Історія справи

Постанова

Іменем України

16 січня 2018 року

м. Київ

справа № 207/2008/15-ц

провадження № 61-171св17

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Антоненко Н. О., Журавель В. І., Коротуна В. М., Курило В. П.,

учасники справи:

позивач - публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,

представник позивача - Сокуренко Наталія Вікторівна,

відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3 в інтересах ОСОБА_4, ОСОБА_5, служба у справах дітей виконавчого комітету Баглійської районної ради,

третя особа без самостійних вимог на стороні позивача - ОСОБА_6,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на рішення апеляційного суду Дніпропетровської області у складі суддів Петешенкової М. Ю., Пономарь З. М., Осіяна О. М. від 03 жовтня 2016 року,

ВСТАНОВИВ :

Підпунктом 1 пункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядається спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У травні 2015 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду із позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 в інтересах ОСОБА_4, ОСОБА_5, служби у справах дітей виконавчого комітету Баглійської районної ради, третя особа без самостійних вимог на стороні позивача - ОСОБА_6, про виселення відповідачів із житлового будинку АДРЕСА_1.

Позовна заява мотивована тим, що рішенням Баглійського районного суду міста Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 09 грудня 2009 року звернуто стягнення на предмет іпотеки - житловий будинок АДРЕСА_1, що є підставою для виселення всіх мешканців будинку. Відповідачі, зареєстровані у вищевказаному житловому будинку, на вимогу банку добровільно його не звільняють.

30 травня 2016 року рішенням Баглійського районного суду міста Дніпродзержинська Дніпропетровської області позов задоволено.

Виселено ОСОБА_2, ОСОБА_3 разом з його малолітнім сином -ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_5 з будинку АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що рішенням Баглійського районного суду міста Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 09 грудня 2009 року звернуто стягнення на предмет іпотеки - житловий будинок АДРЕСА_1, що відповідно до положень статті 40 Закону України «Про іпотеку», статті 109 Житлового Кодексу Української РСР є підставою для виселення всіх мешканців будинку. Відповідачі добровільно на письмову вимогу іпотекодержателя житловий будинок не звільнили, тому суд дійшов висновку про наявність передбачених законом підстав для їх виселення у судовому порядку.

03 жовтня 2016 року рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області рішення Баглійського районного суду міста Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 30 травня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовлено.

Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що житловий будинок АДРЕСА_1 було придбано не за рахунок кредиту забезпеченого іпотекою вищевказаного житла, тому при зверненні стягнення на предмет іпотеки у судовому порядку відповідно до положень статті 40 Закону України «Про іпотеку», статті 109 ЖК УРСР одночасно надається інше постійне жиле приміщення, яке має бути вказане у рішенні. При виселенні з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла в судовому порядку, відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови у задоволенні позову про виселення.

У жовтні 2016 року представник ПАТ КБ «ПриватБанк» - Сокуренко Н. В. звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 03 жовтня 2016 року і залишити в силі рішення Баглійського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 30 травня 2016 року.

У касаційній скарзі представник ПАТ КБ «ПриватБанк» - Сокуренко Н. В. посилається на те, що судом помилково застосовано норми матеріального права, які не регулюють спірні правовідносини, зокрема частина друга статті 39, частина друга статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частина друга статті 109 ЖК УРСР.

Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

22 грудня 2018 року справа передана до Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних-на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про те, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

У статті 263 ЦПК України зазначено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним нормам процесуального права рішення апеляційного суду не відповідає.

Судом установлено, що 22 листопада 2007 року між ОСОБА_6 та ПАТ КБ «ПриватБанк» укладений кредитний договір, згідно з умовами якого остання отримала кредит у розмірі 125 150 грн зі сплатою 1,25 % річних за користування кредитом строком до 21 листопада 2027 року на придбання нерухомості.

Відповідно до пункту 7.1 кредитного договору кошти, отримані позичальником за вищевказаним кредитним договором, використовуються на придбання нерухомості.

22 листопада 2007 року на забезпечення виконання умов кредитного договору між ОСОБА_6 та банком було укладено договір іпотеки, згідно з умовами якого ОСОБА_6 передала в іпотеку нерухоме майно - житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1.

ОСОБА_6 умови кредитного договору не виконала.

Рішенням Баглійського районного суду міста Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 09 грудня 2009 року в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 22 листопада 2007 року звернуто стягнення на предмет іпотеки - будинок АДРЕСА_1.

Згідно з листом від 25 лютого 2015 року, адресованим відповідачам, ПАТ КБ «ПриватБанк» у 30-денний строк з дня отримання вимоги було запропоновано усім зареєстрованим особам звільнити спірне житлове приміщення.

Відповідачі вимоги банку не виконали, добровільно з житлового будинку АДРЕСА_1 не виселились.

Судом також встановлено, що згідно з витягом з державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 13 січня 2015 року власником будинку АДРЕСА_1 є ОСОБА_6 на підставі договору купівлі-продажу від 22 листопада 2007 року. Вказаний житловий будинок придбаний за рахунок кредитних коштів.

Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку жилий будинок чи жиле приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного жилого приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення.

Частина третя цієї статті регулює порядок виселення громадян.

За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК УРСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку жилий будинок чи жиле приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити жилий будинок чи жиле приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють жилий будинок або жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Частиною другою статті 109 ЖК УРСР передбачено, що громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Отже, частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» підлягають застосуванню як положення статті 40 цього Закону, так і положення статті 109 ЖК УРСР.

Аналогічна правова позиція висловлена у постановах Верховного Суду України від 02 та 30 вересня 2015 року у справах № 6-1049цс15 та № 6-1892цс15, від 03 лютого 2016 року у справі № 6-1449цс15.

Апеляційний суд, вирішуючи справу та застосовуючи до спірних правовідносин положення частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК УРСР, не врахував що власником будинку АДРЕСА_1 є ОСОБА_6, а не відповідачі у справі про виселення яких заявлено позов. Спірний житловий будинок було придбано за рахунок кредиту забезпеченого іпотекою вищевказаного житла, тому відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР відповідачі підлягають виселенню з будинку без надання іншого жилого приміщення.

Суд першої інстанції, встановивши обставини у справі та надавши їм належну правову оцінку, дійшов обґрунтованого висновку про те, що відповідно до положень статті 40 Закону України «Про іпотеку», статті 109 ЖК УРСР відповідачі, які у добровільному порядку не звільнили житловий будинок, придбаний за рахунок кредитних коштів, на який рішенням суду звернуто стягнення у рахунок погашення кредитної заборгованості ОСОБА_6 - власника та іпотекодавця, підлягають виселенню в судовому порядку.

Частиною першою статті 413 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Оскільки апеляційним судом скасовано законне і обґрунтоване рішення суду першої інстанції, рішення апеляційного відповідно до положень статті 413 ЦПК України підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення районного суду.

Керуючись статтями 413, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційної цивільного суду

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» задовольнити.

Рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 03 жовтня 2016 року скасувати, рішення Баглійського районного суду міста Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 30 травня 2016 року залишити в силі.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.

З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції скасоване рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 03 жовтня 2016 року втрачає законну силу та подальшому виконанню не підлягає.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді: Н. О. Антоненко В. І. Журавель В. М. Коротун В. П. Курило