Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 17.09.2019 року у справі №522/3067/18

Постанова

Іменем України

26 травня 2021 року

м. Київ

справа № 522/3067/18

провадження № 61-16314св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач -ОСОБА_1,

відповідачі: прокуратура Одеської області, Головне управління Державної казначейської служби України в Одеській області, Державна казначейська служба України,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Державної казначейської служби України на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 31 січня 2019 року у складі судді Абухіна Р. Д. та постанову Одеського апеляційного суду від 31 липня 2019 рокуу складі колегії суддів: Комлевої О. С., Журавльова О. Г., Кравця Ю. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до прокуратури Одеської області, Головного управління Державної казначейської служби України в Одеській області (далі - ГУ Державної казначейської служби України в Одеській області), Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду.

Позов обґрунтований тим, що 06 лютого 2014 року старший слідчий слідчого відділу Білгород-Дністровського Міністерства внутрішніх справ Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Одеській області Шаркевич Я. В. вніс до Єдиного реєстру досудових розслідувань відомості щодо ОСОБА_1 та пред'явлення йому повідомлення про підозру у вчиненні злочинів, передбачених частинами 1 , 4 статті 358 КК України, а 27 серпня 2014 року пред'явив повідомлення про підозру за тими ж статтями КК України.

У вересні 2014 року старший прокурор Білгород-Дністровської міжрайонної прокуратури Кононенко Н. В. затвердив обвинувальний акт щодо ОСОБА_1, згідно з яким він звинувачений у вчиненні злочину, передбаченого частинами 1 , 4 статті 358 КК України.

08 жовтня 2015 року Білгород-Дністровський міськрайонний суд Одеської області ухвалив вирок, згідно з яким яким ОСОБА_1 засуджено до покарання у вигляді 1 року 6 місяців обмеження волі, який ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 10 грудня 2015 року скасовано, призначено новий розгляд справи в тому ж суді зі стадії попереднього судового засідання. Далі обвинувальний акт неодноразово повертався прокурору та після відновлення досудового слідства у кримінальному провадженні щодо ОСОБА_1 24 липня 2017 року прокурор Білгород-Дністровської місцевої прокуратури Одеської області Граматик О. С. за результатами розгляду матеріалів кримінального провадження за ознаками правопорушення, передбаченого частинами 1 , 4 статті 358 КК України, виніс постанову про закриття кримінального провадження.

З огляду на викладене позивач просив відшкодувати йому моральну шкоду в розмірі 500 000,00 грн, стягнувши їх з Державної казначейської служби України за рахунок коштів Державного бюджету України.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 31 січня 2019 року позов задоволено частково. Стягнено з Державної казначейської служби України за рахунок Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 шляхом безспірного списання коштів з єдиного казначейського рахунка на відшкодування моральної шкоди суму в розмірі 50 000,00 грн. Стягнено з Державної казначейської служби України за рахунок Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 шляхом безспірного списання коштів з єдиного казначейського рахунка 15 500,00 грн. В іншій частині позову відмовлено.

Відшкодувавши моральну шкоду у розмірі 50 000,00 грн, суд першої інстанції виходив з того, що її відшкодування за час перебування під слідством чи судом проводиться виходячи з не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.

Стягнувши 15 500,00 грн витрат на правничу допомогу за період розгляду справи, суд першої інстанції виходив з того, щовідповідно до акта приймання-передачі виконаних робіт (наданих послуг, розрахунку погодинної вартості правової допомоги), загальна кількість витрачених годин на допомогу адвоката за період з вересня 2017 року до листопада 2018 року становила 49 год 45 хв загальною вартістю 15 500,00 грн. Суд вважав, що визначений адвокатом розмір витрат на оплату послуг адвоката є співмірним із складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг), часом, витраченим ним на виконання відповідних робіт (надання послуг), обсягом наданих послуг та виконаних робіт за понад рік розгляду справи у суді; ціною позову та значенням справи для сторони.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Одеського апеляційного суду від 31 липня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 31 січня 2019 року в частині відшкодування моральної шкоди скасовано, ухвалено в цій частині нове рішення. Стягнено з Державної казначейської служби України за рахунок Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 шляхом безспірного списання коштів з єдиного казначейського рахунка на відшкодування моральноїшкоди суму у розмірі 154 876,80 грн. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції виходив з того, що розмір відшкодування моральної шкоди повинен визначатися з урахуванням мінімального розміру заробітної плати, який відповідно до статті 8 Закону України "Про Державний бюджет України на 2018 рік" з 1 січня 2018 року був встановлений в розмірі 3 723,00 грн. Оскільки ОСОБА_1 перебував під слідством 3 роки 5 місяців 18 днів, то розмір відшкодування моральної шкоди, гарантований позивачу, не може бути меншим ніж 154 876,80 грн (3 723,00 грн х 3 роки 5 місяців 18 днів), на що суд першої інстанції уваги не звернув.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У серпні 2019 року Державна казначейська служба України звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 31 січня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 31 липня 2019 року, просила скасувати оскаржувані судові рішення, ухвалити нове рішення про відмову в позові.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані рішення є незаконними, ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права.

Суди не звернули уваги, що Державна казначейська служба України є окремою юридичною особою, яка самостійно відповідає за зобов'язаннями, прав позивача не порушувала. Стягнення з Державної казначейської служби України коштів за рахунок державного бюджету на відшкодування моральної шкоди та витрат на правничу допомогу призведе до нецільового використання бюджетних коштів.

Позивач обрав неналежний спосіб захисту, враховуючи вимоги статей 11, 12 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" (далі - Закон), а також Положення про застосування статей 11, 12 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду", затвердженого спільним наказом Міністерства юстиції України та Генерального прокурора України від 04 березня 1996 року № 6/5/3/41 (далі - Положення), згідно з якими розмір майнової шкоди визначає орган, що здійснював досудове розслідування, прокуратура або суд, про що виносять постанову (ухвалу).

ОСОБА_1 повинен був звернутися з відповідною заявою до Білгород-Дністровської прокуратури Одеської області, оскільки саме цей орган виніс постанову про закриття кримінального провадження.

Відповідний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 15 березня 2018 року у справі № 591/174/15-ц, Верховного Суду України від 24 квітня 2017 року у справі № 760/23169/14-ц, від 24 лютого 2016 року у справі № 6-2089цс15.

Згідно з пунктом 3 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 06 грудня 2016 року № 1774-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" (набрав чинності 01 січня 2017 року) мінімальна заробітна плата після набрання чинності Закону України від 06 грудня 2016 року № 1774-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. Тому моральна шкода повинна розраховуватися виходячи з розміру прожиткового мінінімум для працездатних осіб.

Жодний нормативно-правовий акт не передбачає, що Державна казначейська служба України повинна нести цивільно-правову відповідальність за неправомірні дії посадових та службових осіб інших органів державної влади або уособлювати державу або державний бюджет.

Відповідний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 199/6713/14-ц.

Велика Палата Верховного Суду у справі № 910/23967/16 дійшла висновку, що необхідності зазначення таких відомостей, як орган, через який грошові кошти мають перераховуватися, процесуальний закон не встановлює, оскільки такі відомості не впливають на підстави та обов'язковість відновлення права позивача в разі встановлення судом його порушення, і є регламентацією способу та порядку виконання судового рішення, що має відображатися у відповідних нормативних актах, а не резолютивній частині рішення.

Відповідно до пункту 1 частини 2 статті 137 ЦПК України розмір витрат на правничу допомогу адвоката визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості.

Суди не звернули уваги, що ОСОБА_1 не надав суду договір про надання правничої допомоги.

Аргументи інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 06 лютого 2014 року старший слідчий слідчого відділу Білгород-Дністровського Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Одеській області Шаркевич Я. В. вніс відомості до Єдиного реєстру досудовмх розслідувань за № 12014160240000303 за заявою ОСОБА_2 щодо ОСОБА_1

29 липня 2014 року старший слідчий Шаркевич Я. В. дійшов висновку, що в діях ОСОБА_1 вбачається склад злочину, передбаченого частиною 4 статті 358 КК України, про що зареєстрував відповідний рапорт.

29 липня 2014 року старший слідчий Шаркевич Я. В. за згодою старшого прокурора Білгород-Дністровської міськрайонної прокуратури Кононенко Н. В. пред'явив ОСОБА_1 повідомлення про підозру у вчиненні злочинів, передбачених частинами 1 , 4 статті 358 КК України, а 27 серпня 2014 року пред'явив повідомлення про нову підозру за тими ж статтями КК України.

15 вересня 2014 року старший прокурор Білгород-Дністровської міжрайонної прокуратури Кононенко Н. В. затвердив обвинувальний акт щодо ОСОБА_1, згідно з яким він звинувачувався у вчиненні злочину, передбаченого частинами 1 , 4 статті 358 КК України.

08 жовтня 2015 року суддя Білгород-Дністровського міськрайонного суду Загородній І. В. ухвалив вирок за частинами 1 , 4 статті 358 КК України. Згідно із вказаним вироком ОСОБА_1 засуджено до покарання у вигляді 1 (одного) року 6 (шість) місяців обмеження волі.

Ухвалою колегії суддів судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду Одеської області від 10 грудня 2015 року вирок Білгород-Дністровського міськрайонного суду від 08 жовтня 2015 року скасовано і призначено новий розгляд справи в тому ж суді зі стадії попереднього судового засідання.

За клопотанням захисника Бімбаса І. М. ухвалою судді Білгород-Дністровського міськрайонного суду від 28 грудня 2015 року обвинувальний акт повернений прокурору.

28 березня 2016 року прокурор Білгород-Дністровської місцевої прокуратури Граматик А. С. затвердив обвинувальний акт щодо ОСОБА_1 за звинуваченням в скоєнні злочинів, передбачених частинами 1 , 4 статті 358 КК України.

На підставі повторного клопотання захисника Бімбаса І. М. ухвалою судді Білгород- Дністровського міськрайонного суду від 25 травня 2016 року обвинувальний акт щодо ОСОБА_1 повторно повернений прокурору.

03 серпня 2016 року прокурор Білгород-Дністровської місцевої прокуратури Граматик А. С. повторно затвердив обвинувальний акт щодо ОСОБА_1 за звинуваченням в скоєнні злочинів, передбачених частинами 1 , 4 статті 358 КК України.

На підставі повторного клопотання захисника Бімбаса І. М. ухвалою судді Білгород-Дністровського міськрайонного суду від 28 серпня 2016 року обвинувальний акт щодо ОСОБА_1 був втретє повернений прокурору.

01 вересня 2016 року прокурор Момоток О. Ю. подав апеляційну скаргу на ухвалу судді Білгород-Дністровського міськрайонного суду від 28 серпня 2016 року про повторне повернення прокурору обвинувального акта щодо ОСОБА_1.

Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 18 жовтня 2016 року апеляційну скаргу прокурора залишено без задоволення.

24 липня 2017 року, після відновлення досудового слідства за кримінальним провадженням щодо ОСОБА_1, прокурор Білгород-Дністровської місцевої прокуратури Одеської області юрист 1 класу Граматик О. С. за результатами розгляду матеріалів кримінального провадження № 12014160240000303 від 06 лютого 2014 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частинами 1 , 4 статті 358 КК України, виніс постанову про закриття кримінального провадження на підставі пункту 2 частини 1 статті 284 КПК України, у зв'язку із відсутністю в діях ОСОБА_1 складу кримінальних правопорушень, передбачених частинами 1 , 4 статті 358 КК України.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року відмовлено у зупиненні виконання рішення Приморського районного суду м. Одеси від 31 січня 2019 року.

Ухвалою Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи.

У жовтні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 29 березня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - ~law54~) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності ~law55~, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності ~law56~ (08 лютого 2020 року).

Касаційна скарга у цій справі подана у серпні 2019 року, а тому вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності ~law57~.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини 1 статті 4 ЦПК Україникожна особа має право в порядку, встановленому частини 1 статті 4 ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно зі статтями 15, 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частини 2 статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов'язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі статтею 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (стаття 56 Конституції України).

Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України.

Відповідно до частини 1 статті 1176 ЦК України шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду.

Згідно зі статтею 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав та законних інтересів. Відповідно до частини другої цієї статті моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів.

Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 2 Закону право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених ~law58~, виникає у випадках закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або не встановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати.

Відповідно до статті 3 Закону у наведених в ~law59~ випадках громадянинові відшкодовуються (повертаються): 1) заробіток та інші грошові доходи, які він втратив внаслідок незаконних дій; 2) майно (в тому числі гроші, грошові вклади і відсотки по них, цінні папери та відсотки по них, частка у статутному фонді господарського товариства, учасником якого був громадянин, та прибуток, який він не отримав відповідно до цієї частки, інші цінності), конфісковане або звернене в доход держави судом, вилучене органами досудового розслідування, органами, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, а також майно, на яке накладено арешт; 3) штрафи, стягнуті на виконання вироку суду, судові витрати та інші витрати, сплачені громадянином; 4) суми, сплачені громадянином у зв'язку з поданням йому юридичної допомоги; 5) моральна шкода.

Відповідно до статті 12 Закону розмір відшкодовуваної шкоди, зазначеної в ~law60~, залежно від того, який орган провадив слідчі дії чи розглядав справу, в місячний термін з дня звернення громадянина визначають відповідні органи дізнання, досудового слідства, прокуратури і суд, про що виносять постанову (ухвалу). У разі незгоди з винесеною постановою (ухвалою) про відшкодування шкоди громадянин відповідно до положень цивільного процесуального законодавства може оскаржити постанову до суду, а ухвалу суду - до суду вищої інстанції в апеляційному порядку.

Згідно зі статтею 13 Закону питання про відшкодування моральної шкоди за заявою громадянина вирішується судом відповідно до чинного законодавства в ухвалі, що приймається згідно з частиною першою статті 12. Розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством. Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.

Отже, у Законі передбачено, що розмір відшкодування моральної шкоди повинен визначатися та обґрунтовуватися судом з урахуванням мінімального розміру заробітної плати.

Викладене дає підстави для висновку, що у випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні до мінімального розміру заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, суд при вирішенні питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподаткованого мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду справи. При цьому визначений законом розмір є мінімальним, що гарантований державою, а суд, враховуючи обставини конкретної справи, може визначити й більший розмір відшкодування.

Відповідний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 грудня 2020 року у справі № 752/17832/14-ц, провадження № 14-538цс19.

Суди встановили, що кримінальне провадження щодо позивача закрито прокурором Білгород-Дністровської місцевої прокуратури Одеської області Граматиком О. С. на підставі пункту 2 частини 1 статті 284 КПК України, тобто у зв'язку з відсутністю в діянні складу кримінального правопорушення, що надає ОСОБА_1 право на відшкодування шкоди.

Суд першої інстанції, стягнувши на відшкодування моральної шкоди 50 000,00 грн, виходив з того, що її відшкодування за час перебування під слідством чи судом проводиться виходячи з не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.

Суд апеляційної інстанції, скасувавши рішення суду першої інстанції в частині відшкодування моральної шкоди, виходив з того, що розмір відшкодування моральної шкоди повинен визначатися з урахуванням мінімального розміру заробітної плати, який відповідно до статті 8 Закону України "Про Державний бюджет України на 2018 рік" з 1 січня 2018 року був встановлений в розмірі 3 723,00 грн.

Верховний Суд зауважує, що розмір відшкодування моральної шкоди повинен визначатися з урахуванням мінімального розміру заробітної плати станом на час розгляду справи, тобто на 2019 рік, проте ОСОБА_1 судові рішення не оскаржує.

Оскаржуючи судові рішення, Державна казначейська служба України зазначає, зокрема, про те, що, визначаючи розмір моральної шкоди, суд апеляційної інстанції виходив з розміру мінімальної заробітної плати та не звернув уваги на пункт 3 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 06 грудня 2016 року № 1774-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України", який набрав чинності з 01 січня 2017 року, згідно з яким мінімальна заробітна плата після набрання чинності Закону України від 06 грудня 2016 року № 1774-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат, тому моральна шкода повинна розраховуватися виходячи з розміру прожиткового мінінімум для працездатних осіб.

У зв'язку із цим Верхрвний Суд зазначає, що на правовідносини щодо відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду, дія Закону України № 1774-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" не поширюється, оскільки прийняття вказаного акта спрямоване на вдосконалення законодавства щодо підвищення мінімальних розмірів оплати праці та страхових виплат, економного та раціонального використання державних коштів та приведення у відповідність із фінансовими можливостями положень окремих законів України. Сферою правового регулювання Закону є правовідносини щодо оплати праці, соціального страхування, легалізації відносин у сфері зайнятості та оплати праці, пенсійного забезпечення на 2017 рік, виплати стипендій студентам (курсантам) вищих навчальних закладів, сплати єдиного внеску платниками єдиного податку, плати за надання адміністративних послуг, сплати судового збору та державного мита.

Відповідні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року у справі № 201/16507/16-ц, провадження № 61-30385св18.

Отже, доводи касаційної скарги Державної казначейської служби України в цій частині є необгрунтованими.

Стосовно доводів касаційної скарги про те, що ОСОБА_1 не дотримав порядку відшкодування моральної шкоди, визначеного Законом, Верховний Суд виходить з такого.

27 грудня 2017 року ОСОБА_1 на виконання статті 12 Закону звертався до Білгород-Дністровської місцевої прокуратури Одеської області з вимогами про відшкодування шкоди (том 1, а. с. 160-163), які залишені без задоволення.

Крім того, 04 січня 2018 року ОСОБА_1 звертався до прокуратури Одеської області з вимогами про відшкодування шкоди (том 1, а. с. 166-168).

Відповідно до листа прокуратури Одеської області від 11 січня 2018 року № 04/2/2-5667-14 ОСОБА_1 роз'яснено, що відповідно до статей 303, 304, 305, 306, 307 КПК України скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого чи прокурора розглядаються суддею місцевого суду за правилами судового розгляду, тому він має право звернутися зі скаргою на рішення, дії чи бездіяльність слідчого чи прокурора до місцевого суду.

Згідно зі статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Засоби юридичного захисту, які вимагаються за статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача.

Відповідний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц, провадження № 14-17цс19.

Верховний Суд звертає увагу, що ОСОБА_1 звертався до органів прокуратури про відшкодування шкоди, проте його вимоги були залишені без розгляду, тому звернення до суду за захистом своїх порушених прав є ефективним способом захисту.

З огляду на це безпідставними є доводи касаційної скарги, що позивач обрав неналежний спосіб захисту, враховуючи вимоги статей 11,12 Закону, згідно з якими розмір майнової шкоди визначає орган, що здійснював досудове розслідування, прокуратура або суд, про що виносять постанову (ухвалу).

Верховний Суд не бере до уваги правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 15 березня 2018 року у справі № 591/174/15-ц, Верховного Суду України від 24 квітня 2017 року у справі № 760/23169/14-ц, від 24 лютого 2016 року у справі № 6-2089цс15, на які посилається Державна казначейська служба України, оскільки у цих справах та у справі, що розглядається, встановлені різні обставини справи.

Разом з тим, з урахуванням доводів касаційної скарги, Верховний Суд вказує, що зазначення судами у резолютивній частині рішення відомостей про суб'єкта його виконання, вид рахунка, з якого буде здійснено безспірне списання, є помилковим з огляду на таке.

Відповідно до статті 2 ЦК України учасником спірних правовідносин у справі про відшкодування шкоди за рахунок держави на підставі статті 1174 ЦК України є держава Україна, а тому вона має бути відповідачем.

Кошти державного бюджету належать на праві власності державі. Отже, боржником у зобов'язанні зі сплати коштів державного бюджету є держава Україна як учасник цивільних відносин (частина 2 статті 2 ЦК України).

Відповідно до частини 1 статті 170 ЦК України держава набуває і здійснює права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

Згідно з пунктом 4 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого Указом Президента України від 13 квітня 2011 року № 460/2011, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, є Державна казначейська служба України (Казначейство України), яка, зокрема, здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду.

Верховний Суд зауважує, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 грудня 2020 року у справі № 752/17832/14-ц, провадження № 14-538цс19, вказано, що у цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями саме у спірних правовідносинах, зокрема і представляти державу в суді. У справах про відшкодування шкоди державою вона бере участь як відповідач через той орган, діяннями якого завдано шкоду. Хоча наявність такого органу для того, щоб заявити відповідний позов до держави України, не є обов'язковою. Участь у вказаних справах Державної казначейської служби України чи її територіальних органів не є необхідною.

Відповідний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 22 липня 2020 року у справі № 495/6187/16, провадження № 61-8385св20.

На вказані обставини суд апеляційної інстанції уваги не звернув та зробив помилковий висновок про стягнення коштів на відшкодування моральної шкоди безпосередньо з Державної казначейської служби України шляхом їх списання з єдиного казначейського рахунка.

Отже, Верховний Суд дійшов висновку, що постанову Одеського апеляційного суду від 31 липня 2019 року в частині відшкодування моральної шкоди необхідно залишити такою, що ухвалена на користь позивача, проте її резолютивна частина підлягає зміні.

Щодо стягнення витрат на правничу допомогу

Згідно з частинами 1 , 3 статті 133 ЦПК України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.

До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно з частиною 2 статті 137 ЦПК України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Відповідно до частин 3 , 4 статті 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

При стягненні витрат на правову допомогу необхідно враховувати, що особа, яка таку допомогу надавала, має бути адвокатом (стаття 6 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність) або іншим фахівцем у галузі права незалежно від того, чи така особа брала участь у справі на підставі довіреності, чи відповідного до договору (статті 12, 46, 56 ЦПК України). Витрати на правничу допомогу мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Зазначені критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16, провадження № 11-562ас18, зазначено, що склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг тощо), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

У постанові Верховного Суду від 30 вересня 2020 року у справі № 379/1418/18, провадження № 61-9124св20, вказано, що склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та інше), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Отже, якщо стороною буде документально доведено, що нею понесено витрати на правову допомогу, а саме: надано договір на правову допомогу, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг, розрахунок таких витрат, то у суду відсутні підстави для відмови у стягненні таких витрат стороні, на користь якої ухвалено судове рішення.

Правові засади організації і діяльності адвокатури та здійснення адвокатської діяльності в Україні визначаються Законом України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність".

Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Згідно з частинами 1 , 3 , 5 статті 27 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" договір про надання правової допомоги укладається в письмовій формі. До договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права. Зміст договору про надання правової допомоги не може суперечити Конституції України та законам України, інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, присязі адвоката України та правилам адвокатської етики.

У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, стягнувши 15 500,00 грн за надання правничої допомоги за період розгляду справи, виходив з того, що відповідно до акта приймання-передачі виконаних робіт (наданих послуг, розрахунку погодинної вартості правової допомоги) загальна кількість витрачених годин на правничу допомогу адвоката за період з вересня 2017 року до листопада 2018 року становила 49 год 45 хв вартістю 15 500,00 грн. Визначений адвокатом розмір витрат на оплату послуг адвоката є співмірним із складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг), часом, витраченим ним на виконання відповідних робіт (надання послуг), обсягом наданих послуг та виконаних робіт за понад рік розгляду справи у суді; ціною позову та значенням справи для сторони.

Верховний Суд не погоджується повністю з цими висновками з огляду на таке.

Стягнувши 15 500,00 грн за надання правничої допомоги, суди не взяли до уваги, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи (частина 1 статті 133 ЦПК України).

До витрат за надання правничої допомоги суди віднесли і витрати пов'язані з переїздом представника до іншого населеного пункту.

Витрати, пов'язані з переїздом представника до іншого населеного пункту регулюються статтею 138 ЦПК України і не є витратами на правничу допомогу.

Відповідно до акта приймання-передачі виконаних робіт (наданих послуг) загальна кількість витрачених годин на правничу допомогу адвоката за період з вересня 2017 року до листопада 2018 року становила 16 год 15 хв вартістю 7 300,00 грн.

Отже, вимоги в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу підлягають задоволенню частково, тому в цій частині оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 7 300,00 грн.

Доводи касаційної скарги про те, що немає підстав для стягнення витрат на правничу допомогу у зв'язку з тим, що ОСОБА_1 не надав суду договір про надання правничої допомоги, не заслуговують на увагу, оскільки документом, що посвідчує повноваження адвоката на надання правничої допомоги є ордер (частина 1 статті 26 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність"), який є у матеріалах справи, та розрахунок наданий ОСОБА_1 підтверджує, що правнича допомога надавалася адвокатом. Вказаного Державна казначейська служба України не спростувала.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частин 1 та 4 статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Перевіривши в межах касаційної скарги правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити частково, постанову суду апеляційної інстанції в частині резолютивної частини щодо відшкодування моральної шкоди змінити, а судові рішення в частині стягнення витрат на правничу допомогу скасувати і ухвалити нове рішення.

Згідно з частиною 13 статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки результат розгляду справи залишається незмінним, то правових підстав для розподілу судових витрат немає.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Державної казначейської служби України задовольнити частково.

Постанову Одеського апеляційного суду від 31 липня 2019 року в частині резолютивної частини щодо відшкодування моральної шкоди змінити, виклавши її у такій редакції: "Стягнути з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 154 876,80 грн на відшкодування моральної шкоди".

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 31 січня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 31 липня 2019 року в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про часткове задоволення розміру витрат на правничу допомогу.

Стягнути з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 7 300,00 грн на відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

С. О. Погрібний

В. В. Яремко