Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 21.01.2019 року у справі №524/4233/17

Постанова

Іменем України

25 червня 2020 року

місто Київ

справа № 524/4233/17

провадження №61-513св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Бурлакова С. Ю., Гулька Б. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 08 серпня 2018 року у складі судді Предоляк О. С. та постанову Полтавського апеляційного суду від 20 грудня 2018 року у складі колегії суддів: Дряниці Ю. В., Пилипчук Л. І., Триголова В. М.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

У червні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики.

В обґрунтування позову посилався на те, що 02 грудня 2014 року надав відповідачу грошові кошти у позику в сумі 12 000, 00 євро зі строком повернення до 02 червня 2015 року, що підтверджується виданою ОСОБА_2 розпискою. Позивач зазначає, що у встановлений строк відповідач добровільно грошові кошти не повернув, з огляду на що звернувся до суду із позовом.

Стислий виклад заперечень відповідача

Відповідач позов не визнав, просив відмовити у його задоволенні.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 08 серпня 2018 року позовні вимоги задоволені, стягнуто з відповідача на користь ОСОБА_1 суму заборгованості за договором позики від 02 грудня 2014 року у розмірі 377 327, 94 грн, вирішено питання про розподіл судових витрат.

Суд першої інстанції, задовольняючи позов, керувався тим, що між сторонами укладено договір позики, умови якого позичальник не виконав, а тому грошові кошти підлягають стягненню у судовому порядку. Щодо доводів ОСОБА_2 про те, що договір позики від 02 грудня 2014 року насправді не укладався, грошові кошти від позивача він не отримував, а примусово, під психологічним тиском позивача написав відповідну розписку, яка мала бути забезпеченням його обов`язку щодо повернення грошей за іншим позиковим зобов`язанням від 02 липня 2013 року, укладеним між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , суд визнав необґрунтованими, оскільки відповідачем не надано будь-яких доказів на підтвердження того, що він виступив поручителем ОСОБА_3 за договором позики від 02 липня 2013 року та ніс обов`язки іпотекодавця за цим договором, особисто сплачував борг.

Доводи позивача про примушення ОСОБА_1 виконати умови договору від 02 липня 2013 року шляхом видачі розписки 02 грудня 2014 року про отримання грошей у сумі 12 000, 00 євро суд визнав непереконливими та недоведеними. Також відповідачем не доведено, що розписку про отримання грошових коштів від ОСОБА_1 він написав під впливом психологічного тиску з його боку. Пояснення у запереченнях ОСОБА_2 щодо обставин написання розписки, зокрема з приводу того, що позивач примусив його це зробити, погрожуючи своїми зв`язками зі слідчим ОСОБА_5 у кримінальній справі, порушеній відносно відповідача, не дають підстав вважати встановленим факт здійснення психологічного тиску з боку позивача, оскільки відсутні будь-які докази на підтвердження того, що відносно відповідача порушено кримінальну справу, розслідування якої здійснював ОСОБА_5 . В матеріалах справи відсутні відомості про те, що ОСОБА_2 звертався до правоохоронних органів із заявою про неправомірні дії стосовно нього, які полягали у застосуванні психологічного тиску під час написання розписки. З цих підстав відповідачем також не заявлялися вимоги про визнання недійсним договору позики.

Постановою Полтавського апеляційного суду від 20 грудня 2018 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, погодився з його висновками щодо наявності підстав для задоволення позову. Зазначив, що письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання у борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми. Отже, наявність оригіналу боргової розписки у позивача, кредитора, свідчить про те, що боргове зобов`язання не виконане, а тому доводи апеляційної скарги про виконання зобов`язання - є безпідставними.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційних скарг

ОСОБА_2 , не погодившись із судовими рішеннями, у січні 2019 року подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просив рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати, ухвалити нове рішення, яким у позові відмовити повністю.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовується доводами про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

Заявник зазначає, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що насправді зазначений договір позики не укладався між сторонами, оригінал розписки, представлений позивачем, є підробкою. Насправді був укладений інший договір між дружиною позивача ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , за виконання якого відповідач поручався перед позивачем, однак зазначене зобов`язання ним належним чином виконане, що підтверджується відповідним рішенням Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 27 вересня 2017 року у справі № 524/10219/16-ц. Заявника, на його переконання, фактично позбавили права на доступ до правосуддя, оскільки йому не було відомо про розгляд справи у судах першої та апеляційної інстанцій і жодних заяв про відкладення розгляду справи він не писав та не подавав.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 18 січня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою.

Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).

Відповідно до пункту 2 розділу II «;Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX

(далі - Закон № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у 2019 році, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.

За змістом правила частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені у статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та дотримання норм процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 02 грудня 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики, за умовами якого відповідач позичив у позивача 12 000, 00 євро, що на день укладання договору еквівалентно 252 000, 00 грн, зі строком повернення до 02 червня 2015 року, про що видав розписку.

На день розгляду справи позику не повернуто.

Відповідно до рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 27 вересня 2017 року у справі № 524/10219/16-ц за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 заборгованість за договором позики від 02 липня 2013 року у сумі 8 221 634, 34 грн.

Під час розгляду зазначеної справи судом встановлено, що між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 02 липня 2013 року укладено договір позики, відповідно до умов якого останній отримав грошові кошти в сумі 33 000, 00 євро, що за згодою сторін є еквівалентом 350 000, 00 грн, однак у строк, визначений договором до 02 липня 2014 року, суму позики не повернув.

Також суд встановив, що згідно з платіжним дорученням, наданим ОСОБА_3 , копії виписки з особового рахунку ОСОБА_6 (мати відповідача) отримувачем коштів у сумі 5 000, 00 грн та 350 000, 00 грн за договором позики від 02 липня 2013 року був ОСОБА_1 , якого ОСОБА_4 не уповноважувала на це.

Відповідно до змісту зазначеного судового рішення ОСОБА_2 не був учасником згаданої судової справи.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів

(суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить обов`язок повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Наслідки порушення договору позичальником визначені статтею 1050 ЦК України, відповідно до частини першої якої, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.

За змістом статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів.

За своїми правовими характеристиками договір позики є реальною, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. З метою забезпечення правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

Такі правові висновки про застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені в постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17. Підстав відступити від таких правових висновків Верховний Суд не встановив.

У справі, яка переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій, ухвалюючи рішення про задоволення позову, виходили із того, що письмова форма договору позики внаслідок її реального характеру є доказом не лише факту укладення договорів, а й факту передачі грошової суми позичальнику. Оскільки у визначені договором позики строки грошові кошти позивачу повернуті не були, у позивача були підстави для звернення до суду з позовом. Розписка про отримання грошових коштів містить зобов`язання про їх повернення у певний строк. Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій встановили справжню правову природу укладеного між сторонами договору та дійшли правильних висновків про укладення договору позики, а також встановили всі його істотні умови.

Позовні вимоги ОСОБА_1 є обґрунтованими, оскільки судами встановлено наявність між сторонами правовідносин за договором позики, дійсність та достовірність договору позики не спростована, факт отримання грошей підтверджений належними доказами у справі.

Доводи заявника, викладені у касаційній скарзі, перевірялися судом апеляційної інстанції та були відхилені з огляду на непідтвердження їх належними та допустимими доказами.

Доводи касаційної скарги про те, що відповідач не повідомлявся належним чином про розгляд справи у судах першої та апеляційної інстанцій спростовуються матеріалами справи, відповідно до яких у суді першої інстанції справу розглянуто за участі представника відповідача, про розгляд справи у суді апеляційної інстанції повідомлений представник відповідача (а.с. 181).

Стосовно доводів про те, що згадана розписка від 02 грудня 2014 року є підробленою, що відповідач її не складав та не підписував, Верховним Судом враховано, що будь-яких належних та допустимих доказів з приводу зазначеної обставини відповідач не надав. Позивач, стверджуючи про підроблення зазначеної розписки, не скористався своїм правом на подання клопотання про проведення відповідної експертизи.

Верховний Суд також врахував, що у запереченнях на позовну заяву, поданих до суду першої інстанції (а. с. 19), відповідач визнав, що власноручно написав розписку під психологічним тиском, що свідчить про наявність протиріччя між цими доводами та доводами, зазначеними у касаційній скарзі.

Доводи касаційної скарги про те, що насправді укладений інший договір, між дружиною позивача ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , що підтверджується відповідним рішенням Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області у справі № 524/10219/16-ц, не спростовують висновків судів у справі, що переглядається, оскільки зазначеним рішенням встановлено обставини існування інших позикових зобов`язань, стороною яких відповідач не був.

Розглядаючи позов, суди першої та апеляційної інстанцій повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і надали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, у результаті чого ухвалили законні й обґрунтовані рішення, яке відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Засадничими принципами цивільного судочинства є змагальність та диспозитивність, що покладає на позивача обов`язок доведення обґрунтованості та підставності усіх заявлених вимог, саме на позивача покладається обов`язок надати належні та допустимі докази на доведення власної правової позиції.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України року кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За змістом статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Згідно зі статтею 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Статтею 89 ЦПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Основного Закону України.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України

«Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

ЄСПЛ зазначив, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи («Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають.

Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 08 серпня 2018 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 20 грудня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

С. Ю. Бурлаков

Б. І. Гулько