Історія справи

Постанова ВССУ від 14.04.2026 року у справі №757/2432/23-ц

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 квітня 2026 року

м. Київ

справа № 757/2432/23

провадження № 61-8006св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Фонд державного майна України, Управління житловими будинками Управління справами Верховної Ради України,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 28 серпня 2023 року у складі судді Матійчук Г. О. та постанову Київського апеляційного суду від 30 квітня 2024 рокуу складі колегії суддів Верланова С. М., Невідомої Т. О., Нежури В. А.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Фонду державного майна України (далі - ФДМУ, Фонд), Управління житловими будинками Управління справами Верховної Ради України про визнання приміщень такими, що належать

до спільної сумісної власності власників квартир, та зобов`язання вчинити дії.

Позов мотивовано тим, що позивач є власником квартири АДРЕСА_1 , в якому згідно з витягом з Єдиного реєстру об`єктів державної власності щодо державного майна від 11 вересня 2017 року наявні допоміжні приміщення, призначені для фізкультурно-оздоровчої роботи та гурткової роботи з дітьми: № 89 з реєстраційним номером 1476904180000, № 90 з реєстраційним номером 1476854280000 та № 91 з реєстраційним номером 1483150080000.

Вказував, що про належність приміщень до категорії допоміжних свідчить

і відповідь ТОВ «Київські енергетичні системи» від 11 січня 2023 року, в якій зазначено: «Договірних відносин з власниками/користувачами приміщень НОМЕР_1 за адресою: АДРЕСА_1 , у товариства немає», що підтверджує те, що власники квартир будинку оплачують електроенергію вказаних приміщень аналогічно, як і інших допоміжних приміщень.

До внесення до Єдиного реєстру об`єктів державної власності щодо державного майна в 2017 році вказаним напівпідвальним приміщенням номери не присвоювалися. Факт належності приміщень до категорії допоміжних встановлено рішенням Печерського районного суду міста Києва від 03 лютого 2005 року у справі № 2-100-1/05 та рішенням Печерського районного суду міста Києва від 07 квітня

2014 року у справі № 757/13958/13-ц, які набрали законної сили і є преюдиційними щодо всіх інших судових рішень, у яких беруть участь ті самі особи.

Таким чином, позивач вважав, що внесення ФДМУ спірних приміщень

до Єдиного реєстру об`єктів державної власності щодо державного майна

є помилковим через введення його в оману Управлінням житловими будинками Управління справами Верховної Ради України шляхом приховання вказаних вище судових рішень під час подання реєстраційних документів, і має місце заволодіння відповідачем об`єктами спільної власності громадян, що стало підставою для звернення до суду із цим позовом.

На підставі викладеного позивач просив суд:

- виключити з Єдиного реєстру об`єктів державної власності щодо державного майна приміщень у будинку АДРЕСА_1 :

№ 89 з реєстраційним номером 1476904180000, № 90 з реєстраційним номером 1476854280000, № 91 з реєстраційним номером 1483150080000;

- визнати приміщення НОМЕР_1 такими, що належать до спільної сумісної власності власників квартир будинку АДРЕСА_1 ;

- зобов`язати Управління житловими будинками Управління справами Верховної Ради України забезпечити вільний доступ мешканців будинку до допоміжних приміщень.

Короткий зміст рішення судів першої та апеляційної інстанцій

Печерський районний суд міста Києва рішенням від 28 серпня 2023 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 30 квітня 2024 року, відмовив ОСОБА_1 у задоволенні позову.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, керувався тим, що:

- саме суб`єкти управління державним майном ведуть облік та несуть відповідальність за проведення інвентаризації об`єктів державної власності,

а ФДМУ в свою чергу є держателем відповідного реєстру та вносить дані до нього на основі отриманих переліків та інформації від суб`єкта управління. Тому зміна інформації в Реєстрі, розміщеної та/або наданої органами, уповноваженими управляти об`єктами державної власності, здійснюється шляхом надання такими органами до Фонду актуальної інформації щодо таких об`єктів, а не її одностороннім скасуванням з боку Фонду;

- позивач не надав будь-яких належних доказів, що спірні приміщення призначені для забезпечення експлуатації будинку або побутового обслуговування його мешканців, а також чим саме порушуються права інших власників багатоквартирного житлового будинку та чи має позивач представляти інтереси інших власників будинку;

- позивачем не надано доказів того, що приміщення НОМЕР_1 за адресою: АДРЕСА_1 , мають статус допоміжного приміщення.

Крім того, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те,

що скасування витягу (виключення із Єдиного реєстру об`єктів державної власності щодо державного майна спірних приміщень у будинку АДРЕСА_1 ) не є належним способом захисту права ОСОБА_1 та зазначив, що скасування витягу не захистить права ОСОБА_1 на спірне майно за наявності чинного, зареєстрованого й не оспореного права на це ж майно за ФДМУ, адже витяг лише містить інформацію щодо майна та майнових прав, однак не є підставою їх виникнення. Тобто скасування запису в Реєстрі ніяким чином не захистить права позивача на спірне майно, адже запис в Реєстрі містить лише інформацію щодо майна та майнових прав, однак не є підставою їх виникнення.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

30 травня 2024 року ОСОБА_1 , засобами поштового зв`язку, звернувся

до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Печерського районного суду міста Києва від 28 серпня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду

від 30 квітня 2024 року у цій справі, у якій заявник, уточнивши її вимоги та посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Печерського районного суду міста Києва від 28 серпня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 30 квітня 2024 року і ухвалити нове рішення про задоволення позову.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Як на підставу касаційного оскарження судових рішень посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 30 червня 2022 року у справі № 922/1406/21, від 19 грудня 2019 року у справі № 520/11429/17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 598/175/15-ц (провадження № 14-363цс19).

Касаційна скарга мотивована тим, що суди дійшли помилкового висновку про неналежність відповідача. Вказує, що Управління житловими будинками Управління справами Верховної Ради України є балансоутримувачем майна Апарату Верховної Ради України, за яким зареєстровано це майно, а другий пункт його позовних вимог якраз і стосується порушення його речового права на нерухоме майно, що є належним способом захисту.

Наголошує на тому, що рішенням Печерського районного суду міста Києва

від 03 лютого 2005 року та рішенням Печерського районного суду міста Києва

від 07 квітня 2014 року стягнуто із Управління житловими будинками Управління справами Верховної Ради України належну йому та його родині частку отриманих ним прибутків за здачу в оренду спірних приміщень, що доводить належність цих спірних приміщень до категорії допоміжних, які перебувають у спільній сумісній власності власників квартир будинку.

Провадження у суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою 14 серпня 2024 року у складі колегії суддів Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Фаловської І. М. відкрив касаційне провадження у справі за поданою касаційною скаргою, витребував справу із суду першої інстанції та надав строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Підставою відкриття касаційного провадження є пункт 1 частини другої статті

389 ЦПК України.

У жовтні 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.

Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 09 квітня 2026 року цю справу призначено судді-доповідачеві Сердюку В. В., судді, які входять до складу колегії: Осіян О. М., Сакара Н. Ю.

Доводи відзиву на касаційну скаргу

У відзиві на касаційну скаргу Фонд державного майна України вказує на правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що відповідно до свідоцтва про право власності на житло

від 24 квітня 2000 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 є власниками квартири АДРЕСА_1 .

Установлено, що Апаратом Верховної Ради України до ФДМУ з метою внесення

до Реєстру надані відомості про нерухоме державне майно, зокрема,

про нежитлові приміщення (№ 89 загальною площею 189,4 кв. м, № 90 загальною площею 174 кв. м, № 91 загальною площею 188,3 кв. м) за місцезнаходженням:

АДРЕСА_1 , яке перебуває на балансі Державного підприємства «Управління житловими будинками «Управління справами Апарату Верховної Ради України», код за ЄДРПОУ: 40159706; суб`єкт управління - Апарат Верховної Ради України.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту першого частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до положень статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним критеріям оскаржувані судові рішення відповідають з огляду на таке.

Згідно із статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі,

в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про Фонд державного майна України»

ФДМУ є центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом, що реалізує державну політику у сфері приватизації, оренди, використання та відчуження державного майна, управління об`єктами державної власності, у тому числі корпоративними правами держави щодо об`єктів державної власності, що належать до сфери його управління, а також у сфері державного регулювання оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності. Фонд державного майна України відповідальний перед Президентом України. Діяльність ФДМУ спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Пунктом 7 частини першої статті 5 Закону України «Про Фонд державного майна України» визначено, що ФДМУ забезпечує відповідно до Закону України «Про управління об`єктами державної власності» формування і ведення Єдиного реєстру об`єктів державної власності, є його держателем.

Положеннями статті 3 Закону України «Про управління об`єктами державної власності» визначені об`єкти управління державної власності, зокрема майно державних підприємств, установ, організацій та державне майно, що перебуває

на балансі господарських організацій і не увійшло до їх статутних капіталів

або залишилося після ліквідації підприємств та організацій тощо.

Відповідно до статті 4 Закону України «Про управління об`єктами державної власності» суб`єктами управління об`єктами державної власності є Кабінет Міністрів України; центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері управління об`єктами державної власності; міністерства, інші органи виконавчої влади та державні колегіальні органи (далі - уповноважені органи управління); Фонд державного майна України; органи, що забезпечують діяльність Президента України, Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України; органи, які здійснюють управління державним майном відповідно до повноважень, визначених окремими законами; державні господарські об`єднання, державні холдингові компанії, інші державні господарські організації (далі - господарські структури), державне підприємство, установа, організація або господарське товариство, 100 відсотків акцій (часток) якого належить державі або іншому господарському товариству, 100 відсотків акцій (часток) якого належать державі; Національна академія наук України, галузеві академії наук.

Частиною другою статті 7 Закону України «Про управління об`єктами державної власності» передбачено, що повноваження ФДМУ відповідно до законодавства щодо нерухомого та іншого окремого індивідуально визначеного державного майна: а) виступає відповідно до законодавства орендодавцем державного майна; б) розробляє методичні засади визначення орендної плати відповідно до ринкової вартості майна; в) здійснює контроль за використанням майна, переданого в оренду, виконанням договорів оренди державного майна; г) приймає рішення про передачу до статутного капіталу господарських організацій об`єктів державної власності; ґ) забезпечує в межах повноважень функціонування єдиної державної інформаційної системи обліку, зберігання та оцінки майна, що реалізується за рішенням органів виконавчої влади; д) здійснює в межах, визначених законодавством, формування і ведення Єдиного реєстру об`єктів державної власності; е) виступає держателем Єдиного реєстру об`єктів державної власності; є) забезпечує передачу нерухомого майна творчим спілкам та релігійним конфесіям у порядку, встановленому законодавством; з) за пропозицією уповноважених органів управління приймає рішення про подальше використання державного майна, яке не увійшло до статутних капіталів господарських організацій, але перебуває на їх балансі; и) дає дозвіл (погодження) на відчуження державного майна у випадках, встановлених законодавством; і) дає дозвіл на здійснення застави майна державних підприємств, що перебувають у його управлінні; ї) здійснює відповідно до законодавства право розпорядження майном, що перебуває на балансі громадських організацій колишнього СРСР, яке має статус державного; й) погоджує (приймає) рішення про передачу об`єктів державної власності в комунальну власність, до сфери управління інших уповноважених органів управління або Національній академії наук України, галузевим академіям наук, крім випадків, передбачених законом; к) виступає у встановлених законодавством випадках організатором продажу нерухомого майна державних унітарних підприємств.

Відповідно до норм вказаних вище законів України, постанов Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про Єдиний реєстр об`єктів державної власності» від 14 квітня 2004 року № 467 та «Про затвердження Методики проведення інвентаризації об`єктів державної власності» від 30 листопада

2005 року № 1121 Єдиний реєстр об`єктів державної власності (далі - Реєстр) формується та ведеться ФДМУ згідно з наданою суб`єктами управління інформацією щодо об`єктів державної власності.

Суб`єкти управління об`єктами державної власності: несуть відповідальність

за проведення інвентаризації державного майна, яка проводиться раз на рік (станом на 31 грудня) або позапланово; ведуть облік об`єктів державної власності, які належать до сфери їх управління та підлягають внесенню до Реєстру; здійснюють контроль за повнотою даних Реєстру та їх відповідністю встановленим вимогам; передають щокварталу до Фонду інформацію для внесення змін до Реєстру в паперовому вигляді за формами, затвердженими наказом ФДМУ від 03 лютого 2006 року № 197 «Про затвердження форм надання відомостей про об`єкти державної власності» (зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 04 квітня 2006 року за № 380/12254), та засобами автоматизованої системи «Юридичні особи».

Відповідно до вимог пункту 7 Методики проведення інвентаризації об`єктів державної власності: інвентаризація державного майна проводиться за рішенням відповідного суб`єкта управління; юридичні особи (балансоутримувачі державного майна) на підставі даних інвентаризаційних описів складають пооб`єктний перелік державного майна за формою № 26 «Відомості про державне майно» та надають його суб`єкту управління.

Суб`єкт управління на підставі отриманих переліків державного майна,

що надійшли від юридичних осіб, узагальнює та надає його до Фонду. Фонд отримує від суб`єктів управління пооб`єктний перелік державного майна за структурою форми № 26 та узагальнену інформацію про все державне майно за формами

№ 2 «Інформація щодо державного майна» та № 2 «Інформація стосовно державного майна, щодо якого прийнято управлінські рішення» за підписом керівника суб`єкта управління з метою внесення змін до Реєстру.

Підставою для включення та внесення змін до Реєстру є надходження від суб`єктів управління до Фонду інформації про об`єкти державної власності. Таким чином, дії Фонду щодо внесення даних до Реєстру залежать від дій суб`єктів управління.

Відомості про майно за структурою форми № 26 відповідно до вимог наведених вище нормативно-правових актів суб`єктами управління до Фонду не надаються.

Апаратом Верховної Ради України до ФДМУ з метою внесення до Реєстру надані відомості про нерухоме державне майно, зокрема про нежитлові приміщення

(НОМЕР_1, загальною площею 189,4 кв. м, 174 кв. м, 188,3 кв. м відповідно)

за місцезнаходженням: АДРЕСА_1 , яке перебуває на балансі Державного підприємства «Управління житловими будинками «Управління справами Апарату Верховної Ради України» (код за ЄДРПОУ: 40159706; суб`єкт управління - Апарат Верховної Ради України).

Згідно з висновками Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року

у справі № 440/3716/18 (провадження № 11-776апп19) «Фонд держмайна уповноважений на ведення та зберігання даних у Єдиному реєстрі об`єктів державної власності, однак відомості, на підставі яких наповнюється Реєстр, подаються органами, що набули речових прав на об`єкти нерухомого майна державної власності».

Суди встановили, що за змістом позовної заяви та з урахуванням інших матеріалів справи, позивач, оскаржуючи витяг з Єдиного реєстру об`єктів державної власності, фактично намагається утвердити своє речове право на нерухоме майно шляхом подальшої реєстрації у Єдиному реєстрі об`єктів державної власності та довести відсутність речових прав на це ж майно у третіх осіб.

Разом із тим, скасування витягу не захистить належним чином права позивача

на спірне майно за наявності зареєстрованого права на це ж майно за третьою особою, адже витяг лише містить інформацію щодо майна та майнових прав, однак не є підставою їх виникнення.

Спір про скасування витягу з Реєстру та запису про речове право на нерухоме майно має розглядатись як спір, що пов`язаний з порушенням речових прав позивача на нерухоме майно іншою особою, за якою зареєстроване аналогічне право щодо того ж нерухомого майна. Належним відповідачем у такому спорі є особа, речове право на майно якої оспорюється та щодо якої наявний спірний запис. Аналогічна правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 440/3716/18 (провадження

№ 11-776апп19).

Отже, скасування запису з Реєстру ніяким чином не захистить права позивача

на спірне майно, адже запис у Реєстрі містить лише інформацію щодо майна

та майнових прав, однак не є підставою їх виникнення.

За таких обставин правильними є висновки судів попередніх інстанцій, що обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові в частині позовних вимог про виключення з Єдиного реєстру об`єктів державної власності щодо державного майна спірних приміщень у будинку

АДРЕСА_1 .

Щодо визнання спірних приміщень такими, що належать до спільної сумісної власності власників квартир будинку АДРЕСА_1 та надання вільного доступу мешканцям будинку до спірних приміщень як допоміжних

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 1 Закону України «Про особливості здійснення права власності в багатоквартирному будинку» право спільної сумісної власності - це право всіх власників квартири або нежитлових приміщень

у багатоквартирному будинку.

Відповідно до статті 3 Закону України «Про особливості здійснення права власності в багатоквартирному будинку» законодавство, що регулює відносини з реалізації права власності у багатоквартирних будинках, складається з Конституції України, цього Закону, інших законів України та нормативно-правових актів, що регулюють відносини у сфері власності у багатоквартирних будинках.

За частиною першою статті 4 Закону України «Про особливості здійснення права власності в багатоквартирному будинку» власниками квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку можуть бути фізичні та юридичні особи, територіальні громади, держава.

Власники квартир та нежитлових приміщень є співвласниками спільного майна багатоквартирного будинку (частина друга статті 4 Закону України «Про особливості здійснення права власності в багатоквартирному будинку»).

За частинами першою, другою статті 5 Закону України «Про особливості здійснення права власності в багатоквартирному будинку» спільне майно багатоквартирного будинку є спільною сумісною власністю співвласників. Спільне майно багатоквартирного будинку не може бути поділено між співвласниками,

і такі співвласники не мають права на виділення в натурі частки із спільного майна багатоквартирного будинку.

Співвласники мають право: 1) вільно користуватися спільним майном багатоквартирного будинку з урахуванням умов та обмежень, встановлених законом або рішенням співвласників; 2) брати участь в управлінні багатоквартирним будинком особисто або через представника; 3) одержувати інформацію про технічний стан спільного майна багатоквартирного будинку, умови його утримання та експлуатації, витрати на утримання спільного майна багатоквартирного будинку та надходження, отримані від його використання; 4) безоплатно одержувати інформацію про суб`єктів права власності на всі квартири та нежитлові приміщення у багатоквартирному будинку і площу таких квартир та приміщень у порядку і межах, визначених законом; 5) ознайомлюватися з рішеннями (протоколами) зборів співвласників, листками опитування, робити з них копії; 6) на відшкодування винною особою збитків, завданих спільному майну багатоквартирного будинку, у розмірі, що відповідає частці кожного співвласника; 7) інші права, визначені законом (частина перша статті 6 Закону України «Про особливості здійснення права власності в багатоквартирному будинку»).

За приписами частини другої цієї статті реалізація співвласником своїх прав

не може порушувати права інших співвласників.

Статтями 10, 11 Закону України «Про особливості здійснення права власності

в багатоквартирному будинку» передбачений порядок регулювання взаємовідносин між співвласниками багатоквартирного будинку і управителем на договірній основі.

Частиною другою статті 382 ЦК України передбачено, що власникам квартири

у дво- або багатоквартирному житловому будинку належать на праві спільної сумісної власності приміщення загального користування, опорні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання за межами

або всередині квартири, яке обслуговує більше однієї квартири, а також споруди, будівлі, які призначені для забезпечення потреб усіх власників квартир, а також власників нежитлових приміщень, які розташовані у житловому будинку.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» та статтею 1 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» допоміжні приміщення багатоквартирного будинку - це приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування мешканців будинку (сходові клітини, вестибюлі, перехідні шлюзи, позаквартирні коридори, колясочні, кладові, сміттєкамери, горища, підвали, шахти й машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші технічні приміщення).

За частинами першою-другою статті 5 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» спільне майно багатоквартирного будинку є спільною сумісною власністю співвласників. Спільне майно багатоквартирного будинку не може бути поділено між співвласниками, і такі співвласники не мають права на виділення в натурі частки із спільного майна багатоквартирного будинку.

Таким чином, на допоміжні приміщення багатоквартирного будинку поширюється правовий режим як спільної сумісної, так і спільної часткової власності, який передбачає особливий порядок здійснення правомочностей власника щодо володіння, користування і розпорядження.

Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об`єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Статтею 319 ЦК України визначено, що власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Власність зобов`язує. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.

Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України розпорядження майном,

що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою усіх співвласників. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Виходячи з поняття права спільної сумісної власності, особа має повне право самостійно розпоряджатися своєю часткою в праві спільної часткової власності, проте вона повинна зважати на те, що вона не є єдиним суб`єктом права спільної часткової власності, що існує множинність осіб співвласників, інтереси яких мають бути враховані. Для розмежування допоміжних приміщень багатоквартирного жилого будинку, які призначені для забезпечення його експлуатації та побутового обслуговування мешканців будинку і входять до житлового фонду, та нежилих приміщень, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин, до житлового фонду не входять, слід виходити як з місця їх розташування,

так із загальної характеристики сукупності властивостей таких приміщень, зокрема способу і порядку їх використання.

Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 598/175/15-ц (провадження № 14-363цс19), також подібні висновки наведені і в постанові Верховного Суду від 12 лютого

2020 року у справі № 201/4974/16-ц (провадження № 61-11933св19).

Згідно з Рішенням Конституційного Суду України № 1-2/2004 від 02 березня

2004 року у справі за конституційним зверненням ОСОБА_5 та інших громадян про офіційне тлумачення положень пункту 2 статті 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» та за конституційним поданням 60 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень статей 1, 10 цього Закону (справа про права співвласників на допоміжні приміщення багатоквартирних будинків) співвласники багатоквартирного будинку є співвласниками його допоміжних приміщень (горища, підвалу та ін.) допоміжні приміщення (підвали, сараї, комори, горища, колясочні і та ін.) передаються безоплатно у спільну власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир (кімнат у квартирах) багатоквартирних будинків. Підтвердження права власності на допоміжні приміщення не потребує здійснення додаткових дій, зокрема створення об`єднання багатоквартирного будинку, вступу до нього.

Як встановлено судами з наданих сторонами доказів не вбачається, що приміщення НОМЕР_1 за адресою: АДРЕСА_1 , мають статус допоміжних приміщень, із наданих позивачем витягів з Єдиного реєстру об`єктів державної власності щодо державного майна від 11 вересня 2017 року вбачається, що вказані приміщення є нежитловими, код класифікатора державного майна: 1220.9 Будівлі для конторських та адміністративних цілей, а тому посилання позивача, що згідно з указаними витягами наявні допоміжні приміщення для фізкультурно-оздоровчої роботи та гурткової роботи з дітьми, не відповідають дійсності.

За таких обставин суди першої та апеляційної інстанцій на підставі всебічного, повного, об`єктивного та безпосереднього дослідження наявних у справі доказів, встановивши, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що спірні приміщення призначені для забезпечення експлуатації будинку або побутового обслуговування його мешканців, дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.

Суди не взяли до уваги посилання позивача на рішення Печерського районного суду міста Києва від 03 лютого 2005 року у справа № 2-100-1/05 та від 07 квітня 2014 року у справі № 757/13958/13-ц, оскільки ці рішення не містять відомостей щодо встановлення факту належності спірних приміщень до категорії допоміжних, а твердження позивача про вказаний преюдиційний факт є помилковим.

З такими висновками судів колегія суддів погоджується.

Доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 30 червня 2022 року у справі

№ 922/1406/21, від 19 грудня 2019 року у справі № 520/11429/17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 598/175/15-ц (провадження № 14-363цс19) колегія суддів відхиляє з огляду на те, що предмет і підстави позову у справі, яка переглядається, та у справах, на які містяться посилання у касаційній скарзі, є різними, а правовідносини не є подібними, що має наслідком і різність правового регулювання спірних правовідносин, а тому таке посилання на постанови суду касаційної інстанції є нерелевантним.

Інші доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують, значною мірою зводяться до встановлення протилежних зазначеному обставин та переоцінки доказів.

Водночас встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів

є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями

77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

У справі, що розглядається, надано відповідь на всі істотні питання, що виникли

під час кваліфікації спірних відносин. Наявність у заявника іншої точки зору

на встановлені судом обставини та щодо оцінки наявних у матеріалах доказів

не спростовує законності та обґрунтованості оскаржуваних судових рішень та фактично зводиться до спонукання касаційного суду до прийняття іншого рішення - на користь заявника.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника по суті спору та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованого і правильного висновку суду апеляційної інстанцій.

Оскаржувані судові рішення відповідають критерії обґрунтованості.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За правилами частин першої, другої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Суд апеляційної інстанції відповідно до вимог статті 367 ЦПК України перевірив законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у місцевому суді.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги про неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права і порушення норм процесуального права є безпідставними, не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій і не дають підстав для скасування оскаржуваних судових рішень.

Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Печерського районного суду міста Києва від 28 серпня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 30 квітня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді В. В. Сердюк О. М. Осіян Н. Ю. Сакара