Історія справи

Постанова

Іменем України

29 вересня 2022 року

місто Київ

справа № 359/924/20

провадження № 61-20230св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - приватний нотаріус Бориспільського районного нотаріального округу Куницький Віталій Васильович,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 19 травня 2021 року, постановлене суддею Борцем Є. О., та постанову Київського апеляційного суду від 21 вересня 2021 року, ухвалену колегією суддів у складі Писаної Т. О., Приходька К. П., Журби С. О.,

ВСТАНОВИВ:

І. ФАБУЛА СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 у січні 2020 року звернулася до суду з позовом, у якому просила визнати недійсними свідоцтва про право на спадщину за заповітом, видані на ім`я ОСОБА_1 ; визнати недійсними свідоцтва про право власності, видані на ім`я ОСОБА_2 ; скасувати державну реєстрацію за ОСОБА_2 права власності на 1/2 частку в спадковому будинковолодінні та 1/2 частку в земельній ділянці; визнати за нею право власності на будинковолодіння, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та земельну ділянку, площею 0, 162 га, кадастровий номер 3220888000:03:006:0101, цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибну ділянку), розташовану на АДРЕСА_1 .

Свої вимоги позивач обґрунтовувала тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла її матір ОСОБА_3 , якій на праві приватної власності належало будинковолодіння та земельна ділянка, площею 0, 162 га, кадастровий номер 3220888000:03:006:0101, з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), розташовані на АДРЕСА_1 . За життя ОСОБА_3 склала заповіт, яким все своє майно вона заповіла їй.

ОСОБА_1 зазначала, що у встановленому порядку прийняла спадщину, що відкрилася після смерті її матері ОСОБА_3 , та набула право власності на спадкове будинковолодіння та земельну ділянку. Проте, приватний нотаріус Бориспільського районного нотаріального округу Куницький В. В.

(далі - приватний нотаріус) видав їй свідоцтва про право на спадщину за законом лише на 1/2 частку будинковолодіння та на 1/2 частку земельної ділянки. Водночас ОСОБА_2 приватний нотаріус видав свідоцтва про право власності на іншу 1/2 частку зазначених об`єктів нерухомого майна, втім спірні будинковолодіння та земельна ділянка належали ОСОБА_3 на праві особистої приватної власності та не є спільною сумісною власністю подружжя.

Стислий виклад заперечень інших учасників справи

ОСОБА_2 заперечував проти задоволення позову, вважаючи його безпідставним, необґрунтованим та не доведеним належними та допустимими доказами.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням від 19 травня 2021 року Бориспільський міськрайонний суд Київської області відмовив у задоволенні позову.

Додатковим рішенням від 29 червня 2021 року Бориспільський міськрайонний суд Київської області стягнув з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 4 823, 75 грн.

Постановою від 21 вересня 2021 року Київський апеляційний суд залишив без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_1 , рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 19 травня 2021 року - без змін.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що спірне будинковолодіння було об`єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_3 та ОСОБА_2 . У зв`язку зі смертю ОСОБА_3 право спільної сумісної власності припинилося, відповідач набув право власності на 1/2 частку будинковолодіння, тоді як право власності на іншу 1/2 частку ввійшло до складу спадщини. Будинковолодіння розташоване на спірній земельній ділянці, цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибній ділянці), тому до ОСОБА_2 перейшло також право власності на 1/2 частку спірної земельної ділянки, тоді як право власності на іншу 1/2 частку ввійшло до складу спадщини.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_1 09 грудня 2021 року із застосуванням поштового зв`язку звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 19 травня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 21 вересня 2021 року, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

ОСОБА_1 , наполягаючи на тому, що оскаржувані судові рішення ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, як підстави касаційного оскарження наведених судових рішень визначила, що:

- суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили оскаржувані рішення без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених, зокрема у постанові Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2710цс15, у постановах Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 1311/832/12 (провадження № 61-6409св18), від 12 листопада 2018 року у справі № 753/6139/14-ц (провадження

№ 61-27342св18), від 12 червня 2019 року у справі № 409/1959/15-ц (провадження № 61-14257св18), від 24 квітня 2020 року

у справі № 622/999/16-ц (провадження № 61-1260св19), від 12 серпня 2020 року у справі № 626/4/17 (провадження № 61-29004св18);

- суди першої та апеляційної інстанцій не повністю дослідили обставини, які мають значення для вирішення справи.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

ОСОБА_2 у квітні 2022 року із застосуванням поштового зв`язку надіслав до Верховного Суду відзив, у якому просив касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою від 31 березня 2022 року Верховний Суд поновив ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 19 травня 2021 року та постанови Київського апеляційного суду від 21 вересня 2021 року; відкрив касаційне провадження у справі; відмовив у задоволенні клопотання про зупинення виконання постанови суду апеляційної інстанції; задовольнив заяву ОСОБА_1 про відстрочення сплати судового збору та відстрочив сплату судового збору за поданою касаційною скаргою до закінчення касаційного розгляду.

За змістом правила частини першої статті 401 Цивільного процесуального кодексу України (далі -ЦПК України) попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив у межах доводів касаційної скарги правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 04 грудня 1998 року ОСОБА_2 уклав шлюб з ОСОБА_3

03 грудня 1999 року ОСОБА_3 видано державний акт на право приватної власності на землю, серії IV-КВ № 060214, щодо земельної ділянки, площею 0, 162 га, з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибну ділянку), розташованої на АДРЕСА_1 . 14 грудня 2010 року цій земельній ділянці присвоєно кадастровий номер 3220888000:03:006:0101.

23 грудня 1999 року ОСОБА_3 видано свідоцтво про право особистої власності на жилий будинок АДРЕСА_2 щодо будинковолодіння на АДРЕСА_1 .

ІНФОРМАЦІЯ_2 у ОСОБА_2 та ОСОБА_3 народилася дочка ОСОБА_1 .

21 лютого 2009 року ОСОБА_3 склала заповіт, за яким все своє майно заповіла ОСОБА_1 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла. Після її смерті відкрилася спадщина, до складу якої ввійшло будинковолодіння та земельна ділянка, площею 0, 162 га, кадастровий номер 3220888000:03:006:0101, з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, розташовані на АДРЕСА_1 .

19 січня 2019 року приватний нотаріус видав ОСОБА_2 свідоцтва про право власності на 1/2 частку спірного будинковолодіння та на 1/2 частку спірної земельної ділянки, а ОСОБА_3 видав свідоцтва про право на спадщину за заповітом на іншу 1/2 частку зазначеного нерухомого майна.

Право, застосоване судом

Відповідно до пункту 1 розділу VII «Прикінцевих положень» Сімейного кодексу України (далі - СК України) зазначений Кодекс набирає чинності одночасно з набранням чинності Цивільним кодексом України (далі - ЦК України), тобто з 01 січня 2004 року. За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України), норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набрання ним чинності.

Отже, спірні правовідносини щодо правового статусу будинковолодіння та земельної ділянки регулюються, у тому числі, правилами Кодексу про шлюб та сім`ю України (далі - КпШС України), оскільки такі відносини виникли до 01 січня 2004 року.

Згідно зі статтею 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Відповідно до статті 24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном.

Тож статус об`єкта права спільної сумісної власності визначається такими чинниками: час набуття майна; кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття). Самий лише факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для надання такому майну статусу спільної сумісної власності подружжя.

У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України).

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Позивач обґрунтовувала позов тим, що спірні будинковолодіння та земельна ділянка належали її матері ОСОБА_3 на праві особистої приватної власності, тому приватний нотаріус безпідставно визнав за її батьком ОСОБА_2 право власності на частину майна, набутого за час шлюбу, як об`єкта права спільної сумісної власності, а її визнав спадкоємцем лише 1/2 частки спірного майна.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц (провадження № 14-325цс18) зроблено висновок про те, що існує презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Водночас законодавство передбачає можливість спростування поширення правового режиму спільного сумісного майна, що є процесуальним обов`язком особи, яка з ним не погоджується. Тягар доказування обставин для спростування презумпції покладається на ту особу, яка її спростовує.

Відповідно до статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

Суди встановили, що спірне будинковолодіння було зареєстроване на праві власності за ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право особистої власності на жилий будинок від 23 грудня 1999 року № 51.

Будинок побудовано в 1999 році, що не заперечується учасниками справи та підтверджується поданими ними доказами, тобто під час шлюбу між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Позивач не зазначала, що право власності на будинок ОСОБА_3 набула в порядку приватизації, в дар або в порядку спадкування. Доказів на підтвердження того, що будинок був побудований за особисті кошти ОСОБА_3 позивач ОСОБА_1 суду не надала, такі обставини судами не встановлювалися.

Враховуючи викладене, суди першої та апеляційної інстанцій зробили обґрунтований висновок про те, що спірний житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами набутий сторонами під час шлюбу, презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, позивачем не спростована, тому спірне нерухоме майно вважається об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. У зв`язку з викладеним приватний нотаріус правомірно встановив, що до складу спадщини за заповітом після смерті матері позивача входить виключно частка в розмірі однієї другої частини прав на спірне будинковолодіння, оскільки інша частина належить на праві власності відповідачу як частка, визначена у зв`язку зі смертю іншого співвласника.

У касаційній скарзі заявник не навела переконливих доводів на обґрунтування вимог касаційної скарги в частині визначення судами першої та апеляційної інстанцій правового статусу будинковолодіння як майна, належного до спільної сумісної власності подружжя. Доводи касаційної скарги в цій частині зводяться до власного викладу обставин справи, непогодження із встановленими фактичними обставинами справи судами першої та апеляційної інстанцій, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Також суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що в період шлюбу, 03 грудня 1999 року ОСОБА_3 видано державний акт на право приватної власності на спірну земельну ділянку, цільове призначення якої визначено для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибну ділянку).

Згідно з частиною першою статті 30 Земельного кодексу України 1992 року (далі - ЗК України 1992 року) при переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об`єктами переходить у розмірах, передбачених статтею 67 цього Кодексу, і право власності або право користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення і, якщо інше не передбачено у договорі відчуження - будівлі та споруди. У разі зміни цільового призначення надання земельної ділянки у власність або користування здійснюється в порядку відведення.

Аналогічно врегульоване питання переходу права власності на земельну ділянку у разі набуття права власності на житловий будинок у статті 120 Земельного кодексу України (далі - ЗК України 2001 року) та статті 377 ЦК України.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 2-3392/11 (провадження № 14-105цс19) сформульований висновок про те, що у разі, якщо одним із подружжя під час шлюбу, дійсного на момент виникнення спірних правовідносин, придбано будинок, то в подружжя виникла спільна сумісна власність, тобто право другого з подружжя на частину будинку. У зв`язку з тим, що земельну ділянку виділено у власність для обслуговування цього будинку, то в чоловіка, за яким визнається право власності на 1/2 частку будинку, в такій же частці виникає і право власності на земельну ділянку, необхідну для обслуговування будинку.

У постанові Верховного Суду від 25 лютого 2019 року у справі № 199/2099/17 (провадження № 61-35533св18) зазначено, що земельна ділянка, одержана особою в період шлюбу в приватну власність шляхом приватизації, є його особистою приватною власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку із земельного фонду. Втім, якщо на такій земельній ділянці знаходиться будинок, будівля, споруда, що є спільною сумісною власністю подружжя, тоді у разі поділу будинку, будівлі, споруди між подружжям та виділу конкретної частини будинку, будівлі, споруди до особи, яка не мала права власності чи користування земельною ділянкою, переходить це право у розмірі частки права власності у спільному майні будинку, будівлі, споруди відповідно до статті 120 ЗК України 2001 року, статті 377 ЦК України.

Подібні висновки викладені в постанові Верховного Суду України від 09 грудня 2015 року у справі № 6-814цс15.

У справі, що переглядається, спірна земельна ділянка виділена у власність ОСОБА_3 для обслуговування будинку, побудованого в період шлюбу, тому, з урахуванням наведених висновків Верховного Суду, в подружжя, за яким визнається право власності на частину будинку, у такій самій частці виникає й право спільної власності на земельну ділянку, необхідну для обслуговування будинку.

З врахуванням зазначеного, суди першої та апеляційної інстанцій зробили обґрунтований висновок про те, що оскільки споруджений на земельній ділянці житловий будинокє спільним майном подружжя, тому з моменту набуття права власності на житловий будинок до відповідача перейшло право власності і на земельну ділянку під ним в частці, розмір якої відповідає частці у праві на будинок. Отже до складу спадщини після смерті ОСОБА_3 ввійшла лише половина у праві на спірну земельну ділянку.Такі висновки відповідають правовому висновку, викладеному у постанові Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 2-3392/11 (провадження № 14-105цс19).

Доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій неповністю дослідили обставини, які мають значення для вирішення справи, не підтвердилися.

За таких обставин Верховний Суд погоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанцій про законність видачі ОСОБА_2 свідоцтва про право власності на 1/2 частку у праві на спірну земельну ділянку, а ОСОБА_1 - як особі, на користь якої ОСОБА_3 склала заповіт, - свідоцтва про право на спадщину за заповітом на іншу 1/2 частку цієї земельної ділянки.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про помилкове незастосування судами першої та апеляційної інстанцій правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2710цс15 та в постановах Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 1311/832/12 (провадження № 61-6409св18), від 12 листопада 2018 року у справі № 753/6139/14-ц (провадження № 61-27342св18), від 12 червня 2019 року у справі № 409/1959/15-ц (провадження № 61-14257св18), від 24 квітня 2020 року у справі № 622/999/16-ц (провадження № 61-1260св19), від 12 серпня 2020 року у справі № 626/4/17 (провадження № 61-29004св18), з таких підстав.

У постанові від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2710цс15 Верховний Суд України зробив такі висновки: «Відповідно до положень статей 6 17 ЗК України 1992 року, Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року № 15 «Про приватизацію земельних ділянок», Порядку передачі земельних ділянок у приватну власність громадян, затвердженого наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 15 лютого 1993 року № 10, і статті 22 КпШС України, які були чинними на час приватизації спірної земельної ділянки, земельна ділянка, одержана громадянином у період шлюбу в приватну власність для будівництва та обслуговування жилого будинку й господарських будівель, ведення особистого підсобного господарства, садівництва, дачного і гаражного будівництва, є його власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку у земельному фонді. Водночас, згідно зі статтею 30 ЗК України 1992 року при переході права власності на будівлю і споруди разом з цими об`єктами переходить і право власності на земельну ділянку без зміни її цільового призначення, у разі будівництва подружжям на земельній ділянці будівель і споруд право власності на земельну ділянку відповідно виникає й в учасників спільної власності на ці будівлі та споруди. Аналогічне право в учасників спільної власності на будівлі і споруди виникає при приватизації земельних ділянок, на яких останні знаходяться. Такі самі правові норми містяться в нині чинних статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України».

У справі № 6-2710цс15 Верховний Суд України скасував оскаржувані судові рішення в частині відмови в задоволенні позовних вимог про поділ будинку та встановлення порядку користування земельною ділянкою, а справу в цій частині направив на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки суди не звернули уваги на зазначені у цій постанові положення закону, не взяли до уваги, що земельна ділянка передана у власність саме для будівництва спірного житлового будинку, спорудженого в період шлюбу.

У постановах Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 1311/832/12 (провадження № 61-6409св18), від 12 листопада 2018 року у справі № 753/6139/14-ц (провадження № 61-27342св18), від 12 червня 2019 року у справі № 409/1959/15-ц (провадження № 61-14257св18), від 24 квітня 2020 року у справі № 622/999/16-ц (провадження № 61-1260св19), від 12 серпня 2020 року у справі № 626/4/17 (провадження № 61-29004св18) зроблено висновки про те, що з урахуванням змін до СК України правовий режим приватизованого житла та приватизованої земельної ділянки змінювався. Водночас лише в період часу з 08 лютого 2011 року до 12 червня 2012 року включно житло чи земельна ділянка, набуті одним із подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового фонду чи безоплатної передачі земельної ділянки одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, визнавалося спільною сумісною власністю подружжя. До 08 лютого 2011 року та після 12 червня 2012 року включно житло чи земельна ділянка належали до особистої приватної власності лише того з подружжя, який брав участь у приватизації житла чи використав своє право на безоплатне отримання частини земельного фонду.

У справі, що переглядається, висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що з моменту набуття права власності на житловий будинок до відповідача перейшло право власності і на земельну ділянку під ним в частці, розмір якої відповідає частці у будинкуне суперечать наведеним у касаційній скарзі правовим висновкам Верховного Суду України та Верховного Суду.

Крім того, правові висновки Верховного Суду України, викладені у постанові від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2710цс15, є аналогічними висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду України від 09 грудня 2015 року у справі № 6-814цс15, які були правильно враховані судом апеляційної інстанції при перегляді рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку.

Також у наведених справах, що переглядалися Верховним Судом, були відмінними фактичні обставини, оскільки не вирішувалося питання щодо статусу земельної ділянки, отриманої в порядку безоплатної передачі земельної ділянки одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, на якій в період шлюбу було побудовано будинковолодіння, що є спільним сумісним майном та підлягає поділу.

Доводи касаційної скарги в частині визначення судами першої та апеляційної інстанцій правового статусу земельної ділянкизводяться до незгоди з ухваленими судовими рішеннями, а також до необхідності здійснення переоцінки досліджених судами першої та апеляційної інстанцій доказів, що не належить до повноважень суду касаційної інстанції, визначених у статті 400 ЦПК України.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) сформульовано правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Отже, Верховний Суд є судом права, а не факту. Встановлення фактичних обставин справи та надання оцінки доказам належить до повноважень судів першої та апеляційної інстанцій як судів факту, в той час, як до повноважень суду касаційної інстанції належить перевірка правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Верховний Суд встановив, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність судових рішень не впливають. Інші доводи заявника спрямовані на зміну оцінки доказів, здійсненої судами, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції та не може бути здійснене цим судом під час перегляду оскаржуваних судових рішень. Повноваження суду касаційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України», заява № 3236/03).

Переглянувши у касаційному порядку судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, з урахуванням відсутності повноважень у суду касаційної інстанції встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд дійшов висновку, що оскаржувані судові рішення не суперечать наведеним у касаційній скарзі правовим висновкам Верховного Суду України та Верховного Суду.

Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу потрібно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції без змін.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Також Верховний Суд врахував, що ухвалою від 31 березня 2022 року відстрочив ОСОБА_1 сплату судового збору за поданою касаційною скаргою до закінчення касаційного розгляду.

За подання позову щодо вимог немайнового позивач сплатила судовий збір у розмірі 2 522, 40 грн (840, 80 х 3), а за майнову вимогу - 10 510, 00 грн, тож разом сплатила 13 032, 40 грн судового збору.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то з ОСОБА_1 в дохід держави потрібно стягнути судовий збір у розмірі 26 064, 80 грн.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 19 травня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 21 вересня 2021 року залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_1 в дохід держави судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 26 064, 80 грн.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

І. Ю. Гулейков

О. В. Ступак