Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 07.08.2018 року у справі №653/2438/17

Постанова

Іменем України

29 квітня 2020 року

м. Київ

справа № 653/2438/17

провадження № 61-38758св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - Щасливцевська сільська рада,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Апеляційного суду Херсонської області від 11 травня 2018 року в складі колегії суддів: Вейтас І. В., Бездрабко В. О., Приходько Л. А.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - Щасливцевська сільська рада, про надання дозволу на тимчасовий виїзд неповнолітньої дитини за кордон без згоди батька.

В обґрунтування позову зазначила, що з 29 листопада 2002 року по 26 жовтня 2016 року вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з відповідачем. Від шлюбу сторони мають неповнолітнього сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який, після розірвання шлюбу проживає з нею. Позивач зазначала, що у м. Сімферополь Автономної Республіки Крим (далі - АР Крим) проживає її бабуся, до якої вона має намір з`їздити з сином в літній період, однак відповідач не надає згоди на виїзд сина за кордон.

Позивач просила суд надати їй дозвіл на виїзд ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та перетин кордону з Російською Федерацією та /або АР Крим без дозволу (згоди) батька дитини ОСОБА_2 строком у два роки; дозволити ОСОБА_1 або її офіційному представнику без згоди батька ОСОБА_2 , оформлювати документи для тимчасового виїзду або супроводу неповнолітнього ОСОБА_4 за межі України.

Рішенням Генічеського районного суду Херсонської області від 23 лютого 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Надано дозвіл ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженці м. Сімферополь, АР Крим, на виїзд дитини - сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Генічеськ, Херсонської області, за межі України без згоди та супроводу батька ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , в АР Крим на період у три місяці з дня набрання рішенням законної сили. Надано дозвіл ОСОБА_1 на оформлення паспорта/проїзного документа для виїзду за межі України неповнолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , без згоди ОСОБА_2 .

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції дійшов висновку, що позивачем доведено необхідність виїзду дитини за межі адміністративного кордону до тимчасово окупованої території АР Крим для відпочинку та оздоровлення, а також з метою зустрічі з родичами та підтримання родинних відносин з ними, що у свою чергу може позначитися на здоров`ї дитини, її психологічному і моральному стані в кращу сторону.

Постановою Апеляційного суду Херсонської області від 11 травня 2018 року рішення Генічеського районного суду Херсонської області від 23 лютого 2018 року скасовано, ухвалено нове судове рішення, яким відмовлено ОСОБА_1 в задоволенні позову. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати по сплаті судового збору в сумі 960,00 грн.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове судове рішення про відмову в задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що рішення суду першої інстанції не відповідає інтересам дитини та ухвалене без встановлення всіх обставин, що мають значення для правильного вирішення спору.

Апеляційний суд дійшов висновку про те, що позивачем не обґрунтовано необхідність виїзду дитини для оздоровлення саме до тимчасово окупованої території АР Крим; не надано доказів наявності у бабусі позивача - ОСОБА_5 власного житла у м. Сімферополь АР Крим та належних умов для проживання дитини; не підтверджено наявність заперечень зі сторони відповідача щодо оформлення ОСОБА_4 паспорта громадянина України для виїзду за кордон, або факту звернення позивача до територіальних органів/ територіальних підрозділів Державної міграційної служби, з заявою про видачу дитині паспорта громадянина України для виїзду за кордон.

Крім того, апеляційний суд дійшов висновку про те, що територія АР Крим є тимчасово окупованою територією України внаслідок збройної агресії Російської Федерації і виїзд дитини на окуповану територію не може гарантувати безпеку дитині, яка не перебуває під захистом держави, та призведе до порушення статті 3 Конвенції про права дитини.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи

У червні 2018 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку надіслала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Апеляційного суду Херсонської області від 11 травня 2018 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати зазначене вище судове рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції:

- прийняв до розгляду апеляційну скаргу відповідача, яка не відповідала формі і змісту, визначеним частиною другою статті 356 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), а саме у скарзі не вказано реєстраційного номера облікової картки платника податків відповідача, або його номера і серії паспорта; не зазначено номера засобу зв`язку відповідача;

- не надав оцінку доказам, які заявник додала до відзиву на апеляційну скаргу відповідача;

- не вирішив клопотання заявника про розгляд справи в режимі відеоконференції;

- ухвалив політично вмотивоване (політизоване) судове рішення, яке не ґрунтується на правових позиціях Конституції та Законів України;

- не врахував, що у березні 2016 року сторони разом із сином - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , вже їздили до АР Крим.

У листопаді 2018 року ОСОБА_2 надіслав до Верховного Суду засобами поштового зв`язку відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в якому просив касаційну скаргу відхилити, постанову апеляційного суду залишити без змін, посилаючись на її законність та обґрунтованість.

У грудні 2018 року ОСОБА_2 надіслав до Верховного Суду засобами поштового зв`язку клопотання про долучення до матеріалів справи документів.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України (в редакції чинній на час подання касаційної скарги) під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

З огляду на зазначені положення частини першої статті 400 ЦПК України, клопотання ОСОБА_2 про долучення до матеріалів справи документів задоволенню не підлягає.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 03 липня 2018 року касаційну скаргу ОСОБА_1 напостанову Апеляційного суду Херсонської області від11 травня 2018 року в справі № 653/2438/17 передано на розгляд судді-доповідачу Карпенко С. О.

Ухвалою Верховного Суду від 19 жовтня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною ОСОБА_1 , витребувано матеріали справи № 653/2438/17 із Генічеського районного суду Херсонської області та надано учасникам справи строк на подання відзиву на касаційну скаргу.

У листопаді 2018 року матеріали справи № 653/2438/17 надійшли до Верховного Суду.

На підставі подання судді-доповідача Карпенко С. О. розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 16 квітня 2020 року призначено повторний автоматичний розподіл касаційної скарги ОСОБА_1 .

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 16 квітня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 та матеріали справи № 653/2438/17 передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Позиція Верховного Суду

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-ІХ).

Відповідно до пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону

№ 460-ІХ касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин касаційна скарга ОСОБА_1 напостанову Апеляційного суду Херсонської області від 11 травня 2018 року підлягає розгляду Верховним Судом в порядку за правилами ЦПК України, в редакції чинній на час її подання, тобто

до 08 лютого 2020 року.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (в редакції чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а постанова апеляційного суду - без змін, оскільки її прийнято з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Фактичні обставини справи

Судами встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в період з 29 листопада 2002 року по 26 жовтня 2016 року перебували в зареєстрованому шлюбі.

Від шлюбу мають дитину - сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який після розірвання шлюбу між батьками проживає разом з матір`ю.

У м. Сімферополь, АР Крим постійно мешкає бабуся ОСОБА_1 , яка являється прабабою для сина ОСОБА_4 , ОСОБА_5 .

Також в АР Крим проживають інші родичі, як з боку позивача так і з боку відповідача.

Звертаючись до суду із позовом ОСОБА_1 вказувала на те, що вона має намір з`їздити з сином в літній період до бабусі ОСОБА_5 в АР Крим, однак відповідач безпідставно не надає їй згоди.

Нормативно-правове обґрунтування

Статтею 313 Цивільного кодексу України визначено, що фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними.

Законом України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» визначено статус території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації: сухопутна територія Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, внутрішні води України цих територій.

Відповідно до пункту 3 Порядку в`їзду на тимчасово окуповану територію України та виїзду з неї, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04 червня 2015 року № 367 в`їзд на тимчасово окуповану територію України громадян України, які не досягли 16-річного віку, здійснюється через контрольні пункти за умови пред`явлення паспорта громадянина України, або паспорта громадянина України для виїзду за кордон, або проїзного документа дитини з дотриманням вимог, передбачених для таких осіб пунктами 3-6 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57.

Виїзд з тимчасово окупованої території України громадян України, які не досягли 16-річного віку, здійснюється через контрольні пункти за умови пред`явлення паспорта громадянина України, або паспорта громадянина України для виїзду за кордон, або проїзного документа дитини у супроводі одного з батьків (усиновлювачів), опікунів, піклувальників або інших законних представників чи в супроводі інших осіб, уповноважених одним із батьків (усиновлювачів), опікунів, піклувальників або інших законних представників.

Порядок виїзду за кордон дітей громадян України визначено Законом України від 21 січня 1994 року № 3857-ХІІ «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України», Правилами перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57.

Правила перетинання державного кордону громадянами України (зі змінами і доповненнями) передбачають, що перетинання державного кордону для виїзду за межі України громадянами, які не досягли 16-річного віку, здійснюються лише за згодою обох батьків (усиновлювачів) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли 18-річного віку. Виїзд за межі України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним із батьків за нотаріально посвідченою згодою, згода другого з батьків не вимагається у разі пред`явлення рішення суду про надання дозволу на виїзд з України громадянину, який не досяг 16-річного віку, без згоди та супроводу другого з батьків.

Згідно зі статтею 141 Сімейного кодексу України (далі - СК України) мати, батько мають рівні права та обов`язки, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини.

Відповідно до частини сьомої статті 7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Скасовуючи рішення суду першої інстанції про часткове задоволення позову та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд, дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, правильно виходив із того, що рішення суду першої інстанції не відповідає інтересам дитини та ухвалене без встановлення всіх обставин, що мають значення для правильного вирішення спору.

Апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що позивачем не обґрунтовано необхідність виїзду дитини для оздоровлення саме до тимчасово окупованої території АР Крим; не надано доказів наявності у бабусі позивача - ОСОБА_5 власного житла у м. Сімферополь АР Крим та належних умов для проживання дитини; не підтверджено наявність заперечень зі сторони відповідача щодо оформлення ОСОБА_4 паспорта громадянина України для виїзду за кордон, або факту звернення позивача до територіальних органів/ територіальних підрозділів Державної міграційної служби, з заявою про видачу дитині паспорта громадянина України для виїзду за кордон.

Крім того, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що територія АР Крим є тимчасово окупованою територією України внаслідок збройної агресії Російської Федерації і виїзд дитини на окуповану територію не може гарантувати безпеку дитині, яка не перебуває під захистом держави, та призведе до порушення статті 3 Конвенції про права дитини.

Посилання заявника в касаційній скарзі на те, що апеляційний суд прийняв до розгляду апеляційну скаргу відповідача, яка не відповідала формі і змісту, визначеним частиною другою статті 356 ЦПК України, а саме у скарзі не зазначено реєстраційного номера облікової картки платника податків відповідача, або його номера і серії паспорта; не вказано номера засобу зв`язку відповідача, а також на те, що апеляційний суд не вирішив клопотання заявника про розгляд справи в режимі відеоконференції, відхиляються Верховним Судом, оскільки відповідно до частини другої статті 410 ЦПК України не можуть бути підставою для скасування правильного по суті та законного оскаржуваного судового рішення апеляційного суду.

Доводи касаційної скарги щодо політичної вмотивованості (політизованості) оскаржуваного судового рішення апеляційного суду також відхиляються Верховним Судом, оскільки не відповідають дійсності.

Апеляційний суд, приймаючи оскаржувану постанову, діяв у відповідності до норм чинного законодавства України, Конвенції про права дитини та виключно в інтересах дитини.

Аргументи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не надав оцінку доказам, які заявник додала до відзиву на апеляційну скаргу відповідача, а також не врахував, що у березні 2016 року сторони разом із сином - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , вже виїздили до АР Крим, направлені на переоцінку доказів та обставин справи, що відповідно до статті 400 ЦПК України (в редакції, чинній на час подання касаційної скарги) знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Інші наведені в касаційній скарзі доводи правильність висновків апеляційного суду не спростовують.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (§ 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», заява № 63566/00).

При цьому Верховний Суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії», заява № 49684/99).

Отже, суд апеляційної інстанцій забезпечив повний та всебічний розгляд справи на основі наданих сторонами доказів, оскаржуване судове рішення відповідає нормам матеріального та процесуального права.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 409, 410 ЦПК України, ВерховнийСуд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Апеляційного суду Херсонської області від 11 травня 2018 року залишити без змін.

У задоволенні клопотання ОСОБА_2 про долучення до матеріалів справи документів відмовити.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. Ю. Гулейков О. В. Ступак Г. І. Усик