Історія справи

Постанова КЦС ВП від 26.10.2022 року у справі №524/4093/20

Постанова

Іменем України

26 жовтня 2022 року

м. Київ

справа № 524/4093/20

провадження № 61-16920св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого (суддя-доповідач) - Мартєва С. Ю.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

відповідач - Акціонерне товариство «Альфа-Банк»,

треті особи: Полтавська міська рада Полтавського району Полтавської області, Виконавчий комітет Полтавської міської ради Полтавського району Полтавської області, Виконавчий комітет Кременчуцької міської ради Полтавської області в особі Департаменту державної реєстрації, Автозаводський відділ державної виконавчої служби у місті Кременчуці Північно-східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми),

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства «Альфа-Банк» на рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука від 07 червня 2021 року у складі судді Нестеренка С. Г. та постанову Полтавського апеляційного суду від 14 вересня 2021 року у складі колегії суддів Одринської Т. В., Панченка О. О., Пікуля В. П.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2020 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до Акціонерного товариства «Альфа-Банк» (далі - АТ «Альфа-Банк»), Комунального підприємства «Реєстр нерухомого майна та бізнесу» Бричківської сільської ради (далі - КП «Реєстр нерухомого майна та бізнесу») про визнання незаконним та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.

Позовну заяву мотивували тим, що 04 червня 2008 року ОСОБА_1 та Відкрите акціонерне товариство «Сведбанк» (далі - ВАТ «Сведбанк»), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Сведбанк» (далі - ПАТ «Сведбанк»), уклали кредитний договір № 1602/0608/88-009, згідно з умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 20 000,00 дол. США.

На забезпечення виконання зобов`язань 04 червня 2008 року ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та ВАТ «Сведбанк» уклали іпотечний договір, за умовами якого передали банку в іпотеку квартиру АДРЕСА_2 .

25 травня 2012 року ПАТ «Сведбанк» та Публічне акціонерне товариство «Дельта Банк» (далі - ПАТ «Дельта Банк»), а в подальшому 15 червня 2012 року ПАТ «Дельта Банк» та Публічне акціонерне товариство «Альфа-Банк» (далі - ПАТ «Альфа-Банк»), правонаступником якого є АТ «Альфа-Банк», уклали договір купівлі-продажу прав вимоги за цим кредитним договором від 04 червня 2008 року.

Рішенням від 11 квітня 2016 року Автозаводський районний суд м. Кременчука стягнув з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Альфа-Банк» 301 538,57 грн заборгованості за кредитним договором № 1602/0608/88-009.

На виконання цього рішення суду відповідач отримав виконавчий лист, на підставі якого відкрито виконавче провадження, що на сьогодні перебуває на виконанні в Автозаводського відділу державної виконавчої служби міста Кременчука Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми).

06 березня 2020 року позивачі отримали інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за № 203265004, з якої стало відомо, що державний реєстратор Бричківської сільської ради Полтавської області Онищенко Р. М. вніс запис, відповідно до якого право власності на предмет іпотеки, квартиру АДРЕСА_2 , зареєстровано за АТ «Альфа-Банк» на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 47491250, від 25 червня 2019 року.

Підставою для реєстрації права власності стало повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору про анулювання заборгованості за основним зобов`язанням, видане 09 квітня 2019 року.

Позивачі вважають дії державного реєстратора щодо перереєстрації права власності та внесення відповідного запису до державного реєстру незаконними, оскільки банк не повідомив їх про намір звернути стягнення на предмет іпотеки, вимоги про виконання порушеного зобов`язання вони не отримували, що є порушенням умов договору.

Державний реєстратор здійснив реєстрацію права власності за банком, не перевіривши наявність письмової вимоги про усунення ним порушень умов кредитного договору, її отримання та закінчення відповідного строку.

Крім того, державний реєстратор не мав прав вчиняти оспорювані дії на підставі вимог Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Під дію цього Закону підпадає і спірна квартира, оскільки вона придбана за кредитні кошти в іноземній валюті.

Уточнивши позов та учасників у справі, позивачі звернулися з позовом до АТ «Альфа-Банк» та просили визнати незаконним та скасувати рішення державного реєстратора КП «Реєстр нерухомого майна та бізнесу» про державну реєстрацію прав та обтяжень, індексний номер 47491250, від 25 червня 2019 року (номер запису про право власності 32127166), відповідно до якого проведено державну реєстрацію права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 за АТ «Альфа-Банк».

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням від 07 червня 2021 року Автозаводський районний суд м. Кременчука позов задовольнив.

Визнав незаконним та скасував рішення державного реєстратора КП «Реєстр нерухомого майна та бізнесу» Онищенка Р. М. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 47491250, від 25 червня 2019 року, яким зареєстровано право власності за АТ «Альфа-Банк» на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 54,4 кв. м, житловою площею 28,0 кв. м, номер запису про право власності 32127166.

Стягнув з АТ «Альфа-Банк» на користь ОСОБА_1 і ОСОБА_2 по 840,80 грн кожному відшкодування судового збору за подання позову та на користь ОСОБА_1 840,80 грн відшкодування судового збору за подання заяви про забезпечення доказів та заяви про забезпечення позову.

Рішення місцевий суд мотивував тим, що АТ «Альфа-Банк» не надало доказів повідомлення позивачів про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору про анулювання залишку заборгованості за основним зобов`язанням і вручення вимоги про сплату заборгованості та про намір звернути стягнення на предмет іпотеки.

Виходив із того, що іпотечний договір між сторонами містить застереження про задоволення іпотечних вимог іпотекодержателя, проте позивачі не узгодили з іпотекодержателем умови щодо автоматичного звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття ним права власності у порядку реєстрації такого права державним реєстратором, зокрема станом на день вчинення державним реєстратором дій 25 червня 2019 року.

Отже, такої згоди вони не надали, а надали лише згоду на задоволення забезпеченої іпотекою вимоги у порядку, визначеному статтею 37 Закону України «Про іпотеку», тобто в порядку укладення окремого договору про задоволення таких вимог, який і міг бути єдиною підставою для реєстрації права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем.

Зазначив, що після звернення банку з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором та ухвалення рішення про задоволення позову АТ «Альфа-Банк» має право на стягнення 3 % річних від суми простроченого зобов`язання відповідно до статті 625 ЦК України до припинення виконання зобов`язання.

Проте банк безпідставно при здійсненні повідомлення боржникам про звернення стягнення на предмет іпотеки зазначив розмір боргу, який обчислив щодо процентів за користування кредитом, без врахування зазначених норм.

Вважав, що іпотечне майно (спірна квартира) підпадає під ознаки, визначені підпунктом 1 пункту 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», а тому на нього не може бути звернуто стягнення, зокрема в порядку статті 37 Закону України «Про іпотеку» шляхом реєстрації права власності за іпотекодержателем на підставі відповідного застереження в іпотечному договорі.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою від 14 вересня 2021 року Полтавський апеляційний суд апеляційну скаргу АТ «Альфа-Банк» залишив без задоволення. Рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука від 07 червня 2021 року залишив без змін.

Суд апеляційної інстанції постанову мотивував тим, що Закон України «Про іпотеку» прямо вказує, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, є одним зі шляхів звернення стягнення на предмет іпотеки.

Зазначив, що, підписавши іпотечне застереження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою щодо іпотекодавця на задоволення своїх вимог.

При цьому до прийняття Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і в позасудовому порядку) залежало не від наявності згоди іпотекодавця, а від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору.

У ОСОБА_1 відсутнє на праві власності будь-яке нерухоме майно. Доказів наявності у позивачів іншого житла відповідач не надав, а тому з урахуванням Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» у державного реєстратора були відсутні підстави для проведення державної реєстрації права власності на вказану квартиру за відповідачем.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2021 року до Верховного Суду, АТ «Альфа-Банк», посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у позові.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою касаційного оскарження АТ «Альфа-Банк» зазначив застосування Закону України «Про державну реєстрацію речових прав та нерухоме майно та їх обтяжень», статті 35 Закону України «Про іпотеку» у подібних правовідносинах без урахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 15 жовтня 2020 року у справі № 755/2030/19 (провадження № 61-9991св20), у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 вереня 2020 року у справі № 757/13243/17 (провадження № 14-711цс19), постанові Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року у справі № 206/6043/19 (провадження № 61-16695св20);

застосування статті 37 Закону України «Про іпотеку» у подібних правовідносинах без урахування висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року у справі № 206/6043/19 (провадження № 61-16695св20);

неврахування висновку щодо застосування Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 369/382/17 (провадження № 14-389цс18) та у постанові Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 725/885/16-ц (провадження № 61-10180св18).

АТ «Альфа-Банк» мотивувало касаційну скаргу тим, що повідомлення іпотекодавця слід вважати здійсненим належним чином за умови, що він одержав або мав одержати повідомлення, але не одержав його з власної вини;

застереження в іпотечному договорі прирівнюється за своїми правовими наслідками до договору про задоволення вимог іпотекодержателя, який є правовстановчим документом; підписанням договору іпотеки позивачі засвідчили, що вони надають іпотекодержателю згоду на прийняття іпотекодержателем одностороннього рішення про перехід права власності на предмет іпотеки до банку, отже, висновок суду про необхідність укладення окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя є помилковим;

позивачі приховали той факт, що мали у власності інше нерухоме житлове майно, а тому не підлягає застосуванню мораторій;

на адресу іпотекодателів направлено повідомлення про звернення стягнення, яке вони отримали 10 квітня 2019 року згідно з квитанцією відділення зв`язку;

ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора, визнання недійсним чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням рішенням речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства, тобто поряд з вимогою про скасування рішення державного реєстратора позивачі повинні були заявити вимогу про припинення права власності за відповідачем, а в іншому випадку спір про право буде вирішений частково та одна із сторін буде змушена повторно звернутися до суду з позовом про визнання, зміну або припинення речового права з метою внесення відповідних даних у державні реєстри речових прав на нерухоме майно.

У листопаді 2021 року до суду надійшов відзив на касаційну скаргу, в якомуОСОБА_1 , ОСОБА_2 просять касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди установили, що 04 червня 2008 року ОСОБА_1 та ВАТ «Сведбанк» уклали кредитний договір № 1602/0608/88-009, відповідно до умов якого банк надав позичальнику грошові кошти у розмірі 20 000,00 дол. США. на споживчі цілі (т. 1, а. с. 11-13).

Цього ж дня ОСОБА_1 та ВАТ «Сведбанк» уклали іпотечний договір № 1602/0608/88-009-Z-1, згідно з умовами якого іпотекодержателі ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 на забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором передали банку в іпотеку квартиру АДРЕСА_2 (т. 1, а. с. 20-22).

Згідно з пунктом 12 іпотечного договору іпотекодержатель за своїм вибором звертає стягнення на предмет іпотеки в один із наведених способів, зокрема у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса.

25 травня 2012 року ПАТ «Сведбанк» та ПАТ «Дельта Банк», в подальшому 15 червня 2012 року ПАТ «Дельта Банк» та ПАТ «Альфа-Банк», уклали договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитним договором, за яким відбулось відступлення права вимоги за кредитним договором від 04 червня 2008 року № 1602/0608/88-009, укладеним між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_1 .

Рішенням від 11 квітня 2016 року Автозаводський районний суд м. Кременчука стягнув з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Альфа-Банк» 301 538,57 грн заборгованості за кредитним договором від 04 червня 2008 року № 1602/0608/88-009 (т. 1, а. с. 23-24).

Постановою від 25 липня 2017 року державний виконавець Автозаводського відділу державної виконавчої служби міста Кременчук Головного територіального управління юстиції у Полтавській області відкрив виконавче провадження з примусового виконання зазначеного рішення.

На час розгляду справи рішення суду від 11 квітня 2016 року не виконано, виконавче провадження не є закінченим.

Листом від 09 квітня 2019 року за вих. № 20154-б/б АТ «Альфа-Банк» надіслало ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 за однією поштовою адресою повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору про анулювання залишку заборгованості за основним зобов`язанням (т. 1, а. с. 123).

У цьому листі АТ «Альфа-Банк» вимагало сплатити заборгованість у розмірі 20 427,07 дол. США, що утворилася станом на 09 квітня 2019 року, а також банк повідомив про намір звернути стягнення на предмет іпотеки в порядку, передбаченому статтею 37 Закону України «Про іпотеку» в разі несплати протягом 30-денного строку.

Підтверджень про отримання позивачами цього повідомлення справа не містить.

На підтвердження відправлення рекомендованої кореспонденції АТ «Альфа-Банк» надало суду список № 102 згрупованих поштових відправлень - цінних листів, що пересилаються в межах України від 11 квітня 2019 року (т. 1, а. с. 125). Відправлення повернуті відправнику після невручення їх кур`єром (т. 1, а. с. 118-119).

25 червня 2019 року державний реєстратор КП «Реєстр нерухомого майна та бізнесу» Бричківської сільської ради Полтавської області Онищенко Р. М. на підставі поданої АТ «Альфа-Банк» заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень і долучених до неї документів провів державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_2 за АТ «Альфа-банк», номер запису про право власності 32127166. Запис внесено на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 47491250, від 25 червня 2019 року (т. 1, а. с. 26-27).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Згідно з абзацом першим частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Межі розгляду справи судом

Підставою для відкриття касаційного провадження є пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку).

Касаційна скарга підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Задовольняючи позов, місцевий суд, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що АТ «Альфа-Банк» не надало підтверджень, що позивачі повідомлені про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору про анулювання залишку заборгованості за основним зобов`язанням, не надало доказів вручення вимоги про сплату заборгованості та про намір звернути стягнення на предмет іпотеки.

Вважав, що укладений між сторонами іпотечний договір містить застереження про задоволення іпотечних вимог іпотекодержателя, проте позивачі не узгодили з іпотекодержателем умов щодо автоматичного звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття ним права власності у порядку реєстрації такого права державним реєстратором, зокрема станом на день вчинення державним реєстратором дій 25 червня 2019 року, отже, таку згоду вони не надали, а надали лише згоду на задоволення забезпеченої іпотекою вимоги у порядку, визначеному статтею 37 Закону України «Про іпотеку», тобто в порядку укладення окремого договору про задоволення таких вимог, який і міг бути єдиною підставою для реєстрації права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем.

Дійшов висновку, що після звернення банку з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором та ухвалення рішення про задоволення позову АТ «Альфа-Банк» має право лише на стягнення 3 % річних від суми простроченого зобов`язання відповідно до статті 625 ЦК України до припинення виконання зобов`язання.

Проте банк безпідставно здійснив повідомлення боржникам про звернення стягнення на предмет іпотеки і зазначив розмір боргу, який було обчислив, зокрема щодо процентів за користування кредитом, без врахування зазначених норм.

Дійшов висновку про те, що іпотечне майно (спірна квартира) підпадає під ознаки, визначені підпунктом 1 пункту 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», тому на нього не може бути звернуто стягнення, у тому числі в порядку статті 37 Закону України «Про іпотеку» шляхом реєстрації права власності за іпотекодержателем на підставі відповідного застереження в іпотечному договорі.

З такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій погодитися не можна, оскільки вони дійшли їх унаслідок помилкового застосування норм матеріального права та без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду.

Щодо належного повідомлення

У постанові від 29 вересня 2020 року у справі № 757/13243/17 (провадження № 14-711цс19), на яку послався заявник, як на приклад неоднакового застосування норми права, Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що належним дотриманням іпотекодержателем процедури повідомлення іпотекодавця та боржника, якщо він є відмінним від іпотекодавця, про вимогу стосовно усунення порушення також потрібно вважати таке повідомлення, що було надіслане належним чином, проте не отримане внаслідок недбалості або ухилення від отримання.

Направлення такої вимоги іпотекодавцю про усунення порушень основного зобов`язання обґрунтовується саме тим, що іпотекодавець має право замість боржника усунути порушення основного зобов`язання і тим самим убезпечити себе від звернення стягнення на належний йому предмет іпотеки.

У разі дотримання іпотекодержателем порядку належного надсилання вимоги про усунення порушення основного зобов`язання діє презумпція належного повідомлення іпотекодержателя про необхідність усунення порушень основного зобов`язання, яка може бути спростована іпотекодавцем у загальному порядку.

За відсутності такого належного надсилання вимоги відповідно до частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець не набуває права звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання.

Недотримання вимог частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» щодо належного надсилання іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, вимоги про усунення порушення основного зобов`язання унеможливлює застосовування позасудового способу задоволення вимог іпотекодержателя.

При цьому метою повідомлення іпотекодержателем іпотекодавця та інших осіб є доведення до їх відома наміру іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. Тому іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання лише за умови належного надсилання вимоги, коли іпотекодавець фактично отримав таку вимогу або мав її отримати, але не отримав внаслідок власної недбалості чи ухилення від такого отримання.

В іншому випадку іпотекодержатель не набуває права звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання, зокрема не вправі відчужувати предмет іпотеки іншій особі. За таких умов предмет іпотеки, придбаний іншою особою за договором з іпотекодержателем, є майном, придбаним в особи, яка не мала права його відчужувати. При цьому добросовісна особа, яка придбаває майно в особи, яка не є його власником, має пересвідчитися у наявності в останньої права розпоряджатися чужим майном.

У постанові від 15 жовтня 2020 року у справі № 755/2030/19 (провадження № 61-9991св20), на яку також послався заявник, як на приклад неоднакового застосування норми права, Верховний Суд зазначив, що згідно зі статтею 35 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.

Наведена норма спрямована на фактичне повідомлення іпотекодавця, аби надати йому можливість усунути порушення і цим запобігти зверненню стягнення на його майно. Тому повідомлення іпотекодавця слід вважати здійсненим належним чином за умови, що він одержав або мав одержати повідомлення, але не одержав його з власної вини. Доказом належного здійснення повідомлення може бути, зокрема, повідомлення про вручення поштового відправлення з описом вкладення.

Тобто метою повідомлення іпотекодержателем іпотекодавця та інших осіб є доведення до їх відома наміру іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. Іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання лише за умови належного надсилання вимоги, коли іпотекодавець фактично отримав таку вимогу або мав її отримати, але не отримав внаслідок власної недбалості чи ухилення від такого отримання.

Суди встановили, що у справі, що переглядається, у договорі іпотеки від 04 червня 2008 року № 1602/0608/88-009 передбачено, що у випадку порушення кредитного договору позичальником або цього договору іпотекодавцем іпотекодержатель направляє іпотекодавцю і позичальнику письмову вимогу про усунення порушення у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі не виконання вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі почати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього договору.

Наведене свідчить про те, що згідно з умовами іпотечного договору підставами для задоволення вимог іпотекодержателя шляхом позасудового врегулювання є надсилання іпотекодавцю письмової вимоги про дострокове виконання зобов`язання за кредитним договором.

Листом від 09 квітня 2019 року за вих. № 20154-б/б АТ «Альфа-Банк» надіслало ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 за однією поштовою адресою повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору про анулювання залишку заборгованості за основним зобов`язанням (т. 1, а. с. 123) та зазначило про наявність заборгованості та намір звернути стягнення на предмет іпотеки в порядку, передбаченому статтею 37 Закону України «Про іпотеку» в разі несплати протягом 30-денного строку.

На підтвердження відправлення рекомендованої кореспонденції АТ «Альфа-Банк» надало суду список № 102 згрупованих поштових відправлень - цінних листів, що пересилаються в межах України від 11 квітня 2019 року через Укрпошту (т. 1, а. с. 117, 125).

Крім того, ці відправлення направлені іпотекодавцям через експрес-доставку кореспонденції та вантажів «із рук в руки» «Меркурій», проте були повернуті відправнику після двох невдалих спроб вручення їх кур`єром (т. 1, а. с. 118, 119).

Суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що АТ «Альфа-Банк» виконало умови договору іпотеки в частині направлення повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки належним чином, однак повідомлення не були вручені іпотекодавцям внаслідок власної недбалості.

Суди також не врахували правові висновки щодо належного повідомлення застосування про звернення стягнення на предмет іпотеки, викладені у постанові Верховного Суду від 15 жовтня 2020 року у справі № 755/2030/19 (провадження № 61-9991св20), у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 757/13243/17 (провадження № 14-711цс19), та дійшли помилкових висновків щодо неналежного повідомлення АТ «Альфа-Банк» позивачів про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Отже, доводи касаційної скарги про неврахування судами першої та апеляційної інстанцій висновків Верховного Суду про застосування статті 35 Закону України «Про іпотеку» у подібних відносинах знайшли підтвердження у справі.

Щодо іпотечного застереження

Питання виникнення права на звернення стягнення шляхом набуття права власності на предмет іпотеки неодноразово перебувало предметом розгляду Верховного Суду.

У постанові від 06 жовтня 2021 року у справі № 206/6043/19 (провадження № 61-16695св20), про яку зазначив заявник, Верховний Суд зазначив, що частинами першою, другою статті 36 Закону України «Про іпотеку» встановлено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.

Відповідно до статті 37 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя чи іпотечний договір, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, є документами, що підтверджують перехід права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя та є підставою для внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Право власності іпотекодержателя на предмет іпотеки виникає з моменту державної реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя чи відповідного застереження в іпотечному договорі.

Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді.

Отже, законодавцем визначено як спосіб позасудового врегулювання зобов`язань іпотекодавця перед іпотекодержателем передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку», на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору. Таким чином, Закон України «Про іпотеку» прямо вказує, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, є одним із шляхів звернення стягнення на предмет іпотеки.

Однією із загальних засад державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень є внесення відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно виключно на підставах та в порядку, визначених Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (пункт 4 частини першої статті 3 указаного Закону).

Перевірка документів на наявність підстав, зокрема, для прийняття відповідних рішень є одним з етапів державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (пункт 4 частини першої статті 18 вказаного Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

У справі, яка переглядається, позасудове врегулювання спору та застереження про можливість задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки сторони погодили в пункті 12.3 іпотечного договору від 04 квітня 2008 року, зокрема шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов`язань у порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку» (підпункт 12.3.1).

Висновки судів про необхідність окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя є помилковими, оскільки застереження про позасудове врегулювання звернення стягнення на предмет іпотеки, яке безпосередньо міститься у іпотечному договорі, прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками.

Згідно з абзацом 3 пункту 12.3.1 іпотечного договору від 04 червня 2008 року сторони з розумінням змісту статті 37 Закону України «Про іпотеку» свідчать, що право іпотекодержателя зареєструвати право власності на предмет іпотеки на підставі положень цього підпункту пункту 12.3 цього договору є безумовним, тобто підлягає реєстрації незалежно від претензій іпотекодавців, а рішення про реєстрацію права власності на предмет іпотеки може бути оскаржене іпотекодавцем у судовому порядку лише у випадку, якщо він доведе, що повністю виконав основне зобов`язання.

За довідкою АТ «Альфа-Банк» після позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки залишок заборгованості за кредитним договором ОСОБА_1 прощено (анульовано) (т. 1, а. с. 32).

Наведене свідчить про те, що суди застосували статтю 37 Закону України «Про іпотеку» у подібних правовідносинах без урахування висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року у справі № 206/6043/19 (провадження № 61-16695св20).

Щодо застосування Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті»

Верховний Суд у постанові від 13 лютого 2019 року у справі № 725/885/16-ц (провадження № 61-10180св18), на яку послався заявник, як на приклад неоднакового застосування норми права, дійшов висновку про те, що 07 червня 2014 року набрав чинності Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», згідно з пунктом 1 якого не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об`єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку.

Отже, мораторій є відстроченням виконання зобов`язання, а не звільненням від його виконання. Тому встановлений Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» мораторій не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) в разі невиконання боржником зобов`язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати його (відчужувати без згоди власника).

Крім того, згідно з пунктом 4 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.

Тягар доведення зазначених обставин у цьому випадку покладається на позивача, який звернувся до суду, оскільки в частині третій статті 10 та частині першій статті 60 ЦПК України 2004 року передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Апеляційним судом не з`ясовано, а позивачем не надано жодних доказів на підтвердження відсутності у нього іншого нерухомого житлового майна станом на момент укладення оспореного договору купівлі-продажу.

Відсутність у іпотекодавців іншого нерухомого майна, ніж спірна квартира, у квітні-травні 2016 року не має правового значення для вирішення даної справи, оскільки обов`язком суду було перевірити указані обставини станом на момент укладення оспореного договору купівлі-продажу, дослідити такі обставини в сукупності з іншими умовами, викладеними у Законі України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» та у зв`язку із цим вирішити спір.

Отже, висновки суду апеляційної інстанції про відповідність предмета іпотеки у вигляді спірної квартири вимогам статті 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» та необхідність його застосування у спірних правовідносинах є передчасними.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 369/382/17 (провадження № 14-389цс18), на яку також посилався заявник, як на приклад неоднакового застосування норми права, зазначила, що суди першої та апеляційної інстанцій, розглядаючи спір, виходили з положень статті 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», іншого тлумачення цим нормам апеляційний суд не дав.

У разі ухвалення нового рішення або зміни рішення суд апеляційної інстанції в мотивувальній частині рішення дає оцінку доказам, що наявні в матеріалах справи, а також новим доказам, якщо вони досліджувалися, в їх сукупності за правилами, встановленими статтями 263, 265 та 367 ЦПК України.

Проте рішення апеляційним судом прийнято з порушенням вищезазначених вимог закону.

В матеріалах справи відсутні будь-які докази, на підставі яких суд апеляційної інстанції дійшов своїх висновків.

Зокрема, позивачами не надано жодного доказу використання спірної квартири як місця свого проживання, а встановлення цієї обставини судом апеляційної інстанції на підставі отримання позивачами судових повісток за адресою спірної квартири спростовується наявними у матеріалах справи конвертами, які протягом всього часу розгляду справи як в суді першої інстанції, так і в апеляційному суді поверталися на адресу судів без їх вручення позивачам за закінченням терміну зберігання.

Статтею 12 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом.

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Проте позивачами не надано жодних доказів, зокрема витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, на підтвердження відсутності в них іншого нерухомого житлового майна.

Отже, висновки суду апеляційної інстанції про відповідність предмета іпотеки у вигляді спірної квартири вимогам статті першої Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» та необхідність його застосування у спірних правовідносинах є передчасними.

Доводи касаційної скарги про неоднакове застосування Верховним Судом Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» є обґрунтованими.

У справі, що переглядається, суди встановили, що ОСОБА_2 з 28 листопада 2018 року є одноосібним власником квартири загальною площею 61,3 кв. м, житловою площею 35,1 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 (т. 1, а. с. 122, 126).

ОСОБА_1 з 19 травня 2010 року був одноосібним власником квартири, загальною площею 59,0 кв. м, житловою площею 22,8 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , а також комірного приміщення № 6 за адресою: АДРЕСА_3 (т. 1, а. с. 120-121).

ОСОБА_1 відчужив квартиру АДРЕСА_1 29 грудня 2015 року за договором дарування квартири (т. 1, а. с. 143).

Отже, позивачі не надали суду беззаперечних доказів про те, що спірна квартира була єдиним житлом відповідачів як на час укладання договору іпотеки, так і на час звернення стягнення на предмет іпотеки.

Таким чином, висновки судів про відповідність предмета іпотеки вимогам статті 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» та необхідність його застосування у спірних правовідносинах є помилковими.

Ураховуючи наведене, висновки місцевого суду, з якими погодився суд апеляційної інстанції, про наявність підстав для задоволення позову не ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального права, які врегульовують спірні правовідносини.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, однак суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права, рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у позові.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпунктів «б» та «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Таким чином, судові витрати, понесені відповідачем у суді апеляційної інстанції у сумі 2 522,40 грн та у суді касаційної інстанції у сумі 3 363,20 грн, підлягають стягненню з позивачів.

Керуючись статтями 402 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Альфа-Банк» задовольнити.

Рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука від 07 червня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 14 вересня 2021 року скасувати та ухвалити нове рішення.

У позові ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Акціонерного товариства «Альфа-Банк», за участю третіх осіб: Полтавської міської ради Полтавського району Полтавської області, Виконавчого комітету Полтавської міської ради Полтавського району Полтавської області, Виконавчого комітету Кременчуцької міської ради Полтавської області в особі Департаменту державної реєстрації, Автозаводського відділу державної виконавчої служби у місті Кременчуці Північно-східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми), про визнання незаконним та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь Акціонерного товариства «Альфа-Банк» по 2 942,80 грн судових витрат.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий С. Ю. Мартєв Судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. В. Сердюк В. А. Стрільчук