24.09.2019 | Автор: Анатолий Опанасенко
Задать вопрос автору
Присоединяйтесь к нам в социальных сетях: telegram viber youtube

Процесуальні диверсії та зловживання процесуальними правами (огляд практики судів Одеського регіону)»

Процесуальні диверсії та зловживання процесуальними правами (огляд практики судів Одеського регіону)» - 0_90365800_1569311229_5d89c9fddca4d.jpg

Зловживання правом та, зокрема, процесуальним правом - досить актуальне деструктивне явище, тенденція вітчизняного правозастосування, що нажаль досить поширена у правовій культурі не лише України але і всіх пострадянських держав.

Зловживання є крайнім способом використання особами своїх прав, що виходить за межі дозволеного та фактично посягає на права інших осіб. В цьому контексті актуальним є демократичний вислів: «Права однієї людини закінчуються там, де починаються права іншої».

Феномен зловживання процесуальними правами вже досить давно вивчається науковцями та з приводу якого немає однозначного визначення. Однак всі правники сходяться в одному – зловживання процесуальними правами, або так звані «процесуальні диверсії» - є будь-якими деструктивними діями з використанням процесуальних прав особи, яка бере участь у розгляді судової справи, з метою максимально ускладнити опоненту виграш правового спору в цілому або завдати збиток його певним інтересам, що в будь-якому випадку порушує право особи на справедливий суд, про яке так часто наголошують вітчизняні суди та Європейський суд з прав людини в контексті ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Недобросовісна поведінка сторін спору була відома ще римському праву і вже тоді з нею намагалися боротися. Так, зловживання процесуальними правами мало загальну назву «кляузи» (calumnia), під якими малися на увазі актуальні і наразі недобросовісні дії: 1) процесуальна брехня (mendacium), 2) завідомо неправомірні вимоги (improba petitio), 3) спеціальне використання дозволених засобів захисту з метою уповільнення чи ускладнення провадження (fraus, frustratio). При чому, проти цих зловживань застосовувалось дві форми: запобіжна – присяга, та караюча – штрафи.

У дореволюційній, радянській та вітчизняній науковій літературі немає однозначного поняття зловживання процесуальними правами. Так, Є.В. Васьковський у своїх працях визначав зловживання процесуальним правом як «неприпустиме здійснення права, що спрямовано проти правильного, своєчасного розгляду і вирішення справи або веде до вкрай несправедливих результатів для противної сторони».

Вже тоді, ще на початку 1900-х років Є.В. Васьковський наголошував на проблемі зловживання процесуальними правами не тільки зі сторони позивача та відповідача, а і їх присяжних повірених (найчастіше це виявлялося у необґрунтованому відкладенні розгляду справи, подання завідомо необґрунтованих позовів та клопотань), однак це питання не було врегульовано на законодавчому рівні.

Раніше, до прийняття процесуальних кодексів в дійсній редакції поняття «зловживання» існувало лише на доктринальному рівні та досліджувалося науковцями, а процесуальне законодавство не містило такого визначення, а відтак не могло йти мови і про будь-яку реакцію суду на диверсії з боку учасників судового процесу. Заборона зловживання правами здійснювалася через призму заборони «недобросовісної поведінки». Так, принцип добросовісного здійснення процесуальних прав та виконання процесуальних обов’язків було закріплене у минулих редакціях ч. 3 ст. 27 ЦПК України, ч. 3 ст. 22 ГПК України та ч. 2 ст. 49 КАС України.

Єдиним натяком на існування можливої протидії на зловживанню процесуальними правами було, наприклад, положення закріплене у ч. 3 ст. 240 ЦПК України (у минулій редакції), відповідно до якої суд, установивши, що заявник діяв недобросовісно без достатньої для цього підстави, стягує із заявника всі судові витрати.

                Відтак, суд не мав належного правового інструментарію для того щоб присікати процесуальні диверсії учасників судового процесу, однак така ситуація змінилася із судовою реформою та прийняттям нових процесуальних кодексів.

                Майже одночасно разом з реформою процесуального законодавства було введено монополію адвокатури на представництво інтересів у судах. Відповідно до ч. 3 ст. 148 ЦПК України, ч. 3 ст. 135 ГПК України, ч. 3 ст. 149 КАС України санкції з приводу зловживання процесуальними правами можуть бути вжиті до представника, а відтак питання зловживання процесуальними правами стає актуальним для адвокатів.

                Зважаючи на те, що, «палицю» у вигляді законодавчого закріплення поняття та санкцій за зловживання процесуальними правами судам було надано вже як півтора року – в цій публікації нами буде проаналізовано як суди застосовують новий інструментарій до порушників процесуальної дисципліни на прикладі судів Одеського регіону.

Так, у статтях 44 ЦПК України, 43 ГПК України, ст. 45 КАС України передбачено, що учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами, а зловживання ними не допускається.

Додатково, в  контексті ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» доцільно також зазначити, що Європейський суд з прав людини ще 07.07.1989 р. у своєму рішенні у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії» зробив висновок про те, що праву особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується обов`язок добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження.

Крім того, Європейський суд з прав людини в своїх рішеннях у справах проти України також неодноразово зазначав, що однією з ролей національних судів є організація судових проваджень таким чином, щоб вони були без затримок та ефективними (див. п. 28 рішення у справі Шульга проти України від 02.12.2010 р., Заява № 16652/04) і запобігання неналежній та такій, що затягує справу, поведінці сторін у цивільному процесі є завданням саме державних органів (див. п. 24 рішення у справі Мусієнко проти України від 20.01.2011 р., Заява № 26976/06).

Таким чином, слід констатувати, що введення у систему процесуального законодавства України інституту «запобігання зловживанню» підкреслює певну імплементацію положень практики Європейського суду з прав людини, що повинно сприяти більш ефективному захисту прав учасників справи. Але, як відомо, звичайне декларування певних принципів без їхнього фактичного втілення не може слугувати жодній ефективності.

З огляду на таке, в процесуальному законодавстві було передбачено певні заходи, що вживаються судом, які є одночасно превентивними та охоронними важелями дії на процесуальні диверсії з боку недобросовісних учасників справи.

Так, у відповідних статтях процесуальних кодексів наведено невичерпний перелік видів зловживань та умовно передбачено дві групи заходів, які може вжити суд у разі визнання певних дій учасника справи зловживанням:

  1. залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву, клопотання (ч. 3 ст. 44 ЦПК України; ч. 3 ст. 43 ГПК України; ч. 3 ст. 45 КАС України);
  2. вжити заходів процесуального примусу (Глави 9 ЦПК України, ГПК України, КАС України).

Основними заходами процесуального примусу є попередження, видалення із залу судових засідань, тимчасове вилучення доказів для дослідження судом та штраф. Тобто законодавством передбачено достатньо дієвих заходів реагування на процесуальні диверсії, однак як свідчить судова практика не всі з них використовуються як такі.

Якщо проаналізувати наявні у Єдиному державному реєстрі судових рішень судові рішення судів в межах м. Одеси, то слід дійти висновку, що найбільш вживаними «процесуальними диверсіями», на які суди здійснюють відповідне реагування є наступні: заявлення завідомо безпідставного відводу; маніпуляція автоматизованим розподілом справ; подання заяв з питань, що вже вирішували судом та з яких було прийняте процесуальне рішення; введення суду в оману щодо фактичних обставин справи; заявник е цікавиться рухом своєї справи; подання завідомо безпідставних заяв та клопотань з метою затягування розгляду справи або для перешкоджання виконанню судового рішення.

Однак, подекуди суди визнають зловживанням процесуальними правами та застосовують заходи процесуального впливу за досить нестандартні процесуальні дії учасників судового процесу, які трапляються не часто, але у випадку їх виявлення все ж присікаються судами. Наведемо деякі приклади таких процесуальних зловживань з боку несумлінних учасників судових процесів.

У Господарському суді Одеської області у справі № 916/1503/18 суд наклав штраф на позивача у розмірі 10 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (далі – «РПМПО») (17 620 грн.) через те, що в провадження одного судді надійшло три однакові позовні заяви від одного позивача до одного і того ж відповідача і до того ж, як суд встановив, що дві з них були подані з інтервалом лише у 5 хвилин, а тому дані обставини є яскравим прикладом зловживання процесуальними правами - маніпуляції з автоматизованим розподілом справ між суддями (ухвала від 27.07.2018 р.). Відтак, майте на увазі, що намагаючись маніпулювати з автоматизованим розподілом можете потрапити до одного судді та отримати немалий штраф.

Інший приклад: у справі № 916/1522/18 суд стягнув штраф з відповідача у розмірі 1 РПМПО (1762 грн.) за клопотанням третьої особи через те, що відповідач ввів в оману суд про те, що ним нібито не було отримано копії відповіді на відзив та просив суд з цих підстав відкласти розгляд справи, прохання якого було задоволено. Однак, після цього судом було встановлено, що насправді відповідач отримав копію відповіді на відзив поштою ще за місяць до дати судового засідання, а відтак зловживав своїми процесуальними правами та недобросовісно просив відкладення (ухвала від 31.10.2018 р.).

У справі № 916/2429/18 суд стягнув штраф з позивача у розмірі 1 РПМПО (1921 грн.) через зловживання процесуальними правами - невиконання процесуальних обов’язків, зокрема ухилення від вчинення дій, покладених судом на учасника судового процесу.  Позивачем було надіслано на виконання ухвали суду третій особі примірник позовної заяви, яка при цьому не була підписана його представником (ухвала від 06.02.2019 р.). Можна припустити, що при постановленні такої ухвали суд виходив з того, що документ, який не має такого обов’язкового реквізиту як підпис уповноваженої особи – не має юридичної сили.  Таким чином, перед надісланням іншим учасникам судового процесу копій процесуальних документів по справі слід краще пересвідчитись в наявності підпису на таких документах, адже в іншому випадку існує загроза визнання таких дій зловживанням процесуальними правами.

Разом з цим можна констатувати, що в деяких випадках вирішуючи питання щодо застосування санкцій за зловживання процесуальними правами суди проявляють занадто формальний підхід та штрафують учасників процесу за незначні або суто формальні порушення, як то не підписана копія позовної заяви, однак з невідомих причин в деяких випадках не реагують належним чином на дійсно суттєві та грубі зловживання.

Так, наприклад, в нашій практиці мав місце випадок, коли позивач звернувся до клієнта з цілком надуманим та необґрунтованим позовом майнового характеру з ціною позову більше 100 млн. грн., позов було подано без сплати судового збору (з відстроченням його сплати) і після цього позивач більше року вводив суд в оману щодо наявності у нього первинної документації на якій ґрунтуються позовні вимоги, яка нібито була вилучена органом досудового слідства. Незважаючи на те, що під час розгляду справи було доведено, що у позивача відсутня будь-яка первинна документація на підтвердження позовних вимог, докази на які посилався позивач органом досудового слідства не вилучалися, а всі твердження позивача не підтверджені документально, судом було відмовлено в задоволенні заяви нашого клієнта про визнання дій позивача щодо введення суду в оману зловживанням процесуальними правами, а дії позивача та його представника залишились безкарними.

Не менше випадків зловживань процесуальними правами можна навести і в місцевих судах. Так, наприклад, в Малиновському районному суді м. Одеси судом у справі № 521/4838/19 про стягнення заборгованості за розпискою було стягнуто штраф з відповідача у розмірі 3 РПМПО (5236 грн.) через зловживання процесуальними правами – вчинення дій із метою перешкоджання судочинству та не виконання процесуальних обов`язків (Ухвала від 18.06.2018 р.). Так, судом було відкладено розгляд справи за клопотанням відповідача у зв’язку з тим, що той буде відсутній у м. Одеса. Однак після цього було встановлено, що в день відкладеного судового засідання відповідач не тільки знаходився у м. Одеса, а і уклав договір дарування належної йому квартири своєму батькові, таким чином вчинив дії щодо перешкоджанню можливому виконанню рішення у цій справі.

Київський районний суд м. Одеси у справі № 520/20138/18 повернув позовну заяву позивача через те, що той зловживав своїми правами (ухвала від 17.12.2018 р.). Зокрема, суд встановив, що позивачем не тільки подано аналогічний позов до цього суду та який залишено без руху, а і позивачами те, що позивачем вже неодноразово ініціювалися судові провадження за тотожними позовними заявами (чотири рази у 2017 році та тричі на початку 2018 року), кожне з яких не було відкрито через повернення позовних заяв.

У справі № 520/97/18 суд визнав дії позивача зловживанням процесуальними правами через те, що той необґрунтовано та штучно об’єднав позовні вимоги, які не пов’язані між собою з метою зміни підсудності справи та завідомо безпідставно залучив особу як відповідача (співвідповідача) з тією самою метою, а потім сам же оскаржував ухвалу суду про відкриття провадження у справі через її непідсудність Київському районному суд м. Одеси (Ухвала від 18.10.2018 р.). Однак дивно, що зважаючи на такі суттєві порушення суд не наклав жодного стягнення на позивача, а лише зазначив про визнання дій зловживанням у тексті ухвали.

Одеський апеляційний суд у справі №  522/19964/18 повернув апеляційну скаргу на ухвалу про відкриття провадження через її завідому безпідставність (Ухвала від 20.03.2019 р.). Так, єдиним мотивуванням апеляційної скарги є те, що місце проживання відповідача, зареєстровано за адресою, що, на його думку, територіально відноситься до Київського району м. Одеси, а тому відкриття провадження у справі у Приморському районному суді м. Одеси є порушенням правил підсудності. Однак, судом було встановлено, що будинок, в якому проживає відповідач територіально знаходиться все ж таки у Київському районі, а сумніви апелянта є явно надуманими та спрямованими на затягування розгляду справи.

До речі, кількість такого роду зловживань має значну розповсюдженість. Як свідчить  наша практика, бувають навіть випадки, коли відповідач не лише подає такі завідомо необґрунтовані апеляційні скарги, а ще й укладає договори оренди квартири у іншому районі міста заднім числом та фактично не змінивши місце реєстрації подає апеляційну скаргу про порушення районним судом вимог територіальної підсудності при постановленні ухвали про відкриття провадження по справі. Звичайно, таке зловживання є явним і вимагають жорсткого реагування з боку суду, однак, на жаль, через значну завантаженість суди не завжди спроможні помітити випадки, коли недобросовісні учаснику процесу вводять суд в оману.

У справі № 509/4450/16-ц Апеляційний суд Одеської області встановив, що двома різними представниками однієї юридичної особи було подано дві ідентичні апеляційні скарги в різний період, що було визнано зловживанням процесуальними правами, а останню апеляційну скаргу повернуто апелянту (Ухвала від 08.11.2018 р.). Не зрозумілим є те, на що сподівалися представники подаючи такі апеляційні скарги, чи то представники побоювалися щоб до них не було вжито заходів процесуального примусу, чи то сподівалися на «доброту» та «лояльність» суду, однак добре, що таке зловживання було виявлене.

Доволі часто багато цікавих судових рішень трапляється у практиці адміністративних судів. Так, на практиці Одеського окружного адміністративного суду хотілось би акцентувати увагу не на типових зловживаннях, як то подання декількох ідентичних позовів або подання необґрунтованих відводів суду, а на випадках, коли суд визнає зловживанням процесуальними правами дії, які свідчать про низьку культуру учасника по справі.

Так, у справі № 420/1624/19 суд зазначив, що нецензурна лексика, образливі та лайливі слова, символи, зокрема, для надання особистих характеристик учасникам справи, іншим учасникам судового процесу, їх представникам і суду не можуть використовуватися ні у заявах по суті справи, заявах з процесуальних питань, інших процесуальних документах, ні у виступах учасників судового процесу та їх представників, а тому використання таких було визнано зловживанням процесуальними правами (Ухвала від 12.04.2019 р.).

До речі, під час постановлення цієї ухвали суд керувався усталеною позицією ВС/КАС, висловленій у постанові від 14.03.2019 р. у справі № 9901/34/19, згідно якої заяви, що містять ненормативну лексику та образи не повинні розглядатися судом.

З цього приводу слушно згадати гучну адміністративну справу № 33/824/2329/2019 у якій Київський апеляційний суд фактично виправдав особу, яка назвала мера міста Тетіїв іменем французького письменника-фантаста Іва Г. та створив надзвичайно неоднозначний прецедент і тепер фактично не кожне слово можна вважати сварливим та нецензурним.

З огляду на вищевикладене та наявні судові рішення в Єдиному державному реєстрі судових рішень, можна дійти висновку, що суди дійсно виявляють певні процесуальні диверсії з боку учасників судового процесу, однак, вважаємо, що навіть не дивлячись на це численна кількість зловживань залишається без відповідного реагування з боку суду. Така «лояльність» суддів до зловживань, на нашу думку, пов’язана з двома чинниками: 1) «м’якість» суду та небажання створювати “конфліктну” ситуацію в процесі; 2) відносна новизна та незвичність інституту «запобігання зловживанню».

Із заходів, що вживаються судом для припинення зловживанню, левову частку займають процесуальні рішення про залишення без розгляду або повернення відповідних заяв. Натомість, вживання заходів процесуального примусу (зокрема, накладення штрафу) майже судами не застосовується. Хоча, мабуть, якщо почати застосовувати навіть невеликі штрафи за явні зловживання, то це буде починати дисциплінувати учасників судових спорів.

Отже, вважаємо, що зловживання процесуальними правами учасниками судових проваджень повинно викорінюватися та мати належне та жорстке реагування з боку суду на підставі об’єктивно досліджених фактів. А зменшення випадків «процесуальних диверсій» залежить не тільки від правової культури учасників справи, а і від того, як на це реагують суди.

До речі, Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» у статті 20 визначає широке коло професійних прав, а у статті 21 Закону окреслює професійні обов’язки адвоката. Цікавим є те, що перелік прав та обов’язків адвоката сформульовані таким чином, що дають можливість адвокату виправдовувати будь-яку процесуальну дію інтересами клієнта. Лише пункт 1 частини 1 статті 21 Закону зобов’язує адвоката дотримуватися “Правил адвокатської етики”, котрі можуть служити відповідним обмеженням. Однак, не дивлячись на це вважаємо, що адвокатам слід, як зазначено у Преамбулі до “Правил адвокатської етики”, збалансовувати засади служіння адвоката інтересам окремого клієнта та інтересам суспільства в цілому.

Вважаємо, що тенденція до посилення випадків притягнення до відповідальності з кожним днем буде збільшується, а тому учасникам справи, а також їхнім представникам (адвокатам) не слід забувати про добросовісну поведінку та про негативні наслідки недотримання такої.

Автор: юрист Юридичної фірми "Юрлайн" Опанасенко А.В.

1876
Просмотров
0
Комментариев
Оставьте Ваш комментарий:

Пожалуйста, авторизуйтесь или зарегистрируйтесь для добавления комментария.


Популярные судебные решения
ЕСПЧ