Історія справи

Постанова ВССУ від 13.04.2026 року у справі №195/89/25

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 квітня 2026 року

м. Київ

справа № 195/89/25

провадження № 61-14635 св 25

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

представник позивача - адвокат Мельник Ольга Олександрівна,

відповідач -ОСОБА_2 ,

треті особи: приватний нотаріус Нікопольського районного нотаріального округу Дніпропетровської області Корнієнко Юрій Валентинович, товариство з обмеженою відповідальністю «Славутич»,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - адвоката Мельник Ольги Олександрівни, на рішення Томаківського районного суду Дніпропетровської області від 05 червня 2025 року у складі судді Омеко М. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 14 жовтня 2025 року у складі колегії суддів: Свистунової О. В., Єлізаренко І. А., Макарова М. О.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовної заяви

У січні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 , треті особи: приватний нотаріус Нікопольського районного нотаріального округу Дніпропетровської області Корнієнко Ю. В., товариство з обмеженою відповідальністю «Славутич» (далі - ТОВ «Славутич»), в якому просила суд:

1) визнати удаваним договір позики від 11 вересня 2015 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Томаківського районного нотаріального округу Дніпропетровської області Корнієнко Ю. В. та зареєстрований у реєстрі за № 574; 2) визнати недійсним

договір купівлі-продажу земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, загальною площею, 13,1859 га, що розташована на території Володимирівської сільської ради, Томаківського району, Дніпропетровської області, на період 11 вересня 2015 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .

Позов мотивовано тим, що 11 вересня 2015 року між нею та ОСОБА_2 , укладено договір позики, посвідчений приватним нотаріусом Томаківського районного нотаріального округу Дніпропетровської області Корнієнко Ю. В. та зареєстрований в реєстрі за № 574.

Вказувала, що відповідно до пункту 1 договору позики ОСОБА_2 надав їй у борг грошові кошти в сумі 160 000,00 грн, що на момент укладення договору становить еквівалент 7 359,71 доларів США, за офіційним курсом Національного банку України (далі - НБУ) станом на 11 вересня 2015 року.

Пунктом 2 договору позики визначено, що позичальник зобов`язується повернути позикодавцю суму позики до 11 вересня 2025 року.

Згідно з пунктом 3 договору позики позичальник зобов`язується повернути позикодавцю грошову суму раніше строку, зазначеного в пункті 2 договору, на вимогу позикодавця, яка має бути викладена письмово та пред`явлена позичальнику за 30 днів до виконання.

Пунктом 8 договору позики встановлено, що гроші за домовленістю сторін передані позикодавцем позичальнику до підписання договору.

Позивач вважала, що відповідач, намагаючись уникнути сплати податків та всупереч вимог діючого законодавства, уклав з нею договір позики замість договору купівлі-продажу земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, загальною площею 13,1859 га, що розташована на території Володимирівської сільської ради Томаківського району Дніпропетровської області, оскільки на період укладення договору позики,

а саме 11 вересня 2015 року, продаж земельних ділянок товарного сільськогосподарського виробництва в Україні був заборонений. Необхідність виплати різниці між ринковою та номінальною вартістю земельних ділянок потягла за собою потребу, нав`язану відповідачем, прогарантувати з її боку цю виплату шляхом укладання з відповідачем договору позики та написання заповіту на ім`я відповідача й складання на його ім`я довіреності та підписання договору оренди земельної ділянки.

Зазначала, що відповідач, реалізуючи свій умисел шляхом обману, а також, замовчуючи про реальні наміри, створив штучні умови, за яких вона підписала оспорювальний договір позики, в який внесено завідомо неправдиві відомості щодо наміру отримати саме в борг готівкові кошти в сумі 160 000,00 грн.

Тому вважала, що договір позики від 11 вересня 2015 року, за якими передавались грошові кошти в сумі 160 000,00 грн, є удаваним правочином в силу положень

статті 235 ЦК України, замість укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд її позовні вимоги задовольнити.

Короткий зміст судових рішень суду першої, апеляційної інстанцій

Рішенням Томаківського районного суду Дніпропетровської області

від 05 червня 2025 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 14 жовтня 2025 року, позов ОСОБА_4 залишено без задоволення.

Судові рішення мотивовані тим, що позивач не довела те, що ОСОБА_2 , укладаючи спірний правочин з нею, мав на меті укласти договір купівлі земельної ділянки.

Факт того, що між сторонами існували окремі домовленості про продаж земельної ділянки після скасування відповідного законодавчого мораторію, сам по собі не може спростовувати факт укладення між ними іншого правочину, а саме договору позики, та не вказує на удаваність такого.

Суд апеляційної інстанції, відхиляючи доводи апеляційної скарги позивачки, вказав, що, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди дійсно повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору. Проте предметом спору у цій справі є не стягнення заборгованості за договором позики, а визнання правочинів удаваними, що має інший предмет доказування. І саме позивачка повинна довести недійсність правочину.

Суд апеляційної інстанції послався на правові висновки, викладені

у відповідних постановах Верховного Суду у подібних правовідносинах.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У листопаді 2025 року представник ОСОБА_4 - адвокат Мельник О. О.,

звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Томаківського районного суду Дніпропетровської області від 05 червня 2025 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 14 жовтня 2025 року, в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати, ухвалити нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнити.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду

від 27 листопада 2025 року поновлено представнику ОСОБА_4 - адвокату Мельник О. О., строк на касаційне оскарження. Касаційну скаргу залишено без руху з наданням строку для усунення її недоліків.

У наданий судом строк представник ОСОБА_4 - адвокат Мельник О. О.,

усунула недоліки касаційної скарги.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2025 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, витребувано цивільну справу № 195/89/25 із Томаківського районного суду Дніпропетровської області та надано учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

22 грудня 2025 року справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга представника ОСОБА_4 - адвоката Мельник О. О., мотивована тим, що судами неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права, суди належним чином не з`ясували фактичні обставини, які мають значення для справи. Суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 03 листопада

2021 року у справі № 918/1226/20, від 02 лютого 2022 року у справі № 927/1099//20.

Зазначає, що суди належним чином не врахували, що метою укладення спірного правочину, а саме договору позики, сторонами був продаж земельної ділянки, відносно якої вони не могли укласти договір купівлі-продажу через дію відповідного мораторію. Судами не було належно досліджені умови спірного правочину та йому не була надана належна правова оцінка. При цьому, досліджуючи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору.

Відзив на касаційну скаргу до суду не надходив.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій

статті 389 ЦПК України.

Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник, у змісті касаційної скарги, зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права

та порушення норм процесуального права, а саме: 1) застосування судами норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду; 2) судами належним чином не досліджено зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скаргапредставника ОСОБА_4 - адвоката Мельник О. О., задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з дотриманням норм матеріального й процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Судами встановлено, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки, площею 13,1859 га, кадастровий номер 1225481000:01:001:0010, що розташована на території Володимирівської сільської ради Томаківського району Дніпропетровської області, на підставі Державного акту на право власності на земельну ділянку, серія та номер: Р3 145216, виданого 25 грудня 2002 року Томаківською районною державною адміністрацією Дніпропетровської області та зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 1587

(а. с. 14-16).

11 вересня 2015 року між ОСОБА_2 (позикодавець) та ОСОБА_1 (позичальник) укладено договір позики, посвідчений приватним нотаріусом Томаківського районного нотаріального округу Дніпропетровської області Корнієнко Ю.В. та зареєстрований в реєстрі за № 574, згідно з яким позикодавець у порядку і на умовах, визначених даним договором, зобов`язується надати позичальнику предмет позики (грошові кошти) у розмірі визначеному цим договором, а останній зобов`язується прийняти позику і повернути названу позику позикодавцеві у визначений цим договором строк (а. с. 17-20).

Відповідно до пункту 1 договору позики позикодавець надав позичальнику у борг грошові кошти в сумі 160 000,00 грн, що на момент укладення договору становить еквівалент 7 359,71 доларів США, за офіційним курсом НБУ станом на 11 вересня 2015 року.

Пунктом 2 договору позики визначено, що позичальник зобов`язується повернути позикодавцю суму позики до 11 вересня 2025 року.

Згідно з пунктом 3 договору позики позичальник зобов`язується повернути позикодавцю грошову суму раніше строку, зазначеного в пункті 2 договору, на вимогу позикодавця, яка має бути викладена письмово та пред`явлена позичальнику за 30 днів до виконання.

Свідок ОСОБА_5 у судовому засіданні суду першої інстанції пояснював, що знає ОСОБА_1 приблизно з 1993-х років. Щодо спірного договору йому стало відомо зі слів самої ОСОБА_1 , яка звернулась до нього з проханням позичити зерна для годівлі домашньої худоби та повідомила, що продала земельну ділянку ОСОБА_2 .

Свідок ОСОБА_6 в судовому засіданні суду першої інстанції пояснювала, що є знайомою позивачки та їй відомо з її слів, що в ОСОБА_1 була земельна ділянка, яку вона продала ОСОБА_2 і отримала від нього грошові кошти.

Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За змістом частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно зі статтями 6, 11 та 12 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

Відповідно до положень статті 202 ЦК України правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Частиною першою статті 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Згідно зі статтею 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

За своєю суттю договір купівлі-продажу передбачає для однієї сторони право отримання предмета купівлі-продажу у власність та зобов`язання сплатити його покупну ціну, а для другої сторони право на отримання ціни та обов`язок передати предмет договору наступному власнику.

Крім того, покупець може домовитись з іншою особою про придбання власності за її рахунок з наступним відшкодуванням цій особі витрат.

Отже, предмет договору належить продавцю та переходить у власність покупця, якщо інше не передбачено домовленістю сторін, та покупець має сплатити ціну за власний рахунок, якщо інше не передбачено домовленістю сторін договору або покупцем та іншою особою.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України, зокрема, відповідно до частини п`ятої даної статті правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Якщо сторонами вчинено правочин для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, він є удаваним (стаття 235 ЦК України).

У разі встановлення, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин.

Відповідно до частини першої статті 202, частини третьої статті 203 ЦК України головною умовою правомірності правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тому основним юридичним фактом, який суд повинен установити, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору, а також з`ясувати питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме.

Заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, позивач має довести: а) факт укладання правочину, що на його думку є удаваним; б) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин; в) настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.

Такі висновки застосування норм матеріального права викладено у постановах Верховного Суду України: від 14 листопада 2012 року у справі № 6-133цс12,

від 07 вересня 2016 року у справі № 6-1026цс16, які у подальшому підтримані у постановах Верховного Суду: від 07 листопада 2018 року у справі № 742/1913/15-ц (провадження № 61-13992св18), від 21 серпня 2019 року у справі № 303/292/17 (провадження № 61-12404св18), від 30 березня 2020 року у справі № 524/3188/17 (провадження № 61-822св20), від 27 грудня 2023 року у справі № 584/497/22 (провадження № 61-13989св23), від 25 жовтня 2024 року у справі № 190/867/22 (провадження № 61-15554св23), від 16 квітня 2025 року у справі № 523/2697/21 (провадження № 61-1226св25), від 28 квітня 2025 року у справі № 585/1947/22 (провадження № 61-808св25), від 09 липня 2025 року у справі № 205/5788/20 (провадження № 61-15256св23) та Об`єднаною палатою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постанові від 14 лютого 2022 року у справі

№ 346/2238/15-ц (провадження № 61-14680сво20). Така судова практика є сталою й незмінною.

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Відповідно до статті 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Ураховуючи викладене, Верховний Суд погоджується з висновками судів про те, що позивач не довела, що ОСОБА_2 , укладаючи з нею договір позики, мав на меті укласти договір купівлі земельної ділянки.

Факт того, що між сторонами існували окремі домовленості про продаж земельної ділянки після скасування відповідного законодавчого мораторію сам по собі не може спростовувати факт укладення між ними іншого правочину, а саме договору позики та не вказує на удаваність такого. А тому доводи касаційної скарги у цій частині є безпідставними.

Доводи касаційної скарги про те, що суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору є вірним, суди надали цим доводам належну правову оцінку, вказавши, що предметом спору у цій справі є не стягнення заборгованості за договором позики, а визнання правочину недійсним (удаваним), що має інший предмет доказування.

Посилання касаційної скарги про неврахування судом висновків про застосування норм права у подібних правовідносинах, які викладені у наведених заявником постановах Верховного Суду є безпідставними. У кожній справі суди виходять з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Інші доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у оскаржуваних судових рішеннях, вони зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками судів щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судами, а переоцінювати докази Верховний Суд не може в силу закону.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій - без змін.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, розподіл судових витрат за подання відповідної касаційної скарги Верховним Судом не здійснюється.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргупредставника ОСОБА_3 - адвоката Мельник Ольги Олександрівни, залишити без задоволення.

Рішення Томаківського районного суду Дніпропетровської області від 05 червня 2025 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 14 жовтня 2025 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття,

є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Д. Д. Луспеник

Г. В. Коломієць

Ю. В. Черняк