Історія справи

Постанова КЦС ВП від 06.11.2018 року у справі №463/10111/15

Постанова

Іменем України

31 жовтня 2018 року

м. Київ

справа № 463/10111/15

провадження № 61-13835св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

суддів: Карпенко С. О., Кузнєцова В. О., Ступак О. В., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Апеляційного суду Львівської області від 03 жовтня 2016 року у складі колегії суддів: Шеремети Н. О., Ванівського О. М., Цяцяка Р. П.,

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні власністю, виселення та відшкодування моральної шкоди, посилаючись на те, що вона є співвласником квартири АДРЕСА_1. ЇЇ зять ОСОБА_2 вселився у вказану квартиру без згоди усіх співвласників та проживає у ній без реєстрації. Починаючи з 2014 року між нею та відповідачем постійно виникають конфлікти з приводу користування квартирою, оскільки ОСОБА_2 зайняв кімнату, яка є прохідною, та перешкоджає їй у доступі до кухні та туалету. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила зобов'язати відповідача не чинити їй перешкод у користуванні власністю та виселити його з вищевказаної квартири, а також стягнути з нього на свою користь 5 тис. грн на відшкодування моральної шкоди.

Рішенням Шевченківського районного суду міста Львова від 18 липня 2016 року у складі ГлинськоїД.Б. у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що відповідач проживає у квартирі на підставі договору позички (безоплатного найму) від 03 лютого 2016 року, укладеного між ОСОБА_4 як співвласником та ОСОБА_2, за яким позикодавець передала відповідачу в безоплатне користування 1/6 частину спірного житлового приміщення. Тому проживання ОСОБА_2 у вказаній квартирі є правомірним.

Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 03 жовтня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 18 липня 2016 рокускасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково. Зобов'язано ОСОБА_2 не чинити перешкод ОСОБА_1 в користуванні власністю та виселено його з квартири АДРЕСА_1. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що позивач як співвласник квартири не давала згоди на вселення та проживання відповідача. Інший співвласник квартири - ОСОБА_4 передала ОСОБА_2 у безоплатне користування належну їй на праві спільної часткової власності 1/6 частину квартири, яка реально не виділена, - без згоди інших співвласників. Оскільки ОСОБА_1 не доведено заподіяння їй відповідачем моральної шкоди, то позовні вимоги в цій частині не підлягають задоволенню.

У жовтні 2016 року ОСОБА_2 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Апеляційного суду Львівської області від 03 жовтня 2016 року, а рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 18 липня 2016 року залишити в силі.

Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що апеляційний суд безпідставно виселив його із спірної квартири, оскільки він проживає у цьому житловому приміщенні на підставі договору позички (безоплатного найму) від 03 лютого 2016 року, який у встановленому законом порядку не визнаний недійсним. Крім цього, позивачем не доведено вчинення ним будь-яких перешкод у користуванні житлом.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 жовтня 2016 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі.

У грудні 2016 року ОСОБА_1 подала заперечення на касаційну скаргу, в якому зазначила про законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення і просила відмовити у задоволенні скарги, посилаючись на те, що відсутність її згоди як співвласника квартири на вселення відповідача не породжує в нього права користування житловим приміщенням.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 вересня 2017 року справу призначено до судового розгляду.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

21 березня 2018 року справу № 463/10111/15 Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Рішення апеляційного суду в частині відмови у задоволенні позову не оскаржено, тому в касаційному порядку не переглядається.

Судами встановлено, що квартира АДРЕСА_1 належала ОСОБА_5, ОСОБА_1, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 на праві спільної сумісної власності, що підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 18 лютого 2008 року № 1776820.

Рішенням Шевченківського районного суду міста Львова від 22 січня 2016 року позов ОСОБА_5, ОСОБА_1, ОСОБА_6, ОСОБА_7 до ОСОБА_8, ОСОБА_9 про виділ часток із майна, що є у спільній сумісній власності, задоволено. Припинено право спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_1. Виділено ОСОБА_5, ОСОБА_1, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 по 1/6 частині вказаної квартири.

У спірній квартирі зареєстровані ОСОБА_1, ОСОБА_5 та ОСОБА_8, що підтверджується довідкою Виконавчого комітету Брюховичівської селищної ради (міста Львова) від 23 жовтня 2014 року № 1635.

03 лютого 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 було укладено договір позички (безоплатного найму) частки квартири, за яким позикодавець передала відповідачу в безоплатне користування 1/6 частину спірного житлового приміщення.

ОСОБА_2 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2, однак фактично проживає по АДРЕСА_1.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно з частинами першою, другою статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.

Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю (частина перша статті 356 ЦК України).

Відповідно до частин першої, другої статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю.

Згідно з частиною другою статті 3 Сімейного кодексу України до складу сім'ї входять особи які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.

Відповідно до частини першої статті 156 Житлового кодексу Української РСР члени сім'ї власника житлового будинку (квартири), які мешкають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються житловим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо за їхнього вселення не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та частково задовольняючи позов, апеляційний суд правильно виходив з того, що відповідач вселився у спірне житлове приміщення без згоди на це інших співвласників квартири, зокрема ОСОБА_1, тобто з порушенням частини першої статті 358 ЦК України. При цьому судом правильно встановлено, що частка у квартирі ОСОБА_4 в натурі не виділена, порядок користування між співвласниками не визначений ні за домовленістю між ними, ні за рішенням суду. Відтак вимоги позивача про виселення відповідача обґрунтовані.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд апеляційної інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 57-60, 212 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваного рішення, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи ОСОБА_2 про те, що апеляційний суд безпідставно виселив його із спірної квартири, оскільки він проживає у цьому житловому приміщенні на підставі договору позички (безоплатного найму) від 03 лютого 2016 року, не заслуговують на увагу.

Як зазначено вище, рішенням Шевченківського районного суду міста Львова від 22 січня 2016 року припинено право спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_1 та виділено кожному із співвласників по 1/6 частині вказаної квартири.

Тобто право спільної часткової власності на квартиру не припинено, оскільки виділені кожному співвласнику приміщення не перетворилися на окремий об'єкт їх власності.

Крім того, не припинено режим спільної часткової власності на приміщення загального користування.

Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою, а позивач своєї згоди на укладення вищевказаного договору та вселення відповідача не давала.

Інші доводи касаційної скарги, які по суті стосуються прав іншого співвласника квартири, яким ОСОБА_2 не є, висновків суду не спростовують, на законність оскаржуваного рішення не впливають.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Оскаржуване рішення відповідає вимогам закону й підстави для його скасування відсутні.

Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Оскільки виконання оскаржуваного рішення було зупинене ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 березня 2017 року, у зв'язку із залишенням цього рішення без змін необхідно поновити його виконання.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Апеляційного суду Львівської області від 03 жовтня 2016 року залишити без змін.

Поновити виконання рішення Апеляційного суду Львівської області від 03 жовтня 2016 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ.А.Стрільчук Судді:С.О.Карпенко В.О.Кузнєцов О.В.Ступак Г.І.Усик