Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 03.01.2019 року у справі №161/17134/17

Постанова

Іменем України

19 листопада 2019 року

м. Київ

справа № 161/17134/17

провадження № 61-48623св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Курило В. П. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю.,

Коротенка Є. В.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 в своїх інтересах та інтересах неповнолітньої ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5,

відповідач - Відділ реєстру житлового фонду Департаменту житлово-комунального господарства Луцької міської ради Волинської області,

третя особа - Відділ охорони культурної спадщини Департаменту культури Луцької міської ради Волинської області

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Волинського апеляційного суду від 14 листопада 2018 року у складі колегії суддів: Бовчалюк З. А., Здрилюк О. І., Матвійчук Л. В.,

ІСТОРІЯ СПРАВИ:

Короткий зміст позовних вимог:

У листопаді 2017 року позивачі звернулися до суду з позовом до відповідача про визнання права на приватизацію.

В обґрунтування заявлених вимог посилалися на те, що на підставі ордеру № 943, виданого Виконавчим комітетом Луцької міської ради Волинської області 26 вересня 1989 року надано право на зайняття квартири АДРЕСА_1 на умовах найму.

Маючи на меті приватизувати зазначену квартиру, позивачі звернулися до Відділу реєстру житлового фонду Департаменту житлово-комунального господарства Луцької міської ради Волинської області.

Однак їм було відмовлено, у зв'язку з відсутністю законних підстав, посилаючись на вимоги Закону України "Про Перелік пам'яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації" від 23 вересня 2008 року № 574-VI.

Вважаючи відмову у приватизації неправомірною та такою, що порушує їхні права, звернулись до суду з позовними вимогами про визнання права на приватизацію квартири за адресою: АДРЕСА_2.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій:

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області

від 05 лютого 2018 року позовні вимоги про визнання права на приватизацію задоволено.

Визнано право позивачів на приватизацію квартири за адресою: АДРЕСА_2.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідно до частин 3 та 5 статті 9 Житлового кодексу України, громадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду, житлових приміщень у гуртожитках, які перебувають у власності територіальних громад, або придбання їх у житлових кооперативах, на біржових торгах, шляхом індивідуального житлового будівництва чи одержання у власність на інших підставах, передбачених законом.

Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Згідно з статтями 1 та 2 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" (далі - Закон), приватизація державного житлового фонду (далі - приватизація) - це відчуження квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін. ) державного житлового фонду на користь громадян України.

Державний житловий фонд - це житловий фонд місцевих Рад народних депутатів та житловий фонд, який знаходиться у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, організацій, установ.

До об'єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, житлові приміщення у гуртожитках (житлові кімнати, житлові блоки (секції), кімнати у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів (далі - квартири (будинки), які використовуються громадянами на умовах найму.

Частиною першої статті 5 Закону визначено, що якщо загальна площа квартир (будинків), що підлягають приватизації, відповідає площі, передбаченій абзацом другим статті 3 Закону, зазначені квартири (будинки) передаються наймачеві та членам його сім'ї безоплатно.

До членів сім'ї наймача включаються лише громадяни, які постійно проживають в квартирі (будинку) разом з наймачем або за якими зберігається право на житло.

Відповідно до частини першої статті 3 Закону, приватизація здійснюється шляхом, зокрема, безоплатної передачі громадянам квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках з розрахунку санітарної норми

21 квадратний метр загальної площі на наймача і кожного члена його сім'ї та додатково 10 квадратних метрів на сім'ю.

За апеляційною скаргою особи, яка не брала участі у справі, Братської Хресто-Воздвиженської релігійної громади Української Православної Церкви - Київського Патріархату (далі - релігійна громада), постановою Волинського апеляційного суду від 14 листопада 2018 року рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 05 лютого

2018 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні позову про визнання права на приватизацію квартири.

Постанова мотивована тим, що під час прийняття рішення судом першої інстанції неправильно застосовано ряд норм матеріального права та порушено норми процесуального права, оскільки дана квартира не підлягає приватизації, порушує права та інтереси релігійної громади, як законного користувача будинком АДРЕСА_3, в якому розташована ця квартира. Крім того, судом першої інстанції не було залучено до участі у справі Волинську обласну державну адміністрацію, як власника цієї будівлі.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги:

У грудні 2018 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову Волинського апеляційного суду від 14 листопада 2018 року, а рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 05 лютого 2018 року - залишити без змін.

У касаційній скарзі посилається на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, оскільки односторонньо та неповно з'ясував всі обставини справи.

Скаржник також посилається, що апеляційним судом не було належним чином повідомлено про дату, час і місце судового засідання позивачів ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, не задоволено його клопотання про відкладення розгляду судового засідання з поважних причин та постановлено рішення без їх участі, чим порушено їх права на захист свої прав та інтересів.

Доводи інших учасників справи:

Відзиву на касаційну скаргу від учасників справи до Верховного Суду не подано.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ:

Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.

Положеннями частини 2 статті 389 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вимогами частин 1 та 2 статті 400 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Оцінка обставин справи та мотиви, з яких виходить Верховний Суд:

Суди встановили, що на підставі ордеру № 943, виданого Виконавчим комітетом Луцької міської ради Волинської області від 26 вересня

1989 року позивачам на умовах найму надано право на зайняття

квартири АДРЕСА_1.

Маючи наміри приватизувати зазначену квартиру, позивачі звернулись із заявою від 22 лютого 2017 року та необхідними документами до Відділу реєстру житлового фонду Департаменту житлово-комунального господарства Луцької міської ради Волинської області.

За результатами розгляду заяви позивачам у приватизації було відмовлено, оскільки будинок, в якому знаходиться вказана квартира, включений до Переліку пам'яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації, затверджений Законом України від 23 вересня 2008 року № 574-VI.

З цих же підстав відділом охорони культурної спадщини Департаменту Луцької міської ради Волинської області позивачам було відмовлено в укладенні попереднього договору про укладення в майбутньому охоронного договору на пам'ятку (її частину) з викладенням його істотних умов, у тому числі щодо цільового використання пам'ятки, робіт, які майбутній власник зобов'язується провести на пам'ятці з метою утримання її в належному стані, що передбачено статтею 18 Закону України "Про охорону культурної спадщини".

Крім того, зазначений будинок розташований в межах Державного історико-культурного заповідника у місті Луцьку, визначених постановою Ради Міністрів Української Радянської Соціалістичної Республіки

від 26 березня 1985 року № 140.

Відповідно до розпорядження представника Президента України Волинської обласної державної адміністрації від 21 лютого 1994 року № 101, керуючись статтями 14, 16, 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", на виконання Указу Президента України "Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна", зареєстровано статут Братської Хрестово-воздвиженської громади Української Автокефальної Православної Церкви Київський Патріархат у місті Луцьку та з метою відновлення історичних традицій передано в користування храм з культовим майном по АДРЕСА_4 та АДРЕСА_5, які належать до єдиного архітектурного комплексу.

Розпорядженням голови Волинської обласної державної адміністрації від 27 травня 2011 року № 223 слова "Братська Хрестововоздвиженська громада УАПЦ-КП у місті Луцьку" замінено на слова "Братська Хрестово-Воздвиженська релігійна громада Української православної церкви - Київський Патріархат у місті Луцьку".

Як було зазначено, відповідно до частин першої статті 2 Закону, до об'єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, житлові приміщення у гуртожитках (житлові кімнати, житлові блоки (секції), кімнати у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів (далі - квартири (будинки), які використовуються громадянами на умовах найму.

Однак згідно з частиною другою цієї статті, квартири-музеї; квартири (будинки), житлові приміщення у гуртожитках, розташовані на територіях, зокрема, історико-культурних заповідників відносяться до об'єктів, які не підлягають приватизації.

Слід зауважити що правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об'єктів культурної спадщини у суспільному житті, захист традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь регулюється Законом України "Про охорону культурної спадщини".

У статті 1 Закону України "Про охорону культурної спадщини", зокрема, визначено, що об'єкт культурної спадщини - визначне місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов'язані з ними рухомі предмети, а також території чи водні об'єкти (об'єкти підводної культурної та археологічної спадщини), інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об'єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність.

Зони охорони пам'ятки - це встановлювані навколо пам'ятки охоронна зона, зона регулювання забудови, зона охоронюваного ландшафту, зона охорони археологічного культурного шару, в межах яких діє спеціальний режим їх використання.

Відповідно до статті 32 Закону України "Про охорону культурної спадщини" з метою захисту традиційного характеру середовища окремих пам'яток, їх комплексів (ансамблів), історико-культурних заповідників, історико-культурних заповідних територій навколо них мають встановлюватися зони охорони пам'яток: охоронні зони, зони регулювання забудови, зони охоронюваного ландшафту, зони охорони археологічного культурного шару.

Здійснення права власності на об'єкти культурної спадщини, що є пам'ятками встановлено нормами абзацу третього статті 32 Закону України "Про охорону культурної спадщини", згідно якого, пам'ятка може бути приватизована лише за умови укладення майбутнім власником з відповідним органом охорони культурної спадщини попереднього договору про укладення в майбутньому охоронного договору на пам'ятку (її частину) з викладенням його істотних умов, у тому числі щодо цільового використання пам'ятки, робіт, які майбутній власник зобов'язується провести на пам'ятці з метою утримання її в належному стані.

Перелік пам'яток, які не підлягають приватизації, затверджується Верховною Радою України.

Законом України "Про Перелік пам'яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації" затверджено Перелік пам'яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації (далі - Перелік), та визнано таким, що втратив чинність, Закон України "Про тимчасову заборону приватизації пам'яток культурної спадщини".

Згідно з Переліком, до пам'яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації відноситься й будинок за адресою:

АДРЕСА_5 - пам'ятка архітектури національного значення Монастир василіанів, 1649 рік, XVIII сторіччя (охоронний номер 83).

Крім того, Конституційним Судом у рішенні від 28 вересня 2000 року № 10-рп/2000 роз'яснено, що приватизація державного фонду - це відчуження державної власності на користь громадян України, а питання щодо державної власності, в тому числі встановлення обмежень на приватизацію окремих об'єктів державного житлового фонду, зокрема, визначення правового режиму власності шляхом прийняття відповідного закону, а також затвердження переліку об'єктів права державної власності, в тому числі об'єктів державного житлового фонду, що не підлягають приватизації, уповноважена вирішувати Верховна Рада України відповідно до пункту 36 статті 85 та пункту 7 частини 1 статті 92 Конституції України.

Відповідно до статті 24 Конституції України під словосполученням "місце проживання" мається на увазі місце проживання громадян за територіальною ознакою (село, селище, місто чи інша адміністративно-територіальна одиниця), а не конкретне жиле приміщення (будинок, квартира, службова квартира). Тому включення Законом певних жилих приміщень до переліку об'єктів, що не підлягають приватизації, не може розглядатися як обмеження прав людини за ознакою місця проживання. Включення окремих квартир (будинків) державного житлового фонду до переліку об'єктів, що не підлягають приватизації, зумовлюється особливістю правового статусу територій, на яких вони розташовані, або самих цих об'єктів.

З огляду на це не можна розцінювати, як обмеження прав і свобод людини і громадянина визначення Верховною Радою України конкретних об'єктів державного житлового фонду, які не підлягають приватизації виходячи з цільового призначення жилих приміщень та інших обставин, пов'язаних з особливістю їх правового режиму, що унеможливлюють передачу цих жилих приміщень у приватну власність. Таким чином, положення пункту 2 статті 2 Закону необхідно розглядати не як обмеження прав людини за ознакою місця проживання, а як обмеження щодо окремих об'єктів державного житлового фонду, які можуть бути передані у власність громадян України.

За результатами аналізу вищенаведених норм та встановлених судами обставин вбачається, що квартира АДРЕСА_1 не підлягає приватизації.

Відповідно до частин 1 , 2 та 5 статті 263 Цивільного процесуального кодексу України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час прийняття рішення, судом першої інстанції не були дотримані зазначені вимоги закону, а тому правомірно було скасовано постановою Волинського апеляційного суду від 14 листопада 2018 року.

Щодо доводів касаційної скарги:

Аргументи касаційної скарги не спростовують правильність висновків апеляційного суду, а зводяться до оцінки доказів, що відповідно до приписів статті 400 Цивільного процесуального кодексу України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Інші доводи касаційної скарги ґрунтуються на неправильному тлумаченні скаржником норм матеріального права.

Згідно з пункту 5 частини 1 статті 411 Цивільного процесуального кодексу України встановлено, що судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою.

Однак Верховний Суд таких підстав не вбачає, оскільки матеріалами справи підтверджено щодо повідомлення скаржника належним чином про дату, час і місце судового засідання, а позивачами ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 касаційна скарга до Верховного Суду не подано.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 400 Цивільного процесуального кодексу України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ,

від 18 липня 2006 року).

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, оскільки підстави для скасування постанови Волинського апеляційного суду від 14 листопада 2018 року відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 411, 416, ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1, залишити без задоволення.

Постанову Волинського апеляційного суду від 14 листопада 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. П. Курило

А. Ю. Зайцев

Є. В. Коротенко