Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 03.09.2020 року у справі №643/16961/19
Постанова КЦС ВП від 15.02.2023 року у справі №643/16961/19

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 лютого 2023 року

м. Київ

справа № 643/16961/19

провадження № 61-11939св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - судді Фаловської І. М.,

суддів: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Ігнатенка В. М., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - фізична особа-підприємець ОСОБА_2 ,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Московського районного суду

м. Харкова від 23 грудня 2019 року, ухвалене у складі судді Єрмак Н. В., та постанову Харківського апеляційного суду від 23 квітня 2020 року, прийняту колегією у складі суддів: Тичкової О. Ю., Коваленко І. П., Котелевець А. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до фізичної особи-підприємця (далі - ФОП) ОСОБА_2 про визнання наказу незаконним, визнання записів недійсними, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.

В обґрунтування позову вказував, що з червня 2015 року він працював на посаді менеджера (управителя) з оптової торгівлі у ФОП ОСОБА_2 на підставі трудового договору від 10 червня 2015 року.

У листопаді 2018 року відповідач попередила всіх працівників про припинення діяльності у місті Харкові. З грудня 2018 року до лютого 2019 року позивач неодноразово звертався до ФОП ОСОБА_2 з проханням здіснити розрахунок за виконану роботу.

У лютому та березні 2019 року позивач звернувся до ФОП ОСОБА_2 з листами, в яких наполягав на оформленні звільнення відповідно до вимог трудового законодавства, однак його листи проігноровані

17 квітня 2019 року позивач звернувся до Головного управління Держпраці у Харківській області із заявою про проведення перевірки порушення вимог трудового законодавства.

З листа Головного управління Держпраці у Харківській області від 19 липня

2019 року позивач дізнався, що до його трудової книжки внесено запис № 24

від 8 січня 2019 року про звільнення на підставі пункту 4 частини першої

статті 40 КЗпП України.

Вказував, що після проведення перевірки 10 липня 2019 року йому повернено трудову книжку та здійснено розрахунок.

За таких обставин позивач просив:

- визнати недійсними наказ відповідача про звільнення від 8 січня 2019 року та записи № 21 від 10 червня 2015 року, №№ 22, 23 від 28 грудня 2018 року і № 24 від 8 січня 2019 року у трудовій книжці;

- зобов`язати відповідача за її рахунок надати позивачу замість зіпсованої трудової книжки дублікат трудової книжки, який оформити відповідно до вимог Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників;

- зобов`язати відповідача зробити запис у дублікаті трудової книжки про прийняття позивача на роботу № 21 від 10 червня 2015 року, змінити формулювання причини звільнення зі «Звільнений за прогул згідно з пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України» на «Звільнений з роботи за власним бажанням згідно зі статтею 38 КЗпП України» та внести запис № 22 у дублікат трудової книжки, змінивши дату звільнення з 8 січня 2019 року на день фактичного звільнення (ухвалення рішення у справі);

- стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 11 серпня 2019 року до 31 грудня 2019 року у розмірі 21 209,76 грн.

- зобов`язати відповідача з суми сплаченого середнього заробітку, провести обов`язкові відрахування до Пенсійного фонду України;

- стягнути з відповідача 100 000 грн на відшкодування моральної шкоди та судові витрати;

- зобов`язати відповідача видати йому у день звільнення довідку про заробітну плату.

У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції із заявою, в якій зазначив про понесення ним витрат на правову допомогу у розмірі 5 000 грн та надав квитанцію про їх сплату на користь ОСОБА_3 .

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2019 року позов задоволено частково.

Визнано недійсним наказ від 8 січня 2019 року про припинення трудового договору, укладеного ОСОБА_1 та ФОП ОСОБА_2 та запис № 24

від 8 січня 2019 року у трудовій книжці ОСОБА_1 серії НОМЕР_1 про звільнення.

Змінено формулювання причини звільнення ОСОБА_1 з пункту 4

частини першої статті 40 КЗпП України на частину першу статті 38 КЗпП України.

Зобов`язано ФОП ОСОБА_2 внести зміни до трудової книжки

ОСОБА_1 про підставу звільнення та змінити дату звільнення з 8 січня 2019 року на 10 серпня 2019 року.

Стягнено з ФОП ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 2 000 грн на відшкодування моральної шкоди.

Відмовлено у задоволенні позову в іншій частині.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції зазначив про доведеність задоволеної частини позовних вимог належними і допустимими доказами.

Відмовляючи у відшкодуванні витрат на професійну правничу допомогу, суд першої інстанції зазначив про недоведення позивачем обставин надання йому професійної правничої допомоги адвокатом.

Постановою Харківського апеляційного суду від 23 квітня 2020 року змінено рішення Московського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2019 року в частині відмови у відшкодуванні витрат на професійну правничу допомогу та викладено його мотивувальну частину в редакції постанови апеляційного суду.

Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що

ОСОБА_1 не довів обставин звернення до адвоката для отримання професійної правничої допомоги. Проте в силу положень частини другої

статті 60 ЦПК України ОСОБА_3 мав право здійснювати представництво інтересів позивача в суді в обумовлений сторонами спосіб, якщо він визнаний самим позивачем фахівцем в області права. Апеляційний суд зазначив, що відмова у відшкодуванні витрат на послуги представництва ОСОБА_3 з підстав того, що останній не є адвокатом, призводить до звуження конституційних прав позивача.

Відмовляючи у відшкодуванні витрат на професійну правничу допомогу, суд апеляційної інстанції зазначив, що ОСОБА_1 на виконання вимог статей 12 і

81 ЦПК України не надав детального опису робіт (наданих послуг), виконаних його представником, не вказав час, витрачений представником на надання таких послуг, вартість кожної з наданих послуг. Апеляційний суд врахував, що договір від 23 вересня 2019 року містить загальний перелік обов`язків виконавця (ОСОБА_3.), проте з нього неможливо встановити, які саме послуги (роботи) були виконані виконавцем на користь замовника.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У серпні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанції норм процесуального права, просить скасувати рішення Московського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 23 квітня 2020 року в частині відмови у відшкодуванні витрат на професійну правничу допомогу і ухвалити в цій частині нове рішення про стягнення

з ФОП ОСОБА_2 на його користь 5 000 грн на відшкодування таких витрат.

Касаційна скарга мотивована помилковістю висновку суду апеляційної інстанції про ненадання позивачем детального опису робіт (наданих послуг), оскільки обсяг робіт з надання правової допомоги вказаний у розділі «обов`язки виконавця» договору від 23 вересня 2019 року.

Також вказав про неврахування судом апеляційної інстанції обставин щодо повної оплати ОСОБА_3 вартості наданих послуг та відсутності у договорі

від 23 вересня 2019 року умови щодо складення акта виконаних робіт.

На думку заявника, суд апеляційної інстанції не врахував висновок, викладений Верховним Судом у постанові від 13 грудня 2018 року у справі № 816/2096/17 (адміністративне провадження № К/9901/54105/18), за змістом якого достатнім є підтвердження того, що справа дійсно була в розробці фахівця і на виконання юридичних послуг був витрачений час, без обґрунтування кількості витраченого часу на відповідні дії.

Помилковими вважає заявник висновки апеляційного суду про відмову у відшкодуванні витрат на професійну правничу допомогу у зв`язку з незазначенням вартості кожної з наданих послуг, оскільки за змістом

статті 632 ЦК України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін, виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні послуги на момент укладення договору.

Крім того, заявник вказує про неврахування апеляційним судом висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у додатковій постанові

від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19), про те, що «основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, верховенство права; повага до честі і гідності, рівність усіх учасників судового процесу перед законом та судом; змагальність сторін; диспозитивність; пропорційність; відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення. […] Відшкодування судових витрат стороні, на користь якої ухвалено рішення, має застосовуватися і до справ, що розглядаються в спрощеному провадженні, де судові дебати відсутні. […] Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини».

Позиція інших учасників справи

У листопаді 2020 року ФОП ОСОБА_2 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в якому зазначила про безпідставність її доводів та правильність висновків судів попередніх інстанцій в частині вирішення питання про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 19 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі.

Підставою відкриття касаційного провадження були доводи заявника про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) та постанові Верховного Суду від 13 грудня 2018 року у справі № 816/2096/17 (адміністративне провадження № К/9901/54105/18) (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Ухвалою Верховного Суду від 7 лютого 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій обставини справи

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 23 вересня 2019 року ОСОБА_1 як замовник та ОСОБА_3 як виконавець уклали договір про надання правової допомоги, предметом якого є надання замовнику правової допомоги під час розгляду справи за позовом ОСОБА_1 до

ФОП ОСОБА_2 про визнання наказу незаконним, визнання записів недійсними, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.

У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ФОП ОСОБА_2 про визнання наказу незаконним, визнання записів недійсними, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.

11 грудня 2019 року ОСОБА_1 сплатив на користь ОСОБА_3 5 000 грн; призначення платежу - «оплата гонорару за правову допомогу згідно з договором від 23 вересня 2019 року».

Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2019 року позов ОСОБА_1 до ФОП ОСОБА_2 про визнання наказу незаконним, визнання записів недійсними, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди задоволено частково.

Позиція Верховного Суду, мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України переглядаючи

у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи і перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та додержання норм процесуального права в межах вимог та доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, і відзиву на неї, суд дійшов таких висновків.

Відповідно до статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

У частині третій статті 141 ЦПК України передбачено, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела

до затягування розгляду справи, зокрема подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

Таким чином ЦПК України передбачено критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру

з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи.

Отже, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства

та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.

Звернувшись до суду із заявою про відшкодування витрат на правову допомогу, ОСОБА_1 надав договір, укладений з ОСОБА_3 про надання правової допомоги щодо захисту інтересів в судовому порядку, які замовник ОСОБА_1 оплатив.

Доказів про те, що ОСОБА_3 на момент надання правової допомоги ОСОБА_1 мав статус адвоката, суду не надано.

Правові послуги щодо захисту інтересів в судовому порядку відповідно

до статті 133 ЦПК України є професійною правничою допомогою,

Відповідно до статті 131-2 Конституції України для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура. Незалежність адвокатури гарантується. Засади організації і діяльності адвокатури та здійснення адвокатської діяльності в Україні визначаються законом.

Отже виключно адвокат здійснює представництво іншої особи в суді, крім випадків, передбачених у статтях 58 60 ЦПК України, а також захист

від кримінального обвинувачення.

Поняття «надання професійної правничої допомоги» не тотожне поняттю «представництво особи в суді». Надання професійної правничої допомоги здійснюють лише адвокати, натомість представництво особи в суді може бути здійснене за вибором особи адвокатом або іншим суб`єктом (абзац другий підпункту 2.2.1 підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини висновку Конституційного Суду України (Велика палата) у справі за конституційним зверненням Верховної Ради України про надання висновку щодо відповідності законопроекту про внесення змін до Конституції України (щодо скасування адвокатської монополії) (реєстр. № 1013) вимогам статей 157 і 158 Конституції України від 31 жовтня 2019 року № 4-в/2019).

Таким чином, витрати на юридичні послуги, надані стороні у справі іншою, ніж адвокат, особою, не належать до витрат на професійну правничу допомогу

та не можуть бути відшкодовані у порядку, визначеному частиною четвертою статті 137, частиною сьомою статті 139 та частиною третьою статті 141 ЦПК України.

Такий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду

від 13 липня 2022 року у справі № 496/3134/19 (провадження № 14-44цс21) та постановах Верховного Суду від 18 липня 2022 року у справі № 234/11448/21 (провадження № 61-900св22) і від 21 грудня 2022 року у справі № 202/2864/21 (провадження № 61-250св22).

Відмовляючи у задоволенні заяви про стягнення витрат на правничу допомогу, понесених ОСОБА_1 , суд першої інстанції врахував, що згідно

зі статтями 133 137 ЦПК України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу, тобто витрати на адвоката, а доказів того, що позивачу професійна правнича допомога була надана адвокатом матеріали, справи не містять.

Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині вирішення питання про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, апеляційний суд помилково зазначив про можливість відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, які надані стороні у справі іншою, ніж адвокат, особою.

Такий висновок апеляційного суду суперечить висновку, викладеному у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року

у справі № 496/3134/19 (провадження № 14-44цс21) та постановах Верховного Суду від 18 липня 2022 року у справі № 234/11448/21

(провадження № 61-900св22) і від 21 грудня 2022 року у справі № 202/2864/21 (провадження № 61-250св22)

Апеляційний суд помилково зазначив про те, що відмова судом першої інстанції у відшкодуванні витрат на послуги представництва ОСОБА_3 , який не є адвокатом, призводить до звуження конституційних прав позивача з посиланням на частину другу статті 60 ЦПК України, оскільки місцевий суд не вказував про неможливість представництва ОСОБА_3 інтересів ОСОБА_1 у спорі, що виник у трудових відносинах.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги,якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою

статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

Колегія суддів вважає за необхідне врахувати висновки, викладені після подання касаційної скарги у постанові Великої Палати Верховного Суду

від 13 липня 2022 року у справі № 496/3134/19 (провадження № 14-44цс21) та постановах Верховного Суду від 18 липня 2022 року у справі № 234/11448/21 (провадження № 61-900св22) і від 21 грудня 2022 року у справі № 202/2864/21 (провадження № 61-250св22), що узгоджується з частиною третьою

статті 400 ЦПК України.

Відповідно до частини першої статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Оскільки під час дослідження доказів та встановлення фактів у справі суд першої інстанції не порушив норм процесуального права, рішення суду є законним і обґрунтованим.

Встановивши, що апеляційним судом змінено судове рішення, яке відповідає закону, суд касаційної інстанції відповідно до статті 413 ЦПК України скасовує постанову Харківського апеляційного суду від 23 квітня 2020 року щодо зміни мотивів відмови у відшкодуванні витрат на професійну правничу допомогу та залишає в цій частині в силі рішення Московського районного суду

м. Харкова від 23 грудня 2019 року.

Аналіз оскаржуваної постанови апеляційного суду та касаційної скарги свідчить, що рішення суду першої інстанції переглядалося в апеляційному порядку лише в частині вирішення питання про відшкодуванні витрат на професійну правничу допомогу. В іншій частині рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку не переглядалося, тому не є предметом касаційного перегляду.

Керуючись статтями 400 413 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Харківського апеляційного суду від 23 квітня 2020 року в частині зміни мотивування відмови у відшкодуванні ОСОБА_1 витрат на професійну правничу допомогу скасувати і залишити в цій частині в силі рішення Московського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2019 року.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді: І. М. Фаловська С. О. Карпенко В. М. Ігнатенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук