Постанова

Іменем України

30 липня 2020 року

м. Київ

справа № 619/782/18

провадження № 61-9481св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - ОСОБА_3 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Харківського апеляційного суду у складі колегії суддів: Тичкової О. Ю., Котелевець А. В., Піддубного Р. М., від 04 квітня 2019 року,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у здійсненні права власності та вселення, зобов`язання вчинити певні дії.

В обґрунтування позову вказав, що вони з відповідачем є співвласниками житлового будинку АДРЕСА_1 . Кожному належить по 1/2 частині спірного будинку, при цьому зареєстрований у будинку лише він. ОСОБА_2 є його колишньою дружиною, у цьому будинку не зареєстрована. Не зважаючи на це, відповідач з дочкою ОСОБА_3 займають увесь будинок, порушуючи його права позивача як власника на проживання у ньому та створюючи перешкоди у користуванні належною йому частиною будинку.

За таких обставин позивач просив суд усунути йому перешкоди у здійсненні права власності на Ѕ частину житлового буд. АДРЕСА_1 , вселити його у належну на праві власності Ѕ частину житлового будинку, зобов`язати відповідача та членів її сім`ї не чинити перешкоди у здійсненні позивачем права власності на частину житлового будинку.

Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень

Рішенням Дегачівського районного суду Харківської області у складі судді Нечипоренко І. М. від 28 серпня 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Усунуто ОСОБА_1 перешкоди у здійсненні права власності та вселено його у житловий буд. АДРЕСА_1 . В іншій частині позову відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що між співвласниками вказаного житлового будинку виник спір з приводу користування ним. Про наявність перешкод з боку відповідача свідчить звернення позивача до суду з позовом про визначення порядку користування спірним житловим будинком. Позовні вимоги в частині зобов`язання відповідача та членів її сім`ї не чинити перешкод у здійсненні позивачем права власності задоволенню не підлягають, оскільки вони направлені на вчинення дій відповідачами дій у майбутньому. А чинне законодавство не передбачає можливості для особи захищати свої права на майбутнє.

Постановою Харківського апеляційного суду від 04 квітня 2019 року задоволено апеляційну скаргу ОСОБА_2 .

Скасовано рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 28 серпня 2018 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні та вселенні в будинок АДРЕСА_1 .

Ухвалено в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову.

В іншій частині рішення суду не переглядалось.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що позивач не надав належні та допустимі докази наявності перешкод у користуванні спірним будинком, а тому відсутні підстави для їх усунення та вселення його у цей будинок. Суд першої інстанції підставно не узяв до уваги як доказ наявності перешкод позивачу у користуванні спірним будинком акт депутата ОСОБА_4 .

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У касаційній скарзі, поданій у травні 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що постановою Апеляційного суду Харківської області від 01 лютого 2018 року, прийнятою за наслідком розгляду позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про вселення, встановлені преюдиційні обставини наявності між сторонами цієї справи спору з приводу користування спільною власністю - будинком по АДРЕСА_2 , куди вселено ОСОБА_2 . Наявність житлових спорів між сторонами не врахував суд апеляційної інстанції під час встановлення обставин у цій справі.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справи між суддями від 15 травня 2019 року справу призначено судді-доповідачеві.

Ухвалою Верховного Суду від 27 травня 2019 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_2 є колишньою дружиною ОСОБА_1 , шлюб між ними розірвано рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 06 листопада 2015 року.

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є співвласниками (по Ѕ частини за кожним) житлового будинку АДРЕСА_1 .

У спірному будинку зареєстровано місце проживання ОСОБА_1 і дочки сторін у справі - третьої особи ОСОБА_3 ОСОБА_2 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 . Сторони по справі мають ключі від будинку.

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини другої розділу ІІ «;Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Статтею 41 Конституції України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася в 1997 році відповідно до Закону України від 17 липня 1997 року № 475-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 Конвенції» закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд вчиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно зі статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом.

Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Частиною третьою статті 12 та частиною першою статті 81 ЦПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції, установивши, що житловий будинок АДРЕСА_1 перебуває у спільній власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , за відсутності належних та допустимих доказів наявності перешкод останньому у користуванні цим будинком, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав, передбачених статтями 369 та 391 ЦК України, для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про усунення перешкод у здійсненні ним права власності та вселення його у вказаний житловий будинок, правильно застосувавши до спірних правовідносин зазначені норми матеріального права.

Таким чином доводи касаційної скарги про порушення судом норм матеріального та процесуального права є необґрунтованими.

Разом із тим, колегія суддів враховує обставини, встановлені судом під час розгляду справи про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за частиною першою статті 173-2 КУпАП, які він частково визнав, а саме заміну ним у спірному будинку замків з метою обмеження доступу ОСОБА_2 до вказаного житла та позбавлення внаслідок цього можливості вільно користуватися своїм майном (а.с. 75).

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Частино першою статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року у справі № 1-10/2004 поняття «порушене право», за захистом якого особа може звернутися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в цьому рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, що порушення, про що стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Суд касаційної інстанції враховує, що позивач не вказував яким саме чином порушуються його права на користування належним йому майном. При цьому матеріали справи не містять відомостей щодо зміни відповідачем замків у спірному житлі, відсутності у позивача ключів від спірного будинку та наявності будь-яких інших перешкод у доступі ОСОБА_1 до належного йому майна.

Отже, за відсутності у матеріалах справи доказів про порушення прав позивача щодо користування належним йому майном, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову.

При цьому колегія суддів вважає, що наявність конфліктної ситуації з приводу користування спірним будинком, а також іншою нерухомістю, яка перебуває у спільній власності сторін, не свідчить про наявність перешкод для позивача у користуванні своєю власністю, а тому відповідні доводи касаційної скарги є безпідставними.

Інші доводи касаційної скарги були предметом розгляду суду та додаткового правового аналізу не потребують, на законність оскаржуваного судового рішення не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками суду, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи.

Доводи, наведені в касаційній скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками суду з їх оцінкою.

Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням судом обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків суду обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а постанову Харківського апеляційного суду від 04 квітня 2019 року - без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара