Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 15.01.2020 року у справі №755/19220/18

Постанова

Іменем України

14 грудня 2020 року

м. Київ

справа № 755/19220/18

провадження № 61-385св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Білоконь О. В., Осіяна О. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 09 липня 2019 року у складі судді Галагана В. І. та постанову Київського апеляційного суду від 07 листопада 2019 року у складі колегії суддів: Мараєвої Н. Є., Заришняк Г. М., Рубан С. М.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання заповіту недійсним.

Позовна заява мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її батько ОСОБА_3, після смерті якого відкрилася спадщина на спадкове майно, яке складається із квартири АДРЕСА_1 та квартири АДРЕСА_2.

Вказувала, що вона у визначені законом порядку і строки подала до Десятої київської державної нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини після смерті батька ОСОБА_3, але згідно з інформаційними довідками КВ-2015 № 16700 і КВ-2015 № 16699, виданих комунальним підприємством "Київське міське бюро технічної інвентаризації", квартира АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 не зареєстрована. Як їй стало відомо, вказане майно ОСОБА_3 заповів ОСОБА_2, однак, вважала цей заповіт недійсним, оскільки спадкодавець зловживав спиртними напоями, тому його волевиявлення у момент складання цього заповіту не було вільним.

На підставі вказаного ОСОБА_1 просила суд визнати недійсним заповіт, складений ОСОБА_3, згідно з яким останній на випадок своєї смерті заповів квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_2.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 09 липня 2019 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 07 листопада 2019 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що оспорюваний заповіт складений з дотриманням вимог щодо його форми і змісту, волевиявлення ОСОБА_3 щодо розпорядження своїм майном на користь відповідача було вільним і відповідало його волі, тому відсутні підстави вважати цей правочин недійсним.

Крім того, враховуючи, що підставою звернення позивача до суду з цим позовом про визнання недійсним заповіт, складеного її батьком щодо квартири АДРЕСА_1, є її намір отримати свідоцтво про право власності у порядку спадкування за законом на вказану квартиру, суд вказав, що зазначена квартира ОСОБА_3 за життя була подаровано його дружині, відповідачу у справі ОСОБА_2, на підставі договору дарування від 19 лютого 2005 року, тому це майно не входить до спадкового майна після смерті ОСОБА_3.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 27 березня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано цивільну справу і надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить судові рішення скасувати і ухвалити нове судове рішення про задоволення її позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами першої та апеляційної інстанцій при ухваленні оскаржуваних судових рішень неповно з'ясовані усі фактичні обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, не досліджені та залишились без належної оцінки наявні у матеріалах справи докази, оскільки вона на виконання вимог частини 1 статті 81 ЦПК України надала суду належні і достатні докази на підтвердження того, що її батько за життя зловживав спиртними напоями, а тому у момент посвідчення оскаржуваного заповіту не міг розуміти значення та наслідки своїх дій.

Відзив на касаційну скаргу відповідачем не подано

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 є дочкою ОСОБА_3, що підтверджується свідоцтвом про народження, виданим Відділом державної реєстрації актів цивільного стану Голосіївського районного управління юстиції у м. Києві 07 листопада 2014 року, актовий запис № 693.

01 липня 2003 року ОСОБА_3 склав заповіт, посвідчений державним нотаріусом Десятої київської державної нотаріальної контори Вороніною С. А. та зареєстрований в реєстрі за № 1н-2247, згідно з яким останній на випадок своєї смерті квартиру АДРЕСА_1 заповів ОСОБА_2.

19 лютого 2005 року ОСОБА_3 на підставі договору дарування квартири, посвідченого державним нотаріусом Сьомої київської державної нотаріальної контори Паньшиною О. В. та зареєстрованого в реєстрі за № 4у-289, подарував квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_2.

Згідно з Інформаційною довідкою від 16 червня 2015 року, виданою комунальним підприємством "Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності", квартира АДРЕСА_1 на праві власності зареєстрована за ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 19 грудня 2005 року.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер.

Постановою державного нотаріуса Десятої київської державної нотаріальної контори від 18 грудня 2015 року ОСОБА_1 відмовлено в оформленні свідоцтва про право на спадщину на квартиру АДРЕСА_1, після смерті ОСОБА_3, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_1 здійснюється Верховним Судом у порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.

Положенням частини 2 статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин 1 і 2 статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами 1 , 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Встановлено й вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням вимог процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до частини 1 статті 12 ЦК України, особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд.

Згідно з частиною 1 статті 202 ЦК України зазначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Статтею 204 ЦК України встановлено презумпцію правомірності правочину і за її змістом правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно положень статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені статті 215 ЦК України.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

У статті 203 ЦК України законодавством визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину.

Так, статті 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Відповідно до статті 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Згідно із частиною 2 статі 1257 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Відповідно до частини 1 статті 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила в момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Підставою для визнання правочину недійсним за статтею 225 ЦК України може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Зазначена правова позиція висловлена Верховним Судом України у постановах від 28 вересня 2016 року у справі № 6-1531цс16 івід 29 лютого 2012 року у справі № 6-9цс12.

З урахуванням вказаного, суди першої та апеляційної інстанцій, встановили усі фактичні обставини справи, всебічно дослідили обставини справи, правильно визначили юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює, а тому дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову, оскільки позивачем не надано суду належних і достатніх доказів на підтвердження того, що волевиявлення заповідача під час складання заповіту не було вільним і не відповідало його волі.

Посилання заявника на медичні довідки Київської міської клінічної лікарні швидкої медичної лікарні про отримання ОСОБА_3 тілесних ушкоджень внаслідок алкогольного сп'яніння у період 2011-2014 років не можуть свідчити про абсолютну неспроможність ОСОБА_3 в момент вчинення правочину, а саме 01 липня 2003 року, розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Таким чином, доводи касаційної скарги не можуть бути підставою для скасування законних і обґрунтованих судових рішень, оскільки по своїй суті зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який обґрунтовано їх спростував.

У силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Руїз Торія проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain, серія A, № 303-A, §§ 29-30)). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Відповідно до частини 1 статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Колегія суддів вважає, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому їх відповідно до частини 1 статті 410 ЦПК України необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Керуючись статтями 396, 402, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 09 липня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 07 листопада 2019 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: Н. Ю. Сакара

О. В. Білоконь

О. М. Осіян