Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 27.08.2019 року у справі №213/1505/18

Постанова

Іменем України

16 вересня 2020 року

м. Київ

справа № 213/1505/18

провадження № 61-15617св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О.,

Яремка В. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - Акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк",

відповідач - ОСОБА_1,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 липня 2019 року у складі колегії суддів: Бондар Я. М., Барильської А. П., Зубакової В. П.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог та рішень судів

У травні 2018 року Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ "ПриватБанк", банк), правонаступником якого є Акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк" (далі - АТ КБ "ПриватБанк"), звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості.

На обґрунтування позовних вимог посилалося на такі обставини. 06 січня 2012 року між сторонами укладений кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав ОСОБА_1 кредит у вигляді встановленого ліміту на картковий рахунок зі сплатою відсотків за його користування. Відповідач взяті на себе зобов'язання з повернення кредиту та сплати відсотків за договором кредиту належним чином не виконав. Станом на 28 лютого 2018 року заборгованість відповідача перед банком становить 116 998 грн. З урахуванням викладеного, банк просив суд стягнути з ОСОБА_1 вказану заборгованість за кредитним договором.

Рішенням Інгулецького районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 02 квітня 2019 року у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд виходив з того, що вони пред'явлені після спливу позовної давності, а відповідач заявив клопотання про застосування наслідків такого пропуску строку, що відповідно до вимог частини 4 статті 267 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) є підставою для відмови в задоволенні позову.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 09 липня 2019 року рішення Інгулецького районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 02 квітня 2019 року скасовано. Ухвалено нове рішення, яким позов задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором від 06 січня 2012 року № б/н у розмірі 116 998 грн, яка складається із заборгованості за кредитом у розмірі 2 713,82 грн та нарахованих відсотків у розмірі 114 284,18 грн. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що строк дії кредитних карток відповідача встановлений до червня 2016 року, а тому позовна давність не сплинула, вимоги про стягнення заборгованості підлягають задоволенню.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернувсядо Верховного Суду із касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову суду апеляційної інстанції та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про те, що банк не пропустив позовну давність. Наданий позивачем розрахунок заборгованості належним чином не оформлений. Суд при визначенні розміру заборгованості, зокрема нарахуванні відсотків, безпідставно послався на витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт та витяг з Умов та привал надання банківських послуг, оскільки банк не надав доказів, що він їх підписував.

У вересні 2019 року надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому АТ КБ "ПриватБанк" просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції - без змін.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 27 серпня 2019 рокувідкрито касаційне провадження у малозначній справі у зв'язку із наявністю підстав, передбачених підпунктом "а" пункту 2 частини 3 статті 389 ЦПК України, та витребувано її матеріали.

Ухвалою Верховного Суду 09 вересня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - ~law42~) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності ~law43~, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності ~law44~ (08 лютого 2020 року).

Касаційна скарга у цій справі подана у серпні 2019 року, а тому вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності ~law45~.

Частиною 1 статті 402 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням ЦПК України.

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України (тут і далі - у редакції до набрання чинності ~law46~) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному статті 263 ЦПК України. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам оскаржуване рішення не відповідає.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 06 січня 2012 року між сторонами укладений кредитний договір про надання банківських послуг, який складається із заяви, пам'ятки клієнта, Умов та правил надання банківських послуг та Тарифів, відповідно до умов якого банк надав ОСОБА_1 кредит у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку в сумі 300 грн зі сплатою відсотків за користування кредитом. Надалі відповідачу було змінено кредитний ліміт, а саме: 31 січня 2013 року - зниження кредитного ліміту до 2 200 грн, 07 лютого 2013 року - збільшення кредитного ліміту до 2 700 грн.

У зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 взятих на себе зобов'язань за вказаним кредитним договором, утворилась заборгованість, яка станом на 28 лютого 2018 року за розрахунками банку становила 116 998 грн, з яких 2 713,82 грн - заборгованість за кредитом, 114 284,18 грн - відсотки за користування кредитом.

Відповідно до частин 1 , 2 статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Частиною 1 статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог статті 526 ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до частини 1 статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина 1 статті 1048 ЦК України).

Частиною 2 статті 1054 ЦК України встановлено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (стаття 1055 ЦК України).

Згідно із частиною 1 статті 633 ЦК України публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги.

За змістом частиною 1 статті 633 ЦК України договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.

У переважній більшості випадків застосування конструкції договору приєднання його умови розроблює підприємець (у спірному випадку АТ КБ "ПриватБанк").

Оскільки умови договорів приєднання розробляються банком, то вони повинні бути зрозумілі усім споживачам і доведені до їх відома, у зв'язку із чим банк має підтвердити, що на час укладення відповідного договору діяли саме ці умови, а не інші. Тому з огляду на зміст статей 633, 634 ЦК України можна вважати, що другий контрагент (споживач послуг банку) лише приєднується до тих умов, з якими він ознайомлений.

За змістом статті 1056-1 ЦК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, розмір процентів, тип процентної ставки (фіксована або змінювана) та порядок їх сплати за кредитним договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів.

Відповідно до частини 1 статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Згідно зі статтею 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно із частиною 1 статті 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до частиною 1 статті 1050 ЦК України.

Таким чином, в разі укладення кредитного договору відсотки за користування позиченими коштами та неустойка поділяються на встановлені законом (розмір та підстави стягнення яких визначаються актами законодавства) та договірні (розмір та підстави, стягнення яких визначаються сторонами в самому договорі).

У заяві про приєднання позичальника від 06 січня 2012 року відсоткова ставка не зазначена.

Банк, пред'являючи вимоги про погашення кредиту, просив крім кредиту (суми, яку фактично отримав у борг позичальник), стягнути заборгованість за відсотками за користування кредитом.

Позивач, обґрунтовуючи право вимоги в цій частині, в тому числі їх розмір і порядок нарахування, крім самого розрахунку кредитної заборгованості за договором від 06 січня 2012 року, посилався на довідку про зміну умов кредитування, витяг з Тарифів, витяг з Умов та правил надання банківських послуг у ПАТ КБ "ПриватБанк" як невід'ємні частини спірного договору.

Матеріали справи не містять підтверджень, що саме зазначені витяг з Тарифів та витяг з Умов розумів відповідач та ознайомився і погодився з ними, підписуючи заяву-анкету про приєднання до Умов та правил надання банківських послуг ПАТ КБ "ПриватБанк", а також те, що ці документи на момент отримання відповідачем кредитних коштів взагалі містили умови, зокрема, й щодо сплати відсотків за користування кредитними коштами саме у зазначених банком розмірах і порядках нарахування.

Крім того, роздруківка із сайту позивача належним доказом бути не може, оскільки цей доказ повністю залежить від волевиявлення і дій однієї сторони (банку), яка може вносити і вносить відповідні зміни в Умови та правила надання банківських послуг.

Верховний Суд вважає, що у спірному випадку також неможливо застосувати до вказаних правовідносин правила частини 1 статті 634 ЦК України за змістом якої - договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому, оскільки Умови та правила надання банківських послуг, що розміщені на офіційному сайті позивача (www. privatbank. ua), неодноразово змінювалися самим банком у період - з часу виникнення спірних правовідносин (06 січня 2012 року) до моменту звернення до суду з указаним позовом (травень 2018 року), тобто кредитор міг додати до позовної заяви витяг з Умов і правил надання банківських послуг у будь-якій редакції, що найбільш сприятлива для задоволення позову.

За таких обставин та без наданих підтверджень про конкретні запропоновані відповідачу Умови та правила банківських послуг, відсутність у анкеті-заяві домовленості сторін про сплату відсотків за користування кредитом, наданий банком витяг з Умов та правил надання банківських послуг не може розцінюватися як стандартна (типова) форма, що встановлена до укладеного із відповідачем кредитного договору, оскільки достовірно не підтверджує вказаних обставин.

Надані позивачем Умови та правила надання банківських послуг, з огляду на їх мінливий характер, не можна вважати складовою кредитного договору й щодо будь-яких інших встановлених ним нових умов та правил, чи можливості використання банком додаткових заходів, які збільшують вартість кредиту, чи щодо прямої вказівки про збільшення прав та обов'язків кожної із сторін, якщо вони не підписані та не визнаються позичальником, а також, якщо ці умови прямо не передбачені, як у даному випадку - в анкеті-заяві позичальника, яка безпосередньо підписана останнім, і лише цей факт може свідчити про прийняття позичальником запропонованих йому умов та приєднання як другої сторони до запропонованого договору.

З наведених підстав Верховний Суд дійшов висновку про те, що банк не довів, що саме надані Умови є складовою кредитного договору і що саме ці Умови відповідач мав на увазі, підписуючи анкету-заяву позичальника, та відповідно брав на себе зобов'язання зі сплати відсотків за користування кредитними коштами в обумовленому позивачем розмірі.

Такі висновки відповідають правовій позиції, викладеній у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17 (провадження № 14-131цс19).

З урахуванням наведеного підстави для стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості за відсотками за користування кредитом у розмірі 114
284,18 грн відсутні.

Тому рішення суду апеляційної інстанції в частині вирішення вказаних позовних вимог, як і рішення суду першої інстанції в цій частині, з огляду на підстави відмови у позові, підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у позові.

Суд першої інстанції, відмовляючи у позові в цій частині з підстав спливу позовної давності, не звернув уваги на таке.

Виходячи з вимог статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду.

Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем. Такий правовий висновок висловила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 07 листопада 2018 року у справі № 372/1036/15-ц (провадження № 14-252цс18).

Щодо позовних вимог про стягнення кредиту (тіла кредиту)

Враховуючи, що позичальник фактично отримані та використані кошти добровільно АТ
КБ "ПриватБанк" не повернув, а також вимоги частини 2 статті 530 ЦК України, за змістом якої, якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання в будь-який час, що свідчить про порушення його прав, Верховний Суд дійшов висновку, що АТ КБ "ПриватБанк" має право вимагати захисту своїх прав через суд - шляхом зобов'язання боржника виконати обов'язок з повернення фактично отриманої суми кредитних коштів.

З урахування викладеного наявні правові підстави для стягнення в примусовому порядку з боржника лише суми непогашеного кредиту (тіла кредиту), який з наведеного розрахунку та у встановленому судами розмірі становить 2 713,82 грн.

Оскільки відповідач не надав належних та допустимих доказів повернення банку кредитного ліміту у розмірі, обумовленому у позові, що є його процесуальним обов'язком, то апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для покладання на відповідача обов'язку сплатити на користь банку кредит (тіло кредиту) у розмірі 2 713,82 грн.

Щодо заяви відповідача про застосування позовної давності

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина 1 статті 261 ЦК України).

Частиною 5 статті 261 ЦК України встановлено, що за зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання.

Суд апеляційної інстанції встановив, що відповідно до договору у вигляді анкети-заяви від 06 січня 2012 року № б/н ОСОБА_1 отримав дві кредитні картки: № НОМЕР_1 та № НОМЕР_2 з терміном їх дії до червня 2016 року. У самій анкеті-заяві строк дії договору не зазначено.

До суду банк звернувся з позовом у травні 2018 року. Тому висновок апеляційного суду про те, що позовна давність у спірному випадку не сплинула, є по суті правильним. Відповідно доводи касаційної скарги такого висновку не спростовують.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Пунктом 3 частини 1 статті 409 ЦПК України встановлено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд

Згідно з частиною 1 статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Отже, рішення судів першої та апеляційної інстанції з підстав, передбачених статтею 412 ЦПК України, підлягають скасуванню в частині вирішення вимог про стягнення відсотків за користування кредитними коштами з ухваленням у цій частині нового рішення, яким у задоволенні позовних вимог у цій частині - відмовити. В іншій частині рішення апеляційного суду, а саме в частині стягнення заборгованості за кредитом у розмірі 2 713,82 грн, підлягає залишенню без змін.

Згідно з частиною 13 статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина 1 статті 141 ЦПК України).

Оскільки Верховний Суд дійшов висновку про скасування рішень судів першої та апеляційної інстанції в частині вимог про стягнення відсотків за користування кредитом та ухвалення нового рішення про відмову в цій частині вимог, то розподіл судових витрат необхідно змінити.

Позивачем сплачено судовий збір: за подання позовної заяви - 1 762 грн, а за подання апеляційної скарги - 2 643 грн. Відповідач за подання касаційної скарги сплатив 3 524 грн.

Розмір заявлених вимог у цій справі - 116 998 грн (100 %), а розмір вимог, що підлягають задоволенню 2 713,82 грн (2,32 %).

Відсоток задоволення позовних вимог складає 2,32 %, а відсоток задоволення касаційної скарги - 97,68 %.

Тому з відповідача на користь позивача необхідно стягнути 102,20 грн - витрати зі сплати судового збору за подання позовної заяви та апеляційної скарги ( (1762 + 2643) х 2,32 / 100), а з позивача на користь відповідача 3 442,24 грн - витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги (3 524 х 97,68 / 100).

Застосувавши правило взаємозаліку обов'язку сторін зі сплати судових витрат одне одному, остаточно з АТ КБ "ПриватБанк" на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню 3
340,04 грн - витрати зі сплати судового збору.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Інгулецького районного суду м. Кривого Рогу від 02 квітня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 липня 2019 року в частині вирішення вимог про стягнення з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства Комерційного банку "ПриватБанк" заборгованості за відсотками за користування кредитом у розмірі 114 284,18 грн скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення.

У позові Акціонерного товариства Комерційного банку "ПриватБанк" до ОСОБА_1 в частині вимог про стягнення заборгованості за відсотками за користування кредитом відмовити.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 липня 2019 року в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства Комерційного банку "ПриватБанк" заборгованості за кредитом у розмірі 2 713,82 грн залишити без змін.

Розподіл судових витрат змінити.

Стягнути з Акціонерного товариства Комерційного банку "ПриватБанк" на користь ОСОБА_1 3 340,04 грн - витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

С. О. Погрібний

В. В. Яремко