Постанова

Іменем України

16 січня 2019 року

м. Київ

справа № 333/2219/17

провадження № 61-4410св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

суддів: Карпенко С. О., Кузнєцова В. О., Луспеника Д. Д., Погрібного С. О.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - Міністерство оборони України,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Міністерства оборони України на рішення Комунарського районного суду міста Запоріжжя від 19 вересня 2017 року у складі судді Боровкіної А. І. та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 12 грудня 2017 року у складі колегії суддів: Крилової О. В., Кухаря С. В., Трофимової Д. А.,

ВСТАНОВИВ:

У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Міністерства оборони України про відшкодування моральної шкоди, посилаючись на те, що в період з 12 червня по 08 серпня 2014 року він проходив військову службу у Збройних Силах України та приймав участь в антитерористичній операції (далі - АТО) на території Донецької та Луганської областей. У липні 2014 року він отримав травму у вигляді закритого перелому п'ятої плюснової кістки правої ступні зі зміщенням. За результатами огляду медико-соціальної експертної комісії (далі - МСЕК) йому встановлено ІІІ групу інвалідності, яка пов'язана з проходженням військової служби. У зв'язку з наведеними обставинами йому було завдано моральної шкоди, яка полягає в тому, що він позбавлений можливості вести повноцінний спосіб життя, відчуває біль, психологічний дискомфорт, багато коштів витрачає на лікування. Розмір вказаної шкоди він оцінив у 240 тис. грн, які просив стягнути з відповідача на свою користь.

Рішенням Комунарського районного суду міста Запоріжжя від 19 вересня 2017 року позов задоволено частково. Стягнуто з Міністерства оборони України на користь ОСОБА_1 40 тис. грн. на відшкодування моральної шкоди. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, щовстановлена позивачу ІІІ група інвалідності є наслідком отриманих травм та захворювань, пов'язаних з проходженням військової служби, а тому саме на Міністерство оборони України як уповноважений орган державного управління покладається обов'язок держави відшкодувати заподіяну йому моральну шкоду. З урахуванням глибини та характеру душевних страждань, яких зазнав ОСОБА_1, засад розумності, виваженості і справедливості суд оцінив моральну шкоду у розмірі 40 тис. грн.

Ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 12 грудня 2017 року апеляційну скаргу Міністерства оборони України відхилено. Рішення Комунарського районного суду міста Запоріжжя від 19 вересня 2017 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення норм матеріального та процесуального права.

У січня 2018 року Міністерство оборони України подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення Комунарського районного суду міста Запоріжжя від 19 вересня 2017 року і ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 12 грудня 2017 року та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_1 не надав доказів протиправних винних дій Міністерства оборони України, які завдали йому моральної шкоди, та причинно-наслідкового зв'язку між такими діями і шкодою.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 27 березня 2018 року відкрито касаційне провадження у цій справі.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 213 Цивільного процесуального кодексу Українивід 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень (далі - ЦПК України 2004 року), рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 214 ЦПК України 2004 року).

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення не відповідають.

Судами встановлено, що у період з 12 червня по 08 серпня 2014 року ОСОБА_1 проходив військову службу у Збройних Силах України та приймав участь в АТО на території Донецької та Луганської областей.

Під час виконання військового обов'язку в липні 2014 року ОСОБА_1 отримав травму у вигляді закритого перелому п'ятої плюснової кістки правої ступні зі зміщенням.

Згідно з випискою до акта огляду МСЕК серії АВ № 0548027 від 07 жовтня 2015 року позивачу встановлено ІІІ групу інвалідності у зв'язку із захворюваннями, які пов'язані з проходженням військової служби.

Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Статтею 3 Закону України «Про Збройні Сили України» передбачено, що Міністерство оборони України є центральним органом виконавчої влади і військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили України.

Відповідно до статті 1173 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Згідно зі статтею 17 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» відшкодування військовослужбовцям заподіяної моральної і матеріальної шкоди проводиться в установленому законом порядку.

Відповідно до статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; в інших випадках, встановлених законом.

Цивільне законодавство встановлює загальне правило, за яким відповідальність за завдання моральної шкоди настає за наявності всіх основних умов відповідальності: шкода, протиправна поведінка, причинний зв'язок між шкодою і протиправною поведінкою та вина.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пунктах 2, 5 постанови від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», відшкодування такої шкоди можливе, коли це передбачено відповідним законодавством, що визначає порядок і умови її відшкодування. Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних та фізичних страждань.

Враховуючи, що Міністерство оборони України у спірних правовідносинах є уповноваженим органом державного управління, воно має обов'язок компенсувати завдану позивачеві шкоду за наявності усіх складових цивільно-правової відповідальності, крім вини Міністерства оборони України у заподіянні шкоди, з урахуванням положень статті 1173 ЦК України.

Оскільки моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з ушкодженням здоров'я (пункт 1 частини другої статті 23 ЦК України), Верховний Суд виходить з того, що факт заподіяння позивачу моральних страждань внаслідок захворювання є доведеним.

Разом з тим матеріали справи не містять доказів протиправності дій або бездіяльності Міністерства оборони України, внаслідок яких ОСОБА_1 заподіяна моральна шкода.

Наявність такої шкоди не породжує у Міністерства оборони України обов'язку з її відшкодування, оскільки відсутні такі складові цивільно-правової відповідальності, як неправомірна поведінка відповідача.

Задовольняючи частково позов, суди попередніх інстанцій в порушення вимог статей 212-214, 303, 315 ЦПК України 2004 року залишили поза увагою той факт, що позивачем не доведено протиправність дій або бездіяльності Міністерства оборони України (його посадових осіб), наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням відповідача. Тому передбачені законом підстави для задоволення позову відсутні.

Отже, оскаржувані судові рішення ухвалені з порушенням вищенаведених норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Крім того, ОСОБА_1 зазнав фізичного болю та страждань у зв'язку із отриманими травмами під час виконання обов'язків військової служби, яка має особливий характер.

Гарантії правового і соціального захисту громадян України, які виконують конституційний обов'язок щодо захисту Вітчизни, забезпечуються відповідно до Законів України «Про Збройні Сили України», «;Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», «;Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», «;Про державні гарантії соціального захисту військовослужбовців, які звільняються із служби у зв'язку з реформуванням Збройних Сил України, та членів їхніх сімей» та інших законів (частина перша статті 40 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу»).

До таких гарантій належить, зокрема виплата одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, та резервістів під час виконання ними обов'язків служби у військовому резерві (частина перша статті 41 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», статті 16, 16-2 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», постанова Кабінету Міністрів України від 08 вересня 2015 року № 691 «Про особливості призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності резервістам, які безпосередньо брали (беруть) участь в антитерористичній операції».

Тобто позивач не позбавлений можливості в межах реалізації державою гарантій соціального і правового захисту військовослужбовців отримати одноразову грошову допомогу в порядку, визначеному статтею 16 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Посилання судів попередніх інстанцій на постанову Верховного Суду України від 21 жовтня 2014 року у справі № 3-86гс14 щодо підтвердження правильності позиції у цій справі є неспроможним, оскільки Верховний Суд України у зазначеній постанові вказав про наявність підстав для покладення на Міністерство оборони України обов'язку відшкодувати шкоду, завдану майну інших осіб внаслідок вибуху військових боєприпасів у мирний час (як джерела підвищеної небезпеки, що перебуває у віданні міністерства), та шкоду, яку було заподіяно внаслідок незаконних дій та бездіяльності військовослужбовців при здійсненні ними своїх повноважень. Тобто судами у вказаній справі було встановлено протиправність дій та бездіяльності військовослужбовців при здійсненні ними своїх повноважень, чого при розгляді цієї справи встановлено не було.

Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, то оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Міністерства оборони України задовольнити.

Рішення Комунарського районного суду міста Запоріжжя від 19 вересня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 12 грудня 2017 року скасувати і ухвалити нове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Міністерства оборони України про відшкодування моральної шкоди відмовити.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ.А.Стрільчук Судді:С.О.Карпенко В.О.Кузнєцов Д.Д.Луспеник С.О.Погрібний