Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 01.01.2020 року у справі №203/3811/17

Постанова

Іменем України

22 грудня 2020 року

м. Київ

справа № 203/3811/17

провадження № 61-22424св 19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - Дніпровська міська рада;

представник позивача - Максименко Світлана Миколаївна;

відповідач - ОСОБА_1;

представник відповідача - адвокат Ковалевський Михайло Станіславович;

третя особа - Департамент економіки, фінансів та міського бюджету Дніпровської міської ради,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - на постанову Дніпровського апеляційного суду від 05 листопада 2019 року у складі колегії суддів: Макарова М. О., Демченко Е.

Л., Куценко Т. Р.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2017 року Дніпровська міська рада звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1, третя особа - Департамент економіки, фінансів та міського бюджету Дніпровської міської ради, про визнання договору укладеним.

Позовна заява мотивована тим, що згідно з декларацією про готовність об'єкта до експлуатації на земельній ділянці по АДРЕСА_1 відповідач збудував будівлю торговельно-комерційного призначення.

Відповідно до приписів статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" від 17 лютого 2011 року до введення об'єкта в експлуатацію відповідач мав укласти з позивачем договір про пайову участь у розвитку інфраструктури міста. Між тим, такий договір відповідачем укладено не було.

У червні 2017 року позивач звернувся до відповідача з пропозицією укласти такий договір, запропонувавши йому відповідний проект, від підписання якого останній відмовився.

Ураховуючи викладене, Дніпровська міська рада просила суд визнати договір між Дніпровською міською радою в особі Департаменту економіки, фінансів та міського бюджету Дніпровської міської ради та ОСОБА_1 про пайову участь у розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м. Дніпра укладеним на умовах, передбачених Порядком залічення, розрахунку і використання коштів пайової участі (внесків) у розвитку інфраструктури м. Дніпропетровська, затвердженого рішенням Дніпровської міської ради від 21 липня 2011 року № 5/14, у запропонованій редакції.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 15 березня 2019 року у задоволенні позову Дніпровської міської ради відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідно до частин 2 , 3 , 9 статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" замовник, який має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, зобов'язаний взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті. Пайова участь у розвитку інфраструктури населеного пункту полягає у перерахуванні замовником до прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку зазначеної інфраструктури. Договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладається не пізніше ніж через 15 робочих днів з дня реєстрації звернення замовника про його укладення, але до прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію.

23 липня 2012 року відповідач повідомив Дніпропетровську міську раду про готовність новозбудованого об'єкта по АДРЕСА_1 до експлуатації, подавши відповідну декларацію до центру дозвільних процедур "Єдине вікно" Дніпропетровської міської ради (вхідний № 1436). Згідно з поданою декларацією будівельні роботи було розпочато 21 вересня 2011 року та закінчено 03 липня 2012 року.

Отже строк позовної давності за спірними правовідносинами розпочався 24 липня 2012 року (наступний день після подання відповідачем декларації про готовність об'єкта до експлуатації) і закінчилася відповідно 23 липня 2015 року. Оскільки відповідач звернувся до суду із заявою про застосування позовної давності, а позивач подав позов з її порушенням (18 жовтня 2017 року), суд першої інстанції, керуючись приписами частини 4 статті 267 ЦК України, дійшов висновку про відмову у задоволенні позову.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 05 листопада 2019 року апеляційну скаргу Дніпровської міської ради задоволено.

Рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 15 березня 2019 року скасовано.

Позов Дніпровської міської ради задоволено.

Визнано укладеним договір про пайову участь на розвиток соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста Дніпра між Дніпровською міською радою та ОСОБА_1 у запропонованій редакції.

Задовольняючи позовні вимоги Дніпровської міської ради, апеляційний суд виходив з того, що дії відповідача щодо несвоєчасного укладання договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, який укладається не пізніше ніж через 15 робочих днів з дня реєстрації звернення замовника про його укладення, але до прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію не є такими, що обмежені в часі, оскільки Закон України "Про регулювання містобудівної діяльності" не містить приписів, згідно з якими замовник звільняється від своїх обов'язків щодо укладання договору про пайову участь у разі не звернення до відповідного органу з відповідною заявою. Тому порушення відповідачем своїх обов'язків є триваючим.

Позивачем доведено факт ухилення відповідача від укладення договору про пайову участь на розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м.

Дніпропетровська, тому наявні правові підстави для задоволення позовних вимог та необхідність визнати укладеним договір про пайову участь замовників на розвиток соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Дніпра між Дніпровською міською радою та ОСОБА_1 у запропонованій позивачем редакції.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У грудні 2019 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить оскаржуване судове рішення апеляційної інстанції скасувати, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, й ухвалити нове рішення про закриття провадження у справі.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 24 грудня 2019 року касаційне провадження у вказаній справі відкрито та витребувано цивільну справу № 203/3811/17 із Кіровського районного суду м. Дніпропетровська.

Зупинено виконання постанови Дніпровського апеляційного суду від 05 листопада 2019 року до закінчення її перегляду у касаційному порядку.

У січні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 жовтня 2020 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що судами не враховано, що спір у цій справі належить розглядати в порядку господарського, а не цивільного судочинства, оскільки на момент звернення позивача з позовом до суду (18 жовтня 2017 року) відповідач мав статус суб'єкта підприємницької діяльності. Суди не врахували висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня2019 року у справі № 760/13915/18 (провадження № 14-234цс19).

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

08 липня 2008 року рішенням Дніпропетровської міської ради № 186/34 у зв'язку з наданням ОСОБА_1 у користування земельної ділянки, розташованої по АДРЕСА_2 (кадастровий №1210100000:02:408:0124) у м. Дніпропетровську, під будівництво будівлі торговельно-комерційного призначення, останнього було зобов'язано перерахувати у цільовий фонд міської ради кошти на розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м. Дніпропетровська в сумі 29 196 грн (а. с. 137,138, т. 1).

15 липня 2009 року між Дніпропетровською міською радою (орендодавцем) та ОСОБА_1 (орендарем) було укладено договір оренди землі, за яким орендодавець передав в оренду орендарю на три роки вказану земельну ділянку (а. с. 100-138).

23 липня 2012 року ОСОБА_1 повідомив Дніпропетровську міську раду про готовність новозбудованого об'єкта до експлуатації, подавши відповідну декларацію до центру дозвільних процедур "Єдине вікно" Дніпропетровської міської ради (вхідний № 1436). Згідно з поданою декларацією будівельні роботи було розпочато 21 вересня 2011 року і закінчено 03 липня 2012 року (а. с. 22,23, т. 2).

23 липня 2015 року Дніпропетровська міська рада звернулася до ОСОБА_1 з листом № 10/15-501, яким запропонував на виконання статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" сплатити пайовий внесок на розвиток соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Дніпропетровська в сумі 381 383,56 грн (а. с. 22-25, т. 1).

29 серпня 2016 року відповідач сплатив кошти в сумі 29 196 грн, визначені рішенням Дніпропетровської міської ради від 08 липня 2008 року № 186/34 (а. с. 146, т. 1).

22 червня 2017 року позивач повторно звернувся до відповідача з листом № 10/15-501, яким запропонував на виконання статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" укласти договір про пайову участь на розвиток соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Дніпра (а. с. 26-33, т. 1). Однак, вказаний договір не було укладено.

ОСОБА_1 до ухвалення судом першої інстанції рішення заявив про застосування позовної давності, оскільки з часу прийняття новоствореного об'єкту до експлуатації (12 липня 2012 року) сплинуло більше трьох років, тому, звернувшись у жовтні 2017 року із позовом про визнання договору про пайову участь укладеним, позивач пропустив строк позовної давності, який сплив 12 липня 2015 року (а. с. 229-231, т.1).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною 3 статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" передбачено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України (тут і далі в редакції до наведених змін) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з вимогами частин 1 і 2 статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частини 1 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону постанова апеляційного суду не відповідає.

Згідно із частиною 1 статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог частиною 1 статті 626 ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина 1 статті 627 ЦК України).

Відповідно до частини 1 статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Частиною 1 статті 640 ЦК України передбачено, що договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції.

Договір про пайову участь на розвиток соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Дніпра, який Дніпровська міська рада просить визнати укладеним у цій справі, розроблений та складений на підставі Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" та рішення Дніпровської міської ради від 21 березня 2007 року № 6/11 "Про порядок залучення коштів на розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста Дніпропетровська" (зі змінами та доповненнями).

Правові та організаційні основи містобудівної діяльності і спрямований на забезпечення сталого розвитку територій з урахуванням державних, громадських та приватних інтересів встановлює Закон України "Про регулювання містобудівної діяльності" (далі -Закон у редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин).

Частиною першою статті 2 Закону визначено, що плануванням і забудовою територій є діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, юридичних та фізичних осіб, яка передбачає, зокрема, розроблення містобудівної та проектної документації, будівництво об'єктів; реконструкцію існуючої забудови та територій; створення та розвиток інженерно-транспортної інфраструктури.

Відповідно до положень частини третьої статті 40 Закону пайова участь у розвитку інфраструктури населеного пункту полягає у перерахуванні замовником до прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку зазначеної інфраструктури.

Положеннями цієї статті також передбачено, що порядок залучення, розрахунку розміру і використання коштів пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту встановлюють органи місцевого самоврядування відповідно до Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності". Замовник, який має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, зобов'язаний взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті.

Частинами 8 та 9 статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" встановлено, що розмір пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту визначається протягом десяти робочих днів з дня реєстрації органом місцевого самоврядування звернення замовника про укладення договору про пайову участь та доданих до нього документів, що підтверджують вартість будівництва об'єкта, з техніко-економічними показниками. Договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладається не пізніше ніж через 15 робочих днів з дня реєстрації звернення замовника про його укладення, але до прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію.

Отже, на замовника забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті покладено зобов'язання взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту шляхом перерахування замовником до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку зазначеної інфраструктури на підставі договору про пайову участь між замовником та органом місцевого самоврядування, укладення якого є обов'язковим.

Порядок залучення коштів на розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста затверджено рішенням Дніпропетровської міської ради від 21 березня 2007 року № 6/11 (далі - Порядок).

У подальшому зазначений Порядок викладений у новій редакції згідно з рішенням міської ради від 29 липня 2011 року № 5/14, який був чинним на момент звернення Дніпровської міської ради до суду, тобто 19 листопада 2018 року.

Вказаним Порядком визначено розмір пайової участі замовників (забудовників) у створенні (розвитку) соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста Дніпропетровська з урахуванням соціально-економічного значення об'єктів будівництва (реконструкції), зміни функціонального призначення тощо для міста.

Пайова участь (внесок) замовників (забудовників) у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста є внеском, який замовник (забудовник) має сплатити до бюджету міста. Залучені кошти спрямовуються на фінансування об'єктів соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста.

Суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що невиконання замовником будівництва обов'язку укласти договір про пайову участь до прийняття в експлуатацію об'єкта будівництва не звільняє його від такого обов'язку.

Замовник зобов'язаний протягом семи календарних днів з дня прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта письмово поінформувати про це місцевий орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування за місцезнаходженням об'єкта будівництва (частина 11 статті 39 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Вирішуючи спір, суд першої інстанції виходив з того, що 23 липня 2012 року відповідач повідомив Дніпропетровську міську раду про готовність новозбудованого об'єкта по АДРЕСА_1 до експлуатації, подавши відповідну декларацію до центру дозвільних процедур "Єдине вікно" Дніпропетровської міської ради (вхідний № 1436). Отже строк позовної давності за спірними правовідносинами розпочався 24 липня 2012 року (наступний день після подання відповідачем декларації про готовність об'єкта до експлуатації та отримання її позивачем) і закінчився відповідно 23 липня 2015 року. Врахувавши, що з позовом про визнання договору про пайову участь укладеним позивач звернувся лише 18 жовтня 2017 року, тобто після спливу строку позовної давності, про застосування якої відповідачем подано відповідну заяву до ухвалення рішення у справі, суд першої інстанції дійшов висновку про відмову у задоволені позову.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позову, апеляційний суд виходив з того, що дії відповідача щодо несвоєчасного укладання договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, який укладається не пізніше ніж через 15 робочих днів з дня реєстрації звернення замовника про його укладення, але до прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію не є такими, що обмежені в часі, оскільки Закон України "Про регулювання містобудівної діяльності" не містить приписів, згідно з якими замовник звільняється від своїх обов'язків щодо укладання договору про пайову участь у разі не звернення до відповідного органу з відповідною заявою.

Тому порушення відповідачем своїх обов'язків є триваючим. Встановивши, що відповідач ухиляється від укладання договору, обов'язковість якого встановлена законом, апеляційний суд дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання укладеним договору про пайову участь замовників на розвиток соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Дніпра між Дніпровською міською радою та ОСОБА_1 у запропонованій позивачем редакції.

З такими висновками апеляційного суду колегія суддів не погоджується, з огляду на таке.

Строк, у межах якого пред'являється позов як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу) ЦК України визначено як позовна давність ( ЦК України).

Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України), перебіг якої відповідно до частини першої статті 261 цього ж Кодексу починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Отже, перебіг позовної давності обчислюється з моменту, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 81 ЦПК України, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Відповідач, навпаки, має довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 вересня 2020 року у справі № 925/756/19 (провадження № 12-40гс20) відступила від висновку, викладеного Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 362/75/17, зазначивши, що тривале невиконання відповідачем обов'язку щодо укладення договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту та сплати пайового внеску не може бути підставою для незастосування визначеної у статті 257 ЦК України загальної позовної давності до таких правовідносин.

Частиною 4 статті 263 ЦПК України передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Отже, враховуючи те, що декларацію про готовність об'єкта до експлуатації відповідач подав до центру дозвільних процедур "Єдине вікно" Дніпропетровської міської ради 23 липня 2012 року, що не заперечувалося позивачем, а звернення до суду з цим позовом відбулося лише у жовтні 2017 року, колегія суддів погоджується з висновками суду першої про те, що про введення об'єкту будівництва в експлуатацію позивачу було відомо з 23 липня 2012 року і саме з цього часу слід обраховувати перебіг позовної давності щодо вимог про укладення договору.

Суд першої інстанції обґрунтовано відмовив в задоволенні позову на підставі частини 4 статті 267 ЦК України, встановивши факт звернення до суду з цим позовом лише у жовтні 2017 року, тобто поза межами загальної позовної давності у три роки, про застосування якої заявлено відповідачем у справі, тоді як перебіг позовної давності за позовними вимогами про визнання укладеним договору про пайову участь почався 24 липня 2012 року.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а у значній мірі зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Сутяжник проти Росії" зроблено висновок про те, що відступи від принципу правової визначеності виправдані лише у випадках необхідності при обставинах істотного і непереборного характеру, зокрема, відступ від цього принципу допустимий не в інтересах правового пуризму, а з метою виправлення помилки, що має фундаментальне значення для судової системи. Не може бути скасоване правильне по суті судове рішення та не може бути відступлено від принципу правової визначеності лише задля правового пуризму.

Під правовим пуризмом у практиці ЄСПЛ розуміється невідступне слідування вимогам процесуального закону при вирішенні питання щодо застосування чи скасування таких, що набрали законної сили, судових рішень без врахування того, чи призведе це у подальшому до реального, а не формального усунення допущених судових помилок; надмірно формальне, бюрократичне застосування правових норм й вчинення дій, що мають юридичне значення, безвідносне врахування їх доцільності, виходячи з обставин конкретної справи й необхідності забезпечення ефективного захисту прав, свобод та інтересів в цивільному або іншому судочинстві, що призводить до порушення права на справедливий судовий розгляд (рішення ЄСПЛ у справі "Салов проти України").

Згідно з практикою ЄСПЛ при застосуванні процедурних правил варто уникати як надмірного формалізму, який буде впливати на справедливість процедури, так і зайвої гнучкості, яка призведе до нівелювання процедурних вимог, встановлених законом, та порушення принципу правової визначеності (рішення ЄСПЛ у справі "Волчлі проти Франції ", "ТОВ "Фріда" проти України").

Аналіз наведеного свідчить, що не може бути скасовано правильне по суті і законне судове рішення з мотивів порушення судом норм процесуального права, якщо це не призвело і не могло призвести до неправильного вирішення справи.

Скасування судового рішення лише з підстав встановлення факту процесуального порушення, яке жодним чином не вплинуло та не могло вплинути на законність і обґрунтованість судового рішення є ніщо іншим як проявом правового пуризму.

Визначаючи найбільш доцільний спосіб виправлення таких помилок, необхідно дотримуватися справедливого балансу між захистом прав особи і принципом юридичної визначеності, який є одним із фундаментальних аспектів верховенства права і передбачає повагу до принципу res judicata.

Втім така помилка суду першої інстанції не вплинула на результат розгляду цієї справи, оскільки не впливає на законність та обґрунтованість ухваленого рішення, яке прийнято по суті правильно. Тому скасування судового рішення суду першої інстанції лише з вказаних підстав було б відступом від принципу правової визначеності та проявом правого пуризму.

Також колегія суддів враховує, що в суді першої інстанції відповідач не заявляв про порушення правил юрисдикції, а просив застосувати строк позовної давності до спірних правовідносин, тому доводи відповідача про закриття провадження у справі є недоведеними.

Виходячи з наведеного, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити частково, постанову суду апеляційної інстанції скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Згідно зі статтею 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Керуючись статтями 400 409 413 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 задовольнити частково.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 05 листопада 2019 року скасувати, рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 15 березня 2019 року залишити в силі.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович