Історія справи

Постанова КЦС ВП від 20.11.2024 року у справі №591/6350/20

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 листопада 2024 року

м. Київ

справа № 591/6350/20

провадження № 61-3442св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач),

суддів: Грушицького А. І.,Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Сердюка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 , яка є правонаступницею ОСОБА_2 ,

відповідач - ОСОБА_3 ,

особи, які звернулися з касаційними скаргами (треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору): ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_3 , в інтересах якої діє адвокат Рижов Сергій Євгенович, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на рішення Зарічного районного суду міста Суми від 12 вересня 2023 року у складі судді Сидоренко А. П. та постанову Сумського апеляційного суду від 01 лютого 2024 року у складі колегії суддів Криворотенка В. І., Собини О. І., Філонової Ю. О.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2020 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання права власності на 1/2 частку квартири, вселення до квартири та встановлення порядку користування.

Позовну заяву мотивовано тим, що з 26 лютого 1993 року ОСОБА_2 перебував у шлюбі зі ОСОБА_3 , який був розірваний рішенням Ковпаківського районного суду місті Суми від 26 листопада 2020 року (справа № 592/9543/20).

Позивач з відповідачкою та двома синами ОСОБА_5 та ОСОБА_4 проживали та були зареєстровані в однокімнатній квартирі АДРЕСА_1 , яка належить ОСОБА_2 на праві особистої приватної власності. Під час шлюбу подружжя ОСОБА_6 , скориставшись державною програмою «Доступне житло», за рахунок спільних сумісних коштів подружжя та іпотеки, яка була повністю погашена під час перебування у шлюбі, придбали двокімнатну квартиру АДРЕСА_2 . Оскільки вказана квартира розташована в новобудові, то за рахунок їхніх з відповідачкою спільних коштів вони протягом декількох років робили в ній капітальний ремонт. У листопаді 2015 року вони вселилися до спірної квартири, але до цього часу залишилися зареєстрованими у квартирі АДРЕСА_1 .

У зв`язку з тим, що спірна квартира була придбана позивачем та відповідачкою під час шлюбу за їхні спільні сумісні кошти, то вона є об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Право власності на спірну квартиру зареєстровано на ім`я відповідачки, але остання у зв`язку з розірванням шлюбу не бажає в добровільному порядку визнавати за позивачем право власності на половину нерухомого майна, придбаного у шлюбі.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_2 просив суд визнати за ним право власності на 1/2 частку двокімнатної квартири АДРЕСА_3 .

У січні 2021 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про вселення до квартири, встановлення порядку володіння та користування квартирою (справа № 591/361/21).

Позовну заяву мотивовано тим, що у січні 2021 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 виник конфлікт у зв`язку зі створенням останньою перешкод у доступі позивачу до їх квартири.

Починаючи з 05 січня 2021 року, ОСОБА_3 чинить йому перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_3 , звернення до правоохоронних органів не дали жодних результатів.

Посилаючись на вказане, ОСОБА_2 просив суд вселити його у квартиру АДРЕСА_3 ; встановити порядок володіння та користування спірною квартирою та виділити йому у володіння та користування жилу кімнату площею 13,0 кв. м, а відповідачці - жилу кімнату площею 17,3 кв. м, підсобні приміщення у квартирі: кухню площею 9,2 кв. м з лоджією - 4,1 кв. м, коридор - 9,4 кв. м, ванну кімнату - 3,4 кв. м, туалет - 1,3 кв. м залишити в загальному користуванні.

Зарічний районний суд міста Суми протокольною ухвалою від 08 червня 2021 року залучив до участі у справі № 591/361/21 третіми особами, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_7 , ОСОБА_5 (діти сторін).

Зарічний районний суд міста Суми ухвалою від 02 липня 2021 року об`єднав справу № 591/361/21 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , про вселення до квартири, встановлення порядку володіння та користування, зі справою № 591/6350/20 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання права власності на 1/2 частку квартири, вселення до квартири та встановлення порядку користування нею, присвоївши справі єдиний унікальний № 591/6350/20.

У серпні 2021 року до суду першої інстанції надійшла заява ОСОБА_3 , в якій зазначено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер.

Зарічний районний суд міста Суми ухвалою від 18 лютого 2022 року залучив до участі у справі правонаступників ОСОБА_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , його спадкоємців: ОСОБА_1 (матір), ОСОБА_4 , ОСОБА_5 .

У липні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , в якому просила визнати за нею право власності на 1/6 частину двокімнатної квартири АДРЕСА_3 у порядку спадкування за законом після смерті сина ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 ; вселити її у вказану квартиру.

Зарічний районний суд міста Суми ухвалою від 05 січня 2023 року, яка залишена без змін постановою Сумського апеляційного суду від 07 березня 2023 року, позовну заяву ОСОБА_1 повернув позивачці.

Суди керувалися тим, що за змістом поданої позовної заяви від 26 липня 2022 року ОСОБА_1 не змінила предмет та підстави заявленого позову, а заявила окрему вимогу немайнового характеру - визнання права власності на нерухоме майно у порядку спадкування за законом.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

Зарічний районний суд міста Суми ухвалою від 11 вересня 2023 року позовні вимоги ОСОБА_4 , ОСОБА_5 до ОСОБА_3 про визнання права власності на 1/2 частку квартири, вселення до квартири та встановлення порядку користування залишив без розгляду на підставі пункту 3 частини першої статті 257 ЦПК України, у зв`язку з тим, що в судове засідання позивачі не з`явилися, про час і місце судового засідання повідомлені належним чином, заяв про відкладення розгляду справи з зазначенням поважності причин неявки в судове засідання суду не надали, що свідчить про втрату їх інтересу до вказаного позову. Зазначена ухвала набрала законної сили з моменту її підписання та в апеляційному порядку не оскаржувалася.

Зарічний районний суд міста Суми рішенням від 12 вересня 2023 року позов ОСОБА_1 , яка є правонаступницею ОСОБА_2 , задовольнив частково.

Визнав спільним майном подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у рівних частках квартиру АДРЕСА_3 .

У задоволенні решти позовних вимог відмовив.

Вирішив питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що квартира АДРЕСА_3 є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_6 , оскільки придбана під час шлюбу, презумпцію спільного майна подружжя відповідач не спростувала, а твердження останньої, що спірна квартира придбана за позичені кошти у її батька, не підтверджені належними та допустимими доказами.

Враховуючи те, що на момент ухвалення рішення ОСОБА_2 помер, відповідно до частини четвертої статті 25 ЦК України його цивільна правоздатність припинилася, що свідчить про неможливість визнання за позивачем права власності на 1/2 частку спірної квартири, тому місцевий суд дійшов висновку про необхідність визнання зазначеної квартири спільним майном подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у рівних частках.

Відмовляючи у задоволенні позовної вимоги про вселення, суд першої інстанції керувався тим, що під час розгляду справи не встановлено обставин перешкоджання позивачу ОСОБА_2 у проживанні у спірній квартирі.

Зокрема, у рішенні зазначено, що наданий позивачем талон-повідомлення Сумського ВП ГУНП Сумської області № 865, відповідно до якого 05 січня 2021 року о 20:57 за адресою: АДРЕСА_4 колишня дружина брата заявниці ОСОБА_3 таємно заволоділа іконою брата та в цей час не впускає до квартири ОСОБА_2 , свідчить про наявність конфліктної ситуації та не відображає повною мірою обставини неможливості ОСОБА_2 проживати у спірній квартирі та відсутності у нього доступу до неї.

Щодо заявлених ОСОБА_2 вимог про встановлення порядку володіння та користування квартирою місцевий суд зазначив, що згідно з технічним паспортом спірна квартира, загальною площею 57,7 кв. м, житловою площею 30,3 кв. м, має дві ізольовані кімнати, площею 7,3 кв. м та 13,0 кв. м, а тому виділення в окреме користування кожному із двох співвласників частини квартири, яка б відповідала їх ідеальним часткам у праві власності, є неможливим. Таким вимогам не відповідає і запропонований позивачем ОСОБА_2 варіант надання в користування приміщень, оскільки не відповідає розміру часток співвласників у праві власності на спільне майно.

Отже, суд першої інстанції відмовив у задоволенні позовної вимоги про встановлення порядку володіння та користування квартирою АДРЕСА_3 .

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_3 та ОСОБА_1 оскаржили його в апеляційному порядку.

В апеляційній скарзі ОСОБА_3 просила рішення суду першої інстанції скасувати в частині задоволених позовних вимог та ухвалити нове рішення, яким відмовити у визнанні спірної квартири спільним майном подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у рівних частках. Зазначала, що спірна квартира придбана за власні кошти ОСОБА_3 , які вона отримала у позику від свого батька на підставі розписки. Вважала, що місцевий суд порушив принцип диспозитивності та вийшов за межі позовних вимог, оскільки ухвалив рішення про визнання квартири спільним майном подружжя, проте ОСОБА_2 просив визнати за ним право власності на 1/2 частину спірної квартири. Також зазначала, що спірні правовідносини не допускають правонаступництва.

ОСОБА_1 в апеляційній скарзі просила рішення місцевого суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити, а саме визнати за нею право власності на 1/2 частку спірної квартири, вселити до квартири, встановити порядок користування нею та виділити їй у володіння та користування жилу кімнату площею 13,0 кв. м, а підсобні приміщення в квартирі: кухню площею 9,2 кв. м з лоджією - 4,1 кв. м, коридор - 9,4 кв. м, ванну кімнату - 3,4 кв. м, туалет - 1,3 кв. м залишити в загальному користуванні. Скаргу мотивувала тим, що суд не визнав за нею право власності на частину спірної квартири, яка, з урахуванням наявності трьох спадкоємців померлого ОСОБА_2 , становить 1/6 частку квартири, а також у зв`язку з непідтриманням позову померлого спадкодавця його синами вважала, що суд мав задовольнити позов на її користь, визнавши саме за нею право власності на 1/2 частку спірної квартири, оскільки дії інших позивачів не свідчать про бажання набувати право власності у порядку спадкування на спірну квартиру. Також вважала, що вимоги про вселення до квартири є обґрунтованими, але суд їх не розглянув, оскільки фактично відмовив ОСОБА_2 , який помер, у вселенні до квартири, а не їй. Просила врахувати, що у неї відсутнє в місті Сумах окреме власне житло, тому має право вселитися та проживати у спірній квартирі, як співвласник квартири, яку вона отримала у спадщину після смерті сина ОСОБА_2 .

Сумський апеляційний суд постановою від 01 лютого 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишив без задоволення. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково.

Рішення Зарічного районного суду міста Суми від 12 вересня 2023 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про вселення в квартиру, встановлення порядку володіння та користування квартирою скасував. Провадження у справі в цій частині позовних вимог закрив на підставі пункту 7 частини першої статті 255 ЦПК України.

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін.

Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що суд першої інстанції ухвалив рішення у частині вирішення позовних вимог про визнання спільним майном подружжя ОСОБА_6 у рівних частках квартири, що відповідає вимогам закону.

Апеляційний суд зазначив, що місцевий суд не вийшов за межі заявлених позовних вимог, визнавши спільним майном подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у рівних частках спірну квартиру, фактично частково задовольнивши одну позовну вимогу, оскільки позивач просив визнати за ним як за подружжям право власності на 1/2 частку спірної квартири. Отже, суд першої інстанції вирішив справу в межах заявлених позовних вимог.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог про вселення та встановлення порядку володіння і користування спірною квартирою, апеляційний суд керувався тим, що спірні правовідносини у вказаній частині не допускають правонаступництва, тому провадження у справі підлягає закриттю на підставі пункту 7 частини першої статті 255 ЦПК України.

Короткий зміст вимог касаційних скарг та узагальнені доводи осіб, які їх подали

У касаційних скаргах ОСОБА_3 , в інтересах якої діє адвокат Рижов С. Є., ОСОБА_4 та ОСОБА_5 просять скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у частині вирішення позовної вимоги про визнання квартири спільним майном подружжя ОСОБА_6 у рівних частках, провадження у справі закрити, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Підставою касаційного оскарження судових рішень заявники зазначають пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 07 грудня 2016 року у справі № 370/443/13?ц, постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), постановах Верховного Суду від 06 червня 2021 року у справі № 369/3800/19 (провадження № 61-3539св21), від 30 червня 2021 року у справі № 678/688/17 (провадження № 61-10527св20).

Касаційні скарги мотивовані тим, що спірна квартира є особистою приватною власністю ОСОБА_3 , проте суди під час розгляду справи не врахували, що сам лише факт придбання майна у період шлюбу не є безумовною підставою для визнання такого майна спільною сумісною власністю подружжя.

Заперечуючи проти визнання за ОСОБА_1 , як правонаступником ОСОБА_2 , права власності на 1/2 частку спірної квартири, заявники посилаються також на порушення судами норм процесуального права, а саме, що у цій справі майнові чи немайнові права ОСОБА_1 жодним чином не порушені та що суд першої інстанції безпідставно визнав квартиру спільним майном подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у рівних частках. Крім того, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, розглянув позовну вимогу, яку ОСОБА_2 не заявляв.

Доводи інших учасників справи

У травні та жовтні 2024 року ОСОБА_1 подала відзиви на касаційні скарги ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , посилаючись на те, що судові рішення в оскаржуваній частині є законними і обґрунтованими, всі висновки судів відповідають встановленим обставинам справи, а тому підстави для їх скасування відсутні.

ОСОБА_1 вважає безпідставними доводи заявників про те, що спірна квартира є особистою приватною власністю ОСОБА_3 , оскільки розписку про отримання нею коштів від батька на придбання квартири, якою остання обґрунтовує свої доводи, не було надано в суді першої інстанції, а надану в суді апеляційної інстанції копію цієї розписки не було прийнято як новий доказ на підставі частини третьої статті 367 ЦПК України.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 06 травня 2024 року відкрив касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_3 , в інтересах якої діє адвокат Рижов С. Є., витребував матеріали справи з суду першої інстанції.

У травні 2024 року справу № 591/6350/20 передано до Верховного Суду.

Верховний Суд ухвалами від 12 вересня 2024 року відкрив касаційні провадження за касаційними скаргами ОСОБА_4 , ОСОБА_5 .

Верховний Суд ухвалою від 11 листопада 2024 року справу призначив до судового розгляду колегією в складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 26 лютого 1993 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено шлюб, в якому народилось двоє синів: ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується копіями свідоцтв про народження.

26 листопада 2020 року шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 розірвано, що підтверджується копією рішення Ковпаківського районного суду місті Суми від 26 листопада 2020 року (справа № 592/9543/20).

Відповідно до копії свідоцтва про право власності на майно від 27 березня2022 року квартира АДРЕСА_5 , належить на праві приватної власності ОСОБА_3 . Свідоцтво видано на підставі рішення Виконавчого комітету Сумської міської ради від 20 березня 2012 року № 139.

Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 30 липня 2020 року квартира АДРЕСА_3 належить на праві приватної власності ОСОБА_3 .

Технічна характеристика квартири АДРЕСА_3 визначена у копії технічного паспорта, відповідно до якого квартира складається з двох ізольованих жилих кімнат, площі 17,3 кв. м та 13,0 кв. м відповідно, кухні - 9,2 кв. м, коридору - 9,4 кв. м, ванної кімнати - 3,4 кв. м, туалету - 1,3 кв. м, лоджії - 4,1 кв. м. Житлова площа квартири становить 30,3 кв. м, загальна площа - 57,7 кв. м.

Згідно з копією талона-повідомлення єдиного обліку № 865 про прийняття і реєстрацію заяви (повідомлення) про кримінальне правопорушення від ОСОБА_8 05 січня 2021 року о 20:58 надійшло повідомлення зі служби 102 про те, що 05 січня 2021 року о 20:57 у квартирі АДРЕСА_3 колишня дружина брата заявниці ОСОБА_3 таємно заволоділа іконою брата та в цей час не впускає до квартири ОСОБА_2 .

Відповідно до копій медичних довідок від 11 та 22 січня 2021 року, копії консультативного висновку спеціаліста ОСОБА_2 мав незадовільний стан здоров`я.

З 25 травня 2021 року ОСОБА_5 та ОСОБА_4 зареєстровані у квартирі АДРЕСА_3 , що підтверджується копіями довідок про реєстрацію місця проживання особи від 25 травня 2021 року.

Відповідно до копії актового запису про смерть від 02 серпня 2021 року № 2735, наданого Відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Суми Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (місто Суми), ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер.

Приватний нотаріус Сумського міського нотаріального округу Юморанова В. М. на адресу ОСОБА_1 на її усне звернення надала відповідь про те, що оскільки право власності на квартиру АДРЕСА_3 зареєстровано за колишньою дружиною ОСОБА_2 . ОСОБА_3 , визначити 1/2 частку квартири у спільній власності за ОСОБА_2 можливо на підставі письмової заяви спадкоємців, які прийняли спадщину, тобто за згодою ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та власника нерухомого майна ОСОБА_3 . У разі надання зазначеними особами такої згоди можливо буде визначити частку у спільному майні колишнього подружжя. Після чого проводиться державна реєстрація права власності ОСОБА_2 у порядку спадкування за законом на 1/6 частку вказаної квартири.

У справі були допитані свідки.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

У частині першій статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду оскаржуються в частині вирішення позовної вимоги про визнання права власності на частку квартири, тому законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень, відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, суд касаційної інстанції переглядає саме у цій частині.

Колегія суддів Верховного Суду вважає, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваній частині зазначеним вимогам не відповідають.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

У статті 56 Конституції України кожному гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

У статті 129 Конституції України визначено, що суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Основними засадами судочинства є, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

У частині першій статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до частини першої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).

Згідно зі статтями 15 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважних причин (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Водночас зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17?ц (провадження № 14-325цс18), на яку посилаються заявники в касаційних скаргах, як на неправильне застосування апеляційним судом норм права у подібних правовідносинах.

Згідно з частиною першою статті 61 СК України об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Тлумачення змісту статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті.

У частинах першій, другій статті 368 ЦК України визначено, що спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до статті 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Згідно із частиною першою статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

У статті 68 СК України визначено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.

Розпорядження майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України.

У частині четвертій статті 263 ЦПК України зазначено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені у постановах Верховного Суду.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_2 як на підставу своїх порушених прав посилався на те, що спірна квартира була придбана під час шлюбу за спільні кошти, тому вона є об`єктом спільної сумісної власності подружжя і кожен з подружжя має право на 1/2 частку цього майна. Крім того, після розлучення ОСОБА_3 чинила йому перешкоди у користуванні квартирою, чим порушила його право на володіння, користування та розпорядження нерухомим майном.

Задовольняючи позов ОСОБА_1 , яка є правонаступницею ОСОБА_2 , та визнаючи за відповідачем та померлим ОСОБА_2 право спільної сумісної власності на майно, суди керувалися тим, що квартира АДРЕСА_3 є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_6 , оскільки придбана під час шлюбу, презумпцію спільного майна подружжя відповідач ОСОБА_3 не спростувала, а твердження останньої, що спірна квартира придбана за позичені кошти у її батька, не підтверджені належними та допустимими доказами.

Враховуючи те, що на момент ухвалення рішення ОСОБА_2 помер, відповідно до частини четвертої статті 25 ЦК України його цивільна правоздатність припинилася, що свідчить про неможливість визнання за ним права власності на 1/2 частку спірної квартири, місцевий суд, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, зробив висновок, що оскільки відповідно до статті 372 ЦК України у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, тому наявні підстави для визнання спірної квартири спільним майном подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у рівних частках.

Колегія суддів частково не погоджується з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій з огляду на таке.

Відповідно до статті 55 ЦПК України у разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов`язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії судового процесу.

Процесуальне правонаступництво - це заміна сторони або третьої особи (правопопередника) іншою особою (правонаступником) у зв`язку з вибуттям із процесу суб`єкта спірного або встановленого рішенням суду правовідношення, за якої до правонаступника переходять усі процесуальні права та обов`язки правопопередника і він продовжує в цивільному судочинстві участь останнього.

Підставою процесуального правонаступництва є наступництво в матеріальних правовідносинах, унаслідок якого відбувається вибуття сторони, зокрема, внаслідок смерті, зі спірних чи встановлених судом правовідносин майнового характеру. При процесуальному правонаступництві всі процесуальні дії, виконані попередником, є обов`язковими для правонаступника.

У юридичній доктрині розподіл матеріального правонаступництва на універсальне (у порядку спадкування) та сингулярне (уступка права вимоги) пов`язане з об`єктом прав та обов`язків, що переходять до правонаступника.

Правонаступництво у матеріальному праві, хоча і є основою для процесуального правонаступництва, проте не є безумовною підставою для цього. Так, у разі смерті або оголошення фізичної особи померлою, яка була стороною у справі, якщо спірні правовідносини допускають правонаступництво, суд зобов`язаний зупинити провадження у справі (частина перша статті 251 ЦПК України). Проте у разі настання смерті фізичної особи, яка була однією із сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва, суд закриває провадження у справі (частина перша статті 255 ЦПК України).

Водночас у випадку сингулярного правонаступництва (уступка вимоги, переведення боргу) вступ у судовий процес правонаступника відбувається без зупинення провадження у справі.

Зі змісту статті 254 ЦПК України випливає, що після оформлення матеріального правонаступництва, якщо спірні правовідносини допускають правонаступництво, провадження у справі поновлюється і настає процесуальне правонаступництво.

З огляду на принцип диспозитивності процесуальні правонаступники користуються своїми правами тільки з власної ініціативи. Якщо позивач (правонаступник) не бажає вступати у процес, провадження у справі підлягає закриттю (пункт 4 частини першої статті 255 ЦПК України). У випадку повторної неявки у судове засідання позивач, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності, суд залишає заяву без розгляду (пункт 3 частини першої статті 257 ЦПК України).

Системне тлумачення наведених норм дозволяє зробити висновок, що правонаступник сторони або третьої особи, який вступив у процес, набуває всіх процесуальних прав та обов`язків особи, яку він замінив. Усі дії, вчинені в цивільному процесі до вступу правонаступника, обов`язкові для нього так само, як вони були обов`язкові для особи, яку він замінив (статті 55 ЦПК України). Процесуальне правонаступництво у справах, де таке правонаступництво допускається, у разі смерті фізичної особи можливе шляхом залучення правонаступника, однак лише за умови, що смерть особи сталася після набуття нею статусу сторони у справі, тобто після відкриття провадження у справі.

Суди встановили, що ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання права власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_3 , набутої сторонами у власність під час шлюбу, вселення до квартири та встановлення порядку користування.

Право власності на спірну квартиру зареєстровано за ОСОБА_3 , яка після розірвання шлюбу не бажає в добровільному порядку визнавати за позивачем право власності на половину нерухомого майна, придбаного у шлюбі.

ІНФОРМАЦІЯ_1 (після відкриття провадження у справі) ОСОБА_2 помер.

До нотаріальної контори із заявами про прийняття спадщини звернулися діти спадкодавця ОСОБА_7 та ОСОБА_5 , а також мати спадкодавця ОСОБА_1 .

Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України).

У статті 1219 ЦК України передбачені права та обов`язки особи, які не входять до складу спадщини, що нерозривно пов`язані з особою спадкодавця, зокрема: особисті немайнові права; право на участь у товариствах та право членства в об`єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами; право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом; права та обов`язки особи як кредитора або боржника, передбачені статтею 608 цього Кодексу.

Відповідно до статті 1226 ЦК України частка у праві спільної сумісної власності спадкується на загальних підставах.

Верховний Суд у постанові від 07 квітня 2020 року у справі № 456/2628/17 виклав висновок, що спадковому праву характерний принцип універсальності спадкового правонаступництва, який проявляється у тому, що на стадії прийняття спадщини вона розглядається як єдине ціле, незалежно від підстави спадкування. Тобто особа реалізує свої права як спадкоємця, приймаючи спадщину, незалежно від підстави спадкування (за законом чи за заповітом). Для прийняття спадщини властивий універсальний характер, оскільки воно поширюється на всю спадщину, з чого б вона не складалася і де б вона не знаходилась, тобто на всі спадкові активи і пасиви.

Оскільки спірні правовідносини (з урахуванням меж касаційного перегляду судових рішень), зокрема визнання права власності на частку у майні, допускають правонаступництво, Зарічний районний суд міста Суми ухвалою від 18 лютого 2022 року залучив до участі у справі правонаступників ОСОБА_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , його спадкоємців: ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 .

Відповідно до статті 71 Закону України «Про нотаріат» (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) у разі смерті одного з подружжя (колишнього з подружжя) свідоцтво про право власності на частку в їхньому спільному майні видається нотаріусом на підставі письмової заяви другого з подружжя (колишнього з подружжя) з наступним повідомленням спадкоємців померлого, які прийняли спадщину. Таке свідоцтво може бути видано на половину спільного майна.

На підставі письмової заяви спадкоємців, які прийняли спадщину, за згодою другого з подружжя (колишнього з подружжя), що є живим, у свідоцтві про право власності може бути визначена і частка померлого у спільній власності.

Свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя у разі смерті другого з подружжя видається за умови подання документів, що підтверджують право власності на таке майно, або за наявності державної реєстрації права власності на таке майно у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

При видачі свідоцтва нотаріус перевіряє факт належності майна подружжю (колишньому подружжю) на праві спільної сумісної власності.

Приватний нотаріус Сумського міського нотаріального округу Юморанова В. М. на адресу ОСОБА_1 на її усне звернення надала відповідь про те, що оскільки право власності на квартиру АДРЕСА_3 зареєстровано за колишньою дружиною ОСОБА_2 . ОСОБА_3 , визначити 1/2 частку квартири у спільній власності за ОСОБА_2 можливо на підставі письмової заяви спадкоємців, які прийняли спадщину, тобто за згодою ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та власника нерухомого майна ОСОБА_3 . У разі надання зазначеними особами такої згоди можливо буде визначити частку у спільному майні колишнього подружжя.

Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання права (пункт 1 частини другої статті 16 ЦК України).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що основними елементами, що визначають сутність будь-якого позову (індивідуалізуючи ознаки позову) є предмет і підстава.

Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить постановити судове рішення. Вона опосередковується спірними правовідносинами - суб`єктивним правом і обов`язком відповідача.

Підставу позову складають обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. Такі обставини складають юридичні факти, які тягнуть за собою певні правові наслідки. Фактична підстава позову - це юридичні факти, на яких ґрунтуються позовні вимоги позивача до відповідача. Правова підстава позову - це посилання в позовній заяві на закони та інші нормативно-правові акти, на яких ґрунтується позовна вимога.

Звертаючись до суду, позивач самостійно визначає у позовній заяві, яке його право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, в тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах.

Оцінка предмета заявленого позову як наслідок наявності підстав для захисту порушеного права позивача, про яке ним зазначається в позовній заяві, здійснюється судом, на розгляд якого передано спір, крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги.

Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 лютого 2024 року у справі № 990/150/23.

У справі, яка переглядається, ОСОБА_1 , яка є правонаступником ОСОБА_2 , просила визнати за нею право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_3 , оскільки вважала це майно спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , враховуючи неспростовану презумпцію правового режиму майна, придбаного у шлюбі.

Оскільки спірна квартира зареєстрована за ОСОБА_3 , яка разом зі спадкоємцями ОСОБА_4 та ОСОБА_5 не погоджувалася на визнання за померлим права на 1/2 частку цієї квартири у позасудовому порядку, відповідач та вказані спадкоємці (треті особи у справі) заперечували проти позову, вважали спірну квартиру особистою приватною власністю ОСОБА_3 ; у доводах зазначали, що спірні правовідносини не допускають правонаступництва.

Враховуючи наведене, у справі після заміни ОСОБА_2 на правонаступника ОСОБА_1 вбачається наявність спору про право між останньою та ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 щодо частки у праві власності на спадкове майно ОСОБА_2 .

Щодо доводів касаційних скарг про порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, зокрема, що суди, визнавши спірну квартиру за померлим та ОСОБА_3 спільним майном, вирішили незаявлену позивачем вимогу слід зазначити таке.

Верховний Суд викладав висновок про те, що не виключається звернення одного із подружжя, за наявності спору, з позовом про визнання права на частку в праві спільної власності без вимог щодо поділу майна в натурі (див. постанову Верховного Суду від 15 квітня 2020 року у справі № 565/495/18 (провадження № 61-1539св19)).

Позов про визнання права на частку в праві спільної часткової власності не є вимогою про поділ майна в натурі. Тому при визнанні права на частку не здійснюється вказівка, які саме об`єкти в натурі відповідають частці у праві спільної часткової власності (див. постанову Верховного Суду від 16 вересня 2020 року у справі № 344/5437/17 (провадження № 61-124св20)).

У постанові від 09 жовтня 2024 року у справа № 161/9259/21 (провадження № 61?14005св23) Верховний Суд, змінюючи постанову апеляційного суду шляхом визнання 1/2 частки майна особистою власністю позивача, керувався, зокрема, тим, що: «апеляційний суд дійшов загалом обґрунтованого висновку про те, що позовна вимога про визнання за ОСОБА_9 набуття із ОСОБА_10 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 , спільного речового права на кооперативну квартиру АДРЕСА_6 у вигляді паєнагромадження в Обслуговуючий кооператив «Житлово-будівельний кооператив «Затишок 7» номінальною вартістю 385 400 грн підлягає задоволенню, проте його міркування про визнання такого права за померлою особою не ґрунтуються на нормах матеріального права».

У постанові Верховного Суду від 14 серпня 2024 року у справі № 522/3974/20 (провадження № 61-4007св23) викладено висновок про те, що визначення частки померлого у праві спільної сумісної власності є неналежним способом захисту з огляду на те, що вирішення судом питання про права померлої особи, яка не має цивільної процесуальної правоздатності та дієздатності, суперечить законодавству; обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Належним способом захисту порушеного права позивача у такому випадку є позов про визнання права власності (права на частку у праві спільної власності на спірне майно) в порядку спадкування.

У справі, яка переглядається, у резолютивній частині рішення суду першої інстанції, яке в оскаржуваній частині залишене без змін апеляційним судом, міститься висновок суду про визнання за ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у рівних частках спірної квартири спільним майном подружжя.

Суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували положення статей 46-48 ЦПК України, оскільки не врахували, що висновок суду по суті позовних вимог не може стосуватися прав суб`єктів матеріальних відносин, які померли.

Верховний Суд резюмує, що визначення судом частки співвласника у праві спільної власності на нерухоме майно за померлим не узгоджується з вимогами чинного законодавства, оскільки у такому разі судом буде вирішено питання про права особи, яка не має цивільної процесуальної правоздатності та дієздатності, що свідчить, у тому числі, про неефективність способу захисту права особи відповідно до положень статті 16 ЦК України.

Тому у суду першої інстанції не було підстав для визнання квартири спільним майном подружжя ОСОБА_6 у рівних частках.

Суди першої та апеляційної інстанцій не звернули уваги, що ОСОБА_2 просив визнати за ним право власності на 1/2 частку квартири, а його правонаступник ОСОБА_1 під час розгляду справи заявлені ним позовні вимоги підтримувала, зокрема, подавала клопотання про приєднання письмових доказів на підтвердження позовних вимог як правонаступника позивача, у апеляційній скарзі зазначала, що рішенням суду першої інстанції спір про її право на частку квартири залишився невирішеним та що суд безпідставно не визнав за нею право власності на 1/2 частку спірної квартири, оскільки, на її думку, інші спадкоємці не підтримали позовні вимоги, що свідчить про небажання набувати ними право власності у порядку спадкування на спірну квартиру.

За таких обставин з огляду на необхідність врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах Верховного Суду від 14 серпня 2024 року у справі № 522/3974/20, від 09 жовтня 2024 року у справі № 161/9259/21, тобто в судових рішеннях Верховного Суду, ухвалених після подання касаційних скарг, колегія суддів дійшла висновку про вихід за межі доводів та вимог касаційних скарг на підставі частини третьої статті 400 ЦПК України.

Суд першої інстанції, розглядаючи справу після залишення без розгляду позовних вимог ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , не звернув уваги на належний склад учасників справи, оскільки з огляду на те, що після смерті позивача ОСОБА_2 , процесуальним правонаступником якого є ОСОБА_1 , первісні правовідносини між сторонами трансформувалися і перейшли у площину спадкових, тому для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 як спадкоємиці ОСОБА_2 про визнання права власності на частку спадкового майна необхідним є залучення до участі у справі належного кола осіб, які мають відповідати за позовом, а саме інших спадкоємців - ОСОБА_4 та ОСОБА_5 відповідачами у справі.

Відповідно до частини першої статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача.

Визначення у позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом (див. постанови Верховного Суду від 28 жовтня 2020 року у справі № 761/23904/19, від 20 січня 2021 року у справі № 203/2/19).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц зазначила, що визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи.

У контексті наведеного Верховний Суд зауважує, що для правильного вирішення спору в цій справі суд першої інстанції після залишення без розгляду позовних вимог ОСОБА_4 та ОСОБА_5 мав встановити належних відповідачів та вирішити питання про їх залучення до участі у справі. Апеляційний суд, переглядаючи рішення суду першої інстанції, хоча й не звернув уваги на вказане порушення, проте в силу приписів норм ЦПК України, згідно з якими апеляційний суд не наділений повноваженнями вчиняти процесуальні дії щодо залучення співвідповідача (заміни неналежно відповідача) або скасовувати рішення суду та направляти справу для продовження розгляду судом першої інстанції, не мав процесуальної можливості усунути зазначене порушення.

У доводах касаційних скарг ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 не погоджувалися з висновками судів про належність спірної квартири подружжю ОСОБА_6 у рівних частках, зазначали про те, що суди не встановили фактичні обставини справи, які необхідні для правильного вирішення заявленої позовної вимоги про визнання права власності на частку спірної квартири за ОСОБА_1 , посилаючись на приклади неоднакового застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, які частково підтвердилися.

За таких обставин рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині позовної вимоги про визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частку двокімнатної квартири АДРЕСА_3 не можливо визнати законними та обґрунтованими, що свідчить про наявність підстав для їх скасування у зазначеній частині та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи суду необхідно врахувати викладене у цій постанові, належним чином дослідити докази у справі, надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, вирішити питання про залучення належних відповідачів у справі та розглянути спір з огляду на ефективні способи захисту у правовідносинах, які склалися у цій справі.

Під час розгляду справи по суті суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом (пункти 3 і 4 частини п`ятої статті 12 ЦПК України).

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Згідно з вимогами частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

За частиною четвертою цієї статті справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Отже, враховуючи наведені у касаційних скаргах доводи про неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, які частково підтвердилися, а також наявність підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційних скарг з метою врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах Верховного Суду від 14 серпня 2024 року у справі № 522/3974/20, від 09 жовтня 2024 року у справі № 161/9259/21, прийнятих після подання касаційних скарг, відповідно до статті 411 ЦПК України рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду в частині вирішення позовної вимоги ОСОБА_1 про визнання права власності на 1/2 частку спірної квартири підлягають скасуванню з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції, під час розгляду якої суду належить урахувати викладене в цій постанові касаційного суду.

Щодо судових витрат

Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Розподіл судових витрат не здійснюється, оскільки Верховний Суд направляє справу на новий розгляд, не ухвалюючи судового рішення по суті спору.

Керуючись статтями 400 409 411 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_3 , в інтересах якої діє адвокат Рижов Сергій Євгенович, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 задовольнити частково.

Рішення Зарічного районного суду міста Суми від 12 вересня 2023 року та постанову Сумського апеляційного суду від 01 лютого 2024 року в частині вирішення позовної вимоги ОСОБА_1 , яка є правонаступницею ОСОБА_2 , про визнання права власності на 1/2 частку квартири скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною

і оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді А. І. Грушицький

В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

В. В. Сердюк