Історія справи

Постанова ВССУ від 16.03.2026 року у справі №442/9424/21

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 березня 2026 року

м. Київ

Справа № 442/9424/21

Провадження № 61-12244св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Ситнік О. М. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Фаловської І. М.

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційні скаргиОСОБА_1 , ОСОБА_2 на рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 07 лютого 2025 року в складі судді Коваля Р. Г. та постанову Львівського апеляційного суду від 05 вересня 2025 року в складі колегії суддів Ванівського О. М., Цяцяка Р. П., Шеремети Н. О.,

у справі за позовом ОСОБА_2 до Меденицької селищної ради Дрогобицького району Львівської області, треті особи: ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , про визнання права власності на спадщину в порядку спадкування за законом та за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Меденицької селищної ради Дрогобицького району Львівської області, за участю третіх осіб: приватного нотаріуса Дрогобицького районного нотаріального округу Петрів Віолети Янівни, Дрогобицької державної нотаріальної контори, ОСОБА_3 про визнання права власності на нерухоме майно реабілітованого в порядку спадкування за законом та

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2021 ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом, у якому зазначив, що він народився ІНФОРМАЦІЯ_1 і його батьками були ОСОБА_4 , ОСОБА_5 . Батько помер у повоєнні роки, а мати ОСОБА_5 - ІНФОРМАЦІЯ_2 . До смерті матері він проживав разом з нею, а після - вступив у фактичне управління та утримання належного їй майна, зокрема житлового будинку АДРЕСА_1 .

Державним нотаріусом йому було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на зазначений будинок у зв`язку із тим, що ним не надано оригіналу правовстановлюючого документа.

Житловий будинок разом із відповідними прибудовами був закріплений за матір`ю з 1950 року, що підтверджується довідкою, яку він подав до суду. Інших правовстановлюючих документів щодо спірного житлового будинку не зберіглося.

Оскільки він не має можливості належним чином оформити свої спадкові права після смерті матері ОСОБА_5 , просив суд визнати за ним право власності на вказаний житловий будинок.

У жовтні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому зазначив, що він є членом Львівського обласного товариства політичних в`язнів і репресованих. 12 квітня 1946 року його разом із сестрою ОСОБА_6 рішенням органів НКВС СРСР примусово виселено із належного їм житлового будинку АДРЕСА_1 на спецпоселення у Сибір, а житловий будинок з належними до нього господарськими спорудами та будівлями та усім майном, що перебувало як у будинку, так і на території будинковолодіння, вилучили та конфіскували.

Із заслання вони із сестрою були звільнені в 1948 році, а на підставі Закону Української РСР від 17 квітня 1991 року № 962-XII «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» (далі - Закон № 962-XII) є реабілітованими з поверненням конфіскованого майна або його вартості, що підтверджується відповідною довідкою.

Він є спадкоємцем за законом після смерті сестри ОСОБА_6 та має право успадкувати повернене їй як реабілітованому політичному в`язню конфісковане у сестри майно - житловий будинок АДРЕСА_1 з належними до нього господарськими спорудами та будівлями у селі Літині Дрогобицького району Львівської області.

За житловим будинком наразі доглядає його син ОСОБА_3 , однак правовстановлюючих документів через бюрократичну тяганину, тривалі хвороби та поганий стан його здоров`я оформити йому так і не вдалося.

З метою оформлення своїх спадкових прав на житловий будинок смерті сестри ОСОБА_7 від його імені його сином на підставі нотаріально посвідченої довіреності надіслано рекомендованим листом приватному нотаріусу Дрогобицького районного нотаріального округу Петрів В. Я. заяву про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом.

Однак приватним нотаріусом відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом у зв`язку із відсутністю правовстановлюючих документів на це спадкове майно.

Просив визнати за ним право власності на спадкове майно реабілітованого в порядку спадкування за законом.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

07 лютого 2025 року рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області в задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

05 вересня 2025 року постановою Львівського апеляційного суду апеляційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 залишено без задоволення. Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 07 лютого 2025 року залишено без змін.

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_2 про визнання права власності, суди керувалися тим, що позивач не надав суду належних та допустимих доказів про те, що спадкове майно перебувало у власності його матері ОСОБА_5 та що він фактично вступив в управління та володіння спадковим майном.

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання права власності на нерухоме майно реабілітованого в порядку спадкування за законом, суди зазначили, що ОСОБА_1 не скористався своїм правом на можливість повернення реабілітованому конфіскованого майна чи його вартості в порядку, передбаченому Законом № 962-XII.

Короткий зміст вимог касаційних скарг

У вересні 2025 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 07 лютого 2025 року та постанову Львівського апеляційного суду від 05 вересня 2025 року, в якій просить їх скасувати в частині відмови в задоволенні його позову та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позову; в іншій частині оскаржувані рішення залишити без змін.

20 жовтня 2025 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 07 лютого 2025 року та постанову Львівського апеляційного суду від 05 вересня 2025 року, в якій просить їх скасувати, направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Доводи осіб, які подали касаційні скарги

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 31 серпня 2020 року в справі № 350/1850/17, про те, що відповідно до частини третьої статті 1296 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину.

Також зазначив, що відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування абзацу першого статті 429 ЦК Української РСР у редакції Указу президії Верховної Ради УРСР від 17 грудня 1945 року, якою встановлено, що якщо спадкоємець, присутній у місці відкриття спадщини, протягом трьох місяців з дня її відкриття не заявить належному нотаріальному органу про відмовлення від спадщини, він вважається таким, що їх прийняв.

Необхідність такого висновку Верховного Суду, на думку заявника, зумовлена метою правильності формування єдиної правозастосовчої практики щодо цієї норми матеріального закону для правильного вирішення судами питання оцінки доказів у підтвердження факту прийняття спадщини спадкоємцем.

Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що відсутній висновок Верховного Суду у спорах, пов`язаних із визнанням права власності на спадкове майно осіб, які були депортовані за національною ознакою.

У зв`язку з відсутністю судової практики в подібних правовідносинах, він фактично позбавляється права власності на житло, в якому проживав разом зі своєю матір`ю після їх депортації з території Польщі до дня її смерті, після якої фактично вступив в управління та утримання спірного житлового будинку.

Заявник вказує, що ним надано належні та допустимі докази того, що він вступив управління та володіння спірним майном, зокрема довідку Виконавчого комітету Меденицької селищної ради Дрогобицького району Львівської області від03 листопада 2021 року про те, що згідно із записами в погосподарських книгах Виконавчого комітету Літинської міської ради з 1950 року ОСОБА_5 , 1913 року народження, належав спірний житловий будинок з прибудовами, і в ній не згадується про те, що будинок був переданий на правах оренди; довідку Меденицького райфінвілділу від 05 березня 1951 року про те, що спірний будинок був переданий ОСОБА_5 за взаєморозрахунком за залишене нею майно в Польщі.

Інші доводи учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу та поясненнях ОСОБА_1 вказав, що Дрогобицькою районною радою народних депутатів ще у 1993 році визнано право посмертно реабілітованої сестри ОСОБА_7 , 1922 року народження, на спірне майно, та доручено державній нотаріальній конторі видати йому свідоцтво на таке майно як спадкоємцю сестри, однак у зв?язку із тривалими захворюваннями та з інших підстав він не зміг фізично у належний спосіб швидше оформити свої спадкові права на батьківський житловий будинок, з якого його ще дитиною разом із сестрою протиправно виселено на підставі рішення органів НКВС СРСР у квітні 1946 року.

Вважає, що ОСОБА_2 не надав суду належних та допустимих доказів про те, що спадкове майно перебувало у власності його матері ОСОБА_5 та що він фактично вступив в управління та володіння спадковим майном.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ІНФОРМАЦІЯ_3 народився ОСОБА_1 , який є братом ОСОБА_8 , 1922 року народження.

ІНФОРМАЦІЯ_1 народився ОСОБА_2 , його батьками були ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , що підтверджується свідоцтвом про народження, виданим повторно 28 лютого 1968 року серії НОМЕР_1 .

12 квітня 1946 року за рішенням НКВС СРСР ОСОБА_1 та ОСОБА_8 примусововиселено із села Літині Дрогобицького району Львівської області на спецпоселення в Кіровську область, з якого звільнено в листопаді 1948 року, що підтверджено довідкою Інформаційного центру Управління внутрішніх справ Львівської області від 11 листопада 1992 року № 4/5-15899с. на підставі статті 3 Закону Україниської РСР від 27 квітня 1991 року «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» вони були реабілітовані з поверненням конфіскованого майна або його вартості (т. 1, а. с. 136).

У 1946 році ОСОБА_5 разом із членами сім`ї ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_2 та ОСОБА_12 були переселені з Республіки Польщі у Львівську область; під час переселення ними було залишено господарське майно, яке складалось з житлового будинку площею 250 кв. м, земельної ділянки площею 5 га, вартість залишеного майна - 4852 крб., що підтверджено архівною довідкою Львівської обласної державної адміністрації від 12 березня 2001 року (т. 1, а. с. 195).

13 грудня 1949 року рішенням Меденицького районного Виконавчого комітету житловий будинок АДРЕСА_1 переданий переселенцю з Польщі ОСОБА_5 (матері ОСОБА_2 ), що стверджується довідкою Меденицького районного Виконавчого комітету від 05 березня 1950 року.

ІНФОРМАЦІЯ_2 померла мати ОСОБА_2 - ОСОБА_5 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_2 від 23 липня 1981 року (т. 1,а. с. 6).

07 квітня 1993 року Комісія з питань поновлення прав реабілітованих скерувала в нотаріальну контору м. Дрогобича листа з вимогою виготовити свідоцтво про право на спадщину посмертно реабілітованій ОСОБА_7 , уродженці села Літині Дрогобицького району (т. 1, а. с. 138).

28 січня 2021 року Меденицька селищна рада Дрогобицького району Львівської області надіслала до Комісії з питань поновлення прав реабілітованих листа (інформацію) № 3, у якому повідомила, що в будинку на АДРЕСА_1 , в якому до конфіскації в 1946 році проживала сім`я ОСОБА_1 , на цей час ніхто не проживає та не зареєстрований. Право власності на цей будинок станом на 01 січня 2021 року не оформлено. За будинком закріплена земельна ділянка площею 0,12 га. Технічну документацію на землю не оформлено, кадастровий номер не присвоєно (т. 1, а. с. 139).

Згідно з інформацією з архівного відділу Дрогобицької районної державної адміністрації Львівської області від 31 грудня 2024 року № 3.7/22, Дрогобицької районної військової адміністрації від 21 січня 2025 року № 53-01-33/60/0/2/-25 у протоколах засідань комісії з поновлення прав реабілітованих Дрогобицької районної ради і документах до них за 1991-1997 роки, що є на зберіганні в архівному відділі Дрогобицької районної державної адміністрації у фонді Дрогобицької районної ради Львівської області, немає інформації про розгляд заяви ОСОБА_1 та виплати коштів за конфісковане майно та будівлі.

За довідкою КП ЛОР «Дрогобицьке МБТІ ЕО» № 589 станом на 27 вересня 2021 року за адресою: АДРЕСА_1 проінвентаризовано будинок садибного типу з господарськими будівлями і спорудами загальною площею 53 кв. м, житловою - 29,9 кв. м, вбиральня «Б», колодязь «К», огорожа «1». Право власності на вказаний об`єкт нерухомого майна станом на 31 грудня 2012 року не зареєстровано (т. 1, а. с. 68 зворот).

03 листопада 2021 року Виконавчим комітетом Меденицької селищної ради Дрогобицького району Львівської області видано довідку № 522 про те, що згідно із записами в погосподарських книгах Виконавчого комітету Літинської сільської ради з 1950 року (том № 1, господарство № 40) ОСОБА_5 , 1913 року народження, належав житловий будинок з прибудовами, що знаходиться на АДРЕСА_1 , до дня її смерті ІНФОРМАЦІЯ_2 . Заповіту від імені спадкодавиці не посвідчувалося. Інших даних в архіві сільської ради немає (т. 1, а. с. 9).

03 листопада 2021 року Виконавчим комітетом Меденицької селищної ради Дрогобицького району Львівської області видано довідку № 523, згідно з якою ОСОБА_2 , 1941 року народження, безпосередньо перед смертю ОСОБА_5 проживав разом з нею на АДРЕСА_1 та підтримував у належному стані житловий будинок з прибудовами, що знаходяться на АДРЕСА_1 , садив та обробляв огород, сплачував комунальні послуги (т. 1, а. с. 10).

Відповідно до довідки, яка видана у вигляді інформації Меденицькою селищною радою Дрогобицького району Львівської області, вбачається, що згідно записів погосподарських книг Літинської сільської ради, житловий будинок на АДРЕСА_1 до дня смерті ОСОБА_5 - 22 липня 1981 року перебував у її користуванні на правах оренди (т. 1, а. с. 34).

Користування на правах оренди підтверджується і копіями з погосподарських книг Літинської сільської ради (т. 2, а. с. 35-38).

27 жовтня 2021 року постановою державного нотаріуса Першої дрогобицької державної нотаріальної контори Кушніра О. І. ОСОБА_13 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на зазначений будинок у зв`язку із тим, що ним не подано оригіналу правовстановлюючого документа (т. 1, а. с. 7).

15 листопада 2021 року постановою приватного нотаріуса Дрогобицького районного нотаріального округу Львівської області Петрів В. Я. відмовлено ОСОБА_1 у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті його сестри ОСОБА_6 у зв`язку з відсутністю документів, що посвідчують право власності на спадкове майно, а саме на житловий будинок на АДРЕСА_1 (т.1, а. с. 148).

29 грудня 2021 року рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області в цивільній справі № 442/9001/21 визнано за ОСОБА_1 право власності на житловий будинок АДРЕСА_2 в порядку спадкування за законом після смерті сестри ОСОБА_14 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_4 (т. 1, а. с. 94-98).

01 вересня 2022 року постановою Львівського апеляційного суду в цивільній справі № 442/9001/21 апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено, рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 29 грудня 2021 року скасовано, ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову з тих підстав, що позов у справі безпосередньо стосується прав та обов`язків ОСОБА_2 , відтак не можуть бути розглянутий і вирішений судом без залучення його співвідповідачем у цій справі, оскільки лише за наявності належних відповідачів у справі суд у змозі вирішувати питання про обґрунтованість позовних вимог та розв`язати цей спір по суті (т. 1, а. с. 105-110).

Позиція Верховного Суду

Касаційні провадження в справі відкриті з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК)України.

Згідно з пунктами 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначеної у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційних скарг, відзиву та виснував, що касаційні скарги не підлягають задоволенню з таких підстав.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України).

Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

За вимогами частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Відносини спадкування регулюються правилами ЦК України, якщо спадщина відкрилася не раніше 01 січня 2004 року. У разі відкриття спадщини до зазначеної дати застосовується чинне на той час законодавство, зокрема, відповідні правила ЦК Української РСР щодо прийняття спадщини, кола спадкоємців за законом.

ОСОБА_5 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , тому до правовідносин, пов`язаних із спадкуванням після її смерті, слід застосувати норми ЦК Української РСР у редакції, чинній на час смерті.

Згідно зі статтею 525 ЦК Української РСР від 1963 року, який діяв на момент відкриття спадщини, часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця, а при оголошенні його померлим - день, зазначений в статті 21 цього Кодексу.

Відповідно до статті 524 ЦК Української РСР від 1963 року спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом. Спадкоємство за законом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом.

При спадкоємстві за законом спадкоємцями першої черги є, в рівних частках, діти (у тому числі усиновлені), дружина і батьки (усиновителі) померлого. До числа спадкоємців першої черги належить також дитина померлого, яка народилася після його смерті (частина перша статті 529 ЦК Української РСР від 1963 року).

За вимогами статті 548 ЦК Української РСР від 1963 року для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини.

Визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини (стаття 549 Української РСР від 1963 року).

Під фактичним вступом у володіння або управління спадковим майном, що підтверджує факт прийняття спадщини, маються на увазі різні дії спадкоємця по управлінню, розпорядженню і користуванню цим майном, підтриманню його в належному стані або сплату податків та інших платежів тощо. Фактичний вступ у володіння частиною спадкового майна розглядається як прийняття всієї спадщини, з чого б вона не складалася і де б вона не знаходилась. Доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном можуть бути: довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, відповідної місцевої державної адміністрації чи органу місцевого самоврядування про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав разом з ним; довідка державної податкової служби або страховика чи іншого органу про те, що спадкоємець після відкриття спадщини сплачував податки або страхові платежі по обов`язковому страхуванню; копія рішення суду, що набрало законної сили, про встановлення факту прийняття спадщини; запис у паспорті спадкоємця або в будинковій книзі, який підтверджує, що спадкоємець був постійно прописаний (зареєстрований) у спадковому будинку (квартирі); інші документи, що підтверджують факт постійного проживання разом зі спадкодавцем (постанови Верховного Суду від 25 березня 2020 року в справі № 305/235/17, від 03 листопада 2021 року в справі № 452/938/1, від 07 квітня 2025 року в справі № 559/4056/13-ц та ін.).

У статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, третя статті 12, частини перша, п`ята, шоста статті 81 ЦПК України).

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (див. пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року в справі № 129/1033/13-ц).

За висновками Верховного Суду в постановах від 29 серпня 2018 року в справі № 910/23428/17, від 27 серпня 2024 року в справі № 758/4213/21 під час оцінки достатності доказів діють спеціальні правила - стандарти доказування, якими має керуватися суд під час вирішення справи. Стандарти доказування є важливим елементом змагальності процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведеність.

ОСОБА_2 не надав суду належних та допустимих доказів, про те, що спадкове майно належало на праві власності його матері ОСОБА_5 , оскільки спірне майно перебувало у її користуванні на правах оренди, що підтверджено копіями з погосподарських книг Літинської сільської ради (т. 2, а. с. 35-38).

Відповідно до статті 5 Закону № 962-XII вилучені будівлі та інше майно по можливості (якщо будинок незайнятий, а майно збереглося) повертаються реабілітованому або його спадкоємцям натурою. При відсутності такої можливості заявнику відшкодовується вартість будівель та майна.

Не підлягають поверненню (компенсації) будівлі та інше майно, що було націоналізовано (муніципалізовано) на підставі відповідних нормативних актів.

Заяви про компенсацію та повернення майна подаються не пізніше трьох років з моменту набрання чинності цим Законом або з дня одержання особо довідки про реабілітацію згідно з цим Законом.

Згідно з листами архівного відділу Дрогобицької районної державної адміністрації Львівської області від 31 грудня 2024 року № 3.7/22, Дрогобицької районної військової адміністрації від 21 січня 2025 року № 53-01-33/60/0/2/-25 у протоколах засідань комісії з поновлення прав реабілітованих Дрогобицької районної ради і документах до них за 1991-1997 роки, що є на зберіганні в архівному відділі Дрогобицької райдержадміністрації у фонді Дрогобицької районної ради Львівської області, немає інформації про розгляд заяви ОСОБА_1 та виплати коштів за конфісковане майно та будівлі.

Отже, ОСОБА_1 не скористався своїм правом на можливість повернення реабілітованому конфіскованого майна чи його вартості, як це передбачено у Законі № 962-XII.

Довідка Меденицької селищної ради Дрогобицького району Львівської області за № 544 від 15 листопада 2021 року, згідно з якою ОСОБА_1 був присутнім у місці відкриття спадщини у зв`язку із смертю сестри ОСОБА_7 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_4 в селі Літині Дрогобицького району Львівської області, обґрунтовано не взята судами до уваги, оскільки вона була складена через 69 років після смерті ОСОБА_7 .

Колегія суддів Верховного Суду вважає, що суди першої та апеляційної інстанції правильно визначилися з характером спірних правовідносин, нормами права, які підлягають застосуванню, та, надавши належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам у їх сукупності, зробили обґрунтований висновок про відмову в задоволенні позовів.

Наведені в касаційних скаргах доводи фактично зводяться до незгоди з висновками судів стосовно установлених обставин справи та зводяться виключно до переоцінки доказів, їх належності та допустимості.

Проте в силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Суд касаційної інстанції є судом права, а не факту і згідно з вимогами процесуального закону не здійснює переоцінки доказів у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень (постанова Верховного Суду від 29 липня 2025 року в справі № 288/1595/13).

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12 жовтня 2021 року в справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) зазначила, що в кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід визначати з огляду на те, які правовідносини є спірними, порівнювати права та обов`язки сторін цих правовідносин відповідно до правового чи їх договірного регулювання (пункт 31) з урахуванням обставин кожної конкретної справи (пункт 32).

Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами.

Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд нижчої інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.

Не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.

Посилання в касаційній скарзі ОСОБА_1 на те, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували висновків Верховного Суду в постанові від 31 серпня 2020 року в справі № 350/1850/17, є безпідставними, оскільки у вказаній справі суди встановили, що після смерті спадкодавиці відкрилася спадщина на житловий будинок з належними до нього господарськими будівлями і спорудами 1956 року забудови, право власності на який не зареєстроване. Батько позивача за зустрічним позовом з 20 лютого 1998 року та до дня смерті був зареєстрований і проживав з матір`ю у спірному будинку, позивач за первісним позовом в шестимісячний строк після смерті матері подав до державної нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини. Позивач за зустрічним позовом в шестимісячний строк після смерті батька подав до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини. Верховний Суд виснував, що згідно зі статтею 1261 ЦК України позивачу належить право на спадкування за законом як дитині після смерті батька, а не відповідно до статті 1276 цього Кодексу у порядку спадкової трансмісії, як помилково вважав суд першої інстанції.

Отже, обставини зазначеної справи не є подібними обставинам справи, що переглядається.

Посилання на різні постанови Верховного Суду як таке із вказівкою про неоднакове застосування норм права у різних справах, хоч і у подібних правовідносинах, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду.

Верховний Суд висловлює правові висновки в справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами.

Також заявник зазначив, що відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування абзацу першого статті 429 ЦК Української РСР у редакції Указу президії Верховної Ради УРСР від 17 грудня 1945 року, якою встановлено, що якщо спадкоємець, присутній у місці відкриття спадщини, протягом трьох місяців з дня її відкриття не заявить належному нотаріальному органу про відмовлення від спадщини, він вважається таким, що їх прийняв.

ОСОБА_2 в касаційній скарзі посилається на відсутність висновку Верховного Суду в спорах, пов`язаних із визнанням права власності на спадкове майно осіб, які були депортовані за національною ознакою.

Відповідно до пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Зі змісту цієї норми вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору.

Під час касаційного оскарження судових рішень з підстав, передбачених пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, окрім посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, касаційна скарга має містити, зокрема, зазначення норми права, щодо якої відсутній висновок про її застосування, із конкретизацією змісту правовідносин, в яких цей висновок відсутній, та обґрунтування необхідності формування єдиної правозастосовчої практики щодо цієї норми для правильного вирішення справи.

Однак ОСОБА_2 , посилаючись на підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, не зазначає норму права, щодо якої, на його думку, на цей час відсутній висновок Верховного Суду.

ОСОБА_1 у касаційній скарзі вказує на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування абзацу першого статті 429 ЦК Української РСР у редакції Указу президії Верховної Ради УРСР від 17 грудня 1945 року, якою встановлено, що якщо спадкоємець, присутній у місці відкриття спадщини, протягом трьох місяців з дня її відкриття не заявить належному нотаріальному органу про відмовлення від спадщини, він вважається таким, що їх прийняв.

Водночас заявник не зазначив, який саме висновок має бути сформульовано Верховним Судом у спірних правовідносинах щодо застосування цієї норми права, а Верховний Суд самостійно не встановив, що у судовій практиці, яка склалася у подібних правовідносинах, існують підстави, які б вказували на наявність проблеми, що може бути вирішена шляхом формулювання нової правової позиції.

У справі, що переглядається, ОСОБА_1 відмовлено у задоволенні позову у зв`язку з недоведеністю позовних вимог, зокрема про присутність у місці відкриття спадщини на час смерті його сестри, а заявник в касаційній скарзі не вказав про наявність правових висновків суду касаційної інстанції, які прямо суперечать один одному, що свідчило б про необхідність формування єдиної правозастосовчої практики.

Вивчивши зміст касаційних скарг, суд касаційної інстанції зробив висновок про відсутність належного обґрунтування необхідності формування єдиної правозастосовчої практики щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, і, відповідно, підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України.

Інші доводи касаційних скарг на правильність висновків судів не впливають та їх не спростовують.

Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема, у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01, пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00, пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04, пункт 58), за якою принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що в рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належно зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (див. рішення в справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), пункт 29).

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Колегія суддів вважає, що касаційні скарги слід залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки доводи касаційних скарг висновків судів не спростовують.

Керуючись статтями 389 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 07 лютого 2025 року та постанову Львівського апеляційного суду від 05 вересня 2025 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:О. М. Ситнік В. М. Ігнатенко І. М. Фаловська