Історія справи

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 вересня 2015 року Справа № 910/21087/14

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючогоПолянського А.Г.суддівМачульського Г.М. (доповідач), Шаргало В.І.розглянувши у відкритому судовому засіданнікасаційну скаргуНауково-виробничого підприємства "УКРТОРГБУД" у формі товариства з обмеженою відповідальністюна постановуКиївського апеляційного господарського судувід31.03.2015у справі№910/21087/14Господарського судуміста Києваза позовомзаступника прокурора міста Києвадо1. Київської міської ради 2. Науково-виробничого підприємства "УКРТОРГБУД" у формі товариства з обмеженою відповідальністютретя особаТовариство з обмеженою відповідальністю "Компанія "АТЛАНТІК ГРУП"провизнання незаконним і скасування рішення, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, визнання відсутності права, відновлення становища, яке існувало до порушенняза участю

- відповідача-1:Дяченко І.В. (довіреність від 07.09.2015)- третьої особи:Непомящий Б.О. (довіреність від 30.06.2015)- прокурора:Збарих С.М. (посвідчення № 028728 від 05.09.2014)

В С Т А Н О В И В:

Звернувшись у суд з даним позовом, заступник прокурора міста Києва (далі - прокурор) просив визнати незаконним та скасувати п.12 рішення Київської міської ради (далі - відповідач-1) від 23.09.1999 №26/528 "Про надання і вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею"; визнати недійсним договір оренди земельної ділянки площею 0,093 га на вул. Борисоглібській, 12 у Подільському районі міста Києва, укладений між відповідачем-1 та Науково-виробничим підприємством "УКРТОРГБУД" у формі товариства з обмеженою відповідальністю (далі - відповідач-2), зареєстрований 30.05.2000 за №85-6-00003 у книзі записів державної реєстрації договорів; визнати відсутність у відповідача-2 права користування земельною ділянкою площею 0,093 га (кадастровий номер 8 000 000 000:85371:001) вартістю 907 654,20 грн. на вул. Борисоглібській, 12 у Подільському районі міста Києва; зобов'язати відповідача-2 відновити становище, яке існувало до порушення, шляхом повернення у розпорядження відповідача-1 земельної ділянки площею 0,093 га на вул. Борисоглібській, 12 у Подільському районі міста Києва.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що землі відповідачу-2 надавалась у зв'язку з отриманням ним у власність нерухомого майна, що розміщене на спірній земельній ділянці, проте оскільки відповідач-2 до прийняття оспореного рішення продав іншій особі частину нежилих приміщень площею 261,6 кв.м, у зв'язку з чим перестав бути власником нерухомого майна, то відповідач-1 не мав права передавати, а відповідач-2 отримувати в оренду цю земельну ділянку оскільки фактичним користувачем її була інша особа.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 26.11.2014 (суддя Чинчин О.В.) в позові відмовлено.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 31.03.2015 (колегія суддів у складі: головуючий суддя Михальська Ю.Б., судді Отрюх Б.В., Тищенко А.І.) це рішення суду першої інстанції скасовано, позов задоволено повністю.

У касаційній скарзі відповідач-2 просить скасувати постанову апеляційного суду і залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення апеляційним судом норм матеріального і процесуального права.

Переглянувши у касаційному порядку оскаржене судове рішення, колегія суддів Вищого господарського суду України, приймаючи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, виходить з наступного.

Відмовляючи у позові місцевий господарський суд виходив з того, що оскільки спірне рішення про передачу в оренду земельної ділянки, на якій знаходиться нерухоме майно, радою було прийнято до поділу цього нерухомого майна, за яким частина приміщень перейшла у власність іншої особи, земельна ділянка правомірно була передана відповідачем-1 в оренду відповідачу-2.

Скасовуючи це рішення та повністю задовольняючи позов суд апеляційної інстанції свою постанову мотивував тим, що оскільки спірне рішення ради про передачу в оренду відповідачу-2 земельної ділянки було прийнято у період, коли одне із приміщень, що на ній знаходиться, було зареєстровано у БТІ на праві власності за іншою особою, земельна ділянка неправомірно передана відповідачем-1 в оренду відповідачу-2.

Судові рішення є незаконними та підлягають скасуванню виходячи із наступного.

Відповідно до частини першої статті 47 Господарського процесуального кодексу України судове рішення приймається суддею за результатами обговорення усіх обставин справи. Частина перша статті 43 названого Кодексу містить вимоги щодо всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, рішенням виконкому Подільської районної ради народних депутатів від 27.09.1971 №686 та від 08.07.1985 №370 Республіканському будівельно-монтажному тресту «Укрторгбуд» Міністерства торгівлі УРСР передано на баланс будинки для використання під адміністративні приміщення в м. Києві по вул. Борисоглібській, 12, що в Подільському районі. Будинки знаходяться в одному дворі на земельній ділянці загальною площею 0,0929 га.

В 1996 році колективом підприємства здійснена приватизація основних фондів, вказаного тресту. На базі приватизованого майна створене Науково-виробниче підприємство «Укрторгбуд» у формі Товариства з обмеженою відповідальністю - відповідач-2.

Судом апеляційної інстанції також встановлено, що 09.07.1999 між відповідачем-2 та ЗАТ «Українські Сателітарні Системи» укладено договір купівлі-продажу нежитлового будинку площею 261,6 кв.м по вул. Борисоглібській, 12, що складає 28/100 нежитлових приміщень площею 928, 8 кв.м, а 21.07.1999 у Київському міському бюро технічної інвентаризації зареєстровано право колективної власності цього товариства на двоповерховий нежитловий будинок площею 261,6 кв.м. по вул. Борисоглібській, 12, що, я встановлено цим судом, підтверджується реєстраційним написом (том 1, а.с. 100), вчиненим на договорі купівлі-продажу нежитлового будинку від 09.07.1999.

Отже, як також встановлено судом апеляційної інстанції, право колективної власності ЗАТ «Українські Сателітарні Системи» на двоповерховий нежитловий будинок площею 261,6 кв.м. по вул. Борисоглібській, 12, виникло 21.07.1999.

Судами також встановлено, що відповідно до оспореного у судовому порядку пункту 12 рішення відповідача-1 від 23.09.1999 № 26/528 «Про надання і вилучення земельних ділянок та припинення користування землею» затверджено проект відведення земельної ділянки відповідачу-2 для експлуатації та обслуговування адміністративно-господарчих будівель і споруд на вул. Борисоглібській, 12 у Подільському районі, та надано йому в оренду на 50 років земельну ділянку площею 0,093 га для експлуатації та обслуговування адміністративно-господарчих будівель і споруд на вул. Борисоглібській, 12 у Подільському районі у зв'язку з переходом права власності цілісного майнового комплексу (договір купівлі-продажу від 31.05.1996 № 286, акт прийому-передачі від 01.08.1996 № 327 та свідоцтво про власність від 01.08.1996 № 285) за рахунок земель міської забудови.

20.04.2000 між відповідачем-1 (орендодавець) та відповідачем-2 (орендар) укладено Договір оренди земельної ділянки (далі, спірний Договір), зареєстрований Київським міським управлінням земельних ресурсів за № 85-6-00003, відповідно до умов якого орендодавець, на підставі вказаного рішення відповідача-1 від 23.09.1999 року № 26/528, передав, а орендар прийняв у оренду на 50 років земельну ділянку, місце розташування якої вул. Борисоглібська, 12 у Подільському районі м. Києва, розміром 0,0928 га для експлуатації та обслуговування адміністративно-господарчих будівель і споруд.

Таким чином судом апеляційної інстанції вірно встановлено, що оспорене у судовому порядку рішення щодо передачі відповідачем-1 відповідачу-2 в оренду земельної ділянки, на якому знаходиться продане відповідачем-2 ЗАТ «Українські Сателітарні Системи» нежитлове приміщення, було прийнято вже після переходу права власності на це нерухоме майно до ЗАТ «Українські Сателітарні Системи».

Як вбачається із викладеного спірне рішення відповідачем-1 було прийнято під час дії Земельного кодексу України 1990 року.

Відповідно до приписів статті 4 цього кодексу у редакції, що діяла на час прийняття відповідачем-1 спірного рішення, у державній власності перебувають всі землі України, за винятком земель, переданих у колективну і приватну власність (ч.1). Суб'єктами права державної власності на землю виступають: Верховна Рада України - на землі загальнодержавної власності України; Верховна Рада Республіки Крим - на землі в межах території республіки, за винятком земель загальнодержавної власності; обласні, районні, міські, селищні, сільські Ради народних депутатів - на землі в межах їх територій, за винятком земель, що перебувають в загальнодержавній власності (ч.2). Землі, що перебувають у державній власності, можуть передаватися в колективну або приватну власність і надаватися у користування, у тому числі в оренду, за винятком випадків, передбачених законодавством України і Республіки Крим (ч.3).

Згідно ж із приписами статті 5 Закону України "Про оренду землі" у тій же редакції, орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у комунальній власності, є органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради (ч.2), а орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у державній власності, є районні, обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, Рада міністрів Автономної Республіки Крим та Кабінет Міністрів України у межах їх повноважень. Рішення про надання в оренду земельних ділянок зазначені органи державної влади приймають при попередньому погодженні цих питань на сесіях відповідних рад (ч.3).

Вирішуючи спір суди обох інстанцій не звернули увагу на ту обставину, що приватизоване відповідачем-2 нерухоме майно, для експлуатації та обслуговування якого відповідач-1 спірними рішенням та договором здійснив відведення земельної ділянки відповідачу-2, до його приватизації знаходилось у користуванні Республіканського будівельно-монтажному тресту «Укрторгбуд» Міністерства торгівлі УРСР.

Між тим, відповідно до правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України від 25.11.2014 зі справи №5002-1/2762-2011, яка відповідно до приписів статті 11128 Господарського процесуального кодексу України має враховуватися судами, якщо приватизоване майно є державним, то і земельні ділянки на яких воно розташовано, перебували у державній власності.

Таким чином з наведеного вбачається, що вирішуючи спір суди мали дослідити дійсні права та обов'язки сторін у даній справі, а саме перевірити, чи відноситься земельна ділянка, яка була передана за спірними рішенням та договором відповідачем-1 в оренду відповідачу-2, до державної власності, а відтак чи мав право відповідач-1 розпоряджатись нею у такий спосіб.

Крім того, положеннями статті 29 частини другої Господарського процесуального кодексу України визначено, що у разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави, в якій зазначено про відсутність органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, або про відсутність у такого органу повноважень щодо звернення до господарського суду, прокурор набуває статусу позивача.

Разом з тим у позовній заяві, поданій прокурором, не зазначено про відсутність органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, або про відсутність у такого органу повноважень щодо звернення до господарського суду.

Таким чином враховуючи, що судами не досліджувалось питання про дійсні права і обов'язки сторін, не перевірено чи відноситься спірна земельна ділянка до державної власності, суди безпідставно вважали, що у прокурора, як у позивача, виникло право на даний позов.

Щодо доводів відповідача-2, викладених у касаційній скарзі, про те, що позивачем пропущено строк позовної давності, визначений Цивільним Кодексом України 1963 року, суд касаційної інстанції виходить із наступного.

Спір у даній справі виник у зв'язку із прийняттям відповідачем-1 рішення від 23.09.1999 № 26/528 «Про надання і вилучення земельних ділянок та припинення користування землею».

Згідно із п.6 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України 2003 року правила цього кодексу про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом.

Отже, якщо строк пред'явлення позовів, встановлений законодавством, що діяло раніше, сплив до набрання чинності цим Кодексом, правила цього кодексу про позовну давність не застосовуються .

Відповідно до статті 71 Цивільного кодексу України, що діяв до 1 січня 2004 року, позовна давність - це строк, у межах якого особа, право якої порушено, може звернутися до суду з вимогою про його захист.

Відтак правила про позовну давність, визначені Цивільним Кодексом України 1963 року, застосовуються у випадках, якщо суб'єктивне право особи порушено.

Оскільки судами не з'ясовано питання про те, чи виникло у позивача у даній справі право на позов, а отже не встановлено порушення суб'єктивного права, застосування позовної давності у даних правовідносинах є безпідставним.

Враховуючи вище викладене, суди обох інстанцій припустилися порушень норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, що відповідно до ч.1 ст.11110 Господарського процесуального кодексу України є підставою для скасування прийнятих у справі судових рішень і передачі справи на новий розгляд.

Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119 п.3, 11110 ч.1, 11111, 11112 Господарського процесуального кодексу України,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Науково-виробничого підприємства "УКРТОРГБУД" у формі товариства з обмеженою відповідальністю задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 31.03.2015 та рішення Господарського суду міста Києва від 26.11.2014 у справі №910/21087/14 скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Головуючий суддя А.Г. Полянський

Судді Г.М. Мачульський

В.І. Шаргало