Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 18.03.2019 року у справі №522/18875/17

Постанова

Іменем України

3 лютого 2021 року

м. Київ

справа № 522/18875/17

провадження № 61-1134св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - судді Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О. (судді-доповідача), Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: Департамент комунальної власності Одеської міської ради, виконавчий комітет Одеської міської ради, Приватне підприємство "НОБІЛІС-ТРАНС ГРУП",

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6,

позивач за об'єднаним позовом - Департамент комунальної власності Одеської міської ради,

відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: виконавчий комітет Одеської міської ради, Приватне підприємство "НОБІЛІС-ТРАНС ГРУП",

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, подану адвокатом Мустафом Володимиром Андрійовичем, на рішення Приморського районного суду міста Одеси

від 25 квітня 2018 року, ухвалене у складі судді Бойчука А. Ю., та постанову апеляційного суду Одеської області від 11 грудня 2018 року, прийняту колегією у складі суддів: Сегеди С. М., Гірняк Л. А., Кононенко Н. А.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2017 року Департамент комунальної власності Одеської міської ради звернувся з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення.

Позов обґрунтовано тим, що відповідачі незаконно, без достатніх правових підстав займають нежитлове приміщення першого поверху загальною площею 38,7 кв. м у будинку АДРЕСА_1, яке є об'єктом комунальної власності територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради на підставі рішення виконавчого комітету Одеської міської ради від 13 січня 2009 року № 6.

Посилаючись на те, що незаконне користування нежитловим приміщенням - об'єктом комунальної власності - порушує статтю 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" та перешкоджає ефективному використанню та розпоряджанню вказаним об'єктом в інтересах територіальної громади міста, позивач просив суд позов задовольнити та усунути перешкоди у користуванні майном шляхом виселення відповідачів із займаного нежитлового приміщення.

Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями справі присвоєно єдиний унікальний номер 522/9527/17, номер провадження 2/522/7557/17 (том 1, а. с. 83).

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 12 червня 2017 року відкрито провадження у вказаній справі.

У жовтні 2017 року ОСОБА_1 звернулась з позовом до Департаменту комунальної власності Одеської міської ради, виконавчого комітету Одеської міської ради, Приватного підприємства "НОБІЛІС-ТРАНС ГРУП", у якому просила скасувати рішення виконавчого комітету Одеської міської ради

від 13 січня 2009 року № 6 в частині внесення до переліку об'єктів нерухомого майна, що підлягають реєстрації за Одеською міською радою, допоміжних приміщень багатоквартирного будинку АДРЕСА_1, визнати недійсними свідоцтво від 2 лютого 2009 року № САС 625150 про право власності на нежитлове приміщення першого поверху № 502

у будинку АДРЕСА_1 та договір оренди

від 26 вересня 2016 року № 2/3, укладений Департаментом комунальної власності Одеської міської ради та Приватним підприємством "НОБІЛІС-ТРАНС ГРУП".

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 вказувала на те, що спірні приміщення першого поверху будинку АДРЕСА_1 є допоміжними приміщеннями, оскільки призначені, серед іншого, для обслуговування житлового будинку та відповідно до положень частини 2 статті 382 Цивільного кодексу України належать власникам квартир вказаного будинку на праві спільної сумісної власності. За таких обставин у Одеської міської ради не було правових підстав для реєстрації права власності на вказані приміщення. Наведене, на думку позивача, є підставою для часткового скасування рішення виконавчого комітету Одеської міської ради від 13 січня 2009 року № 6 та визнання недійсним свідоцтва про право власності на нежитлові приміщення від 2 лютого 2009 року № САС 625150.

Оскільки спірні приміщення є допоміжними, то, як зазначала позивач, Одеська міська рада в особі Департаменту комунальної власності не мала права передавати вказані приміщення в оренду третім особам, відтак, укладений 26 вересня 2016 року Департаментом комунальної власності Одеської міської ради та Приватним підприємством "НОБІЛІС-ТРАНС ГРУП" договір оренди № 2/3 є недійсним.

Посилаючись на викладені обставини, ОСОБА_1 просила суд задовольнити її позовні вимоги.

Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями справі присвоєно єдиний унікальний номер 522/18875/17, номер провадження 2/522/9689/17 (том 1, а. с. 1).

Ухвалою Приморського районного суду міста Одеси від 10 жовтня 2017 року відкрито провадження у вказаній справі.

Ухвалою Приморського районного суду міста Одеси від 12 грудня 2017 року цивільну справу № 522/18875/17 об'єднано в одне провадження з цивільною справою № 522/9527/17.

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Рішенням Приморського районного суду міста Одеси від 25 квітня 2018 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Позовні вимоги Департаменту комунальної власності Одеської міської ради задоволено.

Усунено перешкоди у користуванні майном шляхом виселення ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_5, ОСОБА_1 з нежитлового приміщення першого поверху загальною площею 38,7 кв. м, розташованого на АДРЕСА_1, та передано Департаменту комунальної власності Одеської міської ради. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що нежитлові приміщення на АДРЕСА_1 є власністю територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради, а власники квартир у вказаному будинку ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_5, ОСОБА_1 користуються ним без належних правових підстав, у зв'язку з чим позовні вимоги ОСОБА_1 є безпідставними, а позовні вимоги Департамента комунальної власності Одеської міської ради - такими, що підлягають задоволенню.

Постановою апеляційного суду Одеської області від 11 грудня 2018 року рішення суду першої інстанції змінено. В абзаці третьому резолютивної частини рішення слова "..шляхом виселення.." замінено словами "..шляхом зобов'язання звільнити..".

Виключено з абзацу четвертого резолютивної частини рішення такі слова та цифри: "..; ОСОБА_1 АДРЕСА_2)..". У іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що спірне приміщення першого поверху загальною площею 38,7 кв. м, розташоване

на АДРЕСА_1, є нежитловим; ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 у ньому не проживають, відтак, вони не можуть бути виселені із вказаного приміщення.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У січні 2018 року ОСОБА_1, інтереси якої представляє адвокат Мутаф В. А., звернулась до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила рішення Приморського районного суду міста Одеси від 25 квітня 2018 року та постановуапеляційного суду Одеської області від 11 грудня 2018 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

У касаційній скарзі заявник вказує на те, щосуди розглянули справу без урахування практики Верховного Суду у подібних правовідносинах. Зокрема, суди не з'ясували статус спірних приміщень та їх призначення, не звернули уваги на те, що у технічному паспорті будинку АДРЕСА_1 спірні приміщення зазначені як "сарай" та їх кількість відповідає кількості квартир у будинку. Ці приміщення віднесено до внутрішньої площі багатоквартирного будинку та через них проходять інженерні комунікації. За своїми технічними особливостями, формою та місцем розташування вказані приміщення неможливо використовувати у підприємницькій діяльності.

Суди не застосували до спірних правовідносин положення Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду", Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку" та не врахували роз'яснень Конституційного Суду України, викладених у рішенні від 2 березня 2004 року в справі № 4 рп/2004.

Посилаючись на викладені обставини, ОСОБА_1 просить касаційну скаргу задовольнити.

Ухвалою Верховного Суду від 5 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі і ухвалою цього ж суду від 19 січня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи

Судами встановлено, що відповідно до свідоцтва про право власності на нежитлові приміщення першого поверху № 502 від 2 лютого 2009 року № САС 625150 нежитлові приміщення першого поверху загальною площею 38,7 кв. м, розташовані на АДРЕСА_1, належать територіальній громаді міста Одеси в особі Одеської міської ради (том 1, а. с. 8). Свідоцтво видане на підставі рішення виконавчого комітету Одеської міської ради від 13 січня 2009 року № 6 (том 1, а. с. 164).

На підставі договору оренди № 2/3, укладеного 29 квітня 2016 року Департаментом комунальної власності Одеської міської ради (орендодавець) та Приватним підприємством "Нобіліс Транс Груп" (орендар), спірні нежитлові приміщення передані в строкове платне користування Приватному підприємству "Нобіліс Транс Груп" строком до 29 березня 2019 року.

3 серпня 2016 року за результатами обстеження працівниками Департаменту вказаних нежитлових приміщень встановлено, що ці нежитлові приміщення використовуються власниками квартир, які проживають за цією адресою, ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_4, ОСОБА_1, ОСОБА_5, ОСОБА_7, про що складено відповідний акт (том 1,

а. с. 65). Номери приміщень співпадають з номерами квартир користувачів, що підтверджується технічним паспортом від 4 грудня 2008 року (том 1,

а. с. 62).

ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_3.

Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Частиною другою розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

За таких обставин розгляд касаційної скарги здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 8 лютого 2020 року.

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, суд дійшов таких висновків.

Відповідно до статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (стаття 400 ЦПК України).

Предметом спору у справі, що переглядається, є правомірність користування власниками квартир у будинку АДРЕСА_1 нежитловими приміщеннями першого поверху загальною площею 38,7 кв. м у вказаному будинку, право власності на яке зареєстроване за територіальною громадою міста Одеси в особі Одеської міської ради, та законність включення спірних приміщень до переліку об'єктів нерухомого майна, що підлягають реєстрації за Одеською міською радою.

Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Відповідно до частини 1 статті 317 ЦК України власникові належить право володіння, користування та розпорядження своїм майном.

За правилами статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Задовольняючи позовні вимоги Департаменту комунальної власності Одеської міської ради, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що нежитлові приміщення на АДРЕСА_1 є власністю територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради, а мешканці будинку ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_5, ОСОБА_1 користуються ними без належних правових підстав.

Відмовляючи у позові ОСОБА_1 суди попередніх інстанцій вказували на безпідставність позовних вимог, оскільки спірні приміщення розташовані окремо від багатоквартирного житлового будинку, в них відсутні такі інженерні комунікації, без доступу до яких реалізація права власності та користування багатоквартирним житловим будинком неможлива, тому нежитлові приміщення на АДРЕСА_1 не є допоміжними, як про це стверджує позивач.

Проте таких висновків суди попередніх інстанцій дійшли з порушенням норм процесуального та матеріального права.

Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.

Всебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

Відповідно до частин 1 , 2 , 3 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному частин 1 , 2 , 3 та 5 статті 263 ЦПК України.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення Приморського районного суду

міста Одеси від 25 квітня 2018 року та постанова апеляційного суду Одеської області від 11 грудня 2018 року не відповідають.

За матеріалами справи судами встановлено, що ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_5, є власниками квартир у будинку АДРЕСА_1.

Частиною 2 статті 382 ЦК України передбачено, що всі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав.

Відповідно до Конституції України всі суб'єкти права власності рівні перед законом. У багатоквартирних будинках, де не всі квартири приватизовані чи приватизовані повністю, власник (власники) неприватизованих квартир (їх правонаступники) і власники приватизованих квартир багатоквартирного будинку є рівноправними співвласниками допоміжних приміщень. Вони є рівними у праві володіти, користуватися і розпоряджатися допоміжними приміщеннями. Ніхто з власників квартир не має пріоритетного права користуватися та розпоряджатися цими приміщеннями, в тому числі і з питань улаштування мансард, надбудови поверхів і т. ін.

Відповідно до частини 2 статті 369 ЦК України розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою співвласників.

Відповідно до положень ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

У позовній заяві ОСОБА_1 просила суд скасувати рішення виконавчого комітету Одеської міської ради від 13 січня 2009 року № 6 в частині внесення до переліку об'єктів нерухомого майна, що підлягає реєстрації за Одеською міською радою, - допоміжних приміщень багатоквартирного будинку

АДРЕСА_1, а також визнати недійсними Свідоцтво від 2 лютого 2009 року № САС 625150 про право власності на нежитлові приміщення першого поверху № 502 у будинку

АДРЕСА_1 та договір оренди від 26 вересня 2016 року № 2/3, укладений Департаментом комунальної власності Одеської міської ради та Приватним підприємством "НОБІЛІС-ТРАНС ГРУП".

Свої позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтовувала тим, що вона є власником квартири АДРЕСА_3. Вказаний будинок, за винятком спірних приміщень першого поверху, не обладнаний, ані підвалом, ані горищем, ані іншими допоміжними приміщеннями, якими співвласники будинку можуть користуватися для вирішення побутових питань, пов'язаних із зберіганням велосипедів, дитячих колясок, знарядь праці тощо.

Спірні приміщення першого поверху призначені для обслуговування житлового будинку АДРЕСА_1, тому є допоміжними, а власники квартир добросовісно та відкрито користуються ними від дня будівництва вказаного будинку.

Оскільки приміщення першого поверху будинку АДРЕСА_1 є допоміжними, то у Одеської міської ради не було правових підстав для оформлення права власності на вказані приміщення як на нежилі.

Відповідно до частини 1 статті 393 ЦК України правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та іншими міжнародно-правовими документами про права людини закріплено право на житло.

Конституцією України також серед основних прав і свобод людини й громадянина проголошено право на житло.

У статті 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла, інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Правові основи приватизації державного житлового фонду, його подальшого використання й утримання визначені Законом України від 19 червня

1992 року № 2482-XII "Про приватизацію державного житлового фонду"

(далі - ~law40~).

Згідно зі ~law41~ приватизація державного житлового фонду (далі - приватизація) - це відчуження квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін. ) державного житлового фонду на користь громадян України.

Відповідно до ~law42~ власники квартир багатоквартирних будинків та жилої площі в гуртожитку є співвласниками допоміжних приміщень будинку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою і зобов'язані брати участь у загальних витратах, пов'язаних з утриманням будинку і прибудинкової території, відповідно до своєї частки у майні будинку чи гуртожитках. Допоміжні приміщення (кладовки, сараї і т. ін. ) передаються у власність квартиронаймачів безоплатно і окремо приватизації не підлягають.

При ~law43~одавство розділяє поняття допоміжного приміщення та нежилого приміщення як окремого об'єкта нерухомості.

Відповідно до положень статті 1 Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку" допоміжні приміщення багатоквартирного будинку - приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців (колясочні, комори, сміттєкамери, горища, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші підсобні і технічні приміщення); нежитлове приміщення - ізольоване приміщення в багатоквартирному будинку, що не належить до житлового фонду і є самостійним об'єктом нерухомого майна.

На час придбання ОСОБА_1 квартири було чинним Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян, затверджене наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 15 вересня 1992 року № 56, у пункті 17 якого прямо вказувалося, що нежилі приміщення житлового фонду, які використовуються підприємствами торгівлі, громадського харчування, житлово-комунального та побутового обслуговування населення на умовах оренди, передаються у комунальну власність відповідних міських, селищних, сільських Рад народних депутатів. Порядок передачі відомчого житлового фонду у комунальну власність визначається Кабінетом Міністрів України.

З наведених норм убачається, що у житлових будинках можуть бути як допоміжні, так і нежилі приміщення, які мають окреме, незалежне призначення (магазини, кафе, перукарні, художні майстерні тощо).

У багатоквартирних жилих будинках розташовуються і нежилі приміщення, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру і є самостійним об'єктом цивільно-правових відносин, до житлового фонду не входять (частина 3 статті 4 ЖК Української РСР) і в результаті приватизації квартир такого будинку їх мешканцями право власності в останніх на ці приміщення не виникає.

Для розмежування допоміжних приміщень багатоквартирного жилого будинку, які призначені для забезпечення його експлуатації та побутового обслуговування мешканців будинку і входять до житлового фонду, та нежилих приміщень, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру і є самостійним об'єктом цивільно-правових відносин, до житлового фонду не входять, слід виходити як з місця їхнього розташування, так і із загальної характеристики сукупності властивостей таких приміщень, зокрема способу і порядку їх використання.

Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 598/175/15-ц (провадження № 14 363цс19).

Розглядаючи справу суди попередніх інстанцій зазначеного не врахували, не перевірили доводів позивача щодо належності спірних приміщень до допоміжних приміщень багатоквартирного житлового будинку та не з'ясували їх призначення, тоді як вказане має значення для правильного вирішення справи.

Посилаючись на те, що приміщення першого поверху загальною площею 38,7 кв. м, які знаходяться на АДРЕСА_1,є власністю територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради відповідно до вимог Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" та на підставі постанови Кабінету Міністрів України

від 5 листопада 1991 року № 331 "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю адміністративно-територіальних комунальною власністю", рішення Одеської обласної ради народних депутатів Української РСР від 25 листопада 1991 року № 226-ХХІ "Про розмежування державного майна між власністю обласної ради, міст обласного підпорядкування та районів області", суди не застосували до спірних правовідносин положення Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку", норми якого є спеціальними відносно норм Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" щодо визначення правового статусу нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку і визначальним для правильного вирішення спору є встановлення того, чи відноситься спірне приміщення до допоміжних, чи є нежитловим приміщенням в структурі житлового будинку.

Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій, у порушення вказаних положень закону та вимог статей 263, 264, 367 ЦПК України, належним чином не встановили всі обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, формально розглянули справу на користь Департаменту комунальної власності Одеської міської ради, не забезпечили повного та всебічного її розгляду, не надали належної оцінки доводам учасників процесу, що призвело до передчасного висновку про задоволення позовних вимог Департаменту комунальної власності Одеської міської ради про усунення перешкод у користуванні майном та про відмову в позові ОСОБА_1.

Відповідно до вимог частин 1 статті 400 ЦПК України в редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з пунктом 2 частини 1 статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Відповідно до пункту 1 частини 3 , частини 4 статті 411 ЦПК України в редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Оскільки суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанції, збирати та надавати оцінку доказам, а порушення норм процесуального права допущені обома судами, справу необхідно передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін і ухвалити законне та справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною 13 статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справу на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки суд касаційної інстанції дійшов висновку про передачу справи на новий розгляд до суду першої інстанції, підстави для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, відсутні.

Керуючись статтями 409, 411, 416, ЦПК України в редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1, подану адвокатом Мустафом Володимиром Андрійовичем, задовольнити.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 25 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду Одеської області від 11 грудня 2018 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. ФаловськаСудді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В.

А. Стрільчук