Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 26.12.2019 року у справі №185/1309/17

Постанова

Іменем України

23 грудня 2020 року

м. Київ

справа № 185/1309/17

провадження № 61-22160 св 19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулька Б. І. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В., Луспеника Д.

Д.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

представники позивача: ОСОБА_2, ОСОБА_3,

відповідачі: ОСОБА_4, ОСОБА_5,

третя особа - ОСОБА_6,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 - на рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 22 березня 2019 року у складі судді Головіна В. О. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 05 листопада 2019 року у складі колегії суддів: Єлізаренко І. А., Красвітної Т. П., Свистунової О. В.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, який було уточнено, до ОСОБА_4, ОСОБА_5, третя особа - ОСОБА_6, про визнання правочинів недійсними.

Позовна заява мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла її мати - ОСОБА_7, після смерті якої відкрилася спадщина на квартиру АДРЕСА_1.

Спадкоємцями першої черги за законом є троє дітей ОСОБА_7, а саме: вона, ОСОБА_4, ОСОБА_6. Вони подали заяви до Першої павлоградської державної нотаріальної контори Дніпропетровської області про прийняття спадщини за законом після смерті матері.

Через шість місяців після смерті матері їхня сестра - ОСОБА_4 повідомила про те, що вищевказана квартира належить їй на праві особистої приватної власності на підставі договору довічного утримання від 13 березня 2015 року. За умовами вказаного договору довічного утримання їх мати передала у власність ОСОБА_4 вищезазначену квартиру.

ОСОБА_7 на момент укладення договору довічного утримання була особою похилого віку, їй було майже 80 років, на протязі трьох років вона не бачила на обидва ока, тому не могла самостійно прочитати договір.

Оспорюваний договір довічного утримання не містить строку його дії, за життя мати не мала наміру відчужувати квартиру, а вказувала про її належність усім дітям порівну.

Вважала, що волевиявлення ОСОБА_7 на час укладення договору довічного утримання не було вільним та не відповідало її внутрішній волі, існували обставини, які вказують на помилку, неправильне сприйняття ОСОБА_7 правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і має істотне значення, у тому числі стан здоров'я останньої та потреба у догляді й сторонній допомозі, наявність спірного житла як єдиного.

Вказані обставини свідчать про наявність правових підстав для визнання оспорюваного договору довічного утримання недійсним.

28 липня 2016 року на підставі договору дарування квартири ОСОБА_4 подарувала зазначену квартиру своєму сину - ОСОБА_5.

У зв'язку з тим, що договір довічного утримання є недійсним, тому вказаний договір дарування квартири також підлягає визнанню недійсним.

З урахуванням викладеного ОСОБА_1 просила суд визнати договір довічного утримання від 13 березня 2015 року, укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_4, недійсним; визнати договір дарування квартири від 28 липня 2016 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5, недійсним.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 22 березня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним договір довічного утримання, укладений 13 березня 2015 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_4. Визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1, укладений 28 липня 2016 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Судове рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачкою належними та допустимими доказами доведено, що оспорюваний договір довічного утримання не був направлений на реальне настання правових наслідків, оскільки ОСОБА_4 не виконувала умови цього правочину, не здійснювала догляд за ОСОБА_7. Ураховуючи викладене, а також на підставі статей 203 215 ЦК України є підстави для недійсності договору довічного утримання, унаслідок чого відповідно до частини 1 статті 216 ЦК України також недійсним є договір дарування квартири, укладений 28 липня 2016 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 05 листопада 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено, рішення суду першої інстанції скасовано. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що ОСОБА_1 не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що ОСОБА_7 помилялася щодо правової природи оспорюваного договору довічного утримання, його змісту та предмета, неправильно сприймала обставини правочину, що вплинуло на її волевиявлення під час укладення договору. За життя ОСОБА_7 не оскаржувала договір довічного утримання.

Крім того, позивачкою не підтверджено відповідними доказами підстав для визнання недійсним договору дарування від 28 липня 2016 року, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_5.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 - просить оскаржувані судові рішення скасувати й направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 16 січня 2019 року відкрито касаційне провадження в указаній справі і витребувано цивільну справу № 185/1309/17 з Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області.

У лютому 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 15 грудня 2020 року справу передано судді-доповідачеві.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційним судом не повідомлено позивачку про розгляд справи, а у представника останньої були повноваження на представництво її інтересів лише у суді першої інстанції.

Мати позивачки - ОСОБА_7 уклала спірний договір довічного утримання з ОСОБА_4 під впливом помилки, оскільки неправильно сприймала обставини правочину, що вплинуло на її волевиявлення. ОСОБА_7 була особою похилого віку і мала вади зору, унаслідок чого не могла прочитати договір довічного утримання. ОСОБА_4 ухилялась від обов'язку утримання ОСОБА_7, тобто оспорюваний договір довічного утримання не був направлений на реальне настання правових наслідків. Вказані обставини також свідчать про недійсність договору дарування квартири від 28 липня 2016 року, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_5. При цьому районний суд допустився порушень ряду норм ЦПК України, зокрема за правилами ЦПК України 2017 року не провів підготовче засідання.

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною 3 статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" передбачено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Відповідно до вимог частини 1 статті 400 ЦПК України (тут і далі в редакції до наведених змін) під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувана постанова апеляційного суду ухвалена з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Судом установлено, що ОСОБА_1, ОСОБА_4 та ОСОБА_6 є дочками ОСОБА_7 (а. с. 9-13).

ОСОБА_7 на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 16 квітня 1997 року належала квартира АДРЕСА_1 (а. с. 75).

13 березня 2015 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_4 укладено нотаріально посвідчений договір довічного утримання (догляду), за умовами якого ОСОБА_4 зобов'язалась забезпечувати ОСОБА_7 утриманням та/або доглядом довічно на умовах договору, а остання передати ОСОБА_4 у власність вищевказану квартиру (а. с. 73-74).

13 березня 2015 року ОСОБА_4 зареєструвала право власності на квартиру АДРЕСА_1 (а. с. 123).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 померла (а. с. 8).

28 липня 2016 року на підставі договору дарування квартири ОСОБА_4 подарувала зазначену квартиру своєму сину - ОСОБА_5 (а. с. 136).

Згідно з частиною 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частиною 1 статті 215 ЦК України.

Відповідно до частини 3 статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина 1 статті 229 ЦК України).

Відповідно до статей 229 230 231 232 233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.

Згідно з договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно (стаття 744 ЦК України).

Враховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення.

Такими обставинами, зокрема, є вік особи, її стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження проживання у спірному житлі після укладення договору дарування.

Вказані висновки відповідають правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 16 березня 2016 року у справі № 6-93 цс 16.

Відповідно до частини 3 статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених частини 3 статті 12 ЦПК України.

Згідно з частиною 1 статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини 1 та 2 статті 77 ЦПК України).

Відповідно до частини 2 статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно зі статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Частиною 1 статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Апеляційний суд, встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, вірно застосувавши норми матеріального права, дійшов обґрунтованого висновку про те, щоза життя ОСОБА_7 не оспорювала договір довічного утримання. Позивачкою не підтверджено належними та допустимими доказами, що ОСОБА_7 помилялася щодо правової природи оспорюваного договору довічного утримання, його змісту та предмета, неправильного сприйняття нею обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення під час укладення договору.

Вказані висновки спростовують доводи касаційної скарги у цій частині.

Верховний Суд погоджується з висновком апеляційного суду про те, що позивачкою не надано доказів на підтвердження того, що ОСОБА_4 ухилялась від виконання умов договору довічного утримання, а тому посилання касаційної скарги на те, що оспорюваний договір довічного утримання не був направлений на реальне настання правових наслідків, є безпідставними.

Ураховуючи викладене, апеляційний суд на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, дійшов правильного висновку про те, що ОСОБА_1 доказів на підтвердження укладення оспорюваного договору довічного утримання від 13 березня 2015 року, між ОСОБА_4 і ОСОБА_7, унаслідок помилки останньої, та істотності значення такої помилки, не надано. Відсутні правові підстави для визнання недійсним договору дарування квартири від 28 липня 2016 року, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_5, оскільки такі вимоги позивачкою відповідними доказами не підтверджені. Крім того, згідно з положеннями статті 204 ЦК України діє презумпція правомірності правочину.

Посилання касаційної скарги на те, що апеляційним судом не повідомлено позивачку про розгляд справи, є безпідставними, оскільки при розгляді справи в суді апеляційної інстанції 05 листопада 2019 року приймав участь представник позивачки - ОСОБА_2, повноваження якого підтверджені ордером від 23 липня 2019 року (а. с. 192). Крім того, представник позивачки - ОСОБА_2 - у судовому засіданні 05 листопада 2019 року вказувала про факт повідомлення та обізнаність ОСОБА_1 про розгляд справи, що підтверджується звукозаписом судового засідання (а. с. 217).

При цьому згідно з частиною 5 статті 130 ЦПК України вручення судової повістки представникові учасника справи вважається врученням повістки і цій особі.

Посилання касаційної скарги на те, що районний суд допустився порушень ряду норм ЦПК України, зокрема за правилами ЦПК України 2017 року не провів підготовче засідання, на увагу не заслуговують, оскільки не впливає на правильне вирішення спору, а з формальних підстав не може бути скасовано законне і обґрунтоване судове рішення апеляційного суду. При цьому такі процесуальні дії по суті були вчинені в ході розгляду справи.

Доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують, на законність оскаржуваного судового рішення не впливають, а в основному направлені на переоцінку доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження у судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства.

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 - залишити без задоволення.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 05 листопада 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Б. І. Гулько

Г. В. Коломієць

Д. Д. Луспеник