Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 09.07.2018 року у справі №372/390/17
Ухвала КЦС ВП від 22.10.2018 року у справі №372/390/17

Постанова

Іменем України

14 листопада 2018 року

м. Київ

справа № 372/390/17

провадження № 61-37844св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),

суддів: Гулька Б. І., Синельникова Є. В., Хопти С. Ф., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, державного підприємства «Київське лісове господарство»,

відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3,

представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_5, ОСОБА_6,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, державного підприємства «Київське лісове господарство» на рішення Обухівського районного суду Київської області від 22 грудня 2017 року у складі судді Кравченка М. В. та постанову Апеляційного суду Київської області від 03 травня 2018 року у складі колегії суддів: Верланова С. М., Гуля В. В., Приходька К. П.,

ВСТАНОВИВ:

У лютому 2017 року заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, державного підприємства «Київське лісове господарство» звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_5, ОСОБА_6, про визнання недійсними державних актів і витребування земельних ділянок.

Позовна заява мотивована тим, що при проведенні Головним слідчим управлінням Генеральної прокуратури України досудового розслідування у кримінальному провадженні № 12013000000000148 за ознаками злочинів, передбачених частинами третьою, четвертою статті 358, частиною четвертою статті 190, частиною третьою статті 209, частинами другою, третьою статті 358, частиною другою статті 364, частиною другою статті 366, частиною першою статті 255 КК України, установлено, що 23 жовтня 2007 року між ОСОБА_5 (продавець) і ОСОБА_1 (покупець) було укладено дев'ять договорів купівлі-продажу земельних ділянок з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що розташовані у смт Козин Обухівського району Київської області, які посвідчені приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу ОСОБА_16., а саме: земельної ділянки площею 0,5000 га з кадастровим номером НОМЕР_1, земельної ділянки площею 0,5000 га з кадастровим номером НОМЕР_2 га з кадастровим номером НОМЕР_3, земельної ділянки площею 0,5000 га з кадастровим номером НОМЕР_4, земельної ділянки площею 0,5000 га з кадастровим номером НОМЕР_1.

На підставі вказаних договорів купівлі-продажу ОСОБА_1 одержав: державний акт серії НОМЕР_5 від 12 листопада 2009 року на право власності на земельну ділянку площею 0,5000 га з кадастровим номером НОМЕР_6; державний акт серії НОМЕР_7 від 02 листопада 2007 року на право власності на земельну ділянку площею 0,3000 га з кадастровим номером НОМЕР_8 (внаслідок об'єднання земельних ділянок з кадастровими номерами: НОМЕР_9 НОМЕР_10).

ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,5000 га з кадастровим номером НОМЕР_11 відчужив ОСОБА_6 відповідно до договору дарування від 26 листопада 2009 року, а земельну ділянку площею 0,5000 га із кадастровим номером НОМЕР_12, яка є частиною земельної ділянки загальною площею 3,0000 га з кадастровим номером НОМЕР_13, відчужив ОСОБА_2 відповідно до договору купівлі-продажу від 29 липня 2008 року.

На підставі вказаних правочинів ОСОБА_2 одержав державний акт серії НОМЕР_14 від 28 серпня 2008 року на право власності на земельну ділянку площею 0,5000 га з кадастровим номером НОМЕР_12, а ОСОБА_6 одержав державний акт серії НОМЕР_15 від 21 вересня 2012 року на право власності на земельну ділянку площею 0,2500 га з кадастровим номером НОМЕР_16 та державний акт серії НОМЕР_17 від 21 вересня 2012 року на право власності на земельну ділянку площею 0,2500 га з кадастровим номером НОМЕР_18 (внаслідок поділу земельної ділянки площею 0,5000 га з кадастровим номером НОМЕР_11).

ОСОБА_6 вказані вище земельні ділянки з кадастровими номерами: НОМЕР_19, НОМЕР_18 відчужив ОСОБА_3 на підставі договорів купівлі-продажу від 03 жовтня 2015 року, що посвідчені приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу ОСОБА_16. та зареєстровані у реєстрі за №№ 1880, 1888.

Прокурор зазначав, що під час проведення досудового розслідування установлено порушення вимог земельного і лісового законодавства при укладенні між ОСОБА_5 і ОСОБА_1 договорів купівлі-продажу земельних ділянок від 23 жовтня 2007 року.

У договорах купівлі-продажу земельних ділянок від 23 жовтня 2007 року зазначено, що ОСОБА_5 є власником земельних ділянок на підставі державних актів на право власності на земельні ділянки серії НОМЕР_20, НОМЕР_21 від 15 квітня 2004 року та державного акта на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_22 від 14 квітня 2004 року, виданих на підставі договорів купівлі-продажу від 22 березня 2004 року №№ 2682, 2706, 2708, 2710, 2711, 2716, 2718, 2720, 2716.

Однак, у ході перевірки було встановлено, що договори купівлі-продажу в 2004 році ОСОБА_5 не укладалися, що підтверджується протоколами допитів ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_1, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_16., ОСОБА_15, звітами про вчинення нотаріальних дій, даними реєстрів вчинення нотаріальних дій нотаріусом ОСОБА_16. за період з 16 січня 2004 року по 22 квітня 2004 року.

Заявка на друк державних актів на право власності на земельні ділянки серії НОМЕР_23, НОМЕР_24 від 15 квітня 2004 та державного акта на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_25 від 14 квітня 2004 року була подана Державним комітетом із земельних ресурсів України лише 02 квітня 2005 року. Державні акти на право власності на земельні ділянки вказаної серії Головним управлінням Державного комітету із земельних ресурсів України у Київській області були видані Управлінню земельних ресурсів у Миронівському районі згідно з накладною від 22 грудня 2005 року № 141, яке 14 липня 2006 року передало їх Миронівському районному центру Державного земельного кадастру на підставі накладної № 21. Однак, звіти про використання Миронівським районним центром Державного земельного кадастру вказаних бланків державних актів на право власності на земельні ділянки до Миронівського відділу земельних ресурсів не надходили.

Вказані обставини свідчать про те, що спірні земельні ділянки не вибували з державної власності в установлений законом спосіб і рішення органів виконавчої влади, які наділені компетенцією розпоряджатись такими землями, не приймалось.

Також прокурор вказував, що спірні земельні ділянки не знаходились у межах смт Козин, а розташовані орієнтовно в трьох кілометрах від меж вказаного населеного пункту, що підтверджується інформацією Козинської селищної ради, схемою формування селищної ради та іншими графічними матеріалами.

Згідно з інформацією ДП «Київське лісове господарство» від 30 листопада 2011 року спірні земельні ділянки відносяться до земель лісового фонду Козинського лісництва (планшет № 1), розміщені в кварталах 10, 14, 15, 18, 19, 20, 24 на території Козинської селищної ради, а тому прокурор вважав, що рішення про вилучення та розпорядження спірними земельними ділянками лісогосподарського призначення мав право приймати лише Кабінет Міністрів України.

При набутті права власності відповідачами на спірні земельні ділянки змінено їх цільове призначення із земель лісогосподарського призначення на ведення підсобного селянського господарства, що є порушення вимог ЗК України.

На підставі вказаного, прокурор просив суд:

- визнати недійсними державні акти на право власності на земельні ділянки серії НОМЕР_26 від 02 листопада 2007 року, серії НОМЕР_27 від 02 листопада 2007 року, видані на ім'я ОСОБА_1, а також визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_14 від 28 серпня 2008 року, виданий на ім'я ОСОБА_2;

- витребувати на користь держави в особі Кабінету Міністрів України та постійне користування державного підприємства «Київське лісове господарство» з незаконного володіння ОСОБА_1 земельні ділянки загальною площею 3,3000 га з кадастровими номерами: НОМЕР_13, НОМЕР_28, вартістю 18 167,95 грн;

- витребувати на користь держави в особі Кабінету Міністрів України та постійне користування державного підприємства «Київське лісове господарство» з незаконного володіння ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,5000 га з кадастровим номером НОМЕР_12, вартістю 2 752,72 грн;

- витребувати на користь держави в особі Кабінету Міністрів України та постійне користування державного підприємства «Київське лісове господарство» з незаконного володіння ОСОБА_3 земельні ділянки загальною площею 0,5000 га з кадастровими номерами: НОМЕР_19, НОМЕР_18, вартістю 2 752,72 грн.

Ухвалою Обухівського районного суду Київської області від 21 червня 2017 року позовні вимоги заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, державного підприємства «Київське лісове господарство» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_5, ОСОБА_6, про визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки за заявою прокурора залишено без розгляду на підставі пункту 5 частини першої статті 207 ЦПК України 2004 року.

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 22 грудня 2017 року в задоволенні позову заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, державного підприємства «Київське лісове господарство» про витребування земельних ділянок відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що прокурор у порушення вимог частини першої статті 81 ЦПК України не надав суду належних і допустимих доказів порушення прав Кабінету Міністрів України і державного підприємства «Київське лісове господарство», як і віднесення земель до лісового фонду. Відповідачі є добросовісними набувачами спірних земельних ділянок, оскільки придбали їх на підставі чинних правочинів, у передбачений законом спосіб. Крім того, прокурором не надано доказів, що спірні земельні ділянки вибули із володіння держави не з її волі, іншим шляхом. Крім того, прокурор пред'явив позов в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, навівши оціночні і загальні підстави представництва, але спірні земельні ділянки знаходяться в межах смт Козин Київської області, тому право розпорядження цими земельними ділянками не відноситься до компетенції Кабінету Міністрів України. Отже, згідно зі статтею 388 ЦК України відсутні підстави для витребування цього майна у добросовісних набувачів.

Постановою Апеляційного суду Київської області від 03 травня 2018 року апеляційну скаргу заступника прокурора Київської області залишено без задоволення. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 22 грудня 2017 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що вирішуючи спір про витребування майна із чужого незаконного володіння, суди повинні встановити, чи вибуло спірне майно з володіння власника в силу обставин, передбачених частиною першої статті 388 ЦК України, зокрема, чи з волі власника вибуло це майно з його володіння. У порушення вимог частини першої статті 81 ЦПК України прокурором не надано суду належних і допустимих доказів на підтвердження вказаних обставин. Отже, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про безпідставність і недоведеність позовних вимог заступника прокурора Київської області про витребування земельних ділянок із чужого володіння відповідно до частини першої статті 388 ЦПК України. Також зазначено, що за фактом підроблення договорів купівлі-продажу і дарування земельних ділянок, використання завідомо підроблених документів, шахрайського заволодіння майновими правами на земельні ділянки державної власності площею 111,57 га лише провадиться досудове розслідування. Прокурор не довів, що землі відносяться до лісового фонду Козинського лісництва. Неможливо й встановити на підставі поданих прокурором доказів, що землі знаходяться поза межами смт Козин Київської області.

У касаційній скарзі заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, державного підприємства «Київське лісове господарство», посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить судові рішення скасувати і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_5 не був власником спірних земельних ділянок, тому й не мав права їх відчужувати. Договори купівлі-продажу від 2004 року, зазначені як підстава набуття ОСОБА_5 права власності на спірні земельні ділянки, ним не укладались, що підтверджується належними і допустимими доказами, зокрема: протоколами допитів, звітами про вчинення нотаріальних дій, даними реєстрів вчинення нотаріальних дій. Отже, висновки судів першої та апеляційної інстанцій про законність набуття відповідачами цих земельних ділянок є безпідставними. Також суд дійшов помилкового висновку про те, що прокурором не доведено порушення права власності держави в особі Кабінету Міністрів України, оскільки спірні земельні ділянки загальною площею 6,0 га відносилися до земель лісового фонду Козинського лісництва, розміщені в кварталах 10, 14, 15, 18, 19, 20, 24 на території Козинської селищної ради Київської області, що підтверджується інформацією та матеріалами лісовпорядкування, наданими виробничим об'єднанням «Укрдержліспроект» і державним підприємством «Київське лісове господарство».

У серпні 2018 року ОСОБА_1 і представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 подали відзив на касаційну скаргу, вказуючи на те, що відповідачі є добросовісними набувачами спірних земельних ділянок, оскільки набули їх на підставі цивільно-правових угод, які є дійсними та в судовому порядку не оскаржені. Отже, згідно з положеннями статті 388 ЦК України підстав для витребування цих земельних ділянок немає.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню.

Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.

Судом установлено, що 23 жовтня 2007 року між ОСОБА_5 (продавець) і ОСОБА_1 (покупець) укладено дев'ять договорів купівлі-продажу земельних ділянок з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що розташовані у смт Козин Обухівського району Київської області, а саме: земельної ділянки площею 0,5000 га з кадастровим номером НОМЕР_1, земельної ділянки площею 0,5000 га з кадастровим номером НОМЕР_29, земельної ділянки площею 0,5000 га з кадастровим номером НОМЕР_3, земельної ділянки площею 0,5000 га з кадастровим номером НОМЕР_4, земельної ділянки площею 0,5000 га з кадастровим номером НОМЕР_1. Вказані договори посвідчені приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу ОСОБА_16. та зареєстровані в реєстрі за №№ 13895, 13900, 13920, 13905, 13910, 13915, 13890, 13925, 11895.

На підставі вказаних договорів купівлі-продажу ОСОБА_1 одержав: державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_5 від 12 листопада 2009 року на земельну ділянку площею 0,5000 га з кадастровим номером НОМЕР_30 від 02 листопада 2007 року на земельну ділянку площею 0,5000 га з кадастровим номером НОМЕР_31; державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_27 від 02 листопада 2007 року на земельну ділянку площею 0,3000 га з кадастровим номером НОМЕР_32 від 02 листопада 2007 року на земельну ділянку загальною площею 3,0000 га з кадастровим номером НОМЕР_13 (внаслідок об'єднання земельних ділянок з кадастровими номерами: НОМЕР_9 НОМЕР_10).

29 липня 2008 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу, за умовами якого ОСОБА_1 відчужив ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,5000 га з кадастровим номером НОМЕР_12, яка є частиною земельної ділянки загальною площею 3,0000 га з кадастровим номером НОМЕР_13.

ОСОБА_2 отримав державний акт на право власності на земельну ділянку загальною площею 0,5000 га з кадастровим номером НОМЕР_12 серії НОМЕР_14 від 28 серпня 2008 року.

26 листопада 2009 року ОСОБА_1 на підставі договору дарування подарував ОСОБА_6 земельну ділянку площею 0,5000 га з кадастровим номером НОМЕР_11.

ОСОБА_6 отримав державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_15 від 21 вересня 2012 року на земельну ділянку площею 0,2500 га з кадастровим номером НОМЕР_16 та державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_33 від 21 вересня 2012 року на земельну ділянку площею 0,2500 га з кадастровим номером НОМЕР_18 (внаслідок поділу земельної ділянки площею 0,5000 га з кадастровим номером НОМЕР_11).

03 жовтня 2015 року між ОСОБА_6 і ОСОБА_3 укладено договори купівлі-продажу, за умовами яких ОСОБА_6 відчужив ОСОБА_3 земельну ділянку площею 0,2500 га з кадастровим номером НОМЕР_19 та земельну ділянку площею 0,2500 га з кадастровим номером НОМЕР_18.

Вважаючи, що відповідачі є добросовісними набувачами спірних земельних ділянок, оскільки придбали їх у передбачений законом спосіб, а позивач у порушення вимог частини першої статті 81 ЦПК України не надав суду належних і допустимих доказів порушення прав Кабінету Міністрів України і державного підприємства «Київське лісове господарство», та вибуття спірних земельних ділянок із володіння власника не з його волі, іншим шляхом, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, відмовив у задоволенні позову.

З таким висновком судів погодитися не можна, оскільки він зроблений без встановлення усіх обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається у порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають з дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.

Відповідно до пункту 10 частини другої статті 16 ЦК України цивільні права та інтереси суд може захистити в спосіб визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Згідно з частинами другою, третьою статті 78 ЗК України право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

Статтею 80 ЗК України встановлено, що самостійними суб'єктами права власності на землю є, зокрема, територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності, а також держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, на землі державної власності.

Згідно зі статтями 83, 84 ЗК України комунальною власністю є землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, в державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

Відповідно до частини першої статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

Статтею 122 ЗК України передбачено, що вирішення питань щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування із земель державної чи комунальної власності належить до компетенції відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування.

Саме до повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин належить розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом (стаття 13 ЗК України).

Відповідно до статті 84 ЗК України в державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

До земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать, зокрема, землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом (пункт «ґ» частини четвертої статті 84 ЗК України).

Громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 га у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Громадяни та юридичні особи в установленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для заліснення (стаття 56 ЗК України).

Земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства (стаття 57 ЗК України, частина перша статті 17 ЛК України).

Передача у власність, надання в постійне користування для нелісогосподарських потреб земельних лісових ділянок площею більше як 1 га, що перебувають у державній власності, належать до повноважень Кабінету Міністрів України у сфері лісових відносин (стаття 27 ЛК України).

Стаття 57 ЛК України визначає вимоги щодо порядку та умов зміни цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов'язаних з веденням лісового господарства.

Згідно зі статтями 317, 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

Захист порушених прав особи, яка вважає себе власником майна, але не володіє ним, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до незаконно володіючої цим майном особи (у разі відсутності між ними зобов'язально-правових відносин), якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які, зокрема, дають право витребувати майно в добросовісного набувача.

Відповідно до закріпленого у статті 387 ЦК України загального правила власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України пов'язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Указана норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав його, не з їхньої волі іншим шляхом.

За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можуть мати місце за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.

Наявність в діях власника волі на передачу майна іншій особі виключає можливість його витребування від добросовісного набувача.

Отже, вирішуючи спір про витребування майна з чужого незаконного володіння, суди повинні були встановити, чи вибуло спірне майно з володіння власників у силу обставин, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України, зокрема чи з їхньої волі вибуло це майно з їх володіння.

У частині першій статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до пунктів 1-4 частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

На підтвердження своїх позовних вимог щодо порушення прав Кабінету Міністрів України, державного підприємства «Київське лісове господарство» та вибуття спірних земельних ділянок із володіння власника не з його волі, іншим шляхом, заступник прокурора Київської області зазначав про те, що під час досудового розслідування кримінального провадження № 12013000000000148 від 23 січня 2013 року установлено, що у договорах купівлі-продажу земельних ділянок від 23 жовтня 2007 року зазначено, що ОСОБА_5 є власником земельних ділянок на підставі державних актів на право власності на земельні ділянки серії НОМЕР_34, НОМЕР_21 від 15 квітня 2004 року та державного акта на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_22 від 14 квітня 2004 року, виданих на підставі договорів купівлі-продажу від 22 березня 2004 року №№ 2682, 2706, 2708, 2710, 2711, 2716, 2718, 2720, 2716.

Однак, у ході перевірки, було встановлено, що договори купівлі-продажу в 2004 році ОСОБА_5 не укладалися, що підтверджується протоколами допитів ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_1, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_16., ОСОБА_15, звітами про вчинення нотаріальних дій, даними реєстрів вчинення нотаріальних дій нотаріусом ОСОБА_16. за період з 16 січня 2004 року по 22 квітня 2004 року.

Заявка на друк державних актів на право власності на земельні ділянки серії НОМЕР_23, НОМЕР_24 від 15 квітня 2004 та державного акта право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_25 від 14 квітня 2004 року була подана Державним комітетом із земельних ресурсів України лише 02 квітня 2005 року. Державні акти на право власності на земельні ділянки вказаної серії Головним управлінням Державного комітету із земельних ресурсів України у Київській області були видані Управлінню земельних ресурсів у Миронівському районі згідно з накладною від 22 грудня 2005 року № 141, яке 14 липня 2006 року передало їх Миронівському районному центру Державного земельного кадастру на підставі накладної № 21. Однак, звіти про використання Миронівським районним центром Державного земельного кадастру вказаних бланків державних актів на право власності на земельні ділянки до Миронівського відділу земельних ресурсів не надходили.

Вказані обставини, на думку позивача, вказують на те, що спірні земельні ділянки не вибували з державної власності в установлений законом спосіб і рішення органів виконавчої влади, які наділені компетенцією розпоряджатись такими землями, не приймалось.

Також прокурор вказував, що спірні земельні ділянки не знаходились у межах смт Козин, а розташовані орієнтовно в трьох кілометрах від меж вказаного населеного пункту, що підтверджується інформацією Козинської селищної ради, схемою формування селищної ради та іншими графічними матеріалами.

Згідно з інформацією ДП «Київське лісове господарство» від 30 листопада 2011 року спірні земельні ділянки відносяться до земель лісового фонду Козинського лісництва (планшет № 1), розміщені в кварталах 10, 14, 15, 18, 19, 20, 24 на території Козинської селищної ради, а тому прокурор вважав, що рішення про вилучення та розпорядження спірними земельними ділянками лісогосподарського призначення мав право приймати лише Кабінет Міністрів України.

При набутті права власності відповідачами на спірні земельні ділянки змінено їх цільове призначення із земель лісогосподарського призначення на ведення підсобного селянського господарства, що є порушення вимог ЗК України.

Розглядаючи справу, суди першої та апеляційної інстанцій вказаним обставинам належної правової оцінки не дали, не встановили обставини вибуття із володіння первісного власника спірних земельних ділянок, не з'ясували фактичних обставин справи щодо заявлених вимог, не встановили які правовідносини сторін випливають з установлених обставин та яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин, тому дійшли передчасного висновку про відмову в задоволенні позову заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, державного підприємства «Київське лісове господарство».

Оскільки відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені, то усунути вказані недоліки розгляду справи на стадії касаційного перегляду неможливо.

Відповідно до пунктів 1, 2 і 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Оскільки суди не встановили фактичних обставин, від яких залежить правильне вирішення справи, та не перевірили доводи сторін та надані на їх підтвердження докази, то ухвалені у справі судові рішення відповідно до частини третьої статті 411 ЦПК України підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 402, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, державного підприємства «Київське лісове господарство» задовольнити.

Рішення Обухівського районного суду Київської області від 22 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду Київської області від 03 травня 2018 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді:Д. Д. Луспеник Б. І. Гулько Є. В. Синельников С. Ф. Хопта Ю. В. Черняк