Постанова

Іменем України

30 червня 2020 року

м. Київ

справа № 235/2537/17

провадження № 61-18328св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Яремка В. В. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Погрібного С. О.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Донліт»,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Красноармійська районна державна адміністрація, Міськрайонне управління у Покровському районі та у м. Мирнограді Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 05 грудня 2017 року у складі судді Величко О. В. та постанову Апеляційного суду Донецької області від 07 лютого 2018 року у складі колегії суддів: Гапонова А. В., Соломахи Л. І., Новікової Г. В.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог та рішень судів

У травні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Донліт» (далі - ТОВ «Донліт»), треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Красноармійська районна державна адміністрація, Міськрайонне управління у Покровському районі та у м. Мирнограді Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області, про визнання недійсним договору оренди землі.

На обґрунтовування позовних вимог посилалась на те, що відповідно до розпорядження Красноармійської районної державної адміністрації від 09 листопада 2009 року в процесі розпаювання земельних часток (паїв) КСП «Перемога» на території Сергіївської сільської ради Покровського району їй передано у власність земельну ділянку площею 6,4454 га, кадастровий номер 1422786000:03:000:1731, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. 23 листопада 2009 року сформовано вказану земельну ділянку та проведено її державну реєстрацію в Державному земельному кадастрі. 17 лютого 2017 року проведено державну реєстрацію права власності на вказану земельну ділянку. При отриманні витягу з Державного земельного кадастру в лютому 2017 році з`ясувалось, що в Державному земельному кадастрі зареєстровані відомості про договір оренди зазначеної земельної ділянки, укладений 09 вересня 2014 року між позивачем та відповідачем строком на 10 років, до 09 вересня 2024 року. Право оренди зареєстровано реєстраційною службою Красноармійського міськрайонного управління юстиції 09 вересня 2014 року. Відповідач неодноразово зверталась до відповідача із заявою про повернення їй земельної ділянки, проте ці звернення залишились без задоволення, у зв`язку з чим просила визнати недійсним вищезазначений договір оренди земельної ділянки, витребувати від ТОВ «Донліт» вказану земельну ділянку.

Рішенням Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 05 грудня 2017 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Донецької області від 07 лютого 2018 року, у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, мотивоване тим, що оспорюваний договір оренди укладений у письмовій формі, позивач мала необхідний обсяг цивільної дієздатності, її волевиявлення було вільним та спрямованим на укладення договору оренди; земельна ділянка вважається зареєстрованою після відкриття Поземельної книги та видачі про це витягу з Державного земельного кадастру; позивач набула у власність земельну ділянку відповідно до норм Закону України від 05 червня 2003 року № 899-IV «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» (далі - Закон № 899-IV); державна реєстрація позивачем права власності за новими правилами не породжує права, а засвідчує визнання і підтвердження державою факту наявності в особи такого права.

Суд також зазначив, що позивач не довела порушення її законних інтересів як орендодавця у зв`язку з відсутністю на момент укладання правочину зареєстрованого права власності на земельну ділянку.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У квітні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди дійшли помилкового висновку стосовно відсутності підстав для задоволення позовних вимог, не пов`язали момент виникнення права власності на земельну ділянку (який заявник визначив датою проведення державної реєстрації права власності - 17 лютого 2017 року) з моментом можливості розпоряджатися нею шляхом передання в оренду. Заявник вважає, що суди неправильно застосували норми матеріального права, зокрема, положення статті 3 Закону України «Про оренду землі» від 06 жовтня 1998 року № 161-XIV (далі - Закон № 161-XIV, статей 182, 203, 215, 331 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), норм Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та нормЗемельного Кодексу України (далі - ЗК України).

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 20 квітня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту 2 розділу ІІ «;Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-ІХ) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року).

Касаційна скарга у цій справі подана у квітні 2018 року, а тому вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-ІХ.

Відповідно до частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою та підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Суди встановили, що розпорядженням Красноармійської районної державної адміністрації від 09 листопада 2009 року № 452 передано у приватну власність ОСОБА_1 земельну ділянку, площею 6,4454 га, кадастровий номер 1422786000:03:000:1731 (а. с. 8-9).

09 вересня 2014 року між ОСОБА_1 , яка діє на підставі державного акта серії ЯД № 125728 від 13 лютого 2007 року, і ТОВ «Донліт» укладено договір оренди земельної ділянки, відповідно до якого ОСОБА_1 як орендодавець передала, а ТОВ «Донліт» як орендар прийняло земельну ділянку загальною площею 6,4454 га, розташовану на території Сергіївської сільської ради, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, строком на 10 років (а. с. 32- 33).

Згідно з пунктом 43 договору він набирає чинності після його підписання сторонами та державної реєстрації. Договір оренди земельної ділянки підписаний сторонами, 09 вересня 2014 року відбулася його державна реєстрація (а. с. 33, 35).

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено.

Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

За змістом частини другої статті 792 ЦК України майнові відносини, що виникають з договору найму (оренди) земельної ділянки, є цивільно-правовими, ґрунтуються на засадах рівності, вільного волевиявлення та майнової самостійності сторін договору та, крім загальних норм цивільного законодавства, також регулюються актами земельного законодавства, Законом № 161-XIV.

Відповідно до статті 1 Закону № 161-XIV оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Згідно з частиною першою статті 6 Закону № 161-XIV орендарі набувають права оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених ЗК України, ЦК України, цим та іншими законами України і договором оренди землі.

Відповідно до статті 13 Закону № 161-XIV договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Згідно з частиною першою статті 93 ЗК України право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Право оренди земельної ділянки посвідчується договором оренди землі, зареєстрованим відповідно до закону.

Відповідно до статей 18, 20 Закону № 161-XIV договір оренди землі підлягає державній реєстрації, якщо такий договір укладений. Після державної реєстрації укладеного договору оренди землі він набирає чинності.

Згідно з частиною першою статті 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до частини першої статті 15 Закону № 161-XIV істотними умовами договору оренди землі є об`єкт оренди, строк дії договору, орендна плата, умови використання та цільове призначення земельної ділянки, умови збереження стану об`єкта оренди, умови та строки передачі землі, умови повернення, існуючі обмеження щодо використання ділянки, визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об`єкта оренди чи його частини та відповідальність сторін.

За змістом частини другої статті 15 Закону № 161-XIV, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, підставою для визнання договору недійсним є відсутність у договорі оренди однієї з істотних умов.

Відповідно до частини четвертої статті 15 Закону № 161-XIV у редакції, чинній на момент укладання оскаржуваного договору, невід`ємною частиною договору оренди землі є: план або схема земельної ділянки, яка передається в оренду; кадастровий план земельної ділянки з відображенням обмежень (обтяжень) у її використанні та встановлених земельних сервітутів; акт визначення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості); акт приймання-передачі об`єкта оренди.

Відповідно до пункту 2 Порядку державної реєстрації договорів оренди землі, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 1998 року № 2073, державна реєстрація договорів оренди є офіційним визнанням і підтвердженням державою факту виникнення або припинення права оренди земельних ділянок.

Згідно з частиною третьою статті 640 ЦК України договір, який підлягає державній реєстрації, є укладеним з моменту державної реєстрації.

Відповідно до статей 125, 126 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Орган державної реєстрації при проведенні державної реєстрації зобов`язаний перевіряти відповідність змісту договору вимогам чинного законодавства.

Реєстрація зазначеного договору свідчить про те, що договір містить усі необхідні істотні умови та відповідає вимогам діючого законодавства.

Згідно з актом приймання-передачі від 09 вересня 2014 року ОСОБА_1 передала, а ТОВ «Донліт» прийняло земельну ділянку загальною площею 6,4454 га (а. с. 34).

Отже, суд першої інстанції встановив, що оспорюваний договір оренди земельної ділянки укладений у письмовій формі, пройшов процедуру державної реєстрації, позивач на час його укладення мала необхідний обсяг цивільної дієздатності, її волевиявлення було спрямоване на укладення договору оренди, в договорі зазначено місцезнаходження земельної ділянки, станом на 23 листопада 2009 року земельна ділянка була сформована ї їй присвоєно кадастровий номер.

Встановивши указані обставини, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, обґрунтовано відмовив у позові.

З таким висновком погоджується і Верховний Суд, у зв`язку з чим відхиляє доводи касаційної скарги про неправильне застосування до спірних правовідносин норм матеріального права.

Частиною другою статті 152 ЗК України визначено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Заявник посилається на те, що договір оренди земельної ділянки від 09 вересня 2014 року було укладено ще до виникнення у неї права власності на земельну ділянку, а підставою недійсності договору оренди земельної ділянки є непроведення державної реєстрації права власності на земельну ділянку.

Такі доводи підлягають відхиленню з таких підстав.

Згідно з частинами другою та третьою статті 78 ЗК України право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності. Згідно з частиною першою статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Порядок набуття права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності громадянами та юридичними особами передбачено вказаною статтею та статтями 118, 122 ЗК України. При цьому порядок паювання земель та виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв) установлено Указом Президента України від 08 серпня 1995 року № 720/95 «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» і Законом № 899-IV.

За обставинами справи встановлено, що позивач набула право власності відповідно до Закону№ 899-IV. Подальша державна реєстрація позивачем земельної ділянки за новими правилами, які набули чинності з 01 січня 2013 року, не свідчить, що на час укладення оспорюваного договору оренди землі вона не мала правомочності щодо вчинення цього правочину.

Таким діям позивача суди дали відповідну оцінку, проаналізувавши чинність нормативних актів щодо набуття права власності на земельну ділянку та державної реєстрації речових прав на нерухоме майно у часі.

Касаційна скарга хоча і містить посилання на окремі норми матеріального права, проте в цілому зводиться до загального непогодження з висновками судів попередніх інстанцій, та власного тлумачення норм матеріального права.

Оцінюючи доводи касаційної скарги, Верховний Суд враховує, що позивач не заперечувала того, що оспорюваний договір укладала, діючи свідомо, розуміючи, до яких наслідків приведе його укладення. Оспорюваний договір укладено у 2014 році, проте із цим позовом позивач звернулася (хоча й у межах позовної давності) майже через три роки після його укладення, у 2017 році.

Сторона оспорюваного правочину, дії якої засвідчують спрямування її волі, яка мала на меті збереження дійсності правочину, не може надалі оспорювати правочин з підстав, про які вона знала або повинна була знати під час виявлення цієї волі (естоппель), що випливає із засад добросовісності, на яких ґрунтується зобов`язання (частина третя статті 509 ЦК України).

Посилання позивача як боржника у договірному зобов`язанні (за договором оренди землі, що полягає у обов`язку передати власну ділянку у користування відповідача) на недійсність такого договору з метою звільнитися від такого зобов`язання Верховний Суд оцінює як недобросовісну поведінку, яка позбавляє позивача права на заперечення чинності та дійсності укладеного нею договору.

Верховний Суд зауважує, що однією із загальних засад цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України).

Отже, дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою до інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Враховуючи наведене, суди першої та апеляційної інстанцій зробили обґрунтований висновок про відсутність підстав для задоволення позову. Встановивши фактичні обставини справи на підставі доказів, яким надано належну оцінку, врахувавши те, що позивач не спростувала презумпції правомірності оспорюваного договору, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог (відповідний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 484/2818/17 (провадження № 61-38873св18)).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на те, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень - без змін.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 05 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду Донецької області від 07 лютого 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. В. Яремко

А. С. Олійник

С. О. Погрібний