Історія справи

Постанова КЦС ВП від 22.10.2025 року у справі №716/1613/22
Постанова КЦС ВП від 26.02.2025 року у справі №716/1613/22

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 жовтня 2025 року

м. Київ

справа № 716/1613/22

провадження № 61-7289св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І.,

суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Пархоменка П. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_3 , яка подана адвокатом Кульгавець Сергієм Михайловичем, на постанову Чернівецького апеляційного суду від 06 травня 2025 року у складі колегії суддів: Лисака І. Н., Литвинюк І. М., Перепелюк І. Б.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення.

Позов мотивований тим, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки та житлового будинку АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті матері - ОСОБА_4 .

За життя ОСОБА_4 у 2019 році до спірного будинку вселився ОСОБА_2 , який є дядьком позивача і братом її матері. ОСОБА_4 заперечувала проти вселення відповідача, неодноразово зверталася до поліції. ОСОБА_2 вселився незаконно, постійно вчиняв сварки на ґрунті своєї незгоди з рішенням покійних батьків, які розпорядилися належним їм будинком на користь сестри - матері позивача.

Після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 матері відповідач і надалі проживає без реєстрації та дозволу у належному позивачу будинку, відмовляється залишити будинок і чинить перешкоди у доступі до її майна.

Просила суд усунути їй перешкоди у користуванні власністю шляхом виселення ОСОБА_2 із будинку АДРЕСА_1 .

Короткий зміст судових рішень

Справу суди розглядали неодноразово.

Рішенням Заставнівського районного суду Чернівецької області від 25 березня 2024 року позов задоволено.

Усунуто ОСОБА_1 перешкоди у користуванні власністю, а саме житловим будинком, що розташований на АДРЕСА_1 шляхом виселення із вказаного будинку ОСОБА_2 .

Рішення суду мотивовано тим, що ОСОБА_1 є власником спірного житлового будинку, який набуто у спадок, а відповідач не є членом її сім`ї, вселився у спірний будинок без згоди колишнього власника, яка померла, що, в свою чергу, свідчить про втрату ним права на проживання. Відомостей про надання згоди ОСОБА_1 на проживання відповідача в її житловому будинку матеріали справи не містять. Між сторонами існує конфліктна ситуація з приводу користування спірним житловим будинком, що підтверджується зверненнями позивача з відповідними заявами до відділу поліції, у яких зазначено, що відповідач незаконно проживає в спірному будинку.

У березні 2023 року ОСОБА_2 звернувся до Заставнівського районного суду Чернівецької області із позовною заявою до ОСОБА_1 , треті особи: Старостинський округ № 7 с. Боянчук Юрковецької сільської ради Чернівецької області, державний нотаріус Заставнівської державної нотаріальної контори Бурдейна Г. П., про визнання заповіту недійсним. 30 жовтня 2023 року Заставнівським районним судом Чернівецької області в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено. Рішення суду 09 грудня 2023 року набрало законної сили.

Крім того, в судовому засіданні ОСОБА_2 підтвердив факт його реєстрації в м. Кузнецовск (Вараш) Рівненської області, де він раніше проживав, та на сьогоднішній день продовжують проживати члени його сім`ї.

Оскільки позивачем доведено факт порушення відповідачем права користування належним позивачу на праві власності житловим будинком, та, в цьому випадку, така міра втручання, як виселення, здійснюється згідно із законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), і є необхідним у демократичному суспільстві - в інтересах та для захисту прав і свобод позивача у справі, позов обґрунтований та такий, що підлягає задоволенню.

Постановою Чернівецького апеляційного суду від 31 липня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Боднарюк В. І., задоволено. Рішення Заставнівського районного суду Чернівецької області від 25 березня 2024 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

Постанова апеляційного суду мотивована перевагою інтересів ОСОБА_2 і його права на повагу до житла над інтересами ОСОБА_1 і її правами на мирне володіння своїм майном. Доказів вселення ОСОБА_2 до спірного житла за відсутності згоди колишнього власника в матеріалах справи немає, як і немає доказів наявності у ОСОБА_2 права власності чи користування іншим житлом. Тривалий час проживання ОСОБА_2 у будинку з 2019 року (протягом п`яти років) є достатньою підставою для того, щоб вважати цей будинок житлом ОСОБА_2 в розумінні статті 8 Конвенції. ОСОБА_2 у разі виселення в силу свого віку, матеріального стану та стану здоров`я буде неспроможний забезпечити себе житлом, тобто стане безхатченком.

Постановою Верховного Суду від 26 лютого 2025 року касаційну скаргу адвоката Кульгавця С. М. як представника ОСОБА_1 задоволено частково. Постанову Чернівецького апеляційного суду від 31 липня 2024 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до апеляційного суду.

Постанова касаційного суду мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не перевірив і не встановив місця реєстрації проживання відповідача, наявності у нього житла та можливості проживання в ньому, а також не з`ясував підстави його вселення до спірного будинку, у зв`язку з чим зробив передчасний висновок про відмову в задоволенні позовних вимог.

Короткий зміст оскарженої постанови апеляційного суду

Постановою Чернівецького апеляційного суду від 06 травня 2025 року апеляційну скаргу Боднарюка В. І. , який діє в інтересах ОСОБА_2 , задоволено.

Рішення Заставнівського районного суду Чернівецької області від 25 березня 2024 року скасовано.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення відмовлено.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що підставою позову, тобто обставинами, якими обґрунтовувалися позовні вимоги у спорі, стало набуття права власності на житловий будинок по АДРЕСА_1 у порядку спадкування, вселення ОСОБА_2 до житлового будинку за відсутності згоди попереднього власника ОСОБА_6 , чинення ОСОБА_2 , який не є членом сім`ї власника, перешкод у доступі до майна. Крім іншого, ОСОБА_1 стверджувала, що ОСОБА_2 не набуто права користування житловим будинком у встановленому порядку.

ОСОБА_1 у позовній заяві зазначала (й визнано відповідачем), що за життя матері ОСОБА_4 брат останньої - ОСОБА_2 вселився у спірний будинок тимчасово, а відповідач, в свою чергу, заперечуючи проти позову, посилався на вселення у спірний будинок у 2016 році за згодою сестри ОСОБА_4 , яка внаслідок конфліктів на матеріальному підґрунті відмовилась реєструвати останнього за цією адресою.

Разом з тим, суд першої інстанції, встановивши, що ОСОБА_2 вселився у спірний будинок без згоди колишнього власника ОСОБА_4 , дійшов суперечливого висновку про втрату ОСОБА_2 права користування житлом у зв`язку із смертю колишнього власника.

ОСОБА_2 вселився до житлового будинку не як член сім`ї колишнього власника ОСОБА_4 , проте тривалий час (понад 5 років) користується спірним житловим будинком. У цьому випадку спір виник між новим власником житлового будинку та користувачем ОСОБА_2 , який не є членом сім`ї колишнього власника.

ОСОБА_1 не доведено, що мали факти звернення колишнього власника ОСОБА_4 до правоохоронних органів з приводу вселення ОСОБА_2 у спірний будинок без згоди колишнього власника ОСОБА_4 , оскільки зміст відповіді з поліції щодо її звернення стосувалися конфліктів з приводу успадкування спірного будинку. Крім того, проживання ОСОБА_2 до 2020 року разом із сестрою ОСОБА_4 у батьківському (родинному) будинку до конфліктів та продовження проживати в умовах конфлікту з цього періоду й до її смерті, а також безперервно на час вирішення спору, з урахуванням відсутності у власності ОСОБА_2 іншого житла, нестійкого права використання житла в іншому населеному пункті за договором найму із сторонніми для нього власниками, які безперешкодно (поза волею наймача і в поза судовий спосіб) наділені правом зняття останнього з реєстрації в ньому, в сукупності, на переконання колегії суддів, свідчить про сталий зв`язок відповідача із спірним будинком за ознаками як із постійним і єдиним місцем проживання. Доказів протилежного, а саме наявність іншого пристосованого житла на умовах власності та/або постійного користування у ОСОБА_2 , позивачем не доведено.

Зазначене свідчить, що ОСОБА_2 ставиться до спірного жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, має бажання користуватися ним у подальшому як єдиним житлом. Таким чином, тривалий час проживання ОСОБА_2 у будинку з 2019 року (протягом п`яти років) є достатньою підставою для того, щоб вважати цей будинок житлом ОСОБА_2 в розумінні статті 8 Конвенції. У спірних правовідносинах права ОСОБА_1 як власниці житлового будинку захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Судом першої інстанції не надано оцінки балансу інтересів сторін, не наведено аргументи щодо пропорційності відповідного заходу. При цьому, заслуговують на увагу посилання ОСОБА_2 в апеляційній скарзі на те, що є він пенсіонером, встановлено третю групу інвалідності, відноситься до 2 категорії постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи, іншого житла не має, внаслідок виселення стане безхатченком, що також підтверджується наявними в матеріалах справи та дослідженими в судовому засіданні письмовими доказами.

Оскільки суд першої інстанції дійшов безпідставного висновку про доведеність наявності іншого місця проживання фактом реєстрації ОСОБА_2 у м. Вараш (Кузнецовск) Рівненської області, апеляційний суд вважає, що спірний житловий будинок є єдиним житлом відповідача у розумінні статті 8 Конвенції, з яким останній має сталий (тривалий) зв`язок.

За обставинами справи ОСОБА_1 набуто право власності на житловий будинок в порядку спадкування після смерті матері ОСОБА_4 . 15 червня 2021 року. ОСОБА_1 постійно проживає за місцем реєстрації у квартирі АДРЕСА_2 та при поданні позову не обґрунтовувала його тим, що їй необхідний спірний будинок для проживання.

Наведене свідчить про перевагу інтересів ОСОБА_2 та його права на повагу до житла над інтересами ОСОБА_1 і її правами на мирне володіння своїм майном, ураховуючи, що ОСОБА_1 не посилається на потребу проживання у житловому будинку, натомість, у разі виселення ОСОБА_2 зі спірного житлового будинку, останній в силу свого матеріального стану, стану здоров`я, віку буде неспроможний забезпечити себе іншим житлом, тобто стане особою без постійного місця проживання, що покладе саме на ОСОБА_2 надмірний тягар.

Отже, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про необхідність захисту прав ОСОБА_1 як власника житла шляхом втручання у право ОСОБА_2 на повагу до житла, яким він тривалий час користується, оскільки таке втручання у права та повагу на житло буде непропорційним.

Аргументи учасників справи

05 червня 2025 року засобами поштового зв`язку ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просила скасувати постанову апеляційного суду, рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Касаційна скарга мотивована тим, що відповідач проживає у спірному будинку не будучи членом сім`ї ні колишньої власниці (матері позивача), ні теперішньої (позивачка), однак набув право користуванням чужим майном, яке по своїй суті є сервітутом. Відповідач спільним побутом із позивачкою не пов`язаний, тому його право на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі частини другої статті 406 ЦК України. Аналогічний висновок зроблений Верховним Судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 27 лютого 2019 року в справі № 357/7940/16-ц.

Апеляційний суд наводить факти про те, що за повідомленням відділення поліції № 3 (м. Заставна) Чернівецького районного управління поліції ГУ НП в Чернівецькій області від 10 листопада 2022 року ОСОБА_4 зверталася до відділення поліції № 3 (м. Заставна) 28 липня 2020 року з приводу того, що її брат ОСОБА_2 вчиняє конфлікт стосовно будинку, власницею якого є вона. Крім того, 22 липня 2020 року надійшла заява ОСОБА_2 про те, що його сестра ОСОБА_4 в незаконний спосіб оформила заповіт, за яким успадковано майно матері. 23 липня 2020 року в Єдиному реєстрі досудового розслідування зареєстровано кримінальне провадження № 12020265090000019 за частиною першою статті 358 КК України. Наведене спростовує висновок суду апеляційної інстанції про те, що ОСОБА_2 вселився у спірний будинок зі згоди колишньої власниці і між ними не виникало спорів щодо неправомірного проживання ОСОБА_2 в будинку, належному матері позивача. Також аналогічні спори з приводу безпідставного проживання ОСОБА_2 у будинку, належному ОСОБА_1 , продовжувалися й надалі, зокрема в оскаржуваній постанові йдеться про те, що за змістом довідки поліцейського офіцера громади сектору взаємодії з громадою Чернівецького районного управління поліції ГУ НП в Чернівецькій області від 24 березня 2022 року про результати розгляду звернення за № 1651 від 23 червня 2023 року ОСОБА_1 повідомила, що дядько ОСОБА_2 з 2019 року по теперішній час проживає у будинку, який належить ОСОБА_1 , та відмовляється покидати указаний будинок. Дядько ОСОБА_2 не впускає її до будинку, звинувачуючи у тому, що мати ОСОБА_4 здійснила підробку документів на будинок. При опитуванні ОСОБА_2 повідомив, що будинок належить його матері ОСОБА_7 , тому він має право проживати за вказаною адресою.

ОСОБА_2 у березні 2023 року звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про визнання заповіту недійсним, скасування свідоцтва про право на спадщину, оскільки не погоджувався з рішенням батьків стосовно набуття сестрою права власності на будинок ще з моменту його повернення з Росії та вселення у будинок, який вже тоді був у власності сестри (матері позивачки) (2019 рік). Метою звернення до суду ОСОБА_2 було затягування судового процесу про його виселення.

Рух справи, межі та підстави касаційного перегляду

Ухвалою Верховного Суду від 21 липня 2025 року відкрито касаційне провадження в цій справі.

В ухвалі зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктом 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 357/7940/16-ц, порушення норм процесуального права).

Ухвалою Верховного Суду від 01 жовтня 2025 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини

Суди встановили, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_4 , після смерті якої відкрилася спадщина.

31 грудня 2021 року ОСОБА_1 отримала свідоцтво про право на спадщину за законом після смерті її матері ОСОБА_4 , яке складається із земельної ділянки, житлового будинку з належними до нього господарськими будівлями та спорудами на АДРЕСА_1 .

ОСОБА_1 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 .

У 2019 році відповідач тимчасово почав проживати у будинку своєї сестри ОСОБА_4 та продовжує проживати у будинку до цього часу без реєстрації, що підтверджується довідкою виконавчого комітету Юрковецької сільської ради Чернівецького району Чернівецької області за № 906 від 14 листопада 2022 року.

ОСОБА_2 вселився до житлового будинку не як член сім`ї власника ОСОБА_4 .

Відповідач, в свою чергу, заперечуючи проти позову, посилався на вселення у спірний будинок у 2016 році за згодою сестри ОСОБА_4 , яка внаслідок конфліктів на матеріальному підґрунті відмовилась реєструвати останнього за цією адресою.

Відомостей про надання згоди власника на проживання відповідача в житловому будинку матеріали справи не містять.

23 липня 2020 року в Єдиному реєстрі досудового розслідування зареєстровано кримінальне провадження № 12020265090000019 за частиною першою статті 358 КК України за заявою ОСОБА_2 щодо незаконного оформлення ОСОБА_4 заповіту, за яким успадковано майно його матері.

За повідомленням відділення поліції № 3 (м. Заставна) Чернівецького районного УП ГУНП в Чернівецькій області від 10 листопада 2022 року ОСОБА_4 зверталася до відділення поліції 28 липня 2020 року стосовно того, що її брат ОСОБА_2 вчиняє сварку щодо будинку, власницею якого вона є.

З довідки про результати розгляду звернення № 1651 від 23 червня 2022 року вбачається, що ОСОБА_1 зверталась до поліції у зв`язку із тим, що її дядько ОСОБА_2 з 2019 року проживає у будинку, який їй належить, та відмовляється його покидати. ОСОБА_2 не впускав її до будинку, звинувачуючи у тому, що мати - ОСОБА_4 здійснила підробку документів на будинок.

23 січня 2023 року ОСОБА_1 направила вимогу ОСОБА_2 про добровільне виселення з належного їй будинку.

У березні 2023 року ОСОБА_2 звернувся до Заставнівського районного суду Чернівецької області із позовною заявою до ОСОБА_1 , треті особи: Старостинський округ № 7 с. Боянчук Юрковецької сільської ради Чернівецької області, державний нотаріус Заставнівської державної нотаріальної контори Бурдейна Г. П., про визнання заповіту недійсним.

30 жовтня 2023 року Заставнівським районним судом Чернівецької області в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено (справа № 716/359/23). Рішення суду 09 грудня 2023 року набрало законної сили.

ОСОБА_2 є пенсіонером, учасником ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС 2 категорії, з 13 січня 1998 року є особою з інвалідністю довічно (третя група).

В судовому засіданні ОСОБА_2 підтвердив факт його реєстрації в м. Кузнецовск (Вараш) Рівненської області, де він раніше проживав та продовжують проживати члени його сім`ї.

З листа виконавчого комітету Вараської міської ради від 26 березня 2025 року вбачається, що реєстрацією місця проживання ОСОБА_2 з 13 січня 2009 року є АДРЕСА_4 .

Згідно з відповіддю № 1205278 від 18 березня 2025 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за вказаними параметрами інформацію не знайдено.

Стороною відповідача надано інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно № 424624119 від 29 квітня 2025 року, згідно з якою квартира в будинку по АДРЕСА_4 перебуває у приватній спільній сумісній власності ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 .

З копії договору найму вбачається, що між ОСОБА_10 та ОСОБА_2 12 січня 2009 року укладено договір оренди кімнати в квартирі АДРЕСА_5 на постійно.

Позиція Верховного Суду

Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (стаття 41 Конституції України).

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

У частинах першій, другій статті 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

У частині першій статті 383 ЦК України визначено, зокрема, що власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Тлумачення статті 391 ЦК України свідчить, що негаторний позов - це вимога власника про усунення перешкод. Тобто негаторний позов подається з метою усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном, тобто припинення неправомірних дій, не пов`язаних з порушенням володіння. Негаторний позов може вчинятися тоді, коли майно не вибуває з володіння власника, тобто при порушенні насамперед такої правомочностей власника, як користування та розпорядження своїм майном. Належним відповідачем у негаторному позові є особа, яка перешкоджає власнику користуватися та розпоряджатися своїм майном.

Зазначена норма визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому, не має значення, ким саме порушене право та з яких підстав. Проте дії власника майна не повинні суперечити закону і порушувати прав інших осіб та інтереси суспільства. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто правомочності власника не є безмежними, закон може встановлювати певні обмеження здійснення права власності.

Виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку (частина перша статті 109 ЖК України).

Аналіз положень глави 32 ЦК України свідчить, що сервітут - це право обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, не пов`язане з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна.

Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення (частина друга статті 406 ЦК України).

Місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово (стаття 29ЦК України).

Європейський суд з прав людини зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть (EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, № 19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року).

Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб (стаття 8 Конвенції).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на повагу до житла із гарантіями статті 8 Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту пункту 2 вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним цій меті. Порушення Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із трьох зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії. Зокрема, неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення відносно такої особи гарантій статті 8 Конвенції (див. Sadovyak v. Ukraine, № 17365/14, від 17 травня 2018 року, Dakus v. Ukraine, № 19957/07, від 14 грудня 2017 року).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 лютого 2019 року у справі № 357/7940/16-ц, на яку є посилання у касаційній скарзі, вказано, що «аналіз положень глави 32 ЦК України свідчить, що сервітут - це право обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, не пов`язане з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна. Відповідач проживав у спірному будинку в якості члена сім`ї (чоловік померлої дочки ОСОБА_3) і набув право користуванням чужим майном, яке по своїй суті є сервітутом. Відповідно до частини другої статті 406 ЦК України сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Суди встановили, що ОСОБА_3 є власником житлового будинку. Відповідач спільним побутом із позивачем не пов`язаний, тому його право на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі частини другої статті 406 ЦК України. Аналогічний висновок зроблений Верховним Судом України у постанові від 15 травня 2017 року в справі № 734/387/15-ц. Ураховуючи вищенаведене, колегія вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення даного позову».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19), на яку є посилання в касаційній скарзі, вказано, що:

«сам факт переходу права власності на квартиру до іншої особи не є безумовною підставою для виселення членів сім`ї власника цього нерухомого майна, у тому числі і колишніх. Законність виселення, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання. Оскільки у справі, що розглядається, позивач, придбаваючи житло, знав про проживання в ньому відповідача - члена сім`ї колишнього власника цього житла, який є особою з інвалідністю ІІ групи, іншого житла не має та набув охоронюване законом право на мирне володіння майном у законний спосіб, але тим не менше не виявив розумну дбайливість про інтереси відповідача, не з`ясував, чи відмовляється відповідач від свого права користування жилим приміщенням, то апеляційний суд обґрунтовано відмовив у задоволенні позову про виселення відповідача, оскільки ні у ЦК України, ні у ЖК УРСР не передбачена можливість виселення члена сім`ї колишнього власника без надання іншого жилого приміщення (стаття 116 ЖК УРСР та стаття 405 ЦК України). Разом з тим Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити, що позивач не є таким, що самоправно вселився до жилого приміщення, тому підстави, передбачені у тому числі й статтею 116 ЖК УРСР, для його виселення відсутні. Апеляційний суд при розгляді справи не звернув уваги на підстави позову та не застосував норми ЖК УРСР та ЦК України, які підлягали застосуванню до спірних правовідносин, хоч зробив правильні висновки по суті вирішеного спору».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) зазначено:

«навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Разом із тим Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у спірних правовідносинах права позивачки, як власниці житлового будинку, захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18).

Тому усунення в судовому порядку відповідних перешкод у реалізації права власника відбувається за допомогою негаторного, а не віндикаційного позову.

При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 березня 2019 року у справі № 143/1410/17 зазначено, що «згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав. Вирішуючи спір, суди на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, врахувавши наведені вище норми матеріального права, дійшли правильного висновку про те, що відповідачі не є власниками чи наймачами спірного житлового будинку, не зареєстровані у ньому, не є членами сім`ї позивача, користуються будинком без належної правової підстави, добровільно виселитися не бажають. Відтак, вимоги позивача, яка є власником спірного житлового будинку, про виселення відповідачів обґрунтовані».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 грудня 2020 року у справі № 182/7347/18 зроблено висновок, що:

«встановлені судами обставини свідчать про те, що ОСОБА_3 та ОСОБА_2 вселилися та набули права користування житловим будинком, що належить на праві власності ОСОБА_1 тимчасово, підтвердженням чого є той факт, що відповідачі не змінювали зареєстроване їх постійне місце проживання, та відсутність будь-яких документальних підтверджень правових підстав постійного користування спірним житловим приміщенням, зокрема договорів оренди, безоплатного користування тощо. Відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_2 не є членами сім`ї позивача, а тому на них не розповсюджуються положення статті 156 ЖК Української РСР, якою визначені права членів сім`ї власника житлового будинку.

Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України. Статтею 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту, зокрема відповідно до пункту 4 частини першої зазначеної норми, сервітут припиняється у разі припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Установивши, що ОСОБА_1, як власник житлового будинку АДРЕСА_1, категорично заперечує проти проживання у ньому відповідачів, які за його згоди вселилися у спірне житлове приміщення на період його проживання за кордоном, тобто тимчасово, тоді як обставини, які надавали їм право на проживання у зазначеному житловому приміщенні припинилися з поверненням ОСОБА_1 на постійне місце проживання до України, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про необґрунтованість заявлених позивачем вимог про усунення йому перешкод у користуванні житловим будинком, шляхом виселення відповідачів без надання їм іншого житлового приміщення. Оцінюючи виселення ОСОБА_2, ОСОБА_3 з житлового будинку АДРЕСА_1, на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції, Верховний Суд вважає, що припинення права користування відповідачами спірним житлом шляхом їх виселення відповідає такому критерію, оскільки: по-перше, між сторонами існувала домовленість з приводу тимчасового проживання відповідачів у житловому будинку АДРЕСА_1, по-друге, відповідачі ОСОБА_7 та ОСОБА_3 забезпечені іншим житлом, зокрема мають постійне зареєстроване місце проживання за адресою: АДРЕСА_3, яке належить на праві власності ОСОБА_3».

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, третя статті 12, частини перша, п`ята, шоста статті 81 ЦПК України).

У справі, що переглядається:

суди встановили, що у 2019 році відповідач почав проживати у будинку своєї сестри ОСОБА_4 на АДРЕСА_1 та продовжує проживати у будинку до цього часу без реєстрації; ОСОБА_2 вселився до житлового будинку не як член сім`ї власника ОСОБА_4 ; 31 грудня 2021 року ОСОБА_1 отримала свідоцтво про право на спадщину за законом після смерті її матері ОСОБА_4 , яке складається із земельної ділянки та спірного житлового будинку з належними до нього господарськими будівлями та спорудами; відомостей про надання згоди власника на проживання відповідача в житловому будинку матеріали справи не містять; в судовому засіданні ОСОБА_2 підтвердив факт його реєстрації в м. Кузнецовск (Вараш) Рівненської області, де він раніше проживав та продовжують проживати члени його сім`ї (діти); зареєстрованим місцем проживання ОСОБА_2 з 13 січня 2009 року є АДРЕСА_4 ; квартира в будинку по АДРЕСА_4 перебуває у приватній спільній сумісній власності ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 ; між ОСОБА_10 та ОСОБА_2 ; 12 січня 2009 року укладено договір оренди кімнати в квартирі АДРЕСА_5 на постійно; між сторонами існує конфліктна ситуація з приводу користування належним позивачу будинком, відповідач чинить позивачу перешкоди у користуванні ним;23 січня 2023 року ОСОБА_1 направила вимогу ОСОБА_2 про виселення з належного їй будинку;

з урахуванням наведених обставин суд першої інстанції вважав, що відповідач тимчасово вселився до будинку за життя колишнього власника, маючи інше житло, в якому зареєстроване його місце проживання, втратив право на проживання у будинку, тому ОСОБА_1 має право вимагати його виселення, у зв`язку з чим задовольнив її позов;

касаційний суд акцентує увагу, що за встановлених судами обставин ОСОБА_2 вселився до житлового будинку не як член сім`ї колишнього власника житлового будинку, новим власником будинку є позивач, яка також сімейними відносинами та спільним побутом із відповідачем не пов`язана, а тому на нього не розповсюджуються гарантії, передбачені статтею 156 ЖК України, якою визначені права членів сім`ї власника житлового будинку. Відповідач проживає у будинку без реєстрації та доказів про надання згоди власника на постійне проживання в житловому будинку, зокрема, відповідного договору найму житла, не надав, тому апеляційний суд не спростував доводи позивача про тимчасовий характер проживання відповідача у спірному житловому будинку, не врахував, що сервітут - це право обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, не пов`язане з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна, сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення;

тому право відповідача на користування чужим майном припинено на вимогу власника від 23 січня 2023 рокуна підставі частини другої статті 406 ЦК України, у зв`язку з невиконанням якої, - відповідач користуються будинком позивача без належної правової підстави;

касаційний суд погоджується з висновками судів, що за обставин цієї справи, враховуючи тривалий час проживання ОСОБА_2 у будинку (з 2019 року - протягом п`яти років), який вселився до нього не самоправно, є достатні підстави для того, щоб вважати цей будинок житлом ОСОБА_2 в розумінні статті 8 Конвенції;

у спірних відносинах конкурують права на повагу до житла відповідача, який не є власником домоволодіння, із правом власності на нього позивача. Втручання у право на повагу до житла відповідача переслідує мету захисту права власності позивача. Ця мета передбачена у пункті 2 статті 8 Конвенції, а тому є легітимною;

оскільки відповідач вселився до житлового будинку не як член сім`ї колишнього власника житлового будинку, з новим власником будинку сімейними відносинами та спільним побутом не пов`язаний, враховуючи тимчасовий характер його проживання у спірному житловому будинку,не є визначальними в контексті збалансування інтересів сторін посилання відповідача в апеляційній скарзіна особистісні життєві складності, які враховані апеляційним судом, зокрема пенсійний вік, встановлення третьої групи інвалідності та 2 категорії постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи. Апеляційний суд послався на відсутність у власності ОСОБА_2 іншого житла, нестійкого права використання житлом в іншому населеному пункті за договором найму, проте не спростував висновок суду першої інстанції, що відповідач має інше житло, оскільки встановлено, що зареєстрованим місцем проживання ОСОБА_2 з 13 січня 2009 року є квартира у АДРЕСА_4 щодо якої між ОСОБА_10 та ОСОБА_2 12 січня 2009 року укладено договір оренди кімнати на постійно, не встановив обставин, які б свідчили про неможливість відповідача проживати за зареєстрованим місцем проживання.Суд першої інстанції врахував, що між сторонами існує конфліктна ситуація з приводу користування належним позивачу будинком і відповідач чинить позивачу перешкоди у користуванні ним, і такий висновок суду апеляційний суд не спростував.

Ураховуючи наведене, колегія вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позовуОСОБА_1 про виселення відповідача, що за встановлених судами обставин відповідає закону, переслідує легітимну мету захисту права власності позивача та є співмірним заходом втручання у права позивача на повагу до житла відповідно до принципів статті 8 Конвенції, а висновок апеляційного суду про перевагу інтересів ОСОБА_2 над інтересами ОСОБА_1 , оскільки покладається саме на ОСОБА_2 надмірний тягар, є помилковим.

Оскільки апеляційний суд скасував судове рішення, яке відповідає закону, суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції і залишає в силі рішення суду першої інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, дають підстави для висновку, що постанова апеляційного суду ухвалена без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити, постанову апеляційного суду скасувати, рішення суду першої інстанції - залишити в силі.

Щодо розподілу судових витрат

У постанові суду касаційної інстанції має бути зазначено про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції (підпункт «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України).

З урахуванням того, що касаційну скаргу задоволено та залишено в силі рішення суду першої інстанції, то з ОСОБА_2 необхідно стягнути на користь ОСОБА_1 1 984,80 грн судового збору у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Керуючись статтями 141 400 402 413 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Постанову Чернівецького апеляційного суду від 06 травня 2025 року скасувати.

Рішення Заставнівського районного суду Чернівецької області від 25 березня 2024 рокузалишити в силі.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 1 984,80 грн судового збору у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

З моменту ухвалення постанови суду касаційної інстанції постанова Чернівецького апеляційного суду від 06 травня 2025 року втрачає законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Д. А. Гудима

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

П. І. Пархоменко