Історія справи

Ухвала КАС ВП від 22.05.2019 року у справі №9901/262/19

УХВАЛА

20 травня 2019 року

Київ

справа №9901/262/19

адміністративне провадження №П/9901/262/19

Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду Шипуліної Т. М., розглянувши матеріали позовної заяви народного депутата України ОСОБА_1 до Вищої ради правосуддя, треті особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання протиправними дій та пункту рішення в частині,

ВСТАНОВИВ:

Народний депутат України ОСОБА_1 16.05.2019 (згідно з відтиском поштового штемпелю на конверті) звернувся до Верховного Суду як суду першої інстанції з позовом до Вищої ради правосуддя, у якому просив:

визнати протиправними дії Вищої ради правосуддя щодо наділення повноваженнями шляхом зарахування на посаду члена Вищої ради правосуддя на другий строк поспіль ОСОБА_2 після звільнення із зазначеної посади 25.04.2019;

визнати протиправними дії Вищої ради правосуддя щодо наділення повноваженнями шляхом зарахування на посаду члена Вищої ради правосуддя на другий строк поспіль ОСОБА_3 після звільнення із зазначеної посади 30.04.2019;

визнати протиправним пункт 2 рішення Вищої ради правосуддя від 02.05.2019 №1291/0/15-19 в частині введення членів Вищої ради правосуддя ОСОБА_3 до складу Першої дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя, ОСОБА_2 до складу Третьої дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя.

В обґрунтування підстав звернення з цим позовом ОСОБА_1 посилався на те, що він як народний депутат України присягнув дбати про благо України і добробут Українського народу, захищати інтереси виборців та держави, а тому є відповідальним за правозастосування положень прийнятих Верховною Радою України нормативно-правових актів, зокрема у питаннях формування професійного суддівського корпусу в рамках судової реформи.

Заявляючи позовні вимоги, позивачем поставлено під сумнів повноважність ОСОБА_2 та ОСОБА_3, введених до складу членів Дисциплінарних палат Вищої ради правосуддя пунктом 2 рішення Вищої ради правосуддя від 02.05.2019 №1291/0/15-19.

На думку ОСОБА_1, такі особи не відповідають вимогам частини 2 статті 5 Закону України "Про Вищу раду правосуддя" від 21.12.2016 № 1798-VIII як такі, що не можуть обіймати посаду члена Вищої ради правосуддя два строки поспіль, оскільки призначалися до складу Вищої ради юстиції 25.04.2015 та 19.05.2015 відповідно. Позивач зазначає, що у даній ситуації Вищою радою правосуддя неправильно застосовано положення частини 2 статті 5 Закону України "Про Вищу раду правосуддя" від 21.12.2016 № 1798-VIII, що призвело до, так званого, "викривлення змісту" у сприйнятті суспільством.

Відповідно до частини 4 статті 22 Кодексу адміністративного судочинства України Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні справи щодо встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів або всеукраїнського референдуму, справи за позовом про дострокове припинення повноважень народного депутата України, а також справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Суд дослідив матеріали позовної заяви ОСОБА_1 до Вищої ради правосуддя про визнання протиправними дій та пункту рішення в частині та дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття провадження у справі з огляду на таке.

Відповідно до частини 2 статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

У Рішенні Конституційного Суду України від 14.12.2011 №19-рп/2011 "У справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_4 щодо офіційного тлумачення положень частини 2 статті 55 Конституції України, частини 2 статті 2, пункту 2 частини 3 статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України, частини 3 статті 110, частини 2 статті 236 Кримінально-процесуального кодексу України та конституційним поданням Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ щодо офіційного тлумачення положень статей 97, 110, 234, 236 Кримінально-процесуального кодексу України, статей 3, 4, 17 Кодексу адміністративного судочинства України в аспекті статті 55 Конституції України (справа про оскарження бездіяльності суб'єктів владних повноважень щодо заяв про злочини)" Конституційний Суд України зазначив: "права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина 2 статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, статті 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту.

Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.

Рішення, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин 1 , 2 статті 55 Конституції України".

У справі за конституційним поданням щодо офіційного тлумачення окремих положень частини 1 статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) Конституційний Суд України в Рішенні від
01.12.2004 №18-рп/2004 зазначив: "поняття "охоронюваний законом інтерес", який вживається в ряді законів України, у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права" (інтерес у вузькому розумінні цього слова), який розуміє як правовий феномен, що: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Поняття "охоронюваний законом інтерес" у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права" має один і той же зміст".

Отже, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Згідно з частиною 1 статті 131 Конституції України в Україні діє Вища рада правосуддя.

Відповідно до частини 1 статті 1 Закону України "Про Вищу раду правосуддя" від 21.12.2016 № 1798-VIII Вища рада правосуддя є колегіальним, незалежним конституційним органом державної влади та суддівського врядування, який діє в Україні на постійній основі для забезпечення незалежності судової влади, її функціонування на засадах відповідальності, підзвітності перед суспільством, формування доброчесного та високопрофесійного корпусу суддів, додержання норм Конституції і законів України, а також професійної етики в діяльності суддів і прокурорів.

Відповідно до частин 2 та 5 131 Конституції України Вища рада правосуддя складається з двадцяти одного члена, з яких десятьох - обирає з'їзд суддів України з числа суддів чи суддів у відставці, двох - призначає Президент України, двох - обирає Верховна Рада України, двох - обирає з'їзд адвокатів України, двох - обирає всеукраїнська конференція прокурорів, двох - обирає з'їзд представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ.

Строк повноважень обраних (призначених) членів Вищої ради правосуддя становить чотири роки. Одна й та ж особа не може обіймати посаду члена Вищої ради правосуддя два строки поспіль.

Наведені положення Основного Закону кореспондують положенням частин 1 та 2 статті 5 Закону України "Про Вищу раду правосуддя" від 21.12.2016 № 1798-VIII.

Відповідно до частин 2 -4 статті 26 Закону України "Про Вищу раду правосуддя" від 21.12.2016 № 1798-VIII для розгляду справ щодо дисциплінарної відповідальності суддів Вища рада правосуддя утворює Дисциплінарні палати з числа членів Вищої ради правосуддя.

Кількість Дисциплінарних палат та кількісний склад кожної палати визначаються рішенням Вищої ради правосуддя з урахуванням вимог частин 2 -4 статті 26 Закону України "Про Вищу раду правосуддя" від 21.12.2016 № 1798-VIII.

До складу кожної Дисциплінарної палати входить щонайменше чотири члени Вищої ради правосуддя. При формуванні Дисциплінарних палат Вища рада правосуддя має забезпечити, щоб щонайменше половина, а якщо це неможливо - принаймні значна частина членів кожної Дисциплінарної палати були суддями або суддями у відставці.

Враховуючи викладене, Вища рада правосуддя з метою здійснення своїх повноважень з розгляду справ щодо дисциплінарної відповідальності суддів уповноважена формувати кількісний склад Дисциплінарних палат з числа членів Вищої ради правосуддя шляхом прийняття відповідного рішення.

У ситуації, що розглядається, народним депутатом України ОСОБА_1 фактично оскаржується введення членів Вищої ради правосуддя ОСОБА_3 та ОСОБА_2 до складу Першої та Третьої Дисциплінарних палат Вищої ради правосуддя відповідно пунктом 2 рішення Вищої ради правосуддя від 02.05.2019 №1291/0/15-19.

Згідно з позицією позивача, прийняття Вищою радою правосуддя вказаного пункту рішення в оскарженій частині зумовлене неправильним правозастосуванням положень частини 2 статті 5 Закону України "Про Вищу раду правосуддя" від 21.12.2016 № 1798-VIII щодо вимог до кандидата на посаду члена Вищої ради правосуддя. На думку ОСОБА_1, встановлена частиною 2 статті 5 Закону України "Про Вищу раду правосуддя" від 21.12.2016 № 1798-VIII заборона обіймати посаду члена Вищої ради правосуддя два строки поспіль позбавляє особу, строк повноважень членом Вищої ради юстиції якої закінчився, бути наділеним повноваженнями члена Вищої ради правосуддя.

Водночас, як вбачається з пункту 2 рішення Вищої ради правосуддя від 02.05.2019 №1291/0/15-19 воно прийняте щодо конкретних осіб та стосується питань введення їх до складу Дисциплінарних палат Вищої ради правосуддя, зокрема ОСОБА_3 та ОСОБА_2.

Народний депутат України ОСОБА_1 не є особою, щодо якої прийнято таке рішення, та яка є учасником (суб'єктом) правовідносин щодо формування персонального складу Дисциплінарних палат Вищої ради правосуддя. Пункт 2 рішення Вищої ради правосуддя від 02.05.2019 №1291/0/15-19 не породжує для позивача жодних прав та обов'язків.

Участь народного депутата України у прийнятті законів у складі колегіального законодавчого органу не є підставою вважати обставини щодо порядку застосування положень закону такими, що стосуються прав та інтересів депутата.

Статус (права, обов'язки і відповідальність) народного депутата України у Верховній Раді України та за її межами, правові і соціальні гарантії здійснення народним депутатом України своїх депутатських повноважень визначено Законом України "Про статус народного депутата" від 17.11.1992 № 2790-XII.

Відповідно до частини 1 статті 1 Закону України "Про статус народного депутата" від 17.11.1992 № 2790-XII народний депутат України є обраний відповідно до Закону України "Про вибори народних депутатів України" представник Українського народу у Верховній Раді України і уповноважений ним протягом строку депутатських повноважень здійснювати повноваження, передбачені Конституцією України та законами України.

Статтею 6 Закону України "Про статус народного депутата" від 17.11.1992 № 2790-XII визначена діяльність народного депутата України у Верховній Раді України, а саме, брати участь у засіданнях Верховної Ради України та участь у роботі депутатських фракцій (груп); участь у роботі комітетів, тимчасових спеціальних комісій, тимчасових слідчих комісій, утворених Верховною Радою України; виконувати доручення Верховної Ради України та її органів; брати участь у роботі над законопроектами, іншими актами Верховної Ради України, а також участь у парламентських слуханнях; звертатися із депутатським запитом або депутатським зверненням до Президента України, органів Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ та організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування і форм власності у порядку, передбаченому Статтею 6 Закону України "Про статус народного депутата" від 17.11.1992 № 2790-XII і законом про регламент Верховної Ради України.

Також у розділі ІІ Закону України "Про статус народного депутата" від 17.11.1992 № 2790-XII визначені права народного депутата у Верховній Раді України; у взаємовідносинах із органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями, об'єднаннями громадян України та іноземних держав; із засобами масової інформації, на забезпечення інформацією та на її використання.

Виходячи з аналізу зазначених правових норм, статус народного депутата України, регламентований Законом України "Про статус народного депутата України" від
17.11.1992 № 2790-XII, не наділяє його носіїв повноваженнями щодо контролю за правильністю застосування прийнятих Верховною Радою України нормативно-правових актів особами, на яких він поширює свою дію, та правом на звернення до суду з позовом щодо оскарження дій та рішень таких осіб з підстав неправильного, на думку депутата, правозастосування.

За таких обставин, заявлені ОСОБА_1 позовні вимоги щодо визнання протиправними дій та пункту рішення в частині не підлягають розгляду у порядку адміністративного судочинства.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22.03.2018 у справі № П/9901/135/18 (провадження № 11-70сап18) зазначила, що поняття "спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства" слід тлумачити в більш ширшому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Враховуючи викладене, суд вважає, що у відкритті провадження у справі слід відмовити.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 22, 170, 243, 248, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

УХВАЛИВ:

Відмовити у відкритті адміністративного провадження у справі №П/9901/262/19 за позовом ОСОБА_1 до Вищої ради правосуддя, треті особи без самостійних вимог на стороні відповідача: ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання протиправними дій та пункту рішення в частині.

Ухвала може бути оскаржена до Великої Палати Верховного Суду протягом п'ятнадцяти днів з дня її прийняття та набирає законної сили після її перегляду в апеляційному порядку або після закінчення строку на апеляційне оскарження..............

Т. М. Шипуліна,

Суддя Верховного Суду