Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 16.09.2020 року у справі №607/4633/20
Постанова КЦС ВП від 24.04.2024 року у справі №607/4633/20

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 квітня 2024 року

м. Київ

справа № 607/4633/20

провадження № 61-5303св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М., Тітова М. Ю. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справикасаційні скарги ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 червня 2022 року в складі судді Дзюбича В. Л. та постанову Тернопільського апеляційного суду від 24 березня 2023 року в складі колегії суддів: Шевчук Г. М., Гірського Б. О., Хоми М. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , у якому, з урахуванням заяв про зменшення позовних вимог, просила стягнути з ОСОБА_2 на її користь майнову шкоду в розмірі 8 475 682, 00 грн, моральну шкоду в розмірі 100 000, 00 грн, а також визнати недійсним договір дарування будівлі магазину з офісними приміщеннями від 05 жовтня 2020 року № 4738, посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Жовнір І. Т., та застосувати односторонню реституцію, повернувши зазначений магазин у власність дарувальника ОСОБА_2 .

На обґрунтування позову зазначала, що 31 травня 2017 року уклала зі своєю матір`ю ОСОБА_4 договір дарування магазину загальною площею 1515,8 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 . Цього ж дня їй також подарували три земельні ділянки під вказаним магазином з кадастровими номерами: 6110100000:12:012:0023, 6110100000:12:012:0024, 6110100000:12:012:0028.

З метою використання подарованого їй магазину для здійснення підприємницької діяльності 23 серпня 2017 року вона зареєструвалась фізичною особою-підприємцем та 05 вересня 2017 року надіслала на адресу свого брата ОСОБА_2 , який на той час безоплатно користувався приміщенням магазину, вимогу про укладення з нею договору оренди вказаного магазину, або ж його звільнення.

ОСОБА_2 їй повідомив про те, що 12 квітня 2017 року він уклав з матір`ю ОСОБА_4 договір оренди, за умовами якого він є орендарем магазина за адресою: АДРЕСА_1 .

Цей договір оренди був укладений матір`ю під тиском відповідача «заднім числом». За умовами договору ОСОБА_4 передала ОСОБА_2 в оренду нерухомість за 7 000,00 грн в місяць. Вартість оренди є збитковою з урахуванням податку на дохід від оренди майна.

20 жовтня 2017 року вона отримала письмову пропозицію укласти договір оренди нерухомості комерційного призначення від ОСОБА_5 , а 24 жовтня 2017 року - від ОСОБА_6 , згідно яких їй запропонували укласти договір оренди приміщень магазину з щомісячною оплатою по 200,00 грн за метр квадратний. Таким чином, з вересня 2017 року по лютий 2020 року вона могла отримати дохід у вигляді щомісячної орендної плати. Оскільки ОСОБА_2 всупереч її волі безоплатно користувався приміщенням магазину, він завдав їй збитків у виді упущеної вигоди.

Також внаслідок незаконних дій ОСОБА_2 вона зазнала глибоких душевних страждань, тому на її користь підлягає стягненню 100 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди.

З метою уникнення виконання свого зобов`язання перед нею, ОСОБА_2 відчужив усі належні йому на праві власності об`єкти нерухомого майна шляхом укладення договорів дарування з його співмешканкою ОСОБА_3 . Договір дарування будівлі магазину з офісними приміщеннями від 05 жовтня 2020 рокупов`язаний з предметом спору, оскільки укладений в той час, коли спір про стягнення майнової та моральної шкоди з ОСОБА_2 перебував на розгляді в суді.

З огляду на наведене, ОСОБА_1 просила позов задовольнити.

Короткий зміст рішення судів першої та апеляційної інстанції

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 червня 2022 року позов задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 матеріальну шкоду в сумі 3 130 327,43 грн.

Визнано недійсним договір дарування будівлі магазину з офісними приміщеннями від 05 жовтня 2020 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Жовнір І. Т., зареєстрований в реєстрі за № 4738, згідно з яким ОСОБА_2 подарував ОСОБА_3 магазин на АДРЕСА_1 , площею 1 204, 9 кв. м.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 11 418,00 грн судового збору.

Стягнуто ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 15 000,00 грн, сплачених позивачем за проведення експертизи.

Суд першої інстанції виходив з того, що між позивачем та відповідачем ОСОБА_2 існували договірні зобов'язання на підставі договору оренди майна № 12/04/17 від 12 квітня 2017 року, тому відсутні правові підстави для стягнення на користь позивача упущеної вигоди за період з 12 квітня 2017 року по 13 лютого 2020 року.

Оскільки ОСОБА_2 без достатньої правової підстави користувався приміщенням магазину з 14 лютого 2020 року по 15 липня 2021 року, наявні підстави для стягнення на користь позивача 3 130 327,43 грн упущеної вигоди.

ОСОБА_1 не надала належні, допустимі та достатні докази на підтвердження факту заподіяння їй моральної шкоди відповідачем ОСОБА_2 , тому позов в цій частині задоволенню не підлягає.

ОСОБА_2 під час укладення 05 жовтня 2020 року договору дарування будівлі магазину з офісними приміщеннями з дружиною ОСОБА_3 діяв очевидно недобросовісно, оскільки відчуження належного йому майна відбулося з метою недопущення звернення стягнення на нього.

Постановою Тернопільського апеляційного суду від 24 березня 2023 року рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 червня 2022 року змінено в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 матеріальної шкоди в сумі 3 130 327, 43 грн, зменшено суму стягнення до 1 016 337, 00 грн.

В решті рішення суду залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що права ОСОБА_1 як власника спірного нежитлового приміщення магазину порушені ОСОБА_2 , який без згоди позивача та без належної правової підстави продовжував користуватися цією нерухомістю з 14 лютого 2020 року по 15 липня 2021 року.

Разом з тим, колегія суддів не погоджується з сумою стягнення, оскільки позивач не довела наявність упущеної вигоди щодо всієї площі магазину, яку можна здати в оренду.

Письмова пропозиція фізичної особи-підприємця ОСОБА_5 щодо укладення договору оренди нерухомості комерційного призначення площею 350 кв. м строком на 2 роки від 20 жовтня 2017 року не прийнята судом до уваги, так як спірний магазин у цей період перебував у користуванні ОСОБА_1 на підставі договору оренди № 12/04/17 від 12 квітня 2017 року по 13 лютого 2020 року.

Письмова пропозиція фізичної особи-підприємця ОСОБА_7 від 24 жовтня 2017 року щодо укладення договору оренди приміщень магазину площею 400 кв. м строком на 3 роки зі щомісячною оплатою по 200,00 грн за метр квадратний є належним доказом підтвердження завданих позивачу збитків, оскільки після закінчення договору оренди № 12/04/17 від 12 квітня 2017 року вказана пропозиція могла бути реалізованою.

За таких обставин, наявні підстави для стягнення упущеної вигоди внаслідок неможливості використання 400 кв. м приміщення спірного магазину шляхом здачі його в оренду у період з 14 лютого 2020 року по 15 липня 2021 року.

Оскільки ОСОБА_1 за допомогою належних та допустимих доказів не довела факт заподіяння їй моральної шкоди, її розмір, а також причинний зв'язок між діями відповідача та настанням шкоди, суд першої інстанції правильно відмовив у задоволенні позову в частині відшкодування моральної шкоди.

На момент укладення між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договору дарування магазину з офісними приміщеннями за адресою: АДРЕСА_1 (05 жовтня 2020 року), в провадженні суду вже перебувала ця цивільна справа. ОСОБА_2 безоплатно відчужив нерухомість на користь дружини та у нього відсутнє інше нерухоме майно.

Вказані обставини свідчать про те, що ОСОБА_2 , укладаючи оспорюваний договір, діяв очевидно недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами, з метою недопущення звернення стягнення на його майно як можливого боржника.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційних скарг

У квітні 2023 року ОСОБА_2 через представника ОСОБА_8 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просив скасувати рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 червня 2022 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 24 березня 2023 року й ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

На обґрунтування касаційної скарги зазначав про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).

Неповернення об'єкта оренди після припинення договору оренди є простроченням обов'язку, за який частиною другою статті 785 ЦК України передбачена відповідальність у вигляді неустойки.

Він не здійснював умисних дій щодо неповернення орендованого майна, що виключає застосування до нього будь-якого виду відповідальності.

Позивач не довела існування реальної можливості укладення договору оренди приміщення у період з 14 лютого 2020 року по 15 липня 2021 року з будь-якою особою. В розумінні частини четвертої статті 623 ЦК України отримання пропозиції укласти договір оренди, яку позивач не прийняла, не може вважатися здійсненням конкретних заходів для забезпечення отримання доходів.

Висновок оціночно-будівельної експертизи не є належним доказом на підтвердження розміру упущеної вигоди.

Суд першої інстанції безпідставно прийняв до розгляду заяву про визнання недійсним договору дарування від 05 жовтня 2020 року, оскільки оспорюваний договір не пов'язаний з предметом спору.

У квітні 2023 року ОСОБА_3 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просила скасувати рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 червня 2022 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 24 березня 2023 року в частині визнання недійсним договору дарування будівлі магазину з офісними приміщеннями від 05 жовтня 2020 року, та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову.

На обґрунтування касаційної скарги зазначала про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).

ЦПК України передбачено право позивача на подання заяви про визнання недійсним повністю чи у певній частині пов'язаного з предметом спору правочину, який суперечить закону, до закінчення підготовчого провадження.

Суди не врахували, що позовні вимоги не ґрунтуються на договорі дарування від 05 жовтня 2020 року. Від визнання його недійсним не залежить вирішення спору про стягнення упущеної вигоди та моральної шкоди.

Права позивача не були порушені внаслідок укладення оспорюваного договору, тому вона не мала права на його оскарження.

Безпідставними є висновки судів про відсутність у ОСОБА_2 іншого нерухомого майна після відчуження на підставі договору дарування від 05 жовтня 2020 року будівлі магазину з офісними приміщеннями на АДРЕСА_1 .

У квітні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просила скасувати рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 червня 2022 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 24 березня 2023 року в частині вирішення вимог про відшкодування моральної шкоди та відмови у стягнення з ОСОБА_2 на її користь майнової шкоди, спричиненої у період з 06 вересня 2017 року по 13 лютого 2020 року в сумі 5 345 355,00 грн, та направити справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.

Також просила скасувати постанову Тернопільського апеляційного суду від 24 березня 2023 року в частині зміни рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 червня 2022 року та зменшення суми стягнення з 3 130 327,43 грн до 1 016 337,00 грн, залишивши в цій частині рішення суду першої інстанції в силі.

На обґрунтування касаційної скарги зазначала про застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 12 червня 2018 року в справі № 927/976/17, від 04 грудня 2019 року в справі № 917/1739/17, від 12 лютого 2020 року в справі № 457/906/17, від 18 березня 2020 року в справі № 129/1033/13-ц, від 07 жовтня 2020 року в справі № 911/2574/18, від 30 вересня 2021 року в справі № 922/3928/20, від 16 грудня 2021 року в справі № 11-164сап21, від 05 серпня 2022 року в справі № 922/2060/20 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Вказувала про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).

Також оскаржила судові рішення з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

ОСОБА_2 самовільно займав приміщення належного їй магазину у період з 14 лютого 2020 року по 15 липня 2021 року. Якби він діяв добросовісно та розумно, він би уклав з нею договір оренди з ринковим розміром орендної плати.

Тернопільський апеляційний суд при перегляді рішення суду першої інстанції всупереч усталеній практиці Верховного Суду застосував щодо неї невиправдано завищений стандарт доказування збитків та безпідставно частково задовольнив апеляційну скаргу ОСОБА_2 .

Набувши у власність приміщення спірного магазину на підставі договору дарування від 31 травня 2017 року, вона не стала новим орендодавцем цього приміщення, оскільки ОСОБА_4 та ОСОБА_2 відмовили їй у наданні примірника договору оренди від 12 квітня 2017 року.

Договір оренди, врахований судами як основний доказ правомірного користування ОСОБА_2 спірною нерухомістю, насправді не був укладений в цей день, він є підробленим, відтак цей доказ є недопустимим.

Судові рішення про відмову в задоволенні вимог про відшкодування моральної шкоди є немотивованими, тому вони підлягають скасуванню з направленням справи в цій частині на новий розгляд.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 27 квітня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 та витребувано її матеріали з Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області.

Ухвалою Верховного Суду від 22 травня 2023 року зупинено виконання рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 червня 2022 року в незміненій при апеляційному перегляді частині та постанови Тернопільського апеляційного суду від 24 березня 2023 року до закінчення їх перегляду в касаційному порядку.

30 травня 2023 року справа № 607/4633/20 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалами Верховного Суду від 23 червня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційними скаргами ОСОБА_1 та ОСОБА_3

ОСОБА_1 направила відзиви на касаційні скарги ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , в яких просила залишити їх без задоволення.

ОСОБА_2 направив відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в якому просив залишити її без задоволення.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги ОСОБА_2 , ОСОБА_3 підлягають задоволенню, а касаційна скарга ОСОБА_1 - частковому задоволенню.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 31 травня 2017 року ОСОБА_4 (дарувальник) уклала з ОСОБА_1 (обдаровуваною) договір дарування магазину за адресою: АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Ломакіною Л. В., зареєстрований в реєстрі за № 482. Відповідно до пункту 6 договору дарувальник свідчить, що на момент укладення цього договору вказаний магазин не перебуває під арештом чи забороною відчуження, у заставі (в тому числі податковій), не є внеском до статутного фонду юридичних осіб, судового спору по ньому немає, від прав третіх осіб він вільний; відносно нього не укладено будь-яких договорів по відчуженню; він не переданий у найм (оренду), тимчасове чи довічне користування.

На момент розгляду справи право власності на вищевказане нерухоме майно зареєстровано за ОСОБА_1

05 вересня 2017 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_9 надіслав на адресу: АДРЕСА_1 , магазин «Буд-Плюс» вимогу, у якій просив ОСОБА_2 укласти договір оренди належної ОСОБА_1 на праві власності будівлі магазину, або звільнити її від свого майна, та передати законному власнику по акту приймання-передачі.

Схожі за змістом вимоги та пропозиції були надіслані відповідачу 18 вересня 2017 року, 12 лютого 2018 року, 13 грудня 2019 року, 28 лютого 2020 року.

Зазначені вимоги позивача задоволені не були, оскільки спірне нерухоме перебуває в оренді ОСОБА_2 на підставі укладеного з ОСОБА_4 договору оренди нерухомого майна № 12/04/17 від 12 квітня 2017 року.

За умовами вказаного договору ОСОБА_4 як орендодавець передала орендарю ОСОБА_2 у строкове платне користування нежитлове приміщення площею 1515,8 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , орендна плата - 7 000,00 грн, строк оренди - 2 роки 10 місяців.

Згідно з договором суборенди нежитлового приміщення від 12 квітня 2017 року, ОСОБА_2 передав ОСОБА_10 у суборенду частину спірного нежитлового приміщення площею 250 кв. м строком на 2 роки 10 місяців. Пунктом 1.4 вказаного договору передбачено, що орендоване приміщення знаходиться в користуванні орендаря на підставі договору оренди нерухомого майна від 12 квітня 2017 року. Згідно акту прийому-передачі приміщення від 12 квітня 2017 року, ОСОБА_2 передав, а ОСОБА_10 прийняв нежитлове приміщення площею 250 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 .

В провадженні Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області перебувала справа № 607/15555/17 за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , ОСОБА_11 про визнання недійсними договорів дарування та державної реєстрації цих договорів.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 14 вересня 2018 року визнано недійсними договори дарування магазину загальною площею 1515,8 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та земельних ділянок з кадастровими номерами 6110100000:12:012:0023, 6110100000:12:012:0024 і 6110100000:12:012:0028, укладені 31 травня 2017 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 . В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Постановою Тернопільського апеляційного суду від 18 січня 2019 року рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 14 вересня 2018 року в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_4 про визнання недійсними договору дарування житлового будинку та договору дарування земельної ділянки, укладених 29 березня 2017 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , скасовано й постановлено в цій частині нове рішення про визнання вказаних договорів недійсними та скасування державної реєстрації права власності на вищезазначене майно за ОСОБА_1 .

Постановою Верховного Суду від 27 березня 2019 року постанову Тернопільського апеляційного суду від 18 січня 2019 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвалою Тернопільського апеляційного суду від 27 червня 2019 року прийнято відмову ОСОБА_4 від позову. Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 14 вересня 2018 визнано нечинним та закрито провадження по справі. Заяву ОСОБА_1 про поворот виконання рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 14 вересня 2018 року задоволено.

Постановою Верховного Суду від 16 вересня 2020 року ухвалу Тернопільського апеляційного суду від 27 червня 2019 року в частині задоволення заяви про поворот виконання рішення Тернопільського міськрайонного суду від 14 вересня 2018 року скасовано, відмовлено позивачу у задоволенні заяви про поворот виконання рішення. Роз`яснено ОСОБА_1 , що належним і ефективним способом захисту її майнових прав, які були порушені внаслідок ухвалення рішення суду, є звернення з відповідним віндикаційним позовом до суду.

Відповідно до витягів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності 03 вересня 2019 року за ОСОБА_1 зареєстровано на праві приватної власності спірне нерухоме майно на виконання рішення Тернопільського апеляційного суду справа № 607/15555/17 від 27 червня 2019 року.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 14 серпня 2020 року у справі № 607/9960/18 усунуто ОСОБА_1 перешкоди у користуванні належним їй на праві власності нежитловим приміщенням - магазином загальною площею 1515,8 кв. м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом зобов`язання ОСОБА_10 звільнити зазначене приміщення магазину.

Додатковим рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 20 травня 2021 року усунуто ОСОБА_1 перешкоди у користуванні належним їй на праві власності нежитловим приміщенням магазину загальною площею 1515,8 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом зобов`язання ОСОБА_12 звільнити зазначене приміщення магазину.

Постановою Тернопільського апеляційного суду від 08 вересня 2021 року рішення Тернопільського міськрайонного суду від 14 серпня 2020 року та додаткове рішення Тернопільського міськрайонного суду від 20 травня 2021 року залишено без змін.

Встановлено, що строк дії договору оренди № 12/04/17 від 12 квітня 2017 року закінчився 13 лютого 2020 року, однак відповідач ОСОБА_2 продовжував користуватись належним позивачу нерухомим майном до 15 липня 2021 року.

05 жовтня 2020 року ОСОБА_2 (дарувальник) уклав з ОСОБА_3 (обдаровуваною) нотаріально посвідчений договір дарування будівлі магазину з офісними приміщеннями, за умовами якого безоплатно передав ОСОБА_3 магазин з офісними приміщеннями за адресою: АДРЕСА_1 .

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Щодо вимог про відшкодування упущеної вигоди

Згідно зі статтею 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Збитками є втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки).

Грошовим виразом майнової шкоди є збитки. Відповідно до статті 22 ЦК України збитками є: 1) втрати, яких зазнала особа у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 просила стягнути з ОСОБА_2 на її користь упущену вигоду внаслідок неможливості здачі приміщення належного їй на праві власності магазина та, відповідно, неодержання орендної плати за період з 06 вересня 2017 року по 13 лютого 2020 року.

Згідно з частиною першою статті 770 ЦК України у разі зміни власника речі, переданої у найм, до нового власника переходять права та обов`язки наймодавця.

Суди встановили, що 12 квітня 2017 року, тобто до набуття ОСОБА_1 права власності на спірне приміщення магазину, його було передано в оренду на підставі договору оренди № 12/04/17 від 12 квітня 2017 року, укладеного між ОСОБА_4 (попереднім власником) та ОСОБА_2 (орендарем), на строк 2 роки 10 місяців, тобто до 13 лютого 2020 року.

Вказаний договір не був визнаний у встановленому порядку недійсним.

За таких обставин, суди дійшли правильного висновку про відсутність підстав для стягнення на користь позивача з ОСОБА_2 упущеної вигоди за період з 06 вересня 2017 року по 13 лютого 2020 року.

Позивач при зверненні до суду з вимогами про стягнення упущеної вигоди має довести, що він міг і повинен був отримати визначені доходи і тільки неправомірні дії відповідача стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила його можливості отримати прибуток.

Вимоги про відшкодування упущеної вигоди не можуть обґрунтовуватися гіпотетично та базуватися на прогнозах, а повинні мати чітке документальне обґрунтування. Наявність теоретичного обґрунтування можливості отримання доходу ще не є достатньою підставою для його стягнення.

Отже, пред`явлення вимоги про відшкодування неодержаних доходів (упущеної вигоди) покладає на кредитора обов`язок довести, що ці доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були б ним отримані в разі належного виконання боржником своїх обов`язків.

Зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеним Верховним Судом України у постанові від 18 травня 2016 року у справі № 6-237цс16 та Верховним Судом у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 672/778/16-ц (провадження № 61-31310св18).

Відповідно до частини четвертої статті 623 ЦК України при визначенні неодержаних доходів (упущеної вигоди) враховуються заходи, вжиті кредитором щодо їх одержання.

Частиною першою статті 81 ЦПК України встановлено, що кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до частини шостої статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

На обґрунтування вимог про стягнення упущеної вигоди, ОСОБА_1 надала суду письмову пропозицію фізичної особи-підприємця ОСОБА_5 щодо укладення договору оренди нерухомості комерційного призначення від 20 жовтня 2017 року, згідно якої вона мала намір орендувати 350 кв. м в належному ОСОБА_1 магазині за адресою: АДРЕСА_1 , строком на 2 роки з орендною платою 200 грн за 1 кв. м.

Також на підтвердження вказаних позовних вимог позивач надала письмову пропозицію щодо укладення договору оренди магазину від фізичної особи-підприємця ОСОБА_6 від 24 жовтня 2017 року, згідно якої ОСОБА_1 запропоновано укласти договір оренди приміщень магазину на строк не менше, ніж 2-3 роки площею 400 кв.м із щомісячною оплатою в межах 180-200 грн за 1 кв. м.

Вказані пропозиції, датовані 2017 роком, не можуть свідчити про те, що ОСОБА_1 мала і повинна була отримати дохід за договорами оренди, ймовірно укладеними з вказаними фізичними особами-підприємцями у період з 14 лютого 2020 року по 15 липня 2021 року.

В матеріалах справи відсутні будь-які належні та достатні докази на підтвердження отримання ОСОБА_1 пропозицій щодо укладення договору оренди належної їй нерухомості після 13 лютого 2020 року (закінчення терміну дії договору оренди від 12 квітня 2017 року), та того, що лише неправомірні дії ОСОБА_2 стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила її можливості отримати дохід.

За таких обставин, помилковими є висновки судів попередніх інстанцій про наявність правових підстав для стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 упущеної вигоди.

Щодо вимог про відшкодування моральної шкоди

Частинами першою-третьою статті 23 ЦК України визначено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.

У справах про відшкодування моральної шкоди обов`язок доказування покладається на особу, яка заявляє вимогу про відшкодування такої шкоди.

Встановлено, що ОСОБА_1 не надала суду будь-яких доказів заподіяння їй моральних страждань внаслідок дій чи бездіяльності відповідача ОСОБА_2 .

З огляду на наведене, суди дійшли правильного висновку про відмову в задоволенні позову в цій частині.

Висновки судів не суперечать висновкам, викладеним Верховним Судом у зазначених у касаційній скарзі ОСОБА_1 постановах.

Щодо вимог про визнання недійсним договору дарування будівлі магазину з офісними приміщеннями від 05 жовтня 2020 року

Звертаючись до суду з цими вимогами, ОСОБА_1 обґрунтовувала їх тим, що ОСОБА_2 , будучи обізнаним про перебування в провадженні суду цієї справи, 05 жовтня 2020 року уклав з ОСОБА_3 договір дарування магазину за адресою: АДРЕСА_1 з метою зменшення обсягу наявного у його власності майна та уникнення виконання свого зобов'язання перед нею.

Оскільки вказана вимога, з урахуванням обґрунтування позову, є похідною від вимог про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 майнової та моральної шкоди, які задоволенню не підлягають у зв'язку з їх безпідставністю, у її задоволенні також слід відмовити.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Частиною першою статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, однак суди неправильно застосували норми матеріального права, рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 червня 2022 року та постанова Тернопільського апеляційного суду від 24 березня 2023 року в частині вирішення вимог про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 майнової шкоди (упущеної вигоди) та визнання недійсним договору дарування будівлі магазину з офісними приміщеннями від 05 жовтня 2020 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , підлягають скасуванню з ухваленням у цій частині нового рішення про відмову в задоволенні цих вимог.

Рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду в частині вирішення вимог ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди є законними та обґрунтованими, а тому їх слід залишити без змін.

Керуючись статтями 400 409 410 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_2 , ОСОБА_3 задовольнити.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 червня 2022 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 24 березня 2023 року в частині вирішення вимог про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 майнової шкоди (упущеної вигоди) та визнання недійсним договору дарування будівлі магазину з офісними приміщеннями від 05 жовтня 2020 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

В іншій частині рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 червня 2022 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 24 березня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий М. Є. Червинська СуддіА. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун М. Ю. Тітов