Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 30.07.2019 року у справі №761/40112/17

Постанова

Іменем України

29 квітня 2020 року

м. Київ

справа № 761/40112/17

провадження № 61-12354св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Сімоненко В. М.,

суддів: Калараша А. А., Мартєва С. Ю., Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Штелик С. П.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «Надра» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Стрюкової Ірини Олександрівни,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 10 грудня 2018 року у складі судді Макаренко І. О. та постанову Київського апеляційного суду від 05 червня 2019 року у складі колегії суддів: Яворського М. А., Кашперської Т. Ц., Фінагеєва В. О.,

ВСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ:

Короткий зміст позовних вимог:

У листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «Надра» (далі - ПАТ КБ «Надра») в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Стрюкової І. О. про визнання кредитного договору недійсним.

Позовна заява мотивована тим, що 11 липня 2008 року між позивачем та

ПАТ КБ «Надра» було укладено кредитний договір на споживчі потреби

№ 445/П/99/2008-980, відповідно до якого ОСОБА_1 було передано грошові кошти у розмірі 540 125,70 грн. Зазначений кредит ним було отримано для придбання цінних паперів - облігацій на платній основі, з відсотковою ставкою 18,29 %, а строк дії договору визначено до 11 липня 2028 року.

18 листопада 2010 року між позивачем та ПАТ КБ «Надра» укладено додаткову угоду № 1 до кредитного договору № 445/П/99/2008-980.

Протягом серпня 2008 - жовтня 2014 років позивачем на виконання умов кредитного договору було сплачено на рахунок ПАТ КБ «Надра» 712 623,58 грн.

Під час укладення кредитного договору банк приховав від позивача об`єктивну інформацію щодо кінцевої сукупної вартості кредиту та вказав в кредитному договорі та в додатку до нього занижені показники суттєвих умов кредитного договору, чим ввів ОСОБА_1 в оману щодо реальної відсоткової ставки та кінцевої загальної суми кредиту.

На обґрунтування вказаних доводів, позивач вказує, що в кредитному договорі не зазначено сукупної вартості кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, що є порушенням пункту 3.3. Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту. В кредитному договорі також відсутнє обґрунтування комісій банку, оскільки банк не мав права отримувати від позивача комісію за видачу та супроводження кредиту, не було вказано на підставі яких розрахунків банк має отримувати саме таке погашення тіла та відсотків по кредиту.

Позивач посилається також на положення статі 18 Закону України «Про захист прав споживачів», відповідно до якої визнаються недійсними умови договорів, що обмежують права споживача, оскільки положення оспорюваного кредитного договору вважає такими, що створюють істотний дисбаланс прав та обов`язків на його шкоду, як споживача банківських послуг.

За викладених обставин ОСОБА_1 просив визнати недійсним з моменту укладення кредитний договір на споживчі потреби № 445/П/99/2008-980, укладений 11 липня 2008 року між ПАТ КБ «Надра» та ОСОБА_1 та додаткову угоду до нього № 1 від 18 листопада 2010 року, як такі, що укладені під впливом обману.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 10 грудня 2018 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем не надано достатніх та допустимих доказів того, що вказаний кредитний договір був укладений в наслідок обману його як споживача відповідачем.

Постановою Київського апеляційного суду від 05 червня 2019 року, з урахуванням ухвали Київського апеляційного суду від 10 червня 2019 року про виправлення описки, апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 10 грудня 2018 року скасовано та ухвалено нову постанову, якою відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи у справі нове судове рішення, апеляційний суд виходив із того, що суд розглянув в порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження, що відповідно до пункту 3 частини третьої статті 376 ЦПК України є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, апеляційний суд виходив із того, що підстави для визнання недійсними кредитного договору № 445/П/99/2008-980

від 11 липня 2008 року відсутні, оскільки ОСОБА_1 , в момент їх підписання, ознайомився з умовами договору та мав об`єктивну можливість вирішувати для себе, погоджуватись чи не погоджуватись на зазначені умови кредитування. Спірний договір позивачем був підписаний, і в подальшому протягом тривалого часу виконувався, що є свідчення про повне погодження з умовами, зазначеними в договорі.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

05 червня 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, з урахуванням уточненої редакції, просить скасувати рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 10 грудня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 05 червня 2019 року та ухвалити нове рішення. яким визнати недійсним з моменту укладення кредитний договір на споживчі потреби № 445/П/2008-980, укладений 11 липня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством Комерційний банк «Надра» та ОСОБА_1 та додаткову угоду № 1 від 18 листопада 2010 року до даного кредитного договору, як такі, що укладені під впливом обману.

Касаційна скарга, з урахуванням уточненої редакції, мотивована тим, що суди попередніх інстанцій взагалі не надали належної оцінки тим доказам, що наведені позивачем на підтвердження його позовних вимог. Судом порушено принцип змагальності та диспозитивності. Докази, які були надані позивачем, належним чином не проаналізовані та не надано їм належної оцінки.

Є неправильним висновок суду апеляційної інстанції щодо недоведеності позивачем умислу відповідача щодо приховування від позивача обставин, які мали істотне значення.

Кредитний договір не містить інформації відносно розподілу мінімального щомісячного платежу за кредитним договором за тілом кредиту і в розрізі процентів за користування кредитом. Дана обставина є ознакою умисного обману з боку відповідача та навмисним приховуванням від позивача структури мінімального щомісячного платежу. Кредитний договір не містить графі платежів. В кредитному договорі відсутні відомості щодо загальної вартості кредиту та всіх супутніх послуг та інших фінансових зобов?язань споживача за кожним платіжним періодом.

Відповідачем під час укладення кредитного договору приховано від позивача повну та об?єктивну інформацію щодо кінцевої сукупної вартості кредиту, чим було введено позивача, як позичальника, в оману, щодо реальної відсоткової ставки та кінцевої загальної суми кредиту, яку він мав сплатити (повернути) банку, погашаючи кредит, у порядку визначеному кредитним договором.

А тому виходячи з положень статей 203, 215, 230, 548 ЦК України, в момент підписання спірного кредитного договору між сторонами, позивач був введений в оману відповідачем щодо істотних умов договору.

З боку банку не було дотримано вимоги статей 11, 18, 21 Закону України «Про захист прав споживачів», а також пункту 3.8 Правил надання банкам України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного Банку України

від 10 травня 2007 року № 168, зареєстрованих у Міністерстві юстиції України

25 травня 2007 року № 541/1308.

В спірному кредитному договору відсутнє обґрунтування комісій банку, що є порушенням пункту 3.4 Правил. Банк не мав права отримувати від позивача комісію за видачу та розрахункове обслуговування кредиту (пункт 3.6 Правил).

Доводи інших учасників справи

18 вересня 2019 року ПАТ КБ «Надра» через засоби поштового зв?язку подало до Верховного Суду відзив, у якому просить у задоволенні касаційної скарги ОСОБА_1 відмовити, а рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 10 грудня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду

від 05 червня 2019 року залишити без змін.

Відзив мотивовано тим, що із договором та його умовами позивач був ознайомлений у повному обсязі, а тому вимоги ОСОБА_1 є недоведеними та безпідставними, а оскаржувані судові рішення відповідають норма матеріального та процесуального права.

Рух касаційної скарги та матеріалів справи

Ухвалою Верховного Суду від 19 серпня 2019 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Шевченківського районного суду міста Києва.

У задоволенні заяви ОСОБА_1 про зупинення дії постанови Київського апеляційного суду від 05 червня 2019 рокувідмовлено.

У вересні 2019 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 10 квітня 2020 року відмовлено

ОСОБА_1 у задоволенні клопотання про виклик позивача та його представника до суду для надання пояснень по суті справи.

Ухвалою Верховного Суду від 10 квітня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ТРЕТЬОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ

08 лютого 2020 року набрав чинності Закону України від 15 січня 2020 року

№ 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 10 грудня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 05 червня 2019 року здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.

Перевіривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Короткий зміст фактичних обставин справи

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 11 липня 2006 року між ВАТ КБ «Надра», правонаступником якого є ПАТ КБ «Надра» та

ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 455/П/99/2008-980, за умовами якого банк взяв на себе зобов`язання видати позивачу кредит у сумі 540 125,70 грн строком до 11 липня 2028 року.

ОСОБА_1 погодився на отримання вказаного кредиту та зобов`язався повернути вказаний кредит у строки визначені пунктом 1.4 кредитного договору та сплатити відсотки за користування кредитом у розмірі 18.29 % на рік.

Також сторони погодили, що позичальник сплачує комісію в розмірі 2.4 % від суми виданих коштів зазначених в пункті 1.1 кредитного договору за винятком суми виданої на оплату цієї комісії (пункт 1.5 кредитного договору).

Сторонами не заперечується факт виконання відповідачем у справі взятих на себе зобов`язань та видачу кредиту позивачу, а також виконання позивачем своїх зобов`язань по поверненню коштів за кредитом в розмірі 838 007,47 грн за період з 11 серпня 2008 року по 09 листопада 2016 року. Вказаний факт підтверджується також і довідкою наданою банком № 1-10-932 від 06 лютого 2018 року.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, апеляційний суд погоджуючись з висновком суду першої інстанції, виходив із того, що підстави для визнання недійсними кредитного договору № 445/П/99/2008-980 від 11 липня 2008 року відсутні, оскільки ОСОБА_1 , в момент їх підписання, ознайомився з умовами договору та мав об`єктивну можливість вирішувати для себе, погоджуватись чи не погоджуватись на зазначені умови кредитування. Спірний договір позивачем був підписаний, і в подальшому протягом тривалого часу виконувався, що є свідчення про повне погодження з умовами, зазначеними в договорі.

Проте з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій погодитися не можна.

Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення не відповідають.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд

Колегія суддів частково приймає аргументи наведені у касаційній скарзі з таких підстав.

щодо визнання недійсним кредитного договору в частині сплати комісії

За положеннями частини п`ятої статті 11, частин першої, другої, п`ятої, сьомої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент укладення спірного кредитного договору) до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.

Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.

Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, і це є підставою для визнання таких положень недійсними.

Згідно з абзацом другим частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній момент укладення спірного кредитного договору) споживач не зобов`язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі.

Відповідно до частини восьмої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент укладення спірного договору) нечіткі або двозначні положення договорів зі споживачами тлумачаться на користь споживача.

Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним.

16 жовтня 2011 року набрав чинності Закон України N 3795-VI від 22 вересня 2011 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», яким частину четверту статті 11 Закону України Про захист прав споживачів» доповнено нормою наступного змісту: кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону.

Рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року

№ 15-рп/2011 у справі щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої

статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) підтверджено, що положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» з подальшими змінами у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.

Частиною четвертою статті 42 Конституції України передбачено, що держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів.

Згідно зі статтею 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком.

Банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної особи банку як обов`язкову умову надання банківських послуг.

Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 (у редакції, чинній на момент укладення спірного кредитного договору), банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо).

Згідно частини третьої статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Відповідно до статті 3 ЦК України принципи справедливості, добросовісності та розумності є однією із фундаментальних засад цивільного права, спрямованою, у тому числі, на утвердження у правовій системі України принципу верховенства права. При цьому добросовісність означає прагнення особи сумлінно використовувати цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків, що зокрема підтверджується змістом частини третьої статті 509 цього Кодексу. Отже, законодавець, навівши у тексті ЦК України зазначений принцип, установив у такий спосіб певну межу поведінки учасників цивільних правовідносин, тому кожен із них зобов`язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов`язки, у тому числі передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам та інтересам інших осіб. Цей принцип не є суто формальним, оскільки його недотримання призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту.

Виходячи зі змісту вказаних норм, надання грошових коштів за укладеним кредитним договором відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України є обов`язком банку, виконання такого обов`язку не може обумовлюватися будь-якою зустрічною оплатою з боку позичальника. Оскільки надання кредиту - це обов`язок банку за кредитним договором, то така дія як надання фінансового інструменту чи моніторинг заборгованості по кредиту не є самостійною послугою, що замовляється та підлягає оплаті позичальником на користь банку. Оскільки надання фінансового інструменту є фактично наданням кредиту позичальнику, така операція, як і моніторинг заборгованості по кредиту, відповідає економічним потребам лише самого банку та здійснюється при реалізації прав та обов`язків за кредитним договором, тому такі дії банку не є послугами, що об`єктивно надаються клієнту-позичальнику.

Отже, виходячи із принципів справедливості, добросовісності на позичальника не може бути покладено обов`язок сплачувати платежі за послуги, які ним фактично не замовлялись і які банком фактично не надавались, а встановлення платежів за такі послуги було заборонено нормативно-правовими актами.

Частиною першою, другою статті 228 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

З огляду на зазначене, колегія суддів дійшла висновку про те, що положення кредитного договору від 11 липня 2008 року № 445/П/99/2008-980 про сплату позичальником на користь банку комісії за видачу кредиту за цим договором в розмірі 2.4 % від суми виданих коштів зазначених в пункті 1.1 кредитного договору, за винятком суми виданої на оплату цієї комісіє не відповідає вимогам закону, оскільки вказаний платіж є платою, встановлення якої було заборонено частиною третьою статті 55 ЗаконуУкраїни «Про банки і банківську діяльність», частиною четвертою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» і пунктом 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, які були чинними на момент укладення спірного кредитного договору, а встановлення всупереч вимогам нормативно-правових актів цих невиправданих платежів спрямоване на незаконне заволодіння грошовими коштами фізичної особи-споживача, як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, отже такі умови договору порушують публічний порядок.

Такий правовий висновок узгоджується з висновком Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, викладеному у постанові

від 09 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц (провадження

№ 61-8862сво18) та постановою Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2020 року у справі № 484/1647/16-ц (провадження № 61-26678св18).

Таким чином, позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання недійсним кредитного договору, зокрема в частині недійсності пункту 1.5 щодо сплати позичальником на користь банку комісії за видачу кредиту за кредитним договором в розмірі 2.4 % від суми виданих коштів зазначених в пункті 1.1 кредитного договору, за винятком суми виданої на оплату цієї комісії, знайшли своє підтвердження під час розгляду справи в суді касаційної інстанції, а аргументи касаційної скарги щодо неправильного застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права в цій частині колегія суддів визнає прийнятними.

Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог

ОСОБА_1 в частині визнання недійсним пункту 1.5 кредитного договору від 11 липня 2008 року № 445/П/99/2008-980, рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 10 грудня 2018 року та постанова Київського апеляційного суду від 05 червня 2019 року в цій частині згідно правил статті

412 ЦПК України підлягають скасуванню з ухваленням в цій частині нового рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до ПАТ КБ «Надра» про визнання пункту 1.5 кредитного договору від 11 липня 2008 року

№ 445/П/99/2008-980 недійсним.

щодо інших позовних вимог про визнання кредитного договору недійсним

Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 ЦК України).

За змістом частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Згідно з частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

За змістом статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема про встановлення обов`язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; передбачення зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливими, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінене або визнане недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.

Закон України «Про захист прав споживачів» застосовується до спорів, які виникли з кредитних правовідносин, лише в тому разі, якщо підставою позову є порушення порядку надання споживачеві інформації про умови отримання кредиту, типові процентні ставки, валютні ризики тощо, які передують укладенню договору.

Тлумачення статті 230 ЦК України свідчить, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення (абзац 2 частини першої статті 229 ЦК України).

Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.

Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Виходячи із змісту зазначеної норми, правочин визнається вчиненим внаслідок обману у разі навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб`єктом введення в оману є сторона правочину як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.

Аналогічний висновок зроблено у постанові Верховного Суду України

від 29 квітня 2014 року у справі № 3-11гс14 та у постанові Верховного Суду від 11 січня 2020 року у справі № 761/22687/17 (провадження № 61-6502св19).

Суд апеляційної інстанції на підставі належним чином оцінених доказів встановив, що спірний договір кредиту був підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов цього договору. Сторони мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі. Позивач на момент укладення договору не заявляв додаткових вимог щодо умов цього договору та в подальшому виконував його умови, що також не заперечується сторонами. Під час укладення спірного договору бу відсутній умисел щодо введення позивача в оману з боку банку, що підтверджується наявними в матеріалах справи доказами, зокрема доказами про сплату позивачем заборгованості за кредитним договором, чим самим він підтвердив умови підписаного ним кредитного договору та погодився на їх виконання. Тому суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відмову ОСОБА_1 у позові про визнання договору недійсним.

Перевіряючи доводи касаційної скарги в частині не надання судом відповідної оцінки доданого позивачем до матеріалів позовної заяви висновку експерта за результатами проведення економічної експертизи № 2-488 від 16 квітня 2018 року, колегія суддів зазначає таке.

Згідно тексту зазначеної експертизи, вона проводилася експертом на підставі заяви ОСОБА_1 та без додавання відповідних додатків до кредитного договору № 445/П/99/2008-980 від 11 липня 2008 року, які містять графік погашення заборгованості, а тому визнати вказаний висновок повним та об`єктивним в сукупності із іншими наявними в матеріалах справи доказами та обставинами встановленим судом колегія суддів не може, а тому відноситься до висновків, викладених в зазначеному експертному висновку, критично, оскільки суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів), що відповідає правилам частини першої-третьої статті 89 ЦПК України.

Інші доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків суду апеляційної інстанцій, яким у повному обсязі з`ясовані права та обов`язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка, а зводяться до неправильного тлумачення норм матеріального права та до переоцінки доказів, що відповідно до приписів статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що, з підстав передбачених статтею 410 ЦПК України, постанову Київського апеляційного суду

від 05 червня 2019 року в частині відмови ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним кредитного договору слід залишити без змін, оскільки аргументи касаційної скарги ОСОБА_1 висновки апеляційного суду в цій частині не спростовують, а підстави для скасування судового рішення в цій частині відсутні.

Щодо заявлених клопотань

25 жовтня 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду клопотання про зупинення виконання постанови Київського апеляційного суду від 05 червня 2019 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог на час розгляду справи в суді касаційної інстанції.

Клопотання мотивовано тим, що 01 жовтня 2019 року між ПАТ КБ «Надра» та громадянином ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу (відступлення) прав вимоги щодо спірного кредитного договору.

Такі дії ПАТ КБ «Надра» свідчать про те, що до закінчення спору між сторонами відносно дійсності кредитного договору, банк продав (відступив) фізичній особі неіснуючий борг за фактично повністю виконаним заявником кредитним договором. Банк відмовляється повідомляти заявнику яку саме суму боргу за спірним кредитним договором було відступлено новому кредитору.

Вищевказані дії банку є такими, що порушують права заявника, як позичальника та споживача банківських послуг. Новий кредитор, яка не має банківської ліцензії та не контролюється Національним Банком України, отримала право вимоги за кредитним договором, дійсність якого оскаржується в судовому порядку.

Колегія суддів вивчивши заявлене клопотання, перевіривши аргументи, наведені в клопотанні, дійшла висновку, що воно задоволенню не підлягає з таких підстав.

Відповідно до частини восьмої статті 394 ЦПК України за наявності клопотання особи, яка подала касаційну скаргу, суд у разі необхідності вирішує питання про зупинення виконання рішення (ухвали) суду або зупинення його дії.

Згідно з частиною першою статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за заявою учасника справи або за своєю ініціативою може зупинити виконання оскарженого рішення суду або зупинити його дію (якщо рішення не передбачає примусового виконання) до закінчення його перегляду в касаційному порядку.

Заява (клопотання) про зупинення виконання судового рішення або зупинення його дії має містити обґрунтування необхідності зупинення виконання рішення або зупинення його дії, такими мотивами, зокрема, може бути відкриття виконавчого провадження щодо примусового виконання судового рішення, неможливість повороту виконання рішення у разі його скасування тощо.

Отже, метою вирішення питання про зупинення виконання судового рішення або зупинення його дії є недопущення порушення прав, свобод та охоронюваних законом інтересів особи, яка подала касаційну скаргу та інших осіб, які беруть участь у справі, якщо такі наслідки можуть настати у зв`язку з виконанням (дією) судового рішення.

Згідно з частиною третьою статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

З урахуванням завдань та основних засад цивільного судочинства, визначених частинами першою, третьою статті 2 ЦПК України, вирішуючи питання про зупинення виконання судового рішення або зупинення його дії, суд касаційної інстанції враховує необхідність у цьому, зокрема, у разі ймовірності утруднення повторного розгляду справи внаслідок можливого скасування судового рішення, забезпечення збалансованості інтересів сторін, запобігання порушенню прав осіб, які брали участь у справі, та які не брали такої участі, але рішенням суду вирішено питання про їх права, свободи чи обов`язки.

Клопотання про зупинення виконання судового рішення має бути мотивованим, містити достатні та обґрунтовані підстави для зупинення виконання судового рішення, підтверджені певними доказами. Зокрема, у разі відкриття виконавчого провадження з примусового виконання рішення суду може бути надано копію такої постанови. Вирішуючи питання про зупинення виконання судового рішення, суд касаційної інстанції враховує існування об`єктивної необхідності у цьому, зокрема, у разі ймовірності утруднення повторного розгляду справи внаслідок можливого скасування судового рішення, забезпечення дотримання балансу інтересів сторін, запобігання порушенню прав осіб, які брали участь у справі та які не брали такої участі, але рішенням суду вирішено питання про їх права, свободи чи обов`язки.

Оскільки заявником не наведено обґрунтованих підстав зупинення виконання судового рішення, не надано належних і допустимих доказів на підтвердження наявності відкритого виконавчого провадження щодо виконання оскаржуваних судових рішень, якими у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено, підстави для зупинення виконання судових рішень відсутні.

Щодо судових витрат

За правилами частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається з резолютивної частини із зазначенням розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

У зв`язку із частковим задоволенням касаційної скарги ОСОБА_1 , скасуванням рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 10 грудня 2018 року та постанови Київського апеляційного суду від 05 червня 2019 року в частині визнання недійсним пункту 1.5 кредитного договору від 11 липня

2008 року № 445/П/99/2008-980 та ухваленням в цій частині нового рішення, про задоволення вказаних вимог, судові витрати, які повинен був понести ОСОБА_1 при поданні позовної заяви, апеляційної та касаційної скарг, з урахуванням того, що позивач звільнений від сплати судового збору згідно Закону України «Про захист прав споживачів», в розмірі 160,00 грн (25 % від суми, що підлягала сплаті при подачі позову) - за подання позову, 240,00 грн - за подання апеляційної скарги та 320,00 грн - за подання касаційної скарги, а всього 720,00 грн слід стягнути з ПАТ КБ «Надра» на користь Держави Україна .

Керуючись статтями 141, 400, 409, 410, 412, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу акціонерного ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 10 грудня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 05 червня 2019 рокув частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «Надра» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Стрюкової Ірини Олександрівни про визнання недійсним пункту 1.5 кредитного договору від 11 липня 2008 року № 445/П/99/2008-980 скасувати.

Позовні вимоги ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «Надра» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Стрюкової Ірини Олександрівни про визнання недійсним пункту 1.5 кредитного договору

від 11 липня 2008 року № 445/П/99/2008-980 задовольнити.

Визнати недійсним пункт 1.5 кредитного договору від 11 липня 2008 року

№ 445/П/99/2008-980, укладеного між ОСОБА_1 та Відкритим акціонерним товариством Комерційний банк «Надра», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «Надра».

В іншій частині постанову Київського апеляційного суду від 05 червня 2019 року залишити без змін.

Стягнути з Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «Надра» (адреса: м. Київ, вул. Січових Стрільців, 15, унікальний ідентифікаційний номер юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України 20025456) на користь Держави Україна судовий збір в розмірі 720,00 грн (сімсот двадцять гривень).

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. М. Сімоненко

Судді: А. А. Калараш

С. Ю. Мартєв

Є. В. Петров

С. П. Штелик