Історія справи

Постанова КЦС ВП від 30.10.2023 року у справі №644/2026/20
Постанова КЦС ВП від 30.10.2023 року у справі №644/2026/20

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 жовтня 2023 року

м. Київ

справа № 644/2026/20

провадження № 61-12475св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Нестерова Маргарита Борисівна, на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 20 серпня 2021 року у складі судді Черняка В. Г. та постанову Харківського апеляційного суду від 10 листопада 2022 року у складі колегії суддів Тичкової О. Ю., Маміної О. В., Пилипчук Н. П.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2020 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності, стягнення грошової компенсації в порядку поділу майна подружжя.

Позов ОСОБА_1 мотивований тим, що з 17 листопада 2012 року до 02 березня 2015 року сторони у справі перебували у зареєстрованому шлюбі. Під час шлюбу до моменту фактичного припинення шлюбних відносин та припинення ведення спільного господарства (травень 2014 року) ними було придбано: квартиру АДРЕСА_1 та автомобіль Hyundai Accent, 2012 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 .

Позивач зазначала, що спірна квартира була придбана за рахунок її особистих коштів, отриманих від відчуження 14 січня 2013 року належного їй житлового будинку та земельної ділянки, що знаходились на АДРЕСА_2, у розмірі 800 000 рублів, що еквівалентно за офіційним курсом Національного банку України (далі - НБУ) 211 360 грн, а також за рахунок спільних коштів подружжя, отриманих нею за договором споживчого кредиту від 22 березня 2013 року PL20117653130322, укладеним між нею та Закритим акціонерним товариством «Райффайзенбанк» у розмірі 572 000 рублів, що за офіційним курсом НБУ становить 147 804,80 грн.

На виконання зобов`язань за договором кредиту до моменту фактичного припинення шлюбних відносин (травень 2014 року) подружжя спільно сплатило 100 158,80 рублів, що за офіційним курсом НБУ еквівалентно 33 783,56 грн основного боргу за цим договором. Отже, кожен з подружжя станом на 19 травня 2014 року повернув кошти, позичені на придбання спірної квартири в розмірі по 16 891,78 грн. Починаючи з травня 2014 року до 19 березня 2018 року залишок заборгованості за кредитним договором вона сплачувала самостійно.

Позивач вважала, що частка відповідача в спірній квартирі буде пропорційною його вкладу в придбання цієї квартири та становить 7,83 % (16 891,78 грн х 100 %/216 000,00 грн). Ринкова вартість квартири станом на 30 жовтня 2020 року дорівнювала 569 430,00 грн.

Крім того, позивач вказувала на те, що 27 листопада 2012 року під час перебування у шлюбі, сторони у справі за спільні кошти придбали за рахунок кредитних коштів автомобіль Hyundai Accent, 2012 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 .

У березні 2020 року їй стало відомо, що 11 лютого 2017 року відповідач цей автомобіль відчужив без її згоди, грошових коштів від реалізації цього автомобіля вона не отримувала. Оскільки середня ринкова вартість такого автомобіля становить 178 781,45 грн, позивач вважала, що у неї виникло право на отримання компенсації за 1/2 частини його вартості, яка становить 89 390,72 грн.

На думку позивача, розмір грошової компенсації, яку має сплати їй відповідач становить 44 804,35 грн (89 390,72 грн - 44 586,37 грн).

З огляду на викладене, з урахуванням уточнених позовних вимог, позивач просила:

припинити право спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_1 ;

визнати за нею право особистої приватної власності на спірну квартиру;

стягнути з ОСОБА_2 на її користь грошову компенсацію у розмірі 44 804,35 грн.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

Орджонікідзевський районний суд м. Харкова рішенням від 20 серпня 2021 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовив.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач не довела належними та допустимими доказами, що джерелом коштів, використаних для придбання спірної квартири були саме грошові кошти у розмірі 800 000,00 російських рублів, отримані нею від продажу будинку та земельної ділянки, які знаходились у російській федерації та кредитні кошти у розмірі 572 000,00 російських рублів, отримані нею за кредитним договором укладеним із Закритим акціонерним товариством «Райффайзенбанк» (далі - ЗАТ «Райффайзенбанк»).

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині стягнення з відповідача компенсації в рахунок відчуженого ним спірного автомобіля, суд першої інстанції керувався тим, що поділ спірного автомобіля, придбаного під час перебування сторін у шлюбі, в межах заявлених позовних вимог є неможливим, оскільки позивач самостійної позовної вимоги про стягнення компенсації від продажу спірного автомобіля не заявляла. Грошова сума у розмірі 89 390,72 грн, що може становити 1/2 частини вартості спірного автомобіля, обчислювалася позивачем, виходячи з розрахунку компенсації на її користь, в разі визнання за нею права приватної власності на спірну квартиру в порядку поділу майна подружжя.

Водночас суд першої інстанції зауважив, що позивач не позбавлена права на звернення до суду з відповідним позовом про поділ спільного майна подружжя, обравши належний спосіб захисту своїх прав.

Вирішуючи спір у цій справі, на підставі наданих сторонами доказів, суд першої інстанції керувався тим, що позивач, на якого і покладається тягар доказування обставин, необхідний для спростування презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте сторонами під час шлюбу, не спростовала належними та допустимими доказами цієї презумпції, зокрема, на квартиру придбану під час перебування сторін у шлюбі, що свідчить про відсутність підстав для задоволення позову про припинення права спільної сумісної власності на квартиру, визнання права приватної власності на спірну квартиру та стягнення грошової компенсації в порядку поділу майна подружжя.

Харківський апеляційний суд постановою від 10 листопада 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діяла ОСОБА_3 , задовольнив частково.

Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 20 серпня 2021 року скасував.

Позов ОСОБА_1 задовольнив частково.

В порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнав за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 .

Визнав за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 .

Стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 89 390,72 грн компенсацію вартості 1/2 частини автомобілю Hyundai Аccent, 2012 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 .

Стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір, сплачений у судах першої та апеляційної інстанцій у розмірі 8 391,70 грн.

Стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 20 000,00 витрат на правничу допомогу, сплачених в судах першої та апеляційної інстанцій.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що між сторонами у справі виник спір, предметом якого є поділ спільного сумісного майна подружжя, що складається з нерухомого та рухомого майна, у запропонований позивачем спосіб. Проте у разі відсутності встановлених законом підстав для застосування запропонованого позивачем способу поділу спільного сумісного майна подружжя, суд зобов`язаний вирішити спір відповідно до обставин справи та вимог закону, чого суд першої інстанції не зробив.

Апеляційний суд, дійшовши висновку про часткове задоволення позовних вимог керувався тим, що спірна квартира є об`єктом спільної сумісної власності колишнього подружжя, так як придбана за час перебування сторін у шлюбі, а оскільки презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя позивачем не спростована, вважав, що в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя за кожною із сторін належить визнати право власності на 1/2 частини спірної квартири.

Задовольняючи позовні вимоги про стягнення компенсації за відчужений автомобіль, суд апеляційної інстанції керувався тим, що спірний автомобіль був предметом спільної сумісної власності подружжя. Відповідач вказаний автомобіль відчужив після розірвання з позивачем шлюбу, проте доказів надання позивачем згоди на його відчуження, отримання нею грошових коштів від продажу автомобіля відповідач не надав. Апеляційний суд, виходячи з розрахунку середньоринкової вартості автомобіля, дійшов висновку про стягнення з відповідача компенсації за 1/2 частини вказаного автомобіля в розмірі 89 390,72 грн.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У грудні 2022 року через систему «Електронний суд» до Верховного Суду подана касаційна скарга ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Нестерова М. Б., в якій заявник просить рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду скасувати, а справу передати на розгляд суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає, що суди не врахували висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц, постановах Верховного Суду від 04 квітня 2018 року у справі № 1316/3987/12?ц, від 26 вересня 2018 року у справі № 713/285/2012, від 30 січня 2019 року у справі № 372/1558/16-ц, від 25 квітня 2018 року у справі № 550/85/16?ц, від 22 липня 2019 року у справі № 761/13257/16-ц, від 09 грудня 2019 року у справі № 643/16575/15-ц, від 08 квітня 2020 року у справі № 361/7130/15-ц, від 18 липня 2018 року у справі № 477/1891/14-ц, від 25 квітня 2018 року у справі № 212/8891/15-ц, від 06 березня 2019 року у справі № 571/1306/16-ц, від 29 травня 2019 року у справі № 2-3632/11, від 15 липня 2019 року у справі № 235/499/17, від 17 липня 2019 року у справі № 523/3612/16-ц, від 24 липня 2019 року у справі № 760/23795/14-ц, від 25 вересня 2019 року у справі № 642/6518/16-ц, від 30 жовтня 2019 року у справі № 390/131/18, від 06 листопада 2019 року у справах № 464/4574/15-ц, № 756/17180/147-ц, від 13 листопада 2019 року у справі № 697/2368/15-ц, від 04 грудня 2019 року у справі № 635/8395/15-ц, від 01 квітня 2020 року у справі № 686/24003/18, від 01 липня 2020 року у справі № 287/575/16-ц, від 19 серпня 2020 року у справі № 287/587/16-ц, від 15 червня 2022 року у справі № 450/624/15-ц, від 04 вересня 2019 року № 522/13000/16-ц, від 09 грудня 2020 року у справі № 607/3781/18, від 29 квітня 2022 року у справі № 753/19919/19, постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої і апеляційної інстанцій не встановили, які саме позичені грошові кошти були використані відповідачем під час придбання спірної квартири у спільну сумісну власність подружжя, зокрема, які отримані ним за договором позики чи отримані позивачем за кредитним договором або договором відчуження належного їй нерухомого майна.

Не встановлений факт передачі позивачем відповідачеві грошових коштів, отриманих позивачем за кредитним договором, укладеним нею з ЗАТ «Райффайзенбанк». Про укладений позивачем кредитний договір відповідач взагалі не знав.

Крім того, заявник у касаційній скарзі зазначає, що суд апеляційної інстанції вийшов за межі позовних вимог, а саме позивач просила припинити право спільної сумісної власності на спірну квартиру, визнати за нею право особистої власності на цю квартиру та стягнути з відповідача на її користь грошову компенсацію у розмірі 44 804,35 грн. Натомість суд апеляційної інстанції в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнав за кожним із сторін право власності по 1/2 частині спірної квартири, стягнув з відповідача на користь позивача 89 390,72 грн як компенсації вартості 1/2 частини спірного автомобілю, стягнув з відповідача на користь позивача судові витрати.

Суд апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні, посилаючись на постанову Верховного Суду від 09 січня 2020 року у справі № 367/7110/14, зазначив, що спірне майно придбане за кредитні кошти, отримані подружжям за час шлюбу, відтак, право на це майно у рівних частках набули позивач і відповідач, при цьому боргові зобов`язання є спільними для обох із подружжя, незалежно від того, із ким із подружжя укладений кредитний договір. Проте апеляційний суд не дослідив наявність боргів подружжя та виникнення зобов`язання саме в інтересах сім`ї у вигляді повернення залучених позивачем (кредитних) і відповідачем (отриманих на підставі договору позики) коштів, не встановив, які саме із позичених за час шлюбу коштів були використані позивачем або відповідачем в інтересах сім`ї, а саме на придбання спірної квартири.

Крім того, апеляційний суд не дослідив чи здійснено погашення позики за договором цільової позики від 02 квітня 2013 року, укладеного між відповідачем і позикодавцем ОСОБА_4 , яка була використана відповідачем в день її отримання в інтересах сім`ї, а саме на придбання квартири, і є спільним обов`язком подружжя, а також не досліджено питання погашення кредиту, отриманого відповідачем для придбання спільного спірного автомобіля.

Доводи інших учасників справи

У січні 2023 року через систему «Електронний суд» до Верховного Суду ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Селезень С. В., подала відзив на касаційну скаргу, у якому позивач касаційну скаргу просить залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін. Також просить вирішити питання про розподіл судових витрат на правничу допомогу, у зв`язку з розглядом цієї справи у суді касаційної інстанції в розмірі 15 000 грн.

У березні 2023 року через систему «Електронний суд» до Верховного Суду ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Селезень С. В., подала клопотання про закриття касаційного провадження в частині оскарження рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 20 серпня 2023 року.

Позивач, посилаючись на правову позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17, мотивувала своє клопотання тим, що відповідач рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку не оскаржував, навпаки у відзиві на апеляційну скаргу просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Провадження у суді касаційної інстанції

Верховний Суд своєю ухвалою від 22 грудня 2022 року відкрив касаційне провадження та витребував матеріали справи з Орджонікідзевського районного суду м. Харкова.

У січні 2023 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

Верховний Суд своєю ухвалою від 08 лютого 2023 року заяву ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Нестерова М. Б., про зупинення виконання рішення задовольнив частково. Зупинив виконання постанови Харківського апеляційного суду від 10 листопада 2022 року в частині вирішення позовних вимог про стягнення грошової компенсації в порядку поділу майна подружжя, судових витрат та правничої допомоги, а в іншій частині - зупинив дію постанови Харківського апеляційного суду від 10 листопада 2022 року до закінчення її перегляду в касаційному порядку.

Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи

Суди встановили, що 17 листопада 2012 між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 був зареєстрований шлюб.

Заочним рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 02 березня 2015 року у справі № 644/11760/14-ц за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , про розірвання шлюбу, шлюб між сторонами розірвано. Зазначеним рішенням суду встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 подружні стосунки та ведення спільного господарства припинили з травня 2014 року.

Під час перебування у шлюбі сторони придбали квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 02 квітня 2013 року № 358, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Мангушевою О. С., що підтверджується витягом з Державного реєстру прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, індексний номер: 1899393 від 02 квітня 2013 року, інформацією з державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 26 лютого 2020 року.

Згідно з пунктом 6 договору купівлі-продажу від 02 квітня 2013 року № 358 ОСОБА_2 уклав договір купівлі квартири у спільну сумісну власність за згодою дружини ОСОБА_1 , згідно з її заявою посвідченою приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Мангушевою О. С. від 02 квітня 2013 року за реєстровим № 357.

Продаж спірної квартири за домовленістю сторін вчинений за 216 000,00 грн. Сторони підтвердили факт проведення повного розрахунку ще до підписання цього договору, отримання продавцем ОСОБА_6 , для себе особисто та для ОСОБА_7 , в рівних частках для кожного, усієї суми для покупця та відсутність будь-яких матеріальних та фінансових претензій продавців та покупця (пункт 4 договору купівлі-продажу).

Суди також встановили, що 14 січня 2013 року ОСОБА_8 , яка діяла від імені та в інтересах ОСОБА_1 , на підставі договору купівлі-продажу відчужила належні останній житловий будинок АДРЕСА_2 та земельну ділянку кадастровий номер 31:07:0706012:6, площею 5300 кв. м, яка розташована за цією адресою. Продаж нерухомого майна здійснено за 800 000,00 руб. Згідно з офіційним курсом НБУ щодо рубля до гривні станом на 14 січня 2013 року сума 800 000,00 грн дорівнювала 211 360, 00 грн.

Відповідно до даних анкети-заяви на споживчий кредит від 22 березня 2013 року № PL20117653130322 ОСОБА_1 отримала у ЗАТ «Райффазенбанк» споживчий кредит в розмірі 572 000,00 руб. з метою придбання нерухомості (будівництво). Станом на 22 березня 2013 року сума 572 000,00 руб. згідно з офіційним курсом НБУ щодо рубля до гривні дорівнювала 149 000,00 грн.

З моменту припинення шлюбних відносин з травня 2014 року до квітня 2018 року позивач на виконання зобов`язання за договором споживчого кредиту від 22 березня 2013 року № PL20117653130322 повернула кредитні кошти у розмірі 471 841,92 руб., що підтверджується виписками за рахунком клієнта та довідкою АТ « Райффайзенбанк».

На підставі договору цільової позики від 02 квітня 2013 року ОСОБА_2 позичив у ОСОБА_4 216 000 грн, що склало еквівалент 27 023,64 дол. США. Позика, надана позичальникові, отримана для придбання однокімнатної квартири АДРЕСА_3 за договором купівлі-продажу квартири, який буде укладений 02 квітня 2013 року позичальником з власниками квартири ОСОБА_6 та ОСОБА_7 . Цей договір укладався позичальником в інтересах сім`ї. Позика отримана за цим договором мала витрачатися на набуття у власність вказаної квартири для потреб сім`ї позичальника: для спільного проживання в ній позичальника та його дружини ОСОБА_1 .

Факт передачі грошових коштів за договором позики підтверджується розпискою від 02 квітня 2012 року, складеною ОСОБА_2 .

Крім того, сторони під час перебування у шлюбі придбали автомобіль Hyundai Аccent, 2012 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 , що підтверджується довідкою Регіонального сервісного центру в Харківській області Міністерства внутрішніх справ України від 06 березня 2020 року № 31/20-779.

Відповідно до копії договору застави транспортного засобу від 28 листопада 2012 року № 18803565 спірний автомобіль придбавався за рахунок кредитних коштів (70 150,00 грн) на підставі договору, укладеного між ОСОБА_2 та Публічним акціонерним товариством «Перший український міжнародний банк» (далі - ПАТ «ПУМБ»).

Сторони не заперечували та згідно з довідкою Регіонального сервісного центру МВС в Харківській області від 08 липня 2020 року № 31/20-308, витягу з сайту: /transport_6225478 підтверджується, що відповідач відчужив автомобіль Hyundai Аccent, 2012 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 11 лютого 2017 року, який перереєстрований на нового власника за договором купівлі-продажу.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга в частині оскарження постанови апеляційного суду підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону постанова апеляційного суду відповідає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Щодо вирішення позовних вимог про поділ нерухомого майна

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Отже, норми статей 57 60 СК України встановлюють загальні принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя щодо належного їм майна, згідно з якими майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Майно, набуте кожним з подружжя до шлюбу, є особистою приватною власністю кожного з них.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Відповідні правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц (провадження № 14-325цс18) та Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, на яку посилається заявник у касаційній скарзі.

Поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а в разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України).

Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його за час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею у набутті майна. Застосовуючи положення статті 60 СК України та визначаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна за час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.

Стаття 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим критеріям.

Згідно з частиною 3 статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Відповідно до статей 77-81 89 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Суди встановили, що сторонами під час перебування у шлюбі була придбана квартира АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 02 квітня 2013 року № 358 за 216 000,00 грн.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог про поділ нерухомого майна, апеляційний суд керувався тим, що всупереч вимог статей 12 81 ЦПК України позивач не надала суду належних та допустимих доказів того, що отримані нею грошові кошти від відчуження 14 січня 2013 року належного їй будинку АДРЕСА_2 та земельної ділянки за цією ж адресою були витрачені саме на придбання спірної квартири. Оскільки, між датою відчуження цих об`єктів нерухомості та датою придбання квартири минуло майже чотири місяці. За змістом договору купівлі-продажу квартири вона була придбана у спільну сумісну власність подружжя за згодою ОСОБА_1 , яка дала на це нотаріально посвідчену згоду.

Водночас апеляційний суд взяв до уваги те, що ОСОБА_1 надала належні та допустимі докази того, що кредитні кошти отримані за кредитним договором від 22 березня 2013 року № PL20117653130322 використані подружжям на придбання спірної квартири 02 квітня 2013 року, адже за змістом цього договору метою отримання кредитних коштів зазначено саме придбання нерухомості. Крім того, з моменту укладання договору купівлі?продажу від 02 квітня 2013 року позивачем не придбавалось нерухоме майно ані в Україні, ані у російській федерації, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 21 травня 2018 року № 124634393 та випискою з Єдиного реєстру нерухомості про право особи на наявні у нього об`єкти нерухомості від 18 січня 2018 року №50?00-4001/5001/2018-1193.

Відповідно до частини другої статті 65 СК України при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

Згідно з частиною четвертою статті 65 СК України договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

У постанові від 22 квітня 2021 року у справі № 161/5448/18 (провадження № 61-14732св20) Верховний Суд зробив висновок, що спірне майно придбане за кредитні кошти, отримані подружжям за час шлюбу, відтак, право на це майно у рівних частках набули позивач і відповідач, при цьому боргові зобов`язання є спільними для обох із подружжя, незалежно від того, із ким із подружжя укладений кредитний договір. У зв`язку із зазначеним вище відсутні підстави для відступлення від засад рівності часток у спільному майні подружжя.

Наявність боргів подружжя та виникнення зобов`язання в інтересах сім`ї у вигляді повернення кредитних коштів, не змінює статусу спільності набутого за час шлюбу майна за позичені кошти, які були використані в інтересах сім`ї, а саме на придбання цього майна.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 червня 2020 року в справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19), на яку посилається заявник у касаційній скарзі, дійшла висновку, що правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого прямо встановлені законом, передбачає нероздільність зобов`язань подружжя, що за своїм змістом свідчить саме про солідарний характер таких зобов`язань, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї (пункт 61).

Крім того, Велика Палата Верховного Суду у пункті 62 вказаної постанови погодилася з відповідним висновком Верховного Суду України, викладеним у постановах від 27 квітня 2016 року у справі № 537/6639/13-ц (провадження № 6-486цс16) та від 14 вересня 2016 року у справі № 334/5907/14-ц (провадження № 6-539цс16), про солідарний характер відповідальності подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї, якщо інше не передбачене такими правочинами.

Отже, апеляційний суд, задовольняючи позовні вимоги про поділ нерухомого майна, зокрема, що в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя за кожною із сторін належить визнати право власності по 1/2 частині спірної квартири, обґрунтовано виходив з того, що ця квартира є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, адже придбана під час перебування сторін у шлюбі, водночас презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя позивачем не спростована.

Тому підстави для відступу від засад рівності часток подружжя при поділі майна відповідно до частини третьої статті 70 СК України відсутні.

Щодо вирішення позовних вимог про стягнення компенсації за відчуження рухомого майна

Звертаючись із вимогою про стягнення компенсації 1/2 частини вартості транспортного засобу, позивач зазначала, що під час перебування у шлюбі сторони придбали автомобіль Hyundai Аccent, 2012 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 , який відповідач відчужив без її згоди після розірвання шлюбу, просила стягнути з відповідача на її користь компенсацію 1/2 частини його вартості.

Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (частина перша статті 69 СК України).

Відповідно до частини першої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до частини першої статті 370 ЦК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Згідно з частиною третьою статті 370 ЦК України виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 364 цього Кодексу.

Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою (абзаци перший і другий частини другої статті 364 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 183 ЦК України неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення.

Згідно з частинами другою, четвертою, п`ятою статті 71 СК України неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

З огляду на зазначені норми матеріального права, за загальним правилом, поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України).

Отже, спільне майно подружжя можна поділити шляхом встановлення режиму спільної часткової власності або встановлення режиму приватної власності на конкретну річ для кожного з подружжя (поділити в натурі).

Верховний Суд зазначає, що транспортний засіб є рухомим майном та одночасно неподільною річчю. У цій справі поділу підлягає транспортний засіб Hyundai Аccent, 2012 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 , що взяв до уваги суд апеляційної інстанції, переглядаючи рішення суду першої інстанції.

Право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї (частина перша статті 365 ЦК України). Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду (частина друга статті 365 ЦК України).

Зі змісту частин четвертої, п`ятої статті 71 СК України і статті 365 ЦК України, з урахуванням принципу розумності (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) випливає, що: (а) правила про необхідність попереднього внесення коштів на депозитний рахунок суду стосуються тих випадків, коли позивач (один із подружжя чи колишній чоловік, колишня дружина) згідно зі статтею 365 ЦК України заявив вимогу про припинення права відповідача на частку у спільній власності (такі кошти забезпечують отримання відповідачем грошової компенсації); (б) якщо позивач (один із подружжя чи колишній чоловік, колишня дружина) таку вимогу не заявив (а вимагає, наприклад, поділити неподільну річ шляхом виділення її у власність відповідача та стягнення з нього грошової компенсації замість частки позивача у праві спільної сумісної власності на цю річ), то підстави для внесення ним відповідної суми коштів на депозитний рахунок суду відсутні.

Відповідні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (провадження № 14-182цс21), від 22 вересня 2022 року у справі № 125/2157/19 (провадження № 14-40цс21).

У постановах Верховного Суду від 16 червня 2021 року у справі № 299/2490/16?ц, від 04 жовтня 2023 року у справі № 345/2224/20 зазначено, що поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними, або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки.

Згідно з частиною другою статті 364 ЦК України, якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині поділу рухомого майна та ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог в цій частині, керувався тим, що доказів надання позивачем згоди на відчуження автомобіля, підписання договору щодо його відчуження або отримання грошових коштів від продажу майна відповідач не надав.

Врахувавши, що відповідно до звіту про визначення ринкової вартості майна станом на 01 березня 2020 року середньоринкова вартість спірного автомобіля складає 178 781,45 грн, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку, що з відповідача на користь позивача належить стягнути компенсацію 1/2 частини вартості спірного автомобіля в розмірі 89 390,72 грн.

Суд касаційної інстанції відхиляє доводи заявника про неврахування судами першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 04 квітня 2018 року у справі № 1316/3987/12 ц, від 26 вересня 2018 року у справі № 713/285/2012, від 30 січня 2019 року у справі № 372/1558/16-ц, від 25 квітня 2018 року у справі № 550/85/16 ц, від 22 липня 2019 року у справі № 761/13257/16-ц, від 09 грудня 2019 року у справі № 643/16575/15-ц, від 08 квітня 2020 року у справі № 361/7130/15-ц, від 18 липня 2018 року у справі № 477/1891/14-ц, від 25 квітня 2018 року у справі № 212/8891/15-ц, від 06 березня 2019 року у справі № 571/1306/16-ц, від 29 травня 2019 року у справі № 2-3632/11, від 15 липня 2019 року у справі № 235/499/17, від 17 липня 2019 року у справі № 523/3612/16-ц, від 24 липня 2019 року у справі № 760/23795/14-ц, від 25 вересня 2019 року у справі № 642/6518/16-ц, від 30 жовтня 2019 року у справі № 390/131/18, від 06 листопада 2019 року у справах № 464/4574/15-ц, № 756/17180/147-ц, від 13 листопада 2019 року у справі № 697/2368/15-ц, від 04 грудня 2019 року у справі № 635/8395/15-ц, від 01 квітня 2020 року у справі № 686/24003/18, від 01 липня 2020 року у справі № 287/575/16-ц, від 19 серпня 2020 року у справі № 287/587/16-ц, від 15 червня 2022 року у справі № 450/624/15-ц, від 04 вересня 2019 року № 522/13000/16-ц, від 09 грудня 2020 року у справі № 607/3781/18, від 29 квітня 2022 року у справі № 753/19919/19, оскільки вважає, що висновки щодо застосування норм права, що містяться у вказаних постановах Верховного Суду, на які посилається заявник у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається, має місце різне матеріально?правове регулювання правовідносин, а обставини, встановлені судами в цій справі, суттєво відрізняються від обставин, встановлених у зазначених справах.

Для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є неврахування правових висновків, які мали бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, до правовідносин у справі, яка переглядається.

Отже, підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише цитування у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) задля юридичної визначеності в застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин, конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття «подібні правовідносини», що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то в такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

При цьому Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін «подібні правовідносини» може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України, таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.

З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів.

Доводи заявника, наведені ним у касаційній скарзі, про неврахування апеляційним судом висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 04 квітня 2018 року у справі №1316/3987/12-ц, а саме: «Насамперед сам по собі укладений правочин не підтверджує тих обставин, що кошти, одержані на його виконання, були реально витрачені на придбання майна, що є об`єктом спільної сумісної власності подружжя», є необґрунтованими, оскільки такий висновок у вказаній постанові відсутній.

У справі № 713/285/2012 (постанова Верховного Суду від 26 вересня 2018 року) предметом первісного позову було стягнення заборгованості за договором позики та за зустрічним позовом визнання такого договору недійсним, тобто предмет позовних вимог та правове регулювання у вказаній справі і у справі, яка переглядається, відрізняються.

Посилаючись на висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 30 січня 2019 року у справі №372/1558/16-ц, заявник вказує, що суд касаційної інстанції наголосив, що наявна в матеріалах справи розписка не дає підстав для висновку, що договір позики укладено в інтересах сім`ї, а одержані в борг гроші витрачені в інтересах сім`ї. Адже доказів про надання дружиною згоди на укладення договору позики, як і доказів, що вона знала про його існування та про придбання спірних будинку й земельної ділянки за одержані в борг за розпискою кошти, не надано. Колегія суддів вказані доводи відхиляє, оскільки у цій справі встановлені інші обставини справи, ніж ті, які є предметом дослідження у справі, що переглядається.

У касаційній скарзі заявник, посилаючись як на підставу касаційного оскарження на застосування апеляційним судом норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 06 березня 2019 року у справі № 571/1306/16-ц, від 29 травня 2019 року у справі № 2-3632/11, від 15 липня 2019 року у справі № 235/499/17, від 17 липня 2019 року у справі № 523/3612/16-ц, від 24 липня 2019 року у справі № 760/23795/14-ц, від 25 вересня 2019 року у справі № 642/6518/16-ц, від 30 жовтня 2019 року у справі № 390/131/18, від 06 листопада 2019 року у справах № 464/4574/15-ц, № 756/17180/147-ц, від 13 листопада 2019 року у справі № 697/2368/15-ц, від 04 грудня 2019 року у справі № 635/8395/15-ц, від 01 квітня 2020 року у справі № 686/24003/18, від 01 липня 2020 року у справі № 287/575/16-ц, від 19 серпня 2020 року у справі № 287/587/16-ц, від 15 червня 2022 року у справі № 450/624/15-ц, від 04 вересня 2019 року № 522/13000/16-ц, від 09 грудня 2020 року у справі № 607/3781/18, від 29 квітня 2022 року у справі № 753/19919/19, вказав на те, що суд апеляційної інстанції вийшов за межі позовних вимог, а саме позивач просила припинити право спільної сумісної власності на спірну квартиру, визнати за нею право особистої власності на цю квартиру та стягнути з відповідача на її користь грошову компенсацію у розмірі 44 804,35 грн. Натомість суд апеляційної інстанції в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнав за кожним із сторін право власності по 1/2 частині спірної квартири, стягнув з відповідача на користь позивача 89 390,72 грн як компенсації вартості 1/2 частини спірного автомобілю, стягнув з відповідача на користь позивача судові витрати.

Колегія суддів, перевіривши ці доводи заявника, відхиляє їх з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого цивільного права, особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі його порушення, невизнання чи оспорювання.

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, необхідно виходити із його ефективності і це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12?187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19), від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16 (провадження № 12-88гс19) та багатьох інших.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19, пункт 63), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12?80гс20, пункт 6.13), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19, пункт 98).

Вирішуючи спір, суд з`ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові необхідно відмовити.

Вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_1 , апеляційний суд керувався тим, що спірне майно є спільним майном подружжя, адже придбане сторонами за час перебування у шлюбі, та підлягає поділу у порядку, встановленому чинним законодавством. Належність спірної квартири до спільного майна подружжя встановлена умовами договору купівлі-продажу квартири від 02 квітня 2013 року, що не заперечувалось сторонами.

Верховний Суд погоджується з таким висновком.

Отже, незважаючи на заявлені позивачем позовні вимоги, апеляційний суд, визначившись правильно з характером спірних правовідносин, встановивши у повному обсязі фактичні обставини справи, що мають суттєве значення для її вирішення з урахуванням наданих сторонами доказів у їх сукупності, здійснив поділ майна подружжя відповідно до часток кожного у спільному майні.

Крім того, у поданій касаційній скарзі заявник при посиланні на застосування апеляційним судом норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у вказаних ним у постановах Верховного Суду не конкретизував норму права, яка підлягала застосуванню у подібних правовідносинах, не зазначив у чому полягає помилка суду апеляційної інстанції при застосуванні вказаних норм права, та як, на думку заявника, відповідна норма повинна застосовуватися.

Колегія суддів не бере до уваги аргументи заявника, якими обґрунтована касаційна скарга про те, що апеляційний суд не дослідив наявність боргів подружжя та виникнення зобов`язання саме в інтересах сім`ї у вигляді повернення залучених позивачем (кредитних) і відповідачем (отриманих на підставі договору позики) коштів, не встановив, які саме із позичених за час шлюбу коштів були використані позивачем або відповідачем в інтересах сім`ї, а саме на придбання спірної квартири, оскільки апеляційний суд вказаним обставинам надав належну оцінку.

Крім того, постанова апеляційного суду прийнята за результатами оцінки у сукупності всіх доказів та обставин справи.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що постанова суду апеляційної інстанції прийнята без додержання норм процесуального права. Фактично доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з наданою апеляційним судом оцінкою обставин справи та вказують на переоцінку доказів у справі, що відповідно до правил частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення Європейського суду з прав людини від 10 лютого 2010 року у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04).

На думку судової колегії постанова апеляційного суду, що переглядається, є достатньо мотивованою.

Щодо розгляду клопотання ОСОБА_1 про закриття касаційного провадження в частині оскарження рішення суду першої інстанції

У березні 2023 року через систему «Електронний суд» до Верховного Суду ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Селезень С. В., подала клопотання про закриття касаційного провадження в частині оскарження рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 20 серпня 2023 року.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Вказане клопотання задоволенню не підлягає, оскільки рішення суду першої інстанції переглядалось в апеляційному порядку за апеляційною скаргою позивача та за наслідками такого перегляду вказане судове рішення скасоване судом апеляційної інстанції з ухваленням нового судового рішення.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

За змістом частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Враховуючи те, що касаційна скарга на постанову апеляційного суду підлягає залишенню без задоволення, відповідно до положень частини третьої статті 436 ЦПК України Верховний Суд поновлює виконання постанови Харківського апеляційного суду від 10 листопада 2022 року в частині вирішення позовних вимог про стягнення грошової компенсації в порядку поділу майна подружжя, судових витрат та витрат на правничу допомогу, а в іншій частині поновлює її дію.

Керуючись статтями 396 400 401 416 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Нестерова Маргарита Борисівна, на постанову Харківського апеляційного суду від 10 листопада 2022 року залишити без задоволення.

Постанову Харківського апеляційного суду від 10 листопада 2022 року залишити без змін.

Поновити виконання постанови Харківського апеляційного суду від 10 листопада 2022 року в частині вирішення позовних вимог про стягнення грошової компенсації в порядку поділу майна подружжя, судових витрат та витрат на правничу допомогу, а в іншій частині поновити дію постанови Харківського апеляційного суду від 10 листопада 2022 року.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: І. М. Фаловська

В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко