Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 23.10.2018 року у справі №750/1998/18

Постанова

Іменем України

25 травня 2020 року

м. Київ

справа № 750/1998/18

провадження № 61-45285св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - фізична особа-підприємець ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова у складі судді Логвіної Т. В. від 22 травня 2018 року та постанову Апеляційного суду Чернігівської області у складі колегії суддів: Лакізи Г. П., Скрипки А. А., Харечко Л. К., від 22 серпня 2018 року,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 (далі - ФОП ОСОБА_2 ) про визнання права власності та зобов`язання вчинити певні дії.

В обґрунтування позову вказав, що за договором купівлі-продажу від 23 травня 2017 року він придбав у товариства з обмеженою відповідальністю «Фірма «Укрспецтехніка» (далі - ТОВ «Фірма «Укрспецтехніка») у власність офісну будівлю з автостоянкою по АДРЕСА_1 . Він не має можливості розпоряджатися і користуватися своїм майном, оскільки відповідач не визнає такого права, мотивуючи це тим, що саме вона є власником спірного об`єкту нерухомості відповідно до договору оренди з викупом, що укладений між попереднім власником ТОВ «Фірма «Укрспецтехніка» та ФОП ОСОБА_2 .

Крім того, відповідач незаконно здійснює на автостоянці будівництво станції технічного обслуговування автомобілів з автомийкою, проводить роботи з демонтажу огорожі та освітлення, псує асфальтне покриття, проводить будівельні роботи та укладку фундаменту, завозить будівельні матеріали.

Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 02 серпня 2017 року задоволено позов ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні власністю та зобов`язано відповідача звільнити офісну будівлю з автостоянкою по АДРЕСА_1 . При розгляді цієї справи судом було встановлено, що позивач є власником спірного об`єкту нерухомості.

Враховуючи викладене, позивач просив суд визнати за ним право власності на офісну будівлю з автостоянкою, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та зобов`язати ФОП ОСОБА_2 припинити виконання будь-яких демонтажних та будівельних робіт на цьому об`єкті нерухомості.

Короткий зміст оскаржуваних судових рішень

Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 22 травня 2018 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Чернігівської області від 22 серпня 2018 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Зобов`язано ФОП ОСОБА_2 припинити виконання будь-яких демонтажних та будівельних робіт на об`єкті нерухомості - офісна будівля з автостоянкою, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

У іншій частині позовних вимог відмовлено.

Судові рішення мотивовані тим, що ФОП ОСОБА_2 чинить ОСОБА_1 як власнику офісної будівлі з автостоянкою, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , перешкоди у користуванні та розпорядженні цим майном, чим порушує його право власності, яке підлягає захисту у судовому порядку. Право власності позивача на зазначений об`єкт нерухомості зареєстровано у встановленому законом порядку, а тому відсутні правові підстави для визнання за ним права власності на вказану нерухомість у судовому порядку.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2018 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення попередніх інстанцій в частині відмови у задоволенні його позовних вимог та ухвалити нове рішення про задоволення позову у частині визнання за ним права власності на спірне майно, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що позивач звернувся до суду з цим позовом не з метою набуття права власності на спірний об'єкт нерухомості, а для визнання відповідачем такого права, тому висновок судів про те, що позивач обрав не передбачений законом спосіб захисту своїх права, є безпідставним.

Оскільки судові рішення попередніх інстанцій оскаржуються ОСОБА_1 лише у частині відмови у задоволенні його позовних вимог, тому законність й обґрунтованість цих рішень відповідно до вимог статті 400 ЦПК України переглядається лише у цій частині.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 15 листопада 2018 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу справи між суддями від 13 квітня 2019 року справу призначено судді-доповідачеві.

У серпні ФОП ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , мотивований незгодою із її доводами та законністю й обґрунтованістю оскаржуваних судових рішень.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

На підставі договору купівлі-продажу, укладеного 23 травня 2017 року між ТОВ «Фірма «Укрспецтехніка» та ОСОБА_1 , останній є власником офісної будівлі з автостоянкою, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується витягом № 87845522 від 23 травня 2017 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності.

ФОП ОСОБА_2 чинить ОСОБА_1 перешкоди у користуванні та розпорядженні цим майном.

Рішенням Деснянського районного суду від 02 серпня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ФОП ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні власністю встановлено, що позивач є власником спірної офісної будівлі з автостоянкою, а ФОП ОСОБА_2 користується спірним майном і не допускає до нього власника, чим порушує його права. За наслідками розгляду цього позову суд ухвалив рішення, яким зобов`язав ФОП ОСОБА_2 не чинити ОСОБА_1 перешкоди у користуванні офісною будівлею з автостоянкою, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та звільнити її. Вказане судове рішення виконано ФОП ОСОБА_2 (а.с. 9).

У відповіді від 12 лютого 2018 року на претензію ОСОБА_1 щодо порушення його права власності та незаконне будівництво на автостоянці по АДРЕСА_1 ОСОБА_2 повідомляла ОСОБА_1 про те, що саме вона, а не позивач, є власником цієї нерухомості відповідно до договору оренди з викупом, укладеного між нею та попереднім власником ТОВ «Фірма «Укрспецтехніка» (а.с. 8). При цьому матеріали справи такого договору не містять.

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини другої розділу ІІ «;Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відтак, зазначена норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес.

Порушення права пов`язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів дається в статті 16 ЦК України.

Порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту і у спосіб, не передбачений законом, зокрема статтею 16 ЦК України, але який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Статтею 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема з правочинів.

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

За правилами статті 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред`явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує його право власності.

Отже, враховуючи, що відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний механізм, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об`єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному статтею 392 ЦК України.

Вказана правова позиція висловлена Верховним Судом України, зокрема, у постановах: від 05 лютого 2014 року у справі № 6-131цс13, від 18 лютого 2015 року у справі № 6-244цс14, від 24 червня 2015 року у справі № 6-318цс15, від 10 лютого 2016 року у справі № 6-2124цс15.

На підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, з урахуванням встановлених обставин, ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог про визнання за позивачем права власності на спірний об`єкт нерухомості, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку, що оскільки відсутні будь-які докази того, що позивачу, як власнику спірного нерухомого майна, сумнівами, запереченнями та оспорюванням належності йому цього майна, створюються якісь перешкоди у реалізації свого права власності, його право не підлягає захисту у порядку статті 392 ЦК України.

При цьому колегія суддів враховує, що права позивача були захищені в порядку статті 319 ЦК України шляхом усунення ним перешкод у користуванні спірним об`єктом нерухомості та зобов`язання відповідача звільнити цей об`єкт.

Колегія суддів погоджується з такими висновками судів, як із законними, обґрунтованими та такими, що відповідають обставинам справи.

Таким чином доводи касаційної скарги про порушення судами норм матеріального та процесуального права є необґрунтованими.

Інші доводи касаційної скарги були предметом розгляду судів та додаткового правового аналізу не потребують, на законність судових рішень не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками судів, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи.

Доводи, наведені в касаційній скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками суду з їх оцінкою.

Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення у частині, що оскаржується позивачем, ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням судами обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків судів обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 22 травня 2018 року та постанову Апеляційного суду Чернігівської області від 22 серпня 2018 року - без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара