Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 01.03.2021 року у справі №2-1645/07

Постанова

Іменем України

09 червня 2021 року

м. Київ

справа № 2-1645/07

провадження № 61-2200св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1, правонаступником якої є ОСОБА_2,

відповідач - ОСОБА_3,

особа, яка подала апеляційну скаргу - ОСОБА_4,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5 на ухвалу Кропивницького апеляційного суду від 23 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Карпенка О. Л., Мурашка С. І., Чельник О. І.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2007 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_3 про визнання угоди купівлі-продажу будинку дійсною та визнання права власності.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 12 березня 2007 року між нею та ОСОБА_3 у простій письмовій формі укладено договір купівлі-продажу житлового будинку з надвірними будівлями по АДРЕСА_1. На час продажу власником будинку був відповідач.

Посвідчити договір нотаріально виявилося неможливим попри те, що спору між нею та відповідачем щодо переходу до неї права власності на будинок немає.

Рішенням Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 22 березня 2007 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано дійсним договір від 12 березня 2007 року, за умовами якого ОСОБА_1 придбала у ОСОБА_3 житловий будинок АДРЕСА_1, та визнано за ОСОБА_1 право власності на це майно.

Судове рішення мотивовано тим, що укладений між сторонами по справі у простій письмовій формі договір купівлі-продажу відповідає нормам 655,656 ЦК України, сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору, продавець передав товар покупцю, а той прийняв його і сплатив обумовлену суму грошових коштів. Однак сторони не дотрималися вимог статті 657 ЦК України щодо обов'язкового нотаріального посвідчення договору, так як відповідач ухиляється від цього. За таких обставин суд визнав договір купівлі-продажу житлового будинку дійсним та визнав за позивачкою, як покупцем, право власності на нього.

15 вересня 2020 року до апеляційного суду з апеляційною скаргою на вказане рішення суду першої інстанції звернулася ОСОБА_4, від імені якої діяв представник - ОСОБА_5, і просила поновити їй строк на апеляційне оскарження, рішення суду скасувати й ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову повністю.

Апеляційна скарга мотивована тим, що вона є дочкою ОСОБА_3, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1. На час укладення договору купівлі-продажу житлового будинку, який суд визнав дійсним, їй виповнилося 16 років і вона проживала разом з батьками у цьому будинку й була зареєстрована в ньому, але нічого не знала про те, що батько його продав. Батько не міг укласти такий договір в законний спосіб без згоди на це органу опіки та піклування, так як вона була неповнолітньою і мала право на проживання у його житловому будинку. Після смерті батька вона вважала, що житловий будинок увійшов до спадкової маси і успадкований нею. Лише через роки, коли вона вирішила оформити свої спадкові права, дізналася, що будинок за рішенням суду належить ОСОБА_1.

Вважала, що суд вирішив питання про її права як неповнолітньої особи, яка мала право на проживання у цьому будинку та продаж якого батьком за законом був обумовлений отриманням відповідної згоди органу опіки та піклування згідно зі статтею 17 Закону України "Про охорону дитинства". Отже, вона не брала участі у справі, але суд вирішив питання про її права. Суд неповно встановив обставини справи та неправильно застосував норми матеріального права, так як за законом договір є нікчемним. Крім того, вона має сумнів в тому, що письмовий договір купівлі-продажу був підписаний саме її батьком. Суд розглянув справу без наявності доказів про належне повідомлення про її розгляд учасників справ, прийняв сумнівні заяви сторін про її розгляд без їх присутності.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Ухвалою Кропивницького апеляційного суду від 23 грудня 2020 року апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_4, від імені якої діяв ОСОБА_5, на рішення Олександрійського районного суду Кіровоградської області від 22 березня 2007 року закрито.

Закриваючи апеляційне провадження, апеляційний суд виходив із того, що оскаржуваним рішенням місцевого суду не вирішувалось питання про права та інтереси ОСОБА_4.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

У лютому 2021 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5.

Ухвалою Верховного Суду від 25 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

Ухвалою колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 31 травня 2021 року справу призначено до розгляду в складі колегії з п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Аргументи учасників справи

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі представник ОСОБА_4 - ОСОБА_5, посилаючись на порушення норм процесуального права, просить скасувати судове рішення апеляційного суду та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на незастосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду України від 24 червня 2008 року у справі № 2/164-35/246, у постановах Верховного Суду від 17 травня 2018 року у справі № 904/5618/17, від 11 липня 2018 року у справі № 911/2635/17 (пункт 1 частини 2 статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_4 оскаржуваним до апеляційного суду рішенням місцевого суду була позбавлена права на житло й права успадкувати вказаний будинок у майбутньому, оскільки доглядала за батьком та мала на меті його успадкувати. Про рішення місцевого суду вона не знала, а тому раніше його не оскаржувала.

Заявник вказує, що апеляційний суд не врахував того, що батьки дітей не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти правочини щодо майна, які вплинуть на обсяг прав дітей.

Крім того, матеріали справи не містять доказів того, що її батько ухилявся від нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу, як і відсутні докази отримання ним 3 000 грн за продаж будинку. Також відсутні докази передачі спірного будинку ОСОБА_1, оскільки сім'я ОСОБА_3 так і продовжувала проживати у спірному будинку. ОСОБА_1 ніколи не проживала у вказаному будинку.

Таким чином, вважає, що суд першої інстанції фактично не з'ясував всіх обставин справи, не врахував порушення прав ОСОБА_4, яка на час укладення договору купівлі-продажу будинку була неповнолітньою й, відповідно, на вчинення такого правочину була потрібна згода органу опіки та піклування.

Також посилається на те, що суд апеляційної інстанції в порушення положень статті 55 ЦПК України не залучив до участі у справі ОСОБА_4, як правонаступника померлого ОСОБА_3.

Відзиву на касаційну скаргу позивачем не подано

Фактичні обставини справи, встановлені судами

У березні 2007 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_3 про визнання угоди купівлі-продажу будинку дійсною та визнання права власності.

Рішенням Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 22 березня 2007 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано дійсним договір від 12 березня 2007 року, за умовами якого ОСОБА_1 придбала у ОСОБА_3 житловий будинок АДРЕСА_1, та визнано за ОСОБА_1 право власності на це майно.

15 вересня 2020 року до апеляційного суду з апеляційною скаргою на вказане рішення суду першої інстанції звернулася ОСОБА_4, від імені якої діяв представник - ОСОБА_5, і просила поновити їй строк на апеляційне оскарження, рішення суду скасувати й ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позові повністю.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до абзацу 2 частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2,3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина 1 статті 263 ЦПК України).

Відповідно до частини 1 статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановленні в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.

Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини 2 статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Згідно з частиною 1 статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому частиною 1 статті 4 ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до статті 17 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

У статті 18 ЦПК України зазначено, що обов'язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.

Відповідно до частини 1 статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Згідно з частиною 3 статті 352 ЦПК України після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою особи, яка не брала участі у справі, але суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, така особа користується процесуальними правами і несе процесуальні обов'язки учасника справи.

Отже, вказана стаття визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їхніх прав, інтересів та (або) обов'язків. При цьому незалучена до участі у справі особа повинна довести наявність у неї правового зв'язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності таких критеріїв: вирішення судом питання про її право, інтерес, обов'язок, причому такий зв'язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним.

При цьому судове рішення, оскаржуване незалученою особою, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов'язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення судом першої інстанції є заявник, або в рішенні міститься судження про права та обов'язки цієї особи у відповідних правовідносинах.

У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) зроблено висновок, що "аналіз частини 1 статті 352 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що ця норма визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов'язків".

Пункт 3 частини 1 статті 362 ЦПК України передбачає, що суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося. Про закриття апеляційного провадження суд апеляційної інстанції постановляє ухвалу, яка може бути оскаржена в касаційному порядку (частина 2 статті 362 ЦПК України).

Звертаючись до суду із апеляційною скаргою на рішення місцевого суду, заявник вказувала, що оскаржуваним судовим рішенням вирішено питання про її права на нерухоме майно, оскільки на час укладення договору купівлі-продажу вона була неповнолітньою, а тому потрібно було отримати згоду органу опіки та піклування на продаж будинку.

Разом із тим, з матеріалів справи та Єдиного державного реєстру судових рішень вбачається, що ОСОБА_4 у березні 2017 року зверталася до суду з позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу житлового будинку від 12 березня 2007 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_1, та застосування наслідків недійсності правочину. Цей позов обґрунтовано тим, що під час укладення договору було не дотримано вимог закону про обов'язковість попередньої згоди органу опіки та піклування на продаж житлового будинку, право на проживання в якому мала неповнолітня дочка продавця, тобто вона.

Рішенням Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 10 червня 2020 року, залишеним без змін постановою Кропивницького апеляційного суду від 14 квітня 2021 року, у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено.

Колегія суддів погоджується із висновком апеляційного суду про те, що питання про права ОСОБА_4, якими обґрунтовано вимоги її апеляційної скарги, вирішується у іншій цивільній справі № 398/974/17 за її позовом про визнання договору недійсним та застосування наслідків його недійсності.

Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції в порушення положень статті 55 ЦПК України не залучив до участі у справі ОСОБА_4, як правонаступника померлого ОСОБА_3, не можуть бути прийняті судом, оскільки у матеріалах справи відсутня заява заявника про залучення її до участі у справі в якості правонаступника, а тому висновки апеляційного суду про те, що остання звернулася до апеляційного суду у зв'язку із тим, що місцевий суд вирішив питання про її права, але не залучив до участі у справі, є правомірними.

Крім того, з оскаржуваного рішення місцевого суду не вбачається, що таким було вирішено питання про права ОСОБА_4, яка не була залучена до участі у справі, оскільки ухвалення судом рішення не було наслідком її виселення зі спірного будинку й вона продовжувала у ньому проживати, про що вказувала у апеляційній скарзі.

З урахуванням викладеного, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що оскаржуваним рішенням місцевого суду питання про права та обов'язки ОСОБА_4 не вирішувалося, а тому обґрунтованого закрив апеляційне провадження відповідно пункту 3 частини 1 статті 362 ЦПК України.

Таким чином, колегія суддів вважає, що оскаржуване заявником судове рішення ухвалено з дотриманням норм процесуального права, а тому відсутні підстави для його скасування.

Вказані, а також інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального і процесуального права й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 10 лютого 2010 року у справі "Серявін та інші проти України" (Seryavin and others v. Ukraine, № 4909/04, § 58).

Відповідно до частини 1 статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують, на законність та обґрунтованість судового рішення не впливають.

Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5 залишити без задоволення.

Ухвалу Кропивницького апеляційного суду від 23 грудня 2020 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович