгляду в Господарському суді міста Києва питання стягнення заборгованості з боржника, передаються до іншої юридичної особи - Державного підприємства Міністерства оборони України "Київська контора матеріально-технічного забезпечення";

- враховуючи мету та передумови прийняття спірного наказу останній за своїм змістом є правочином з безоплатної передачі майна, що спрямований на уникнення від виконання грошових зобов`язань.

2. Фактичні обставини справи, встановлені судами

2.1. Як свідчать матеріали справи та установили суди попередніх інстанцій, Міністерством оборони України, відповідно до положення про передачу об`єктів права державної та комунальної власності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.09.1998 № 1482, прийнято наказ від 04.06.2024 № 369/нм "Про передачу та закріплення майна", яким передано з балансу Державної організації (установа, заклад) "70 управління начальника робіт" майно згідно з додатком до наказу, що розташовано за адресою: АДРЕСА_1 (військове містечко № НОМЕР_1 ), на баланс Державного підприємства Міністерства оборони України "Київська контора матеріально-технічного забезпечення" та закріплено за ним на праві господарського відання.

3. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

3.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 14.11.2024 у справі № 910/9270/24 (суддя Плотницька Н. Б.), залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 02.04.2025 (Андрієнко В. В. - головуючий, судді: Шапран В. В., Буравльов С. І.) в задоволенні позовних вимог відмовлено.

3.2. Судові рішення аргументовані тим, що спірний наказ є актом індивідуальної дії. У свою чергу право на оскарження індивідуального акта суб`єкта владних повноважень надано особі, щодо якої цей акт прийнятий, або прав, свобод та інтересів якої він безпосередньо стосується.

Отже, обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Проте, суди попередніх інстанцій установили, що матеріалами справи не підтверджено та позивачем не доведено порушення Міністерством оборони України прав та охоронюваних законом інтересів ТОВ "Спецмехбуд 21".

4. Короткий зміст касаційної скарги і заперечень на неї

4.1. Не погоджуючись із рішенням Господарського суду міста Києва від 14.11.2024 та постановою Північного апеляційного господарського суду від 02.04.2025 у справі № 910/9270/24, ТОВ "Спецмехбуд 21" звернулося до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить рішення та постанову скасувати, прийняти нове рішення яким: позов задовольнити повністю; визнати недійсним (протиправним) та скасувати наказ Міністерства оборони України від 04.06.2024 № 369/нм "Про передачу та закріплення майна".

4.2. Касаційне провадження у даній справі відкрито на підставі пункту 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

4.3. На обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України скаржник наголошує на відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування положень статті 15 ЦК України у подібних правовідносинах.

У контексті наведених доводів скаржник зазначає, що спірний наказ є незаконним і таким, що підлягає скасуванню, оскільки спрямований на унеможливлення задоволення грошових вимог позивача встановлених в межах справи про банкрутство Державної організації (установа, заклад) "70 управління начальника робіт" № 50/25-6 та заявлених до стягнення в межах справи № 910/19720/23 (за позовом ТОВ "Спецмехбуд 21" до Державної організації (установи, закладу) "70 Управління начальника робіт" про стягнення 24 194 694,80 грн, з яких 17 784 735,20 грн боргу, 999 843,19 грн 3 % річних та 5 410 116,45 грн інфляційних втрат), а отже порушує права та інтереси позивача.

За твердженням скаржника, суди попередніх інстанцій:

прийшли до хибних висновків про відсутність порушених прав позивача внаслідок прийняття оскаржуваного наказу;

проігнорували очевидний причинно-наслідковий зв`язок між наявністю встановленої судом заборгованості Державної організації (установа, заклад) "70 управління начальника робіт" перед позивачем та наслідками прийняття оскаржуваного наказу;

визнали законність оскаржуваного наказу ігноруючи його очевидну недобросовісну мету.

Так, на думку скаржника, суди правильно визначили, із посиланням на частину першу статті 15 ЦК України, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення.

У той же час, суди безпідставно прийшли до висновку, що спірний наказ не стосується прав та інтересів позивача. Наведене є ключовою помилкою оціночного характеру, яка призвела до неправильного вирішення спору по суті. Отже, в даному випадку судами невірно застосована до позивача частину першу статті 15 ЦК України,

На переконання позивача, спірний наказ повинен розглядатись саме з точки зору добросовісності, послідовності і обґрунтованості дій Міністерства оборони України та в контексті існування у позивача значних кредиторських вимог до особи, яка внаслідок виконання спірного наказу втратила все майно і не має інших активів.

4.3. Окремо скаржник зауважує, що оскаржуваний наказ не містить будь-яких обґрунтувань та посилань на фактичні обставини необхідності його прийняття та мету з якою всі активи Державної організації (установа, заклад) "70 управління начальника робіт", в період, коли в Господарському суді міста Києва розглядається питання стягнення з такої установи заборгованості (встановленої судом в межах провадження у справі про банкрутство), передаються іншій юридичній особі.

4.4. Крім цього у тексті касаційної скарги скаржник зауважує, що з метою забезпечення повного і всебічного розгляду справи, в судах першої та апеляційної інстанцій позивачем заявлялись клопотання про витребувати у відповідачів акта приймання-передачі майна, складеного на виконання спірного наказу та інформації і документів на підтвердження наявні у власності Державної організації (установи, закладу) "70 Управління начальника робіт" активів, які не увійшли до переліку майна визначеного додатком до спірного наказу, проте такі клопотання було залишено без задоволення, що визначає неповне та однобічне з`ясування обставин у цій справі.

4.5. Міністерство оборони України у відзиві просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення та постанову - без змін.

5. Розгляд касаційної скарги і позиція Верховного Суду

5.1. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі та запереченнях на неї, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

5.2. Відповідно до частини першої статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи викладене, касаційний господарський суд переглядає оскаржувані судові рішення в межах вимог касаційної скарги.

5.3. Згідно зі статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Відповідно до положень статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

У статті 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина перша).

Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (частина друга).

У частині першій статті 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, а в частині другій цієї статті визначено способи захисту цивільних справ та інтересів судом.

Суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Крім того, за приписами чинного законодавства захисту в господарському суді підлягає не лише порушене суб`єктивне право, а й охоронюваний законом інтерес.

У Рішенні Конституційного Суду України від 01.12.2004 № 18-рп/2004 щодо "порушеного права", за захистом якого особа може звертатися до суду, то це поняття, яке вживається у низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". Щодо останнього, то в цьому ж рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним". Поняття "охоронюваний законом інтерес" у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права" має один і той же зміст.

У цьому Рішенні Конституційного Суду України надано офіційне тлумачення поняття "охоронюваний законом інтерес" як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Тобто інтерес особи має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам і відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надано у резолютивній частині зазначеного Рішення Конституційного Суду України.

Відповідно до положень статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Наявність права на пред`явлення позову не є безумовною підставою для здійснення судового захисту, а є лише однією з необхідних умов реалізації встановленого права.

Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Водночас позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві, у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту, при цьому застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені положеннями статті 16 ЦК України та статті 20 ГК України.

Спосіб захисту порушеного права обумовлюється нормою матеріального права, яка регулює ті чи інші правовідносини між сторонами спору. Отже, позивач, формулюючи позовні вимоги, повинен відштовхуватись від тих наданих йому законом прав, які були об`єктивно порушені відповідачем, і позов повинен бути спрямований на припинення цих правопорушень та на відновлення порушеного права.

Таким чином, право вибору способу захисту порушеного права належить позивачу, а суд наділений компетенцією перевірити відповідність обраного способу захисту змісту порушеного права. При цьому обраний спосіб захисту не лише повинен бути встановлений договором або законом, але і бути ефективним засобом захисту, таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Відповідно до частини першої статті 162 ГПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Отже, виходячи із приписів, зокрема, статті 4 ГПК України, статей 15 16 ЦК України, можливість задоволення позовних вимог перебуває у залежності від наявності (доведеності) такої сукупності умов: наявність у позивача певного суб`єктивного права або інтересу, порушення такого суб`єктивного права (інтересу) з боку відповідача та належність (адекватність встановленому порушенню) обраного способу судового захисту. Відсутність (недоведеність) будь-якого з означених елементів унеможливлює задоволення позовних вимог.

Аналогічні правові висновки викладено Верховним Судом у постанові від 18.07.2023 у справі № 910/12547/21.

Як зазначалося вище, предметом позову в цій справі є вимоги ТОВ "Спецмехбуд 21" про визнання недійсним та скасування наказу Міністерства оборони України від 04.06.2024 № 369/нм "Про передачу та закріплення майна".

У контексті наведеного варто звернути увагу на те, що відповідно до статей 170 329 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом. Юридична особа публічного права набуває право власності на майно, передане їй у власність, та на майно, набуте нею у власність на підставах, не заборонених законом.

За частиною другою статті 2 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" Міністерство оборони України як центральний орган управління Збройних Сил України здійснює відповідно до закону управління військовим майном, у тому числі закріплює військове майно за військовими частинами (у разі їх формування, переформування), приймає рішення щодо перерозподілу цього майна між військовими частинами Збройних Сил України, в тому числі у разі їх розформування.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" військове майно - це державне майно, закріплене за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України. До військового майна належать будинки, споруди, передавальні пристрої, всі види озброєння, бойова та інша техніка, боєприпаси, пально-мастильні матеріали, продовольство, технічне, аеродромне, шкіперське, речове, культурно-просвітницьке, медичне, ветеринарне, побутове, хімічне, інженерне майно, майно зв`язку тощо.

Згідно із частинами першою, другою статті 3 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" військове майно закріплюється за військовими частинами Збройних Сил України на праві оперативного управління (з урахуванням особливостей, передбачених частиною другою цієї статті). З моменту надходження майна до Збройних Сил України і закріплення його за військовою частиною Збройних Сил України воно набуває статусу військового майна. Військові частини використовують закріплене за ними військове майно лише за його цільовим та функціональним призначенням. Облік, інвентаризація, зберігання, списання, використання та передача військового майна здійснюються у спеціальному порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України (Постанови Кабінету Міністрів України від 29.08.2002 № 1282 "Про затвердження Порядку вилучення і передачі військового майна Збройних Сил", від 04.08.2000 № 1225 "Про затвердження Положення про порядок обліку, зберігання, списання та використання військового майна у Збройних Силах").

Військові частини ведуть облік закріпленого за ними майна у кількісних, якісних, обліково-номерних та вартісних показниках і враховують по відповідних службах - продовольчій, речовій, квартирно-експлуатаційній, пально-мастильних матеріалів тощо. У порядку, передбаченому частиною першою цієї статті, ведеться облік майна, закріпленого за підпорядкованими військовими частинами, у службах забезпечення органів військового управління, органах квартирно-експлуатаційної служби Збройних Сил України, на які покладаються завдання щодо забезпечення військових частин майном відповідно до затверджених норм та організації його ефективного використання (частини перша, друга статі 4 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України").

Пунктом 1 Положення про Міністерство оборони України, затвердженого постановою Кабінету міністрів України від 26.11.2014 № 671, визначено що Міністерство оборони України (Міноборони України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Міноборони є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику з питань національної безпеки у воєнній сфері, сферах оборони і військового будівництва у мирний час та особливий період. Міноборони є центральним органом виконавчої влади та військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили та Держспецтрансслужба.

Згідно з пунктом 1 Положення про передачу об`єктів права державної та комунальної власності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.09.1998 № 1482 цей положення визначає порядок безоплатної передачі об`єктів права державної власності, активів, стягнутих в дохід держави за судовим рішенням відповідно до Закону України "Про санкції" із сфери управління міністерств, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, Фонду державного майна, інших державних органів, які відповідно до законодавства здійснюють функції з управління державним майном, об`єднань підприємств, яким делеговано функції з управління майном підприємств і організацій, заснованих на державній власності (далі - органи, уповноважені управляти державним майном), Національної академії наук, галузевих академій наук, інших установ та організацій, яким державне майно передано у безоплатне користування (далі - самоврядні організації), до сфери управління інших органів, уповноважених управляти державним майном, або самоврядних організацій, а також майна, набутого Національним банком у власність у рахунок погашення боргу за наданими банкам кредитами для підтримки ліквідності відповідно до Закону України "Про Національний банк України"

Об`єктами передачі згідно з цим Порядком є:

а) єдині (цілісні) майнові комплекси підприємств, установ, організацій, їх структурних підрозділів (далі - підприємства). Структурний підрозділ підприємства (у тому числі структурний підрозділ, що переданий в оренду у складі єдиного (цілісного) майнового комплексу державного підприємства, організації) може бути об`єктом передачі після виділення його в установленому порядку в цілісний майновий комплекс на підставі розподільного балансу;

єдині (цілісні) майнові комплекси підприємств, установ, організацій, які не увійшли до переліку об`єктів, що не підлягають приватизації, та не належать до об`єктів, які необхідно залишити в державній власності;

нерухоме майно (будівлі, споруди, у тому числі об`єкти незавершеного будівництва, крім об`єктів, зазначених в абзаці другому пункту 1 цього Положення, а також нежитлові приміщення після виділення їх в окрему облікову одиницю (інвентарний об`єкт) та за умови подальшого укладення з іншими балансоутримувачами будинку, в якому передаються приміщення, договору про спільне користування та утримання будинку і прибудинкової території), яке було передано або передається для розміщення апарату державного органу або для забезпечення функціонування контрольних пунктів в`їзду на тимчасово окуповану територію Автономної Республіки Крим і м. Севастополя та виїзду з неї, пунктів пропуску через державний кордон України (крім пунктів пропуску через державний кордон для автомобільного сполучення);

б) нерухоме майно, у тому числі нерухоме майно, яке було передано або передається для забезпечення функціонування пунктів пропуску через державний кордон для автомобільного сполучення або передано в оренду у складі єдиних (цілісних) майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів, (будівлі, споруди, об`єкти незавершеного будівництва, крім об`єктів, зазначених в абзаці другому пункту 1 цього Положення, а також нежитлові приміщення), крім майна, зазначеного в абзаці другому підпункту "а" цього пункту, після виділення його в окрему облікову одиницю (інвентарний об`єкт) за умови подальшого укладення з іншими балансоутримувачами будинку, в якому передаються приміщення, договору про спільне користування та утримання будинку і прибудинкової території;

г) державне майно, що не увійшло до статутного капіталу господарських товариств, створених у процесі приватизації, корпоратизації;

ґ) підприємства, показники фінансово-господарської діяльності яких погіршилися внаслідок неефективного управління ними органами, уповноваженими управляти державним майном, або самоврядними організаціями;

е) інше окреме індивідуально визначене майно підприємств (крім нерухомого), у тому числі індивідуально визначене майно (крім нерухомого), що передано в оренду у складі єдиних (цілісних) майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів;

є) інше окреме індивідуально визначене майно підприємств (крім нерухомого), яке буде використовуватися Збройними Силами, іншими військовими формуваннями та правоохоронними органами, у період воєнного стану;

ж) активи, стягнуті у дохід держави за судовим рішенням відповідно до Закону України "Про санкції";

з) майно, набуте Національним банком у власність у рахунок погашення боргу за наданими банкам кредитами для підтримки ліквідності, яке використовуватиметься для задоволення потреб держави у відсічі збройної агресії Російської Федерації проти України;

и) об`єкти житлового фонду для забезпечення реалізації житлових прав та соціальних гарантій військовослужбовців, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною, брали безпосередню участь у захисті суверенітету та територіальної цілісності України, яким присвоєно звання Герой України.

Відповідно до імперативних приписів пункту 4 Порядку № 1282 передача об`єктів державної власності від одного підприємства до іншого (у разі коли підприємства належать до сфери управління одного і того ж органу, уповноваженого управляти державним майном, або самоврядної організації) здійснюється:

за рішенням Кабінету Міністрів України на підставі пропозиції органу, уповноваженого управляти державним майном, або самоврядної організації за погодженням з підприємствами, Фондом державного майна, Мінфіном і Мінекономіки - щодо нерухомого майна, зазначеного в абзаці другому підпункту "а" пункту 2 цього Положення;

за рішенням органів, уповноважених управляти державним майном, за погодженням з підприємствами або з орендодавцем і орендарем у разі передачі майна, що передано в оренду у складі єдиних (цілісних) майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів, Фондом державного майна - щодо інших єдиних (цілісних) майнових комплексів структурних підрозділів підприємств (у тому числі структурних підрозділів, що передані в оренду у складі цілісних майнових комплексів державних підприємств, організацій) та нерухомого майна, зазначеного у підпункті "б" пункту 2 цього Положення;

за рішенням органу, уповноваженого управляти державним майном, або самоврядної організації за погодженням з підприємствами або з орендодавцем і орендарем у разі передачі об`єктів, що були передані в оренду у складі єдиних (цілісних) майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів, - щодо іншого окремого індивідуально визначеного майна підприємств (крім нерухомого).

Разом з цим варто звернути увагу на те, що нормами чинного законодавства України визначено, що нормативно-правовий акт - це акт управління (рішення) суб`єкта владних повноважень, який встановлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин, і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування.

Індивідуальний акт - це акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.

За владно-регулятивною природою всі юридичні акти поділяються на правотворчі, правотлумачні (правоінтерпретаційні) та правозастосовні. Нормативно-правові акти належать до правотворчих, а індивідуальні - до правозастосовних.

У вітчизняній теорії права загальновизнано, що нормативно-правовий акт - це письмовий документ компетентного органу держави, уповноваженого нею органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта, в якому закріплено забезпечуване нею формально обов`язкове правило поведінки загального характеру. Такий акт приймається як шляхом безпосереднього волевиявлення народу, так і уповноваженим на це суб`єктом за встановленою процедурою, розрахований на невизначене коло осіб і на багаторазове застосування.

Натомість індивідуально-правові акти як результати правозастосування адресовані конкретним особам, тобто є формально обов`язковими для персоніфікованих (чітко визначених) суб`єктів; вміщують індивідуальні приписи, в яких зафіксовані суб`єктивні права та/чи обов`язки адресатів цих актів; розраховані на врегулювання лише конкретної життєвої ситуації, а тому їх юридична чинність (формальна обов`язковість) вичерпується одноразовою реалізацією. Крім того, такі акти не можуть мати зворотної дії в часі, а свій зовнішній прояв можуть отримувати не лише у письмовій (документальній), але й в усній (вербальній) або ж фізично-діяльнісній (конклюдентній) формах.

З огляду на вказане нормативно-правовий акт містить загальнообов`язкові правила поведінки (норми права), тоді як акт застосування норм права (індивідуальний акт) - індивідуально-конкретні приписи, що є результатом застосування норм права; вимоги нормативно-правового акта стосуються всіх суб`єктів, які опиняються у нормативно регламентованій ситуації, а акт застосування норм права адресується конкретним суб`єктам і створює права та/чи обов`язки лише для цих суб`єктів; нормативно-правовий акт регулює певний вид суспільних відносин, а акт застосування норм права - конкретну життєву ситуацію; нормативно-правовий акт діє впродовж тривалого часу та не вичерпує дію фактами його застосування, тоді як дія акта застосування норм права закінчується у зв`язку з припиненням існування конкретних правовідносин.

Зважаючи на загальновідомі ознаки, властивості нормативно-правового й індивідуального актів та зміст спірного наказу Міністерства оборони України від 04.06.2024 № 369/нм "Про передачу та закріплення майна" він є актом індивідуальної дії, оскільки: виданий Міністерством оборони України у результаті реалізації владних функцій суб`єкта управління військовим майном; не розрахований на багаторазове застосування.

У свою чергу право на оскарження індивідуального акта суб`єкта владних повноважень надано особі, щодо якої цей акт прийнятий, або прав, свобод та інтересів якої він безпосередньо стосується.

В абзаці 4 пункту 1 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 23.06.1997 № 2-зп у справі № 3/35-313 вказано, що "… за своєю природою ненормативні правові акти, на відміну від нормативних, встановлюють не загальні правила поведінки, а конкретні приписи, звернені до окремого індивіда чи юридичної особи, застосовуються одноразово й після реалізації вичерпують свою дію".

У пункті 5 Рішення Конституційного Суду України від 22.04.2008 № 9-рп/2008 в справі № 1-10/2008 вказано, що при визначенні природи "правового акта індивідуальної дії" правова позиція Конституційного Суду України ґрунтується на тому, що "правові акти ненормативного характеру (індивідуальної дії)" стосуються окремих осіб, "розраховані на персональне (індивідуальне) застосування" і після реалізації вичерпують свою дію.

З викладеного слідує, що судовий захист прав, свобод або інтересів шляхом повного чи часткового задоволення позову можливий виключно відносно тієї особи, права, свободи або інтереси якої порушено з боку конкретного суб`єкта владних повноважень та за умови порушення її прав.

Отже, обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Наведені положення не дозволяють скаржитися щодо певних обставин абстрактно, лише тому, що заявники вважають, що начебто певні обставини впливають на їх правове становище.

Саме до такого правового висновку дійшов Верховний Суд України у постанові від 15.12.2015 у справі № 800/206/15. Крім того, зазначена позиція суду повністю узгоджується з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 16.10.2018 у справі № 9901/415/18.

Таким чином, до кола обставин, що підлягають доказуванню у цій справі, належать обставини щодо наявності порушеного права позивача в результаті прийняття оскаржуваного наказу, адже за результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності наказу, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

При цьому відсутність (недоведеність) порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.

Подібний за змістом висновок викладено у постановах Верховного Суду від 07.04.2021 у справі № 910/1255/20 та від 21.04.2021 у справі № 904/5480/19, від 25.06.2019 у справі № 922/1500/18, від 15.08.2019 у справі № 1340/4630/18, від 28.11.2019 у справі № 918/150/19, від 26.01.2022 у справі № 921/787/20 від 14.06.2022 у справі № 904/3870/21, від 13.09.2022 у справі № 918/1222/21.

У постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14.10.2019 у справі № 910/6642/18 зроблено висновок про стадійність захисту права, зокрема вказано на те, що під час вирішення господарського спору суд з`ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорення відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити.

Отже, відсутність порушеного права у позивача зумовлює прийняття рішення про відмову у задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин.

Статтею 73 ГПК України встановлено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

У частині першій статті 74 ГПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно із частиною другою статті 76 ГПК України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Тож, позивач, звертаючись до суду з позовною заявою, на виконання у тому числі приписів статті 74 ГПК України, зобов`язаний довести наявність порушення його прав та законних інтересів, а суд, у свою чергу, перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для захисту прав позивача.

Господарський суд відповідно до статті 86 ГПК України оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Із наведеного слідує, що на позивача покладається обов`язок довести, яким чином порушується його право або законний інтерес, а суд лише після підтвердження таких доводів може надавати оцінку усім обставинам спірних відносин, оскільки відсутність порушених прав чи інтересів є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог. Крім того, суди мають надавати оцінку щодо можливості поновлення права/захисту інтересу в обраний позивачем спосіб.

Таким чином, практика Верховного Суду щодо необхідності першочергового встановлення порушеного права позивача є усталеною. У зазначеній ситуації заявлення вимог щодо скасування наказу не скасовує обов`язку суду надати оцінку аргументам позивача щодо того, яке право позивача порушено і чи може воно бути захищеним у заявлений спосіб.

Подібний правовий висновок викладено Верховним Судом у постанові від 25.10.2022 у справі № 910/11884/22.

У справі, яка розглядається позивач доводив, що спірний наказ спрямований на унеможливлення задоволення грошових вимог позивача, встановлених у межах справи № 50/25-б про банкрутство Державної організації (установа, заклад) "70 управління начальника робіт" та після її закриття заявлених до стягнення в межах справи № 910/19720/23, а отже порушує його права та інтереси.

Проте посилання скаржника на неврахування судами попередніх інстанцій частини першої статті 15 ЦК України відхиляються колегією суддів, оскільки як встановлено судами та не заперечується скаржником, на момент розгляду даної справи постановою Верховного Суду від 03.02.2022 у справі № 50/25-б, зокрема, закрито провадження у справі № 50/25-б за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю "Виробниче об`єднання "ЛІМ-Україна" до Державної установи "70 Управління начальника робіт" Міністерства оборони України про банкрутство.

У пункті 87 цієї постанови Верховний Суд зазначив, що, беручи до уваги, що провадження у справі № 50/25-б про банкрутство ДУ "70 Управління начальника робіт" Міністерства оборони України триває вже майже вісім (на момент касаційного перегляду понад дев`ять) років у процедурі санації, відсутність реальної можливості щодо переходу до інших судових процедур банкрутства, а також те, що чинний у справі про банкрутство мораторій упродовж тривалого часу забороняє задоволення вимог конкурсних кредиторів боржника вимоги яких визнані судом і включені до реєстру згідно з ухвалою попереднього засідання у справі про банкрутство від 03.08.2011 та не можуть бути задоволені понад дев`ять років через дію мораторію у справі про банкрутство, для забезпечення принципів розгляду справи впродовж розумного строку незалежним та безстороннім судом і гарантування правової певності кредиторів суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття провадження у цій справі, відповідно до загальних процесуальних норм (пункт 2 частини першої статті 231 ГПК України) та статті 6 Конвенції.

Разом з цим, варто звернути увагу на те, що у пункті 95 постанови від 03.02.2022 у справі № 50/25-б Верховний Суд також вказав, що закриття провадження у справі про банкрутство, з поміж іншого, припиняє чинність мораторію відповідно до частини сьомої статті 12 Закону про банкрутство в редакції до 19.01.2013, що відкриває можливість для кредиторів стягнути існуючу та визнану в справі про банкрутство заборгованість з боржника в загальному порядку.

Отже ураховуючи те, що провадження у справі № 50/25-б закрито, суди попередніх інстанцій дійшли правомірного висновку, що не можна стверджувати про перебування Державної організації (установа, заклад) "70 Управління начальника робіт" в особливому правовому режимі, властивому особі, стосовно якої відкрито провадження у справі про неплатоспроможність, а, відтак, що передавання майна за спірним наказом відбулося з метою уникнення звернення стягнення позивачем як кредитором на майно боржника.

Також не можуть бути враховані посилання позивача на те, що спірний наказ спрямований на унеможливлення задоволення грошових вимог позивача заявлених до стягнення в межах справи № 910/19720/23, оскільки відсутнє таке, що набрало законної сили рішення суду про вирішення спору у цій справі.

Що ж до доводів заявника про недобросовісність мети спірного наказу, то Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що боржник, який відчужує майно (вчиняє інші дії, пов`язані, зі зменшенням його платоспроможності) після виникнення у нього зобов`язання діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора.

Однак оскільки оспорюваний наказ прийнято більше ніж через два роки після закриття провадження у справі № 50/25-б про банкрутство Державної організації (установа, заклад) "70 Управління начальника робіт", а також ураховуючи відсутність судового рішення, що набрало законної сили про стягнення існуючої та визнаної в справі про банкрутство заборгованість з боржника в загальному порядку, колегія суддів відхиляє посилання скаржника на очевидність спрямованості спірного наказу на уникнення звернення стягнення на майно боржника та недобросовісність і зловживання правами стосовно кредитора з боку Міністерства оборони України.

Таким чином, дослідивши зміст позовної заяви та оскаржуваних судових рішень, Верховний Суд погоджується із висновками судів попередніх інстанцій, що в цій конкретній справі позов про визнання недійсним наказу є необґрунтованим, оскільки позивач не навів аргументів щодо того, яке його право порушено.

Разом з цим варто також звернути увагу на те, що формування Верховним Судом висновку має стосуватися спірних конкретних правовідносин, ураховуючи положення чинного законодавства та встановлені судами під час розгляду справи обставини. При цьому формування правового висновку не може здійснюватися поза визначеними статтею 300 ГПК України межами розгляду справи судом касаційної інстанції.

У справі, що розглядається, відсутні підстави для формування висновку Верховного Суду щодо застосування положень частини першої статті 15 ЦК України, адже вказана норма встановлює загальне (універсальне) право кожної особи на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Водночас суд має встановлювати наявність порушеного права у кожному конкретному випадку. Це означає, що суд не може приймати рішення, ґрунтуючись на загальних міркуваннях, а повинен ретельно досліджувати факти та обставини кожної справи, щоб визначити, чи було порушено конкретне право особи, яка звернулася до суду.

У межах доводів наведених позивачем на обґрунтування його позовних вимог у цій справі, суди цілком обґрунтовано дійшли висновку, що позивачем не було доведено порушення його права, за захистом якого було пред`явлено позов, що є самостійною підставою для відмови у позові.

Зважаючи на викладене, наведена скаржником підстава касаційного оскарження не отримала підтвердження під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваних рішень попередніх інстанцій.

Оскільки позивач, звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним та скасування спірного наказу, не довів порушення своїх прав, що є достатньою підставою для відмови в позові, колегія суддів не розглядає та не оцінює доводи касаційної скарги щодо суті спору (доводи скаржника про те, що спірний наказ не містить будь-яких обґрунтувань та посилань на фактичні обставини необхідності його прийняття та мету).

Інші доводи касаційної скарги позивача (пункт 4.4 цієї постанови) підставою касаційного оскарження не обґрунтовані, підставою відкриття касаційного провадження не слугували, а тому судом касаційної інстанції не розглядаються.

6. Висновки Верховного Суду

6.1. Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

6.2. Згідно з положеннями статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

6.3. Взявши до уваги викладене, касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані рішення та постанову - без змін.

7. Розподіл судових витрат

7.1. З огляду на висновок Верховного Суду про залишення касаційної скарги без задоволення судові витрати, понесені у зв`язку з розглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника.

Керуючись статтями 300 301 308 309 314 315 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Спецмехбуд 21" залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду міста Києва від 14.11.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 02.04.2025 у справі № 910/9270/24 залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Н. О. Волковицька

Судді С. К. Могил

О. В. Случ