Постанова

Іменем України

07 листопада 2018 року

м. Київ

справа № 742/1913/15-ц

провадження № 61-13992св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Білоконь О. В., Гулька Б. І., Синельникова Є. В., Хопти С. Ф. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2,

відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4,

третя особа - приватний нотаріус Прилуцького міського нотаріального округу Чернігівської області ОСОБА_5,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 на рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 25 листопада 2015 року в складі колегії суддів: Мамонової О. Є., Висоцької Н. В., Губар В. С.,

ВСТАНОВИВ:

У травні 2015 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа - приватний нотаріус Прилуцького міського нотаріального округу Чернігівської області ОСОБА_5 про визнання договору купівлі-продажу житлового будинку в частині покупця удаваним та визнання права власності на будинок.

Позовна заява мотивована тим, що 08 лютого 2007 року вони купили житловий будинок № АДРЕСА_1 Чернігівської області для своєї дочки ОСОБА_3, яка проживала у своєї сестри ОСОБА_6 та не мала власного житла. Зазначають, що з метою уникнення зайвих витрат на оформлення договору дарування вказаний житловий будинок був куплений за договором купівлі-продажу на ім'я дочки ОСОБА_3 У 2012 році у спірному будинку був зареєстрований колишній чоловік ОСОБА_3 - ОСОБА_4, який після розірвання шлюбу почав пред'являти права на житловий будинок, тому вони змушені звернутися з вказаним позовом, так як спірний будинок було куплено за їх спільні сумісні кошти і вони є покупцями спірного майна.

Ураховуючи зазначене, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 просили суд визнати договір купівлі-продажу житлового будинку № НОМЕР_1 з надвірними будівлями, що знаходиться по АДРЕСА_1 Чернігівської області, в частині умов про визначення покупця будинку удаваним, визнати їх покупцями вказаного будинку та визнати за ними право власності

по 1/2 частині за кожним на вказаний житловий будинок з моменту укладення договору купівлі-продажу, а саме з 08 лютого 2007 року.

Рішенням Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області

від 07 вересня 2015 року позов ОСОБА_2, ОСОБА_1 задоволено частково. Договір купівлі-продажу житлового будинку № АДРЕСА_1 Чернігівської області в частині покупця, якими є ОСОБА_2 та ОСОБА_1, визнано удаваним. У решті вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_3 не була покупцем спірного житлового будинку у зв'язку з відсутністю у неї коштів на час укладення спірного договору. Відмовляючи у задоволенні позову в частині визнання за ОСОБА_2 та ОСОБА_1 права власності по 1/2 частині спірного будинку, суд виходив з того, що рішенням Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 27 жовтня

2014 року та рішенням Апеляційного суду Чернігівської області від 06 липня 2015 року право власності на спірний будинок визнано в рівних частинах за ОСОБА_4 та ОСОБА_3

Рішенням Апеляційного суду Чернігівської області від 25 листопада

2015 року апеляційну скаргу ОСОБА_2, ОСОБА_1 відхилено. Апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено частково. Рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 07 вересня

2015 року в частині задоволення позову ОСОБА_2,

ОСОБА_1 про визнання удаваним договору купівлі-продажу житлового будинку № НОМЕР_1 з надвірними будівлями по АДРЕСА_1 Чернігівської області удаваним в частині покупця, якими є

ОСОБА_2 та ОСОБА_1 скасовано. Відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 та ОСОБА_1 про визнання договору купівлі-продажу житлового будинку № НОМЕР_1 з надвірними будівлями, що знаходиться по АДРЕСА_1 Чернігівської області, в частині умов про визначення покупця будинку удаваним.

В іншій частині рішення суду залишено без змін. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішення апеляційного суд мотивовано тим, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1, які не були сторонами спірного правочину, не було надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження того, що договір купівлі-продажу житлового будинку № НОМЕР_1 з надвірними будівлями, що знаходиться по АДРЕСА_1 Чернігівської області

від 08 лютого 2007 року є удаваним в частині покупця та визнання їх покупцями цього будинку. Ураховуючи зазначене, відсутні підстави для визнання за ОСОБА_2 та ОСОБА_1 права власності

по 1/2 частині спірного житлового будинку, право власності на який, рішенням Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області

від 27 жовтня 2014 року та рішенням Апеляційного суду Чернігівської області від 06 липня 2015 року визнано в рівних частинах за ОСОБА_4 та ОСОБА_3

У січні 2016 року ОСОБА_7 та ОСОБА_1 подали до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просили скасувати рішення апеляційного суду і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що спірний житловий будинок № НОМЕР_1 з надвірними будівлями, що знаходиться по АДРЕСА_1 Чернігівської області вони придбали для дочки ОСОБА_3 за спільні їх кошти, оскільки в неї не було грошових коштів для придбання нерухомого майна, на утриманні якої перебувало двоє неповнолітніх дітей. А тому, враховуючи зазначене, стверджували, що спірний будинок придбано за їх спільні сумісні кошти. Також, зазначили, що оспорюваний договір-купівлі продажу було оформлено на їх дочку ОСОБА_3, яка із своїми дітьми відразу заселилися в нього та зареєструвалися за зазначеною адресою. ОСОБА_4 - чоловік ОСОБА_3 був зареєстрований за спірною адресою в 2012 році. Вважають, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку та скасував законне і обґрунтоване рішення суду першої інстанції.

У травні 2016 року ОСОБА_4 подав до Вищого спеціалізованого суду України заперечення на касаційну скаргу, в яких зазначив, що оскаржуване судове рішення є законним і обґрунтованим, апеляційний суд правильно застосував норми матеріального та процесуального права.

Також у травні 2016 року приватним нотаріусом Прилуцького міського нотаріального округу ОСОБА_8 до Вищого спеціалізованого суду України було подано заперечення на касаційну скаргу в яких зазначила, що підстав для визнання договору купівлі-продажу житлового будинку № НОМЕР_1 з надвірними будівлями, що знаходиться по АДРЕСА_1 Чернігівської області удаваним, оскільки при нотаріальному посвідченні оспорюваного договору, нотаріусом з'ясовувалися дійсні наміри сторін цього договору і договір був посвідчений відповідно до їх волевиявлення.

У березні 2018 року справа надійшла до Верховного Суду.

Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частин першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що рішення апеляційного суду ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Судом установлено, що ОСОБА_4 та ОСОБА_3 з 07 серпня

1991 року перебували в зареєстрованому шлюбі, який було розірвано

10 квітня 2014 року, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу (а.с. 37).

08 лютого 2007 року було укладено договір купівлі-продажу житлового будинку, за яким ОСОБА_9 передала, а ОСОБА_3 прийняла у власність житловий будинок № НОМЕР_1 з надвірними будівлями по

АДРЕСА_1 Чернігівської області, розміщений на земельній ділянці територіальної громади м. Прилуки. Договір посвідчений приватним нотаріусом Прилуцького міського нотаріального округу Чернігівської області ОСОБА_5, зареєстрований в реєстрі за № 1704 (а.с. 3).

При укладанні договору купівлі-продажу від 08 лютого 2007 року,

ОСОБА_4 надано письмову нотаріально посвідчену згоду на купівлю дружиною - ОСОБА_3 житлового будинку № НОМЕР_1 по АДРЕСА_1 Чернігівської області, та на укладання нею договору купівлі-продажу вказаного будинку (а.с. 52).

Згідно домової книги на житловий будинок № НОМЕР_1 по АДРЕСА_1, у спірному будинку з 17 березня 2007 року була зареєстрована ОСОБА_3, а з 16 листопада 2012 року -

ОСОБА_4 (а.с. 8-10).

25 листопада 2009 року померла продавець спірного будинку ОСОБА_9, тобто до подачі позову до суду (а.с. 60).

Рішенням Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області

від 27 жовтня 2014 року було визнано житловий будинок № НОМЕР_1 з надвірними будівлями, розташований по АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_4, визнано за ОСОБА_4 право власності на 1/2 частину вказаного житлового будинку з надвірними будівлями, проведено реальний розподіл вказаного будинку та виділено частки в натурі (а.с. 81-82).

Рішенням апеляційного суду Чернігівської області від 06 липня 2015 року скасовано рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 27 жовтня 2014 року в частині розподілу житлового будинку з господарсько-побутовими будівлями та спорудами № НОМЕР_1 по АДРЕСА_1 та розподілу судових витрат та проведено інший розподіл спірного житлового будинку за результатами додаткової судової будівельно-технічної експертизи № 18-20/15-24

від 14 травня 2015 року, визнано за ОСОБА_3 право власності

на 1/2 частину вказаного житлового будинку із господарськими спорудами; в іншій частині рішення суду залишено без змін (а.с. 84-88).

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 листопада 2015 року касаційну скаргу

ОСОБА_3 відхилено, рішення апеляційного суду Чернігівської області від 06 липня 2015 року залишено без змін.

Згідно із статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

За своєю суттю та загальним правилом договір купівлі-продажу передбачає для однієї сторони право отримання предмету купівлі-продажу у власність та зобов'язання сплатити його покупну ціну, а для другої сторони право на отримання ціни та обов'язок передати предмет договору наступному власнику.

Крім того, покупець може домовитись з іншою особою про придбання власності за її рахунок з наступним відшкодуванням цій особі витрат.

Отже, за звичаями ділового обороту презумується, що предмет договору належить продавцю та переходить у власність покупця, якщо інше не передбачено домовленістю сторін, та покупець має сплатити ціну за власний рахунок, якщо інше не передбачено домовленістю сторін договору або покупцем та іншою особою.

Відповідно до статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

Якщо буде встановлено, що правочин вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемним або про визнання його недійсним.

Відповідно до вимог статті 60 ЦПК України в редакції, який був чинним на час звернення до суду з позовом, позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: 1) факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; 3) настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.

Згідно із частиною першою статті 202, частиною третьою статті 203 ЦК України головною вимогою для правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, то основним юридичним фактом, що суд повинен установити, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору дарування, а також з'ясування питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме.

Такі ж висновки застосування норм матеріального права викладено в постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року в справі

№ 6-1026цс16.

Таким чином, вирішуючи спір, апеляційний суд з дотриманням вимог

статей 89, 263-264, 382 ЦПК України повно та всебічно з'ясував обставини справи, дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову ОСОБА_2 та ОСОБА_1, які не були сторонами спірного правочину, ними не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження того, що договір купівлі-продажу житлового будинку

№ НОМЕР_1 з надвірними будівлями, розташований по АДРЕСА_1 Чернігівської області від 08 лютого 2007 року є удаваним в частині покупця та визнання їх покупцями такого будинку.

Також, суд апеляційної інстанції вірно зазначив про те, що у задоволенні позовних вимог про визнання за ОСОБА_2, ОСОБА_1 по 1/2 частці права власності будинку за кожним слід відмовити, оскільки відсутні правові підстави для визнання права власності за ними, а рішенням Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 27 жовтня

2014 року та рішенням Апеляційного суду Чернігівської області від 06 липня 2015 року право власності на спірний будинок визнано в рівних частинах за ОСОБА_4 та ОСОБА_3

Отже, висновки суду апеляційної інстанції відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, а також узгоджуються з нормами матеріального права, які судом правильно застосовані.

Доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність судового рішення не впливають, фактично стосуються переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись статтями 400, 401, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палатиКасаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 25 листопада 2015 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: О. В. Білоконь

Б.І. Гулько

Є.В. Синельников

С. Ф. Хопта