Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 04.02.2019 року у справі №607/9180/18
Ухвала ВП ВС від 02.07.2020 року у справі №607/9180/18

Ухвала

1 липня 2020 року

м. Київ

Справа № 607/9180/18

Провадження № 14-96зц20

Велика Палата Верховного Суду у складі

судді-доповідача Гудими Д. А.,

суддів Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.

ознайомилася із заявою ОСОБА_1 (далі - позивачка) про передання на розгляд Великої Палати Верховного Суду справи за її позовом до Комунального некомерційного підприємства "Тернопільська комунальна міська лікарня № 2" (далі також - відповідач) про скасування наказу та поновлення на роботі і

встановила:

у травні 2018 року позивачка звернулась до суду з позовною заявою, у якій просила:

- визнати незаконним і скасувати наказ директора Комунального некомерційного підприємства "Тернопільська комунальна міська лікарня № 2" від 31 січня 2018 року № 09-ОС про переміщення позивачки;

- поновити позивачку на посаді завідувача акушерського відділення № 1 перинатального центру Комунального некомерційного підприємства "Тернопільська комунальна міська лікарня № 2".

24 вересня 2018 року Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області ухвалив рішення, яким задовольнив позовні вимоги у повному обсязі.

18 грудня 2018 року Тернопільський апеляційний суд прийняв постанову, якою скасував рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 24 вересня 2018 року й ухвалив нове рішення про відмову в задоволенні позову.

27 грудня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палатиКасаційного цивільного суду прийняв постанову, якою залишив касаційну скаргу позивачки без задоволення, а постанову Тернопільського апеляційного суду від 18 грудня 2018 року - без змін.

16 червня 2020 року позивачка звернулася до Великої Палати Верховного Суду із заявою, у якій просить вирішити питання про передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, а також всебічно й об'єктивно розглянути справу та поновити позивачці її порушене конституційне право на працю, що передбачає можливість заробляти на життя працею, яку особа вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Зазначену заяву мотивувала тим, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи й ухвалив рішення з додержанням норм права. Натомість постанови Тернопільського апеляційного суду від 18 грудня 2018 року та Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 грудня 2019 року прийняті з грубим порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Тому ці постанови, на думку позивачки, треба переглянути, врахувавши, зокрема, те, що існує невідповідність висновків судів апеляційної й касаційної інстанцій тим, які сформулював Верховний Суд у постанові від 24 жовтня 2018 року у справі № 317/3638/15-ц.

Відповідно до частини 4 статті 10 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - Суд) як джерело права.

Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо прав та обов'язків цивільного характеру.

Фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу існування суду, але й на дотримання таким судом норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі "Занд проти Австрії" (Zand v. Austria, заява № 7360/76) Європейська комісія з прав людини висловила думку, що термін "суд, встановлений законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з (..) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів" (див. mutatis mutandis рішення у справі "Сокуренко і Стригун проти України" (Sokurenko and Strygun v. Ukraine), заяви № 29458/04 та № 29465/04,§ 24).

Відповідно до частини 2 статті 6 Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

А згідно з частиною 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України.

Судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).

За змістом статей 393, 394 ЦПК України повноваженнями прийняти касаційну скаргу та відкрити касаційне провадження наділений Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду.

Вичерпний перелік підстав для передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду встановлює стаття 403 ЦПК України. Питання про таке передання згідно зі стаття 403 ЦПК України вирішує Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палатиКасаційного цивільного суду розглянув касаційну скаргу позивачки, але на розгляд Великої Палати Верховного Суду справу № 607/9180/18 не передавав. Натомість Велика Палата Верховного Суду позбавлена можливості самостійно вирішити питання про передання справи собі на розгляд.

Крім того, після завершення касаційного розгляду у Великої Палати Верховного Суду відсутні повноваження для розгляду заяви позивачки, тобто у справі № 607/9180/18 Велика Палата Верховного Суду не є судом, встановленим законом, для такого розгляду. А тому у прийнятті заяви необхідно відмовити та повернути її позивачці.

Згідно з практикою Суду право доступу до суду є невід'ємною складовою права на суд, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції (див. mutatis mutandis рішення від 21 лютого 1975 року у справі "Ґолдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. the United Kingdom), заява № 4451/70, § 36).

"Право на суд" не є абсолютним. Воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду за його природою потребує регулювання з боку держави. Гарантуючи сторонам право доступу до суду для визначення їхніх "цивільних прав та обов'язків", пункт 1 статті 6 Конвенції залишає державі вільний вибір засобів, що використовуватимуться для досягнення цієї мети (див. mutatis mutandis рішення від 16 червня 2001 року у справі "Креуз проти Польщі" (Kreuz v. Poland), заява № 28249/95, § 53).

Застосовані державою обмеження не можуть применшувати право доступу до суду настільки, щоби порушувати саму сутність цього права. Крім того, обмеження права доступу до суду не є сумісним із пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо не переслідує "легітимну мету" і якщо відсутнє "пропорційне співвідношення між використаними засобами та переслідуваною метою" (див., mutatis mutandis, рішення від 28 травня 1985 рокуу справі "Ашинґдейн проти Сполученого Королівства" (Ashingdane v. The United Kingdom), заява № 8225/78, § 57; рішення від 21 вересня 1994 року у справі "Файєд проти Сполученого Королівства" (Fayed v. The United Kingdom), заява № 17101/90, § 65).

Відмова у прийнятті до розгляду заяви позивачкине порушує її право на доступ до суду, адже такий доступ був забезпечений у судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій, зокрема через право на подання до Верховного Суду та розгляд цим судом касаційної скарги.

Згідно з практикою Суду юридична визначеність передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, недопустимості повторного розгляду вже вирішеної справи. Жодна сторона не має права домагатися перегляду кінцевого й обов'язкового рішення тільки з метою проведення нового слухання та вирішення справи (див. mutatis mutandis рішення від 9 листопада 2004 року у справі "Світлана Науменко проти України" (Svetlana Naumenko v. Ukraine), заява № 41984/98, § 53).

Звернення із заявою про передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з метою перегляду постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 грудня 2019 року, яку в силу прямої статтями 388, 403, 404 ЦПК України не можна оскаржити, ставить під сумнів гарантований пунктом 1 статті 6 Конвенції принцип остаточності судового рішення (res judicata).

Керуючись статтями 6, 19 Конституції України, пунктом 1 статті 6 Конвенції, статтями 388, 403, 404 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ухвалила:

1. Відмовити у прийнятті до розгляду Великою Палатою Верховного Суду заяви ОСОБА_1 про передання на розгляд Великої Палати Верховного Суду справи за її позовом до Комунального некомерційного підприємства "Тернопільська комунальна міська лікарня № 2" про скасування наказу та поновлення на роботі.

2. Заяву про передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду повернутиОСОБА_1.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання й оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Д. А. ГудимаСудді:Т. О. АнцуповаВ. С. Князєв С. В. БакулінаЛ. М.

Лобойко Ю. Л. ВласовН. П. Лященко М. І. ГрицівО. Б. Прокопенко Ж. М. ЄленінаЛ. І. Рогач О. С. Золотніков О. С. Ткачук О. Р. КібенкоВ. Ю. Уркевич О. Г. Яновська