Історія справи

Постанова

Іменем України

25 квітня 2018 року

м. Київ

справа № 452/2408/14-ц

провадження № 61-3999 св 18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Лесько А. О., Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Фаловської І. М., Штелик С. П.,

учасники справи:

позивач - Івано-Франківська прокуратура з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері,

представник позивача - Саїв Олег Сергійович,

позивач - Міністерство оборони України,

представник позивача - Зима Лідія Сергіївна,

позивач - Квартирно-експлуатаційний відділ м. Львова Міністерства оборони України,

представники позивача: Кошелюк СвітланаПетрівна, Безушко Олег Ігорович,

позивач - Самбірська квартирно-експлуатаційна частина (району) Міністерства оборони України,

представник позивача - Безушко Олег Ігорович,

відповідач - ОСОБА_7,

представник відповідача - ОСОБА_8,

відповідач - ОСОБА_9,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_7 на рішення апеляційного суду Львівської області від 29 вересня 2016 року у складі суддів: Ніткевича А. В., Павлишина О. Ф., Приколоти Т. І.,

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до пункту 4 розділу XIII «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У серпні 2014 року Івано-Франківська прокуратура з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері (далі - прокуратура) в інтересах держави в особі Міністерства оборони України (далі - МО України), Квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова Міністерства оборони України (далі - КЕВ м. Львова МО України), Самбірської квартирно-експлуатаційної частини (району) Міністерства оборони України (далі - Самбірська КЕЧ МО України) звернулась до суду з позовом до ОСОБА_7, ОСОБА_9 про визнання осіб такими, що не набули права проживання в квартирі, виселення та визнання дій неправомірними.

Позовна заява мотивована тим, що до набрання законного сили рішенням Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 8 травня 2012 року, яким квартиронаймача ОСОБА_10 виселено з квартири АДРЕСА_1, 29 жовтня 2013 року в квартирі зареєстрували своє місце проживання відповідачі та цього ж дня ОСОБА_10 уклав з ОСОБА_7 договір піднайму однієї з кімнат квартири.

Посилаючись на те, що відповідачі не набули права користування спірною квартирою та незаконно зареєстрували своє місце проживання, прокуратура просила: визнати недійсним типовий договір піднайму житлового приміщення від 29 жовтня 2013 року, визнати ОСОБА_7 та ОСОБА_9 такими, що не набули права користування квартирою АДРЕСА_1, скасувати реєстрацію їх місця проживання у цій квартирі та виселити.

Справа розглядалась судами неодноразово.

Рішенням Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 12 січня 2015 року у складі судді Карнасевич Г. І. у задоволенні позову прокуратури в інтересах держави в особі МО України, КЕВ м. Львова МО України, Самбірської КЕЧ МО України відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що прокуратура не надала доказів перебування на балансі позивачів спірної квартири, не довела наявності підстав, передбачених статтями 203, 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), для визнання недійсним типового договору піднайму чи вчинення цього правочину без наміру створення правових наслідків (фіктивність правочину). Також суд виходив з того, що місце проживання відповідачів зареєстровано у квартирі на підставі типового договору піднайму, вони не є особами, які самоправно зайняли житлове приміщення, а тому не можуть бути виселені з підстав, передбачених частиною третьою статті 116 Житлового кодексу Української Радянської Соціалістичної Республіки (далі - ЖК Української РСР).

Рішенням апеляційного суду Львівської області від 30 червня 2015 року у складі суддів: Шеремети Н. О., Ванівського О. М., Цяцяка Р. П., рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог прокуратури скасовано, ухвалено у цій частині нове рішення. Визнано недійсним договір піднайму (найму) квартири АДРЕСА_1, укладений 29 жовтня 2013 року між ОСОБА_10 та ОСОБА_9

Ухвалою апеляційного суду Львівської області від 3 липня 2015 року виправлено описку в резолютивній частині рішення суду від 30 червня 2015 року та зазначено ОСОБА_7 замість ОСОБА_9

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року скасовано рішення апеляційного суду в частині вирішення позовної вимоги про виселення, справу в цій частині передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Рішенням апеляційного суду Львівської області від 29 вересня 2016 року рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог про виселення скасовано, ухвалено у цій частині нове рішення, яким позовні вимоги прокуратури в інтересах держави в особі МО України, КЕВ м. Львова МО України, Самбірської КЕЧ МО України задоволено частково. Виселено ОСОБА_7 та ОСОБА_9 із квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житла. У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_7 просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції необґрунтовано прийняв докази у справі, не вказав мотивів, з яких рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню в частині вирішення позовної вимоги про виселення та не зазначив розподілу судових витрат. Крім того, прокуратура не довела порушення або загрозу порушення інтересів держави, не надала належних та допустимих доказів на підтвердження позовних вимог, не довела наявність повноважень на звернення до суду та законності підстав для виселення відповідачів із житлового будинку.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

26 січня 2018 року справу передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

У частині третій статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно з частиною першою статті 109 ЖК Української РСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом.

Відповідно до частини третьої статті 116 ЖК Української РСР осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов'язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі (правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 22 червня 2017 року в справі за № 6-2010 цс 16).

Суд встановив, що рішенням Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 8 травня 2012 року у справі № 1318/661/2012 визнано незаконним рішення виконавчого комітету Самбірської міської ради Львівської області від 14 квітня 2009 року № 131 «Про включення однокімнатної квартири АДРЕСА_1 до числа службових Самбірської ЖЕК № 1 та видачу службового ордера для вселення у дану квартиру»; визнано недійсним службовий ордер на жиле приміщення від 17 квітня 2009 року № 22 на право вселення в квартиру АДРЕСА_1, виданий виконавчим комітетом Самбірської міської ради Львівської області ОСОБА_10; визнано недійсним свідоцтво про право власності від 22 квітня 2011 року серії НОМЕР_1, видане ОСОБА_10 на квартиру АДРЕСА_1; виселено ОСОБА_10 з квартири.

9 квітня 2013 року судове рішення набрало законної сили.

Крім того, у зазначеній справі ухвалою Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 2 березня 2012 року забезпечувався позов шляхом накладення арешту на квартиру АДРЕСА_1.

Отже, на день вселення до квартири та реєстрації місця проживання, відповідачі не мали будь-яких підстав для зайняття жилої площі, ордер на зайняття спірного житлового приміщення їм не видавався, а тому вони є такими, що самоправно зайняли жиле приміщення.

Договір піднайму (найму) квартири від 29 жовтня 2013 року не може підтверджувати правомірність вселення та проживання відповідачів у спірній квартирі, оскільки був укладений між ОСОБА_10 та ОСОБА_7 після набрання законної сили рішенням Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 8 травня 2012 року, тобто, вже після того, коли ОСОБА_10 не мав правих підстав володіти, користуватись та розпоряджатись спірну квартирою.

За викладених обставин, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що відповідачі підлягають виселенню на підставі частини третьої статті 116 ЖК Української РСР без наданні іншого жилого приміщення.

У доводах касаційної скарги ОСОБА_7 не обґрунтувала, які саме докази, що стосувались фактів у справі, не були досліджені судом апеляційної інстанції чи були відкинуті ним. Питання судових витрат може бути вирішене судом за заявою учасника справи чи з власної ініціативи у порядку, передбаченому статтею 270 ЦПК України, та не є підставою для скасування правильного по суті і законного рішення суду.

Доводи касаційної скарги про те, що прокурор не довів позов, не спростував заперечень відповідача і не обґрунтував порушення або загрозу порушення інтересів держави, на заслуговують на увагу, оскільки зводяться до переоцінки доказів та встановлення нових фактичних обставин справи, що виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

Посилання в касаційній скарзі на те, що у справі не було підстав для визнання договору піднайму (найму) квартири недійсним та щодо вирішення судом позовної вимоги про зняття відповідачів з державної реєстрації місця проживання, є неприйнятним, оскільки такі вимоги не є предметом касаційного розгляду.

Касаційна скарга містить неодноразове повторення тих самих доводів, цитування норм ЦПК України, ЦК України, ЖК Української РСР та інших нормативно-правових актів України без фактичного обґрунтування, в чому саме виявляється порушення норм процесуального права чи неправильне застосування судом норм матеріального права.

Частиною першою статті 410 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції - без змін.

Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 жовтня 2016 року зупинено виконання рішення суду апеляційної інстанції до закінчення касаційного провадження.

За таких обставин виконання судового рішення підлягає поновленню.

Керуючись статтями 402, 409, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_7 залишити без задоволення.

Рішення апеляційного суду Львівської області від 29 вересня 2016 року залишити без змін.

Поновити виконання рішення апеляційного суду Львівської області від 29 вересня 2016 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ. С. Висоцька Судді:А. О. Лесько С. Ю. Мартєв І. М. Фаловська С. П. Штелик