Історія справи

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 травня 2014 року м. Київ

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:

головуючогоТерлецького О.О.,

суддів:Гриціва М.І., Гусака М.Б., Коротких О.А., Кривенди О.В., Маринченка В.Л., Панталієнка П.В., Прокопенка О.Б., Тітова Ю.Г., −

розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом Дніпропетровського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів (далі − відділення Фонду, Фонд відповідно) до публічного акціонерного товариства «Дніпропетровськгаз» (далі − Товариство) про стягнення адміністративно-господарських санкцій,

в с т а н о в и л а:

У липні 2010 року відділення Фонду звернулося до суду з позовом, у якому, посилаючись на статті 19, 20 Закону України від 21 березня 1991 року № 875-ХІІ «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Закон № 875-ХІІ), просило стягнути з Товариства адміністративно-господарські санкції у розмірі 1 247 294 грн за незайняті інвалідами у 2009 році робочі місця та 32 928 грн 72 коп. пені за порушення терміну сплати санкцій.

На думку відділення Фонду, підставою для застосування санкцій та пені до відповідача є нестворення ним у 2009 році 59 робочих місць для працевлаштування інвалідів.

Дніпропетровський окружний адміністративний суд постановою від 3 вересня 2010 року, залишеною без змін ухвалами Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 23 травня 2011 року та Вищого адміністративного суду України від 29 січня 2014 року, позов задовольнив частково.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів має розраховуватися відповідачем виходячи з середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік (тобто від загальної чисельності працюючих). Оскільки Товариство частково виконало норматив для працевлаштування інвалідів, щомісяця направляло звіти за формою № 3-ПН, про наявність лише 1 робочого місця для працевлаштування інвалідів, то позивач правомірно застосував до нього адміністративно-господарські санкції.

У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого адміністративного суду України від 29 січня 2014 року з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), Товариство, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом статей 19, 20 Закону № 875-XІI, просить скасувати постановлені у справі рішення та прийняти нове − про відмову у задоволенні позову.

На обґрунтування заяви додано ухвалу Вищого адміністративного суду України від 12 грудня 2013 року (№ К/9991/10108/12), у якій цей суд залишив без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій про відмову в задоволенні позову щодо стягнення штрафних санкцій та дійшов висновку, що норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів мав розраховуватись відповідачем без урахування робочих місць, що не відповідають санітарно-гігієнічним нормам праці. Також зазначив, що позовні вимоги необґрунтовані, оскільки відповідач ужив заходів щодо створення робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків, що підтверджується поданими звітами за формою № 3-ПН.

Аналіз наведених судових рішень суду касаційної інстанції дає підстави вважати, що він неоднаково застосував положення статей 19, 20 Закону № 875-XІI.

Перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява не підлягає задоволенню, оскільки у справі, що розглядається, наведені норми застосовані правильно.

За змістом статті 19 Закону № 875-ХІІ для підприємств, установ, організацій встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від загальної чисельності працюючих (середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік).

Згідно з частиною третьою статті 18 Закону № 875-ХІІ Підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Частиною першою статті 20 Закону № 875-ХІІ встановлено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, які використовують найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом. <...>

Аналіз наведених норм дає підстави вважати, що касаційний суд дійшов правильного висновку про те, що норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів має розраховуватися відповідачем виходячи з середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік (тобто від загальної чисельності працюючих).

Таким чином, Вищий адміністративний суд України у справі, що розглядається, правильно застосував норми матеріального права.

Керуючись статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

У задоволенні заяви публічного акціонерного товариства «Дніпропетровськгаз» відмовити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

ГоловуючийО.О. Терлецький Судді: М.І. Гриців М.Б. Гусак О.А. Коротких О.В. КривендаВ.Л. Маринченко П.В. ПанталієнкоО.Б. Прокопенко Ю.Г. Тітов