Історія справи

Постанова КЦС ВП від 19.11.2025 року у справі №758/17584/21

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 листопада 2025 року

м. Київ

справа № 758/17584/21

провадження № 61-1552св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого -Луспеника Д. Д., суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А.,Коломієць Г. В., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Інвестиційно-будівельна фірма «АВМ»,

третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Будівельно-інвестиційна компанія «Інтербудінвест»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Інвестиційно-будівельна фірма «АВМ» на постанову Київського апеляційного суду від 10 липня 2024 року у складі колегії суддів: Рейнарт І. М., Кирилюк Г. М., Ящук Т. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Інвестиційно-будівельна фірма «АВМ» (далі -ТОВ «ІБФ «АВМ»), третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Будівельно-інвестиційна компанія «Інтербудінвест» (далі - ТОВ «БІК «Інтербудінвест»), про визнання майнових прав на об`єкт незавершеного будівництва.

Позовну заяву обґрунтував тим, що 14 червня 2005 року між ОСОБА_2 та ТОВ «БІК «Інтербудінвест» укладено договір № 131/1-4, згідно з яким товариство зобов`язалось за кошти ОСОБА_2 здійснити спорудження об`єкта нерухомості: квартири АДРЕСА_1 . 18 квітня 2006 року між ним та ОСОБА_2 укладено договір про уступку права вимоги, відповідно до якого він набув права вимоги на зазначений об`єкт нерухомості.

Зазначав, що 28 квітня 2006 року між ним та ТОВ «БІК «Інтербудінвест» укладено договір про пайову участь у будівництві № 131/1-4, відповідно до якого він зобов`язався на пайових засадах брати участь у фінансуванні будівництва будинку, а товариство зобов`язалось передати йому у власність вказаний об`єкт нерухомості. У пункті 3.1 цього договору сторони засвідчили, що пайовик сплатив організації через банківську установу кошти, необхідні для виконання цього договору, шляхом їх перерахування на розрахунковий рахунок організації в повному обсязі. Згідно з додатковою угодою № 1 до вказаного договору він, як пайовик, погодився на заміну ТОВ «БІК «Інтербудінвест» на нову організацію - ТОВ «ІБФ «АВМ», яка, в свою чергу, підтвердила обов`язковість для нього зобов`язань за договором про пайову участь від 28 квітня 2006 року. Однак листом від 25 листопада 2021 року ТОВ «ІБФ «АВМ» повідомило йому про розірвання договору про пайову участь у зв`язку з нібито невиконанням ним умов договору в частині сплати коштів за договором.

Стверджував, що положення пункту 3.1 договору від 28 квітня 2006 року № 131/1-4 є належним, достовірним, допустимим та достатнім доказом сплати ним, як пайовиком, коштів за об`єкт інвестування будівництва квартири. Крім цього, в пункті 5.4 вказаного договору засвідчено, що ОСОБА_2 відступила на користь ОСОБА_1 свої майнові права на об`єкт нерухомості, на підставі договору про уступку права вимоги від 18 квітня 2006 року. Також позивач зазначав, що первісним пайовиком - ОСОБА_2 було здійснено сплату коштів за об`єкт інвестування в повному обсязі, що підтверджується виданою ТОВ «БІК «Інтербудінвест» довідкою від 16 червня 2005 року.

Посилаючись на правову позицію Великої Палати Верховного Суду, висловлену у постанові від 08 вересня 2020 року в цивільній справі № 916/667/18, зазначав, що відповідно до частини третьої статті 631 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення. Таким чином, положення договору про те, що сторона договору отримала належні їй платежі до підписання договору, свідчить про те, що сторони домовились вважати сплату коштів, здійснену раніше за відсутністю правових підстав, виконанням укладеного договору стороною, яка за цим договором мала сплатити гроші.

Крім цього, позивач вказував, що договором від 28 квітня 2006 року № 131/1-4 не передбачено можливості його розірвання в односторонньому порядку, а тому ТОВ «ІБФ «АВМ» не має правових підстав для невизнання його майнових прав на об`єкт нерухомості шляхом розірвання договору.

З огляду на викладене, ОСОБА_1 просив суд визнати за ним майнові права на об`єкт інвестицій: квартиру АДРЕСА_1 , як на частку в об`єкті незавершеного будівництва, згідно з чинним договором про пайову участь у будівництві від 28 квітня 2006 року № 131/1-4, а також судові витрати у справі.

У березні 2022 року ТОВ «ІБФ «АВМ» подало до суду зустрічний позов до ОСОБА_1 про визнання договору про пайову участь у будівництві недійсним.

Зустрічну позовну заяву обґрунтувало тим, що ОСОБА_1 уклав договір про пайову участь у будівництві від 28 квітня 2006 року № 131/1-4 без створення фондів фінансування будівництва, що прямо суперечить статті 4 Закону України «Про інвестиційну діяльність» та є підставою для визнання вказаного договору недійсним з моменту укладання на підставі частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України.

Зазначало, що ТОВ «БІК «Інтербудінвест», на користь якої ОСОБА_1 мав перерахувати кошти за оспорюваним договором, не має статусу фонду фінансування будівництва, фонду операцій з нерухомістю, інституту спільного інвестування, недержавного пенсійного фонду, які створені та діють відповідно до законодавства. Крім цього, оспорюваний договір не передбачає випуск безпроцентних (цільових) облігацій, за якими базовим товаром виступає об`єкт нерухомості.

Посилалось на те, що ТОВ «БІК «Інтербудінвест» не набуло статусу управителя в розумінні Закону України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» та не мало відповідної ліцензії, з огляду на що оспорюваний договір підлягає визнанню недійсним на підставі частини першої статті 227 ЦК України.

Крім того, посилалось на те, що ОСОБА_1 не було надано належних та допустимих доказів на підтвердження здійснення ним фінансування будівництва будинку на виконання оспорюваного договору, що звільняє позивача від обов`язку повернути другій стороні все, що вона одержала від виконання оспорюваного договору відповідно до частини першої статті 216 ЦК України.

Наголошувало на тому, що взяло на себе зобов`язання з добудови житлового будинку з вбудованими приміщеннями підземного паркінгу та офісного центру на АДРЕСА_2 на підставі договору поруки від 20 вересня 2012 року, а тому оспорюваний договір порушує його права як забудовника вказаного об`єкта нерухомості.

З огляду на викладене, ТОВ «ІБФ «АВМ» просило суд визнати недійсним договір про пайову участь у будівництві від 28 квітня 2006 року № 131/1-4 з моменту його укладення та стягнути з ОСОБА_1 судові витрати у справі.

Ухвалою (протокольною) Святошинського районного суду міста Києва від 07 липня 2022 року постановлено здійснювати розгляд зустрічного позову ТОВ «ІБФ «АВМ» разом із первісним позовом ОСОБА_1 .

Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції

Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 23 червня 2023 року у складі судді П`ятничука І. В. в задоволенні первісного позову ОСОБА_1 відмовлено, зустрічний позов ТОВ «ІБФ «АВМ» задоволено,. Визнано договір про пайову участь у будівництві від 28 квітня 2006 року № 131/1-4, укладений між ОСОБА_1 та ТОВ «БІК «Інтербудінвест», недійсним з моменту його укладення. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ІБФ «АВМ» сплачений судовий збір у розмірі 2 481,00 грн.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні вимог первісного позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано належних доказів на підтвердження здійснення оплати за договором про пайову участь у будівництві від 28 квітня 2006 року № 131/1-4, що виключає можливість визнання за ним майнових прав на об`єкт інвестицій.

Задовольняючи вимоги зустрічного позову ТОВ «ІБФ «АВМ», суд першої інстанції виходив з того, що ТОВ «БІК «Інтербудінвест» у правовідносинах, що склались на підставі договору про пайову участь у будівництві, не набуло статусу управителя у розумінні Закону України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» та не отримало в установленому цим Законом порядку відповідний дозвіл/ліцензію, отже договір про пайову участь у будівництві є недійсним в силу положень частини першої статті 227 ЦК України.

Додатковим рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 05 вересня 2023 року у складі судді П`ятничука І. В. стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ІБФ «АВМ» сплачений судовий збір у розмірі 2 481,00 грн за подання апеляційної скарги та витрати на правову допомогу в розмірі 7 000,00 грн, а всього стягнуто 9 481,00 грн.

Ухвалюючи вказане додаткове судове рішення, суд першої інстанції виходив із того, що оскільки при ухваленні рішення від 23 червня 2023 року та дослідженні матеріалів справи Святошинським районним судом міста Києва не було вирішено питання про розподіл судових витрат, а саме в частині витрат на професійну правничу допомогу та судового збору, то з метою усунення неповноти цього судового рішення є необхідним ухвалити додаткове рішення у справі про стягнення з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ІБФ «АВМ» витрат на професійну правничу допомогу в сумі 7 000,00 грн, які є співмірними із складністю цієї справи, наданим адвокатом обсягом послуг у суді, затраченим ним часом на надання правничої допомоги, відповідають критерію реальності таких витрат, розумності їхнього розміру, а також судового збору в сумі 2 481,00 грн.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 10 липня 2024 року апеляційні скарги ОСОБА_1 задоволено. Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 23 червня 2023 року та додаткове рішення Святошинського районного суду міста Києва від 05 вересня 2023 року скасовано. Ухвалено нове судове рішення, яким задоволено вимоги первісного позову ОСОБА_1 та відмовлено у задоволенні вимог зустрічного позову ТОВ «ІБФ «АВМ». Визнано за ОСОБА_1 майнові права на об`єкт інвестицій: квартиру АДРЕСА_1 , як на частку в об`єкті незавершеного будівництва згідно з договором про пайову участь у будівництві від 28 квітня 2006 року № 131/1-4. Стягнуто з ТОВ «ІБФ «АВМ» на користь ОСОБА_1 судові витрати у сумі 10 070,20 грн.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове судове рішення про задоволення вимог первісного позову ОСОБА_1 та відмову у задоволенні вимог зустрічного позову ТОВ «ІБФ «АВМ», апеляційний суд виходив із того, що оскільки оскарженийдоговір про пайову участь у будівництві був укладений 28 квітня 2006 року між ОСОБА_1 та «БІК «Інтербудінвест», а ТОВ «ІБФ «АВМ» пред`явило зустрічну позовну вимогу у цій справі про визнання недійсним вказаного договору лише до ОСОБА_1 , тоді як ТОВ «БІК «Інтербудінвест» не було залучено до участі за зустрічним позовом, а брало участь, як третя особа за позовом ОСОБА_1 , то підстави для задоволення зустрічного позову ТОВ «ІБФ «АВМ» відсутні внаслідок неналежного складу відповідачів.

Крім того, апеляційний суд дійшов висновку про те, що оскільки у пункті 3.1 Договору про пайову участь у будівництві від 28 квітня 2006 року № 131/1-4 зазначено про те, що пайовик ( ОСОБА_1 ) сплатив організації (ТОВ «БІК «Інтербудінвест») через банківську установу кошти, необхідні для виконання цього договору, у розмірі 100 %; ТОВ «БІК «Інтербудінвест» як сторона цього договору підтвердило отримання грошових коштів, передбачених договором, до підписання цього договору, зарахувавши у рахунок оплати грошові кошти, які були внесені ОСОБА_2 ; при укладенні 07 грудня 2012 року між ОСОБА_1 , ТОВ «БІК «Інтербудінвест» та ТОВ «ІБФ «АВМ» додаткової угоди № 1 до договору про пайову участь у будівництві, ТОВ «ІБФ «АВМ» не заперечувало, що ОСОБА_1 є пайовиком та гарантувало йому після завершення будівництва житлового будинку та введення його в експлуатацію передати під заселення об`єкт інвестицій; умовами договору про пайову участь у будівництві не передбачена можливість в односторонньому порядку розірвати укладений договір; будівництво житлового будинку АДРЕСА_3 не закінчено і цей будинок не введений в експлуатацію; ТОВ «ІБФ «АВМ» не визнає майнових прав позивача як інвестора на об`єкт інвестицій, томупорушеніправа позивача ОСОБА_1 підлягають захисту шляхом задоволення його первісного позову про визнання за ним майнових прав на спірний об`єкт інвестицій.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи

У лютому 2025 року ТОВ «ІБФ «АВМ» через підсистему «Електронний суд» подало до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 10 липня 2024 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення та направити справу на новий розгляд до апеляційного суду.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування апеляційним судом правових висновків викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах від 13 лютого 2019 року у справі № 826/13768/16, від 09 лютого 2021 року у справі № 635/4741/17 та Верховного Суду викладених у постановах від 18 жовтня 2023 року у справі № 300/808/19, від 08 вересня 2021 року у справі № 727/898/19, від 12 червня 2020 року у справі № 169/506/17 та інших (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України). Також заявник вказує на наявність підстав для обов`язкового скасування оскаржуваного судового рішення апеляційного суду, передбачених пунктом 3 частини першої статті 411 ЦПК України. Крім того, посилається на недослідження апеляційним судом зібраних у справі доказів, що унеможливили встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Касаційна скарга обґрунтована тим, що апеляційний суд:

- не вирішив питання про застосування позовної давності до вимог первісного позову ОСОБА_1 , про пропуск якої було заявлено 22 червня 2023 року в суді першої інстанції;

- не звернув увагу на те, що Служба безпеки України не була залучена до участі у справі за позовом ОСОБА_1 як відповідач, хоча вона є замовником будівництва житлового будинку з вбудовано-прибудованими торговими та офісними приміщення та автопаркінгом за адресою: АДРЕСА_2 , у якому має знаходитись спірний об`єкт інвестування (квартира АДРЕСА_4 );

- не врахував, що за умовами підпункту 2.4.1 договору про пайову участь у будівництві від 28 квітня 2006 року № 131/1-4, заявник має право на відмову від договору у разі неналежного виконання пайовиком умов договору;

- проігнорував, що односторонній правочин, вичинений заявником 25 листопада 2021 року про розірвання із ОСОБА_1 договору про пайову участь у будівництві від 28 квітня 2006 року № 131/1-4, є дійсним та у судовому порядку не скасований;

- не звернув увагу на те, що належним доказом виконання пайовиком свого обов`язку із перерахування на розрахунковий рахунок забудовника коштів є довідка про надходження коштів за об`єкт нерухомості, однак ОСОБА_1 такої довідки про сплату ним кошті не надав;

- не надав відповіді на всі доводи та аргументи заявника тощо.

Також у касаційній скарзі ТОВ «ІБФ «АВМ» зазначило про те, що згідно з протоколом від 06 лютого 2025 року створення та перевірки кваліфікованого та удосконаленого електронного підпису оскаржувана постанова Київського апеляційного суду від 10 липня 2024 року у цій справі підписана електронним підписом лише однієї судді - Рейнарт І. М., а електронні підписи інших суддів, які брали участь у розгляді справи № 758/17584/21, відсутні.

У лютому 2025 року ОСОБА_1 через підсистему «Електронний суд» подав до Верховного Суду клопотання про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ТОВ «ІБФ «АВМ» у справі № 758/17584/21, яке обґрунтував тим, що ціна позову у справі, про перегляд якої подано касаційну скаргу, становить 362 714,00 грн, та не перевищує двохсот п`ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (3 028,00 грн х 250 = 757 000,00 грн).

Станом на момент розгляду справи Верховним Судом відзивів на касаційну скаргу ТОВ «ІБФ «АВМ» від інших учасників справи не надходило.

Межі касаційного перегляду оскаржуваного судового рішення

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Оскільки касаційна скарга не містить доводів щодо оскарження постанови Київського апеляційного суду від 10 липня 2024 року в частині відмови у задоволенні вимог зустрічного позову ТОВ «ІБФ «АВМ» до ОСОБА_1 про визнання договору про пайову участь у будівництві недійсним у зв`язку з неналежним складом сторін, то оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції в цій частині Верховним Судом не переглядається, з підстав, визначених частиною першою статті 400 ЦПК України.

Отже, постанова Київського апеляційного суду від 10 липня 2024 року переглядаються Верховним Судом лише в частині вирішення апеляційним судом вимог первісного позову ОСОБА_1 до ТОВ «ІБФ «АВМ», третя особа - ТОВ «БІК «Інтербудінвест», про визнання майнових прав на об`єкт незавершеного будівництва.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 06 лютого 2025 року касаційну скаргу ТОВ «ІБФ «АВМ» на постанову Київського апеляційного суду від 10 липня 2024 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.; судді які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.

Ухвалою Верховного Суду від 13 лютого 2025 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ТОВ «ІБФ «АВМ» на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано із Святошинського районного суду міста Києва матеріали справи № 758/17584/21; надано учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

У березні 2025 року матеріали справи № 758/17584/21 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 14 листопада 2025 року справу № 758/17584/21 призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.

Фактичні обставини справи

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 14 червня 2005 року між ОСОБА_2 та ТОВ «БІК «Інтербудінвест» був укладений договір доручення № 131/1-4 (далі - Договір доручення), відповідно до умов якого товариство зобов`язалось від імені та за рахунок ОСОБА_2 профінансувати спорудження об`єкта нерухомості, передбаченого пунктом 1.2 цього договору, а після завершення будівництва та введення будинку в експлуатацію надати ОСОБА_2 документи, необхідні для наступного оформлення об`єкта нерухомості у власність.

Відповідно до пункту 1.2 Договору доручення, об`єктом нерухомості є двокімнатна квартира, загальною площею 80,46 кв. м, житловою площею 43,07 кв. м, на третьому поверсі будинку за адресою: АДРЕСА_3 .

Згідно з пунктами 1.3-1.4 Договору доручення плановий термін введення будинку в експлуатацію - ІV квартал 2006 року, вартість об`єкта нерухомості - 362 714,00 грн.

Відповідно до довідки від 16 червня 2005 року № 265, інв. № 131/1-4 (2005), ТОВ «БІК «Інтербудінвест» підтвердило, що згідно з договором від 14 червня 2005 року № 131/1-4 кошти від ОСОБА_3 за двокімнатну квартиру АДРЕСА_5 у сумі 362 714,00 грн надійшли на рахунок організації 15 червня 2005 року.

18 квітня 2006 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладений договір про уступку права вимоги, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Воловиченко В. В., зареєстрований у реєстрі за номером 783 (далі - Договір про уступку права вимоги), згідно з яким ОСОБА_2 , за згодою компанії, передала, а ОСОБА_1 набув право вимоги на об`єкт нерухомості - квартиру АДРЕСА_6 , яка визначена у Договорі доручення, який уклали між собою ОСОБА_2 та ТОВ «БІК «Інтербудінвест», вартість якої становить 362 714,00 грн.

Відповідно пункту 1.2 Договору про уступку права вимоги, сума інвестицій, зазначена у Договорі доручення, виплачена у повному обсязі ОСОБА_2 .

Згідно з пунктом 2.2 Договору про уступку права вимоги ОСОБА_1 набув усіх прав та обов`язків ОСОБА_2 , визначених у Договорі доручення.

28 квітня 2006 року між ОСОБА_1 (пайовик) та ТОВ «БІК «Інтербудінвест» (організація) укладений договір про пайову участь у будівництві № 131/1-4 (далі - Договір про пайову участь у будівництві), відповідно до якого ОСОБА_1 зобов`язався на пайових засадах брати участь у фінансуванні будівництва будинку, а товариство зобов`язалось передати ОСОБА_1 у власність об`єкт нерухомості, передбачений у пункті 1.2 цього договору, на умовах та в порядку, які визначені в договорі, після завершення будівництва та введення будинку в експлуатацію надати ОСОБА_1 документи, необхідні для наступного оформлення вказаного об`єкта нерухомості у власність.

Відповідно до пунктами 1.2 Договору про пайову участь у будівництві, об`єктом нерухомості є двокімнатна квартира, загальною площею 80,46 кв. м, житловою площею 43,07 кв. м, на третьому поверсі будинку за адресою: АДРЕСА_3 .

Згідно з пунктом 1.3-1.4 Договору про пайову участь у будівництві плановий термін введення будинку в експлуатацію - І квартал 2007 року, а вартість об`єкта нерухомості - 362 714,00 грн.

За змістом пункту 3.1 Договору про пайову участь у будівництві, пайовик сплатив організації через банківську установу кошти, необхідні для виконання цього договору, шляхом їх перерахування на розрахунковий рахунок ТОВ «БІК «Інтербудінвест» в розмірі 100 %.

Також, відповідно до пункту 5.4 Договору про пайову участь у будівництві, Договір доручення від 14 червня 2005 року № 131/1-4 вважати таким, що втратив чинність, у зв`язку з відступленням ОСОБА_2 своїх майнових прав за Договором про пайову участь у будівництві від 28 квітня 2005 року № 131/1-4 на користь третьої особи ОСОБА_1 відповідно до Договору про уступку права вимоги від 18 квітня 2006 року.

07 грудня 2012 року між ОСОБА_1 (пайовик), ТОВ «БІК «Інтербудінвест» (організація) та ТОВ «ІБФ «АВМ» (нова організація) укладена додаткова угода № 1 до Договору про пайову участь у будівництві (далі - Додаткова угода), відповідно до пункту 1 якої пайовик погодився на заміну ТОВ «БІК «Інтербудінвест» на ТОВ «ІБФ «АВМ».

Відповідно до пункту 2 Додаткової угоди, ТОВ «ІБФ «АВМ» (нова організація) гарантувало ОСОБА_1 (пайовику) після завершення будівництва житлового будинку на АДРЕСА_3 та введення його в експлуатацію передати квартиру АДРЕСА_4 під заселення пайовику.

Згідно з пунктом 3 Додаткової угоди ТОВ «ІБФ «АВМ» взяло на себе всі зобов`язання ТОВ «БІК «Інтербудінвест» за Договором про пайову участь у будівництві в повному обсязі, за винятків обов`язків ТОВ «БІК «Інтербудінвест», зазначених у пунктах 1.3, 2.3.3, 4.1, 4.2 Договору про пайову участь у будівництві.

Відповідно до пункту 7 Додаткової угоди інші умови Договору про пайову участь у будівництві, не змінені цією угодою, залишаються чинними у тій редакції, в якій вони викладені сторонами раніше, і сторони підтверджують їх обов`язковість для себе.

10 листопада 2021 року ТОВ «ІБФ «АВМ» направило ОСОБА_1 вимогу надати документальне підтвердження здійснення ним розрахунку по договору про пайову участь у будівництві від 28 квітня 2006 року № 131/1-4, а саме копії платіжних документів.

Листом від 22 листопада 2021 року ОСОБА_1 повідомив ТОВ «ІБФ «АВМ», що сума інвестицій була сплачена первісним інвестором ОСОБА_2 , про що зазначено у договорі про уступку права вимоги та підтверджено довідкою ТОВ «БІК «Інтербудінвест» та довідкою банку від 2017 року, а також пунктом 3.1 договору про пайову участь у будівництві.

Листом від 25 листопада 2021 року ТОВ «ІБФ «АВМ» повідомило ОСОБА_1 про розірвання договору про пайову участь у будівництві від 28 квітня 2006 року № 131/1-4 з 26 листопада 2021 року.

22 червня 2023 року ТОВ «ІБФ «АВМ» подало до Святошинського районного суду м. Києва заяву, в якій просило суд застосувати позовну давність до позовних вимог первісного позову ОСОБА_1 (т. 2. а.с. 63).

Правове обґрунтування

Частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Тлумачення пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України свідчить, що по своїй суті такий спосіб захисту, як визнання права може застосовуватися тільки тоді, коли суб`єктивне цивільне право виникло і якщо це право порушується (оспорюється або не визнається) іншою особою.

Захист майнових прав здійснюється у порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, захист майнового права здійснюється на загальних підставах цивільного законодавства.

Відповідно до статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають з дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

У загальних положеннях про зобов`язання передбачено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Відповідно до статті 525 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Також визначено необхідність виконання зобов`язання належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (частина перша статті 526 ЦК України).

Згідно зі статтею 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Згідно зі статтею 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

За змістом статей 655 656 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Предметом договору купівлі-продажу можуть бути майнові права. До договору купівлі-продажу майнових прав застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не випливає із змісту або характеру цих прав.

Згідно зі статтею 177 ЦК України об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

Відповідно до статті 179 ЦК України річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов`язки.

Згідно зі статтею 181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Режим нерухомої речі може бути поширений законом на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об`єкти, а також інші речі, права на які підлягають державній реєстрації. Рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі.

Відповідно до частини першої статті 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Згідно зі статтею 190 ЦК України майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки. Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами.

Отже ЦК України визначення майнового права не містить, оскільки у статті 190 ЦК України є вказівка лише на те, що майнові права є неспоживчою річчю і визнаються речовими правами. Разом з тим не викликає сумніву, що майнові права є об`єктом цивільних правовідносин.

Майновими правами визнаються будь-які права, пов`язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовими частинами права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права (права на провадження діяльності, використання природних ресурсів тощо) та права вимоги (абзац третій частини другої статті 3 Закону України від 12 липня 2001 року № 2658-III «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність»).

У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, яку ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР і яка для України набрала чинності 11 вересня 1997 року (далі - Конвенція), закріплено право на справедливий суд.

З огляду на частину першу статті 9 Конституції України, статтю 10 ЦК України, Конвенція застосовується судами України як частина національного законодавства.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Перший протокол до Конвенції) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Концепція «майна» у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися «правом власності», а тому і «майном» (ухвала Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 19 грудня 2002 року щодо прийнятності заяви у справі «Броньовські проти Польщі», заява № 31443/96, пункт 98; рішення ЄСПЛ від 10 березня 2011 року у справі «Сук проти України», заява № 10972/05, пункт 22).

У контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції об`єктами права власності можуть бути у тому числі «легітимні очікування» та «майнові права» (рішення ЄСПЛ від 23 жовтня 1991 року у справі «Пайн Велі Девелопмент Лтд. та інші проти Ірландії», заява № 12742/87; ухвала ЄСПЛ від 13 грудня 1984 року щодо прийнятності заяви S. v. the United Kingdom, заява № 10741/84).

Відповідно до пунктів 21, 24 рішення від 01 червня 2006 року у справі «Федоренко проти України» (№ 25921/02) ЄСПЛ вказав, що право власності може бути «існуючим майном» або «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності чи «законними сподіваннями» отримання права власності. Аналогічна правова позиція сформульована ЄСПЛ і в справі «Стреч проти Сполучного Королівства», заява № 44277/98.

В іншій справі «Н.К.М. проти Угорщини» (NKM v. Hungary, скарга № 66529/11) у рішенні від 14 травня 2013 року ЄСПЛ зазначив, що «правомірні очікування» підлягають захисту як власне майно і майнові права.

Верховний Суд України у постанові від 30 січня 2013 року у справі № 6-168цс12 визначив майнове право як «право очікування», яке є складовою частиною майна як об`єкта цивільних прав.

Майнове право - це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений деякими, але не всіма правами власника майна, і яке свідчить про правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно або інше речове право на певне майно в майбутньому.

З огляду на вказане громадяни мають бути впевненими у своїх законних очікуваннях, а також у тому, що набуте ними на законних підставах право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано. У разі невиконання належним чином забудовником взятих на себе зобов`язань, а також відсутності факту введення будинку в експлуатацію, з урахуванням повної та вчасної сплати пайових внесків учасником будівництва, ефективним способом захисту порушених прав є визнання майнових прав на об`єкт інвестування.

Відповідні правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 761/20612/15-ц, від 27 лютого 2019 року у справі № 761/32696/13-ц, Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 638/12414/17.

У постанові від 13 травня 2019 року у справі 760/17864/16-ц Верховний Суд підтвердив раніше сформовану позицію, викладену в постановах від 20 березня 2019 року у справі № 761/20612/15-ц та від 27 лютого 2019 року у справі № 761/32696/13-ц, яка полягає в тому, що в разі невиконання забудовником належним чином взятих на себе зобов`язань, а також відсутності факту введення будинку в експлуатацію, з урахуванням повної та вчасної сплати пайових внесків, ефективним способом захисту порушених прав є визнання майнових прав на об`єкт інвестування.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 зазначено, що саме інвестор, як особа, за кошти якої і на підставі договору з яким був споруджений об`єкт інвестування, є особою, якою набувається первісне право власності на новостворений об`єкт інвестування. Державній реєстрації підлягає право власності тільки на ті об`єкти нерухомого майна, будівництво яких закінчено та які прийнято в експлуатацію у встановленому порядку. В іншому випадку інвестор не зможе визнати право власності на квартиру до введення будинку в експлуатацію. Згідно з частиною четвертою статті 334 ЦК України права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону. Отже, інвестор після виконання умов інвестування набуває майнові права (тотожні праву власності) на цей об`єкт і після завершення будівництва об`єкта нерухомості набуває права власності на об`єкт інвестування як первісний власник шляхом проведення державної реєстрації речових прав на зазначений об`єкт за собою (пункти 93-95).

Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Відповідно до положень частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове судове рішення у цій справі про задоволення вимог первісного позову ОСОБА_1 , апеляційний суд, дослідивши наявні у справі докази та надавши їх належну оцінку, правильно виходив із того, що оскільки у пункті 3.1 договору про пайову участь у будівництві від 28 квітня 2006 року № 131/1-4 зазначено про те, що пайовик ( ОСОБА_1 ) сплатив організації (ТОВ «БІК «Інтербудінвест») через банківську установу кошти, необхідні для виконання цього договору у розмірі 100%; ТОВ «БІК «Інтербудінвест», як сторона цього договору, підтвердило отримання грошових коштів, передбачених договором, до підписання цього договору, зарахувавши у рахунок оплати грошові кошти, які були внесені ОСОБА_2 ; при укладенні 07 грудня 2012 року між ОСОБА_1 , ТОВ «БІК «Інтербудінвест» та ТОВ «ІБФ «АВМ» додаткової угоди № 1 до договору про пайову участь у будівництві, ТОВ «ІБФ «АВМ» не заперечувало, що ОСОБА_1 є пайовиком та гарантувало йому після завершення будівництва житлового будинку та введення його в експлуатацію передати під заселення об`єкт інвестицій; умовами договору про пайову участь у будівництві не передбачена можливість в односторонньому порядку розірвати укладений договір; будівництво житлового будинку АДРЕСА_3 не закінчено і цей будинок не введений в експлуатацію; ТОВ «ІБФ «АВМ» не визнає майнових прав позивача як інвестора на об`єкт інвестицій, томупорушенніправа позивача ОСОБА_1 підлягають захисту шляхом визнання за ним майнових прав на спірний об`єкт інвестицій.

Доводи касаційної скарги про те, що Служба безпеки України не була залучена до участі у справі за позовом ОСОБА_1 як відповідач, хоча вона є замовником будівництва житлового будинку з вбудовано-прибудованими торговими та офісними приміщення та автопаркінгом за адресою: АДРЕСА_2 , у якому має знаходитись спірний об`єкт інвестування (квартира АДРЕСА_4 ), Верховний Суд відхиляє з огляду на таке.

Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України).

У статті 50 ЦПК України передбачено, що позов може бути пред`явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів. Кожен із позивачів або відповідачів щодо другої сторони діє в цивільному процесі самостійно. Участь у справі кількох позивачів і (або) відповідачів (процесуальна співучасть) допускається, якщо: 1) предметом спору є спільні права чи обов`язки кількох позивачів або відповідачів; 2) права та обов`язки кількох позивачів чи відповідачів виникли з однієї підстави; 3) предметом спору є однорідні права і обов`язки.

Суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку (стаття 51 ЦПК України).

Велика Палата Верховного Суду звертала увагу, що поняття «сторона у спорі» може не бути тотожним за змістом поняттю «сторона у процесі»: сторонами в процесі є такі її учасники, як позивач і відповідач; тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута чи має бути звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача. Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункт 70), від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (провадження № 14-376цс18, пункт 66), від 07 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (провадження № 14-448цс19, пункт 27), від 09 лютого 2021 року у справі № 635/4741/17 (провадження № 14-46цс20, пункт 33.2).

Отже, належним відповідачем є особа, яка є суб`єктом матеріального правовідношення, тобто особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги, захистивши порушене право чи інтерес позивача (див. пункт 8.10 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 910/15792/20 (провадження № 12-31гс22)).

Аналіз матеріалів справи, яка переглядається, свідчить про те, що предметом спору за первісним позовом ОСОБА_1 є майнові права на незавершену будівництвом квартиру АДРЕСА_1 .

Згідно з договором передоручення від 25 квітня 2012 року, договором № 2-3/12 управителя із забудовником житлового комплексу на АДРЕСА_2 від 25 квітня 2012 року, договором поруки від 20 вересня 2012 року заявник ТОВ «ІБФ «АВМ» є забудовником комплексу житлового будинку з вбудованими приміщеннями, підземного паркінгу та офісного центру на АДРЕСА_2 , де знаходиться спірний об`єкт інвестування.

Відповідно до пункту 2.3 договору передоручення від 25 квітня 2012 року ТОВ «ІБФ «АВМ» (замісник) зобов`язується збудувати житловий комплекс за адресою: АДРЕСА_2 , ввести його в експлуатацію та передати об`єкти інвестування довірителям фонду фінансування будівництва у строки та на умовах, визначених договором управителя із забудовником.

Згідно з пунктом 1.1 договору доручення від 25 квітня 2012 року № 2/Д/12 в порядку та на умовах, визначених цим договором, довіритель (ДП «Фінансова компанія «Інтербудінвест») доручає повіреному (ТОВ «ІБФ«АВМ») виконати функції забудовника на підставі договору № 2/-3/12 управителя із забудовником житлового комплексу на АДРЕСА_2 Фонду фінансування будівництва виду "А" від 25 квітня 2012 року з усіма внесеними до нього змінами та доповненнями.

Відповідно до пункту 2 договору від 25 квітня 2012 року № 1 про внесення змін до договору № 1-З/06 управителя із забудовником житлового комплексу на АДРЕСА_2 від 17 липня 2006 року права і обов`язки ТОВ «БІК «Інтербудінвест», як забудовника за договором № 1-3/06, переводяться на нового забудовника - ТОВ «ІБФ «АВМ», внаслідок чого останній замінює первісного забудовника, як зобов`язану сторону за договором № 1-З/06.

Згідно з пунктом 2.5 договору поруки від 20 вересня 2012 року, що укладений ТОВ «ІБФ «АВМ» (поручитель), ТОВ «БІК «Інтербудінвест», Службою безпеки України, Службою зовнішньої розвідки, встановлено, що поручитель цією порукою забезпечує виконання зобов`язання за основним договором в повному обсязі. Основний договір, про який йде мова у пункті 2.5 договору поруки від 20 вересня 2012 року, - це договір № 19/3-32-ж17 пайової участі у будівництві житлового будинку з вбудованими приміщеннями та підземними автостоянками на АДРЕСА_2 від 10 лютого 2005 року (т. 1 а.с 93-110).

Отже, ТОВ «ІБФ «АВМ» є суб`єктом матеріального правовідношення, тобто особою, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги позивача за первісним позовом - ОСОБА_1 , захистивши його порушене право на спірний об`єкт інвестування - квартиру АДРЕСА_7 , тому саме заявник є належним відповідачем у цій справі. Водночас залучення судом Служби безпеки України як відповідача у цій справі не було необхідним.

Аргументи касаційної скарги щодо того, що апеляційний суд не врахував правових висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах від 13 лютого 2019 року у справі № 826/13768/16, від 09 лютого 2021 року у справі № 635/4741/17 та Верховного Суду викладених у постановах від 18 жовтня 2023 року у справі № 300/808/19, від 08 вересня 2021 року у справі № 727/898/19, від 12 червня 2020 року у справі № 169/506/17 та інших, є необґрунтованими, оскільки оскаржуване судове рішення таким висновкам не суперечить, і встановлені судами у цих справах фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є іншими ніж у справі, яка переглядається. У цій справі суд апеляційної інстанцій виходив з конкретних обставин справи з урахуванням наданих сторонами доказів.

Доводи касаційної скарги про те, що односторонній правочин, вчинений заявником 25 листопада 2021 року, про розірвання із ОСОБА_1 договору про пайову участь у будівництві від 28 квітня 2006 року № 131/1-4 є дійсним та у судовому порядку не скасований, Верховний Суд відхиляє, оскільки вони не спростовують встановлений у цій справі апеляційним судом факт порушення прав позивача на майнові прав щодо спірного об`єкта інвестування, а саме: двокімнатну квартиру АДРЕСА_5 , та наявність підстав для його захисту у судовому порядку.

Посилання у касаційній скарзі на те, що апеляційний суд не надав належної оцінки всім доводам і аргументам заявника, є безпідставними, оскільки як неодноразово вказував ЄСПЛ, рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Ruiz Torija v. Spain», заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99).

Аргументи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не вирішив питання про застосування позовної давності до вимог первісного ОСОБА_1 , про пропуск якої було заявлено 22 червня 2023 року в суді першої інстанції, Верховний Суд вважає обґрунтованими, так як, задовольняючи первісний позов, апеляційний суд дійсно не дослідив доводи заяви ТОВ «ІБФ «АВМ» про застосування позовної давності і це є порушенням статті 6 Конвенції.

Для забезпечення реалізації заявника права на справедливий суд, гарантування статті 6 Конвенції, Верховний Суд усуває цей недолік та оцінює аргументи касаційної скарги про пропущену позивачем позовну давність.

Указане узгоджується з практикою Великої Палати Верховного Суду, зокрема, пунктами 36-38 постанови від 13 листопада 2019 року у справі № 171/1584/18 (провадження № 14-432цс19), пунктом 93 постанови від 20 квітня 2022 року у справі № 310/10621/18 (провадження 14-192цс21) та інші.

Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Статтею 267 ЦК України визначено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Заява про застосування позовної давності повинна містити вичерпні обґрунтування щодо позовних вимог.

Установлено, що 22 червня 2023 року ТОВ «ІБФ «АВМ» дійсно подало до Святошинського районного суду м. Києва заяву, в якій просило суд застосувати позовну давність до позовних вимог первісного позову ОСОБА_1 (т. 2. а.с. 63), однак у вказаній заяві не було наведено жодних підстав для застосування позовної давності та їх обґрунтувань.

Водночас Верховний Суд враховує, що інформацію про розірвання договору про пайову участь у будівництві від 28 квітня 2006 року № 131/1-4 ТОВ «ІБФ «АВМ» повідомило ОСОБА_1 листом від 25 листопада 2021 року, тому вважає саме з 25 листопада 2021 року позивач за первісним позовом ОСОБА_1 міг дізнатись про порушення його прав на предмет інвестування і саме з цієї дати почався відлік позовної давності за вимогами первісного позову.

Доводи касаційної скарги щодо того, що електронний примірник оскаржуваної постанови Київського апеляційного суду від 10 липня 2024 року не підписаний електронними підписами усього складу суду підлягають відхиленню, оскільки згідно з висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 21 травня 2025 року у справі № 753/12715/23, зазначене не є підставою для обов`язкового скасування судового рішення з направленням справи на новий розгляд, оскільки паперовий текст цього судового рішення підписаний всіма суддями (т. 3 а.с. 20).

Відповідно до частини другої статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення суду апеляційної інстанції, та зводяться до переоцінки обставин справи і доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.

Якщо оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію (рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року у справі «Ponomaryov v. Ukraine», заява № 3236/03; від 24 липня 2003 року у справі «Ryabykh v. Russian Federation», заява № 59498/00; від 21 вересня 2006 року у справі «Nelyubin v. Russia», заява № 14502/04). Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції відповідає критерію обґрунтованості судового рішення. Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують правильність висновків суду апеляційної інстанції.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а постанова апеляційного судув оскаржуваній частині - без змін із підстав, передбачених частиною першою статті 410 ЦПК України.

Щодо розподілу судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із розподілу судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Інвестиційно-будівельна фірма «АВМ» залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 10 липня 2024 року в оскаржуваній частині залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийД. Д. Луспеник Судді:І. Ю. Гулейков Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк