Постанова

Іменем України

15 серпня 2019 року

м. Київ

справа № 452/3844/14

провадження № 61-21534св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Жданової В. С. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач за первинним позовом (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,

відповідач за первинним позовом (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 ,

відповідач за позовом ОСОБА_3 - Самбірська міська рада Львівської області,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Самбірського міськрайонного суду Львівської області у складі судді Казана І. С. від 09 червня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області у складі колегії суддів: Шеремети Н. О., Ванівського О. М., Цяцяка Р. П. від 13 лютого 2017 року,

ВСТАНОВИВ:

Підпунктом 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2013 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_4 , посилаючись на те, що на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого Самбірською міською радою Львівської області 10 травня 2012 року, вона є власником житлового будинку АДРЕСА_1 , який було у 1975 році збудовано батьками сторін. Зі згоди батьків ОСОБА_5 у 1983 році був зареєстрований у вказаному будинку, де проживав до 2001 року.

Посилаючись на те, що ОСОБА_5 не проживає у належному їй житловому будинку без поважних причин понад встановлений законом строк, що перешкоджає їй у користуванні та розпорядженні майном, ОСОБА_1 просила визнати його таким, що втратив право користування будинком АДРЕСА_1 , усунути їй перешкоди в користуванні та розпорядженні цим будинком та скасувати його реєстрацію у цьому будинку.

У квітні 2014 року ОСОБА_5 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , в якому посилався на те, що у 1983 року зі згоди батьків був зареєстрований та проживав у будинку АДРЕСА_1 . Після смерті матері у 1993 році його сестра ОСОБА_1 у вказаному будинку не проживала, не здійснювала управління спадковим майном та не брала жодної участі в його утриманні. Після смерті батька у 2004 році відповідач почала чинити йому перешкоди у користуванні житловим будинком, але він продовжував проживати в ньому та вести домашнє господарство.

Посилаючись на те, що вказаний будинок є єдиним його місцем проживання, а дії відповідача порушують його право на житло, ОСОБА_5 просив визнати за ним право на проживання і користування житловим будинком АДРЕСА_1 та вселити його у цей будинок.

У травні 2014 року ОСОБА_5 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 та Самбірської міської ради Львівської області, у якому зазначав, що будинок АДРЕСА_1 було збудовано батьками у 1975 році, але в експлуатацію здано не було. Під час проживання у будинку він з батьками вів спільне господарство, вони мали спільний бюджет, доглядали худобу та обробляли земельну ділянку. Після смерті матері у 1993 році їх батько ОСОБА_6 , він та його сестра ОСОБА_7 залишились проживати у спадковому будинку. Таким чином, він фактично прийняв спадщину та успадкував 1/6 частини цього будинку. Сестра ОСОБА_1 проживала у Росії та прибула в Україну тільки 30 травня 1994 року, тому не прийняла спадщину на час смерті матері. Після смерті їх батька ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_1 відкрилась спадщина на належне йому майно. На час смерті батька він постійно проживав та був зареєстрований у спадковому будинку, що свідчить про прийняття ним спадщини після смерті батька у розмірі 1/3 частини. Як йому стало відомо, 19 квітня 2012 року виконавчим комітетом Самбірської міської ради Львівської області було прийнято рішення № 182, відповідно до якого на ОСОБА_1 оформлено право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 із господарськими спорудами, а 10 травня 2012 року - видано свідоцтво про право власності на житловий будинок.

Посилаючись на вказані обставини, а також те, що виконавчий комітет міської ради станом на квітень 2012 року не мав повноважень оформлювати право власності на об`єкти нерухомого майна, із урахуванням уточнених позовних вимог ОСОБА_5 просив визнати незаконним та скасувати рішення виконавчого комітету Самбірської міської ради Львівської області від 19 квітня 2012 року № 182; визнати недійсним свідоцтво про право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 , видане ОСОБА_1 Самборською міською радою Львівської області 10 травня 2012 року; скасувати реєстрацію права власності за нею на вказане нерухоме майно; визнати за ним право забудовника 1/2 ідеальної частини житлового будинку АДРЕСА_1 з господарськими спорудами з правом здачі будинку в експлуатацію та отримання документів, що посвідчують право власності на 1/2 ідеальної частини цього нерухомого майна, як спадкоємця за законом після смерті матері ОСОБА_8 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , та батька ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 ; визнати за ним право власності на 1/2 ідеальної частини земельної ділянки по АДРЕСА_1 , площею 0,0582 га, призначеної для будівництва і обслуговування житлового будинку і господарських споруд.

Ухвалою Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 03 березня 2015 року вищезазначені позови було об`єднано в одне провадження.

Справа розглядалася судами неодноразово

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 09 червня 2015 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано ОСОБА_4 таким, що втратив право на користування житловим приміщенням АДРЕСА_1 . Зобов`язано ОСОБА_4 усунути перешкоди ОСОБА_1 у користуванні житловим будинком АДРЕСА_1 , шляхом зняття ОСОБА_4 з реєстраційного обліку за цією адресою. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У задоволенні зустрічного позову та позову ОСОБА_4 відмовлено.

Задовольняючи позов ОСОБА_1 та відмовляючи у задоволенні позовів ОСОБА_4 , суд першої інстанції виходив з того, що рішенням Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 30 грудня 2010 року та рішенням апеляційного суду Львівської області від 14 лютого 2012 року встановлено, що після смерті матері ОСОБА_8 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , ніхто з дітей спадщину не прийняв, єдиним спадкоємцем був її чоловік ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , і після його смерті спадщину прийняла лише ОСОБА_1 ОСОБА_5 заяв про встановлення додаткового строку для прийняття спадщини не подавав та не довів факту прийняття такої, а відтак не довів свого права спадкування як спадкоємця за законом.

Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції

При новому розгляді справи ухвалою апеляційного суду Львівської області від 13 лютого 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилено, рішення Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 09 червня 2015 року залишено без змін.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав для задоволення позову ОСОБА_1 та відмови у задоволенні позовів ОСОБА_9 .

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів

У березні 2017 року ОСОБА_5 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення його позовів.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій не було повно та всебічно з`ясовано обставини справи, зокрема, щодо прийняття ним спадщини після смерті батьків, оскільки він був зареєстрований та фактично проживав у спірному будинку, а тому є таким, що прийняв спадщину та вступив у володіння та управління спадковим майном. Крім того судами не враховано, що станом на квітень 2012 року виконком міської ради був позбавлений повноважень щодо оформлення прав власності на нерухоме майно, оскільки здача об`єктів в експлуатацію повинна була відбуватися через органи державного архбудконтролю з наступною реєстрацією речових прав в органі державної реєстрації - реєстраційній службі.

Короткий зміст заперечень на касаційну скаргу та узагальнення їх доводів

У травні 2017 року ОСОБА_1 подала до суду касаційної інстанції заперечення, у яких просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін, посилаючись на те, що судами були дотримані норми матеріального та процесуального права, оскільки після смерті їхньої матері жоден із дітей не вчинив дій щодо прийняття спадщини, а навпаки, подаючи після смерті батька заяву про прийняття спадщини, вони визнали, що спадкоємцем після матері і власником спірного будинковолодіння був їх батько ОСОБА_6 . Таким чином на день смерті їх батька спадкове майно складалось з усього спірного будинку, і вона одна в установлені терміни подала заяву про прийняття спадщини, а тому є єдиним спадкоємцем за законом.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 квітня 2017 року відкрито касаційне провадження в указаній справі і витребувано справу № 452/3844/14-ц з Самбірського міськрайонного суду Львівської області. Зупинено виконання рішення Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 09 червня 2015 року та ухвали апеляційного суду Львівської області від 13 лютого 2017 року до закінчення касаційного розгляду.

Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У квітні 2018 року справа передана до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суд установив, що рішенням Самбірського районного суду від 30 грудня 2010 року та додатковим рішенням цього ж суду від 12 січня 2011 року, за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_7 , Городщенської сільської ради Самбірського району Львівської області, треті особи: Самбірська державна нотаріальна контор, ОСОБА_10 , ОСОБА_11 про визнання права власності на спадкове майно, визнання в порядку спадкування права забудовника житлового будинку та господарських споруд та за зустрічним позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , третя особа - Самбірська державна нотаріальна контора, про визнання права власності на спадкове майно, позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано за ОСОБА_1 право власності на земельну ділянку, що знаходиться по АДРЕСА_1 , на 1/3 частину земельної ділянки та житлового будинку з господарськими спорудами, що знаходяться по АДРЕСА_2 , на 1/3 частину земельної ділянки (паю) у розмірі 1,67 умовних кадастрових гектарів, на 1/3 частину вкладу в Самбірському відділенні Ощадбанку № 6310, рахунок № НОМЕР_1 . У задоволенні іншої частини позовних вимог та у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_7 відмовлено.

Вказаним рішенням суду установлено, що жодна зі сторін ( ОСОБА_1 , ОСОБА_14 , ОСОБА_7 ) після смерті матері протягом шести місяців не вчинили дій щодо прийняття спадщини: не довели в судовому порядку факту вступу ними в управління або володіння спадковим майном, так як такі позовні вимоги ними не пред`являлись, не подали у встановлений законом шестимісячний строк заяви в нотаріальну контору про прийняття спадщини, а навпаки, подаючи після смерті батька заяву в нотаріальну контору про прийняття спадщини, кожен з них визнав, що власником будинковолодіння АДРЕСА_1 є їхній батько, ОСОБА_6 , про що доводив позивач ОСОБА_14 в суді під час розгляду справи за №2-1820/2005 про визнання власником спірного нерухомого майна ОСОБА_6 .

За таких обставин суд вважав, що в силу статті 549 ЦК УРСР в редакції 1963 року вони не можуть бути належними спадкоємцями за законом після смерті своєї матері.

Разом з тим судом було встановлено, що ОСОБА_1 після смерті батька постійно проживала у спірному будинку по АДРЕСА_1 , в установлений строк подала до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини, а відтак вона є єдиним спадкоємцем за законом після смерті батька, ОСОБА_6 .

Рішенням апеляційного суду Львівської області від 14 лютого 2012 року вказане рішення суду першої інстанції в частині відмови ОСОБА_1 у визнанні за нею права забудовника житлового будинку скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким визнано за ОСОБА_1 право забудовника жилого будинку АДРЕСА_1 , у задоволенні інших позовних вимог відмовлено. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 грудня 2012 року касаційні скарги ОСОБА_7 та ОСОБА_4 відхилено, рішення Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 30 грудня 2010 року в частині, залишеній без змін рішенням апеляційного суду, додаткове рішення Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 12 січня 2011 року та рішення апеляційного суду Львівської області від 14 лютого 2012 року - залишено без змін.

Вказаним рішенням суду касаційної інстанції встановлено, що доводи касаційних скарг ОСОБА_7 та ОСОБА_4 не спростовують висновків судів, оскільки апеляційний суд, на підставі вірно оцінених доказів, прийшов до правильного висновку, що ОСОБА_6 , який був забудовником спірного будинку, не прийняв будинок в експлуатацію, тому, у зв`язку із його смертю, до складу спадщини ввійшли права і обов`язки забудовника будівництва, яке здійснювалось у відповідності із законом. Крім цього суди також дійшли вірного висновку, що лише ОСОБА_1 у встановленому порядку прийняла спадщину після смерті батька, отже правомірно задовольнили її позовні вимоги в частині визнання її забудовником спірного житлового будинку.

Рішення виконавчого комітету Самбірської міської ради від 19 квітня 2012 року №182 вирішено оформити право власності на індивідуальний житловий будинок житловою площею 125.6 кв. м, загальною 223.1 кв. м, літню кухню і сарай по АДРЕСА_1 на ОСОБА_1 , на підставі якого їй видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 10 травня 2012 року.

Мотивувальна частина

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частинами першою, другою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Відповідно до частини третьої статті 61 ЦПК України 2004 року обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Таким чином, оскільки обставини щодо спадкування ОСОБА_15 після смерті матері ОСОБА_8 та батька ОСОБА_6 , якими позивач ОСОБА_14 обґрунтовує свої позовні вимоги, були предметом дослідження судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, тому вони з врахуванням положень частини третьої статті 61 ЦПК України 2004 року не підлягають доказуванню при розгляді даної справи.

Отже судами установлено, що в силу статті 549 ЦК УРСР в редакції 1963 року ОСОБА_1 , ОСОБА_14 та ОСОБА_7 не можуть бути належними спадкоємцями за законом після смерті своєї матері, а єдиним спадкоємцем за законом після смерті їх батька ОСОБА_6 - є ОСОБА_1 .

З огляду на вказане є безпідставними доводи ОСОБА_4 про те, що він після смерті батьків успадкував частину житлового будинку АДРЕСА_1 , а відтак набув права власності на частину спірного житлового будинку, тому його позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Щодо позовних вимог ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні належним їй на праві власності житловим будинком, суд касаційної інстанції зазначає наступне.

Звертаючись до суду з цим позовом ОСОБА_1 вказувала, що ОСОБА_5 був зареєстрований у спірному будинку в 1983 році зі згоди батьків, і проживав у ньому до 2001 року, після чого вибув на постійне місце проживання в с . Ралівка Самбірського району Львівської області, де проживає з дружиною та сином.

За приписами статті 383 ЦК України та статті 150 ЖК України передбачено право власника використовувати житло для власного проживання, проживання інших членів сім`ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд.

Відповідно до статті 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17 липня 1997 року, відповідно до Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод

1950 року», Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7, 11 до Конвенції

від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися та розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд вчиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (статті 316, 317, 319, 321 ЦК України).

Гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його прав, хоч би ці порушенні і не були поєднані з позбавленням володіння. Способи захисту права власності передбачені нормами статей 16, 386, 391 ЦК України.

Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. При цьому відповідно до статті 391 ЦК України має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до частини першої статті 405 ЦК України, статті 156 ЖК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Згідно з частиною другою статті 405 ЦК України член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суди попередніх інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, встановивши, що відповідач ОСОБА_5 не є співвласником спірного житлового приміщення, не є членом сім`ї нового власника, фактично не проживає у спірному будинку понад один рік, і факт його реєстрації у цьому будинку створює позивачу безумовні перешкоди у володінні та користуванні своїм майном, дійшли правильного та обґрунтованого висновку про те, що право позивача підлягає захисту шляхом визнання ОСОБА_4 таким, що втратив право користування житловим приміщенням.

Доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів, обґрунтовано викладених у мотивувальній частині судових рішень, та зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновками судів щодо їх оцінки.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Частиною третьою статті 436 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанцій у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Ураховуючи, що ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 квітня 2017 року зупинено виконання рішення Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 09 червня 2015 року та ухвали апеляційного суду Львівської області від 13 лютого 2017 року до закінчення касаційного розгляду, касаційне провадження у справі закінчено, тому виконання вказаних судових рішень підлягає поновленню.

Керуючись статтями 400, 401, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 09 червня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 13 лютого 2017 року залишити без змін.

Поновити виконання рішення Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 09 червня 2015 року та ухвали апеляційного суду Львівської області від 13 лютого 2017 року.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. С. Жданова В. М. Ігнатенко В. А. Стрільчук