Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 30.07.2019 року у справі №333/4605/16

Постанова

Іменем України

02 грудня 2020 року

м. Київ

справа № 333/4605/16

провадження № 61-8847св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Жданової В. С. (суддя-доповідач),

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Стрільчука В. А., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, правонаступниками якої є ОСОБА_3 та ОСОБА_4,

треті особи: приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Нароха Ольга Василівна, ОСОБА_3,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Запорізького апеляційного суду від 13 травня 2020 року в складі колегії суддів: Гончар М. С., Кримської О. М., Подліянової Г. С.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина.

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2016 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2, правонаступниками якої є ОСОБА_3 та ОСОБА_4, треті особи: приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Нароха Ольга Василівна, ОСОБА_3, в якому просила визнати недійсним з моменту вчинення договір дарування, посвідчений 18 грудня 2004 року приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Нароха О. В.

Позовна заява мотивована тим, що 18 грудня 2004 року вона за договором дарування, який посвідчений приватним нотаріусом, подарувала належний їй житловий будинок по в АДРЕСА_1 своїй племінниці - ОСОБА_2, яка у подальшому за договором дарування від 15 листопада 2007 року подарувала його своєму синові - ОСОБА_3.

Вказувала, що укладаючи 18 грудня 2004 року вказаний договір, вона помилилася відносно правової природи правочину, прав та обов'язків сторін, оскільки мала намір укласти саме договір довічного утримання, а не договір дарування.

Посилаючись на те, що вищевказаний договір дарування від 18 грудня 2004 року не відповідав її внутрішній волі, він укладений внаслідок помилки, ОСОБА_1 на підставі статті 229 ЦК України просила суд визнати його недійсним.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 29 травня 2017 року позов задоволено. Визнано недійним з моменту вчинення договір дарування, посвідчений 18 грудня 2004 року приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Нарохою О. В., за яким ОСОБА_1 подарувала ОСОБА_2 житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що позивачка не мала вільного і свідомого волевиявлення під час укладення договору дарування житлового будинку, який є єдиним її житлом. Укладаючи спірний договір з племінницею, позивачка помилилася щодо правової природи правочину, прав та обов'язків, які виникнуть після його укладення. При цьому суд врахував похилий вік позивачки, психотравмуючу ситуацію - як смерть її сина на час укладення спірного договору, наявний психічний розлад, внаслідок якого остання не у повній мірі усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними, а також продовження нею певний період часу прожувати у будинку після укладення договору дарування.

Також судом прийнято до уваги, що позивач ще з 2007 року намагається захистити своє порушене право в судовому порядку, а тому суд вважав за необхідне визнати поважними причини пропущення строку позовної давності за заявленою вимогою та захистити порушене право позивача шляхом задоволення позову.

Ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 14 листопада 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилено, рішення Комунарського районного суду м.

Запоріжжя від 29 травня 2017 року залишено без змін.

Постановою Верховного Суду від 18 вересня 2019 рокуухвалу апеляційного суду Запорізької області від 14 листопада 2017 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

При новому розгляді справи, постановою Запорізького апеляційного суду від 13 травня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 та правонаступниками якої є ОСОБА_3 і ОСОБА_4 задоволено. Рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 29 травня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції, що право позивача з боку відповідача ОСОБА_2 порушено, проте дійшов висновку, що помилкове неодноразове звернення ОСОБА_1 до суду з позовами до суду про визнання вищезазначеного договору дарування з інших неналежних правових підстав (статті 225 та 233 ЦК України) чи неналежне надання їй правової допомоги не може бути поважною причиною пропуску 3-річного строку позовної давності останньою, та, відповідно, не може бути підставою для його поновлення.

Крім того, позивач взагалі не заявляла клопотання про поновлення їй трирічного строку для звернення до суду із вищезазначеним позовом, оскільки вважала, що строк нею не пропущений з поважних причин.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів

У червні 2020 року до суду касаційної інстанції надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 на постанову Запорізького апеляційного суду від 13 травня 2020 року, в якій заявник просить скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 29 травня 2017 року або направити справу до суду апеляційної інстанції на новий розгляд.

Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, оскільки суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду України від 02 грудня 2015 року в справі № 6-895цс15, Верховного Суду від 24 квітня 2018 року в справі № 908/828/17 (пункт 1 частини 2 статті 389 ЦПК України). Крім того, посилається на те, що судом апеляційної інстанції не встановлено обставини, які мають значення для справи; не розглянуто клопотання про поновлення строку звернення до суду, викладене в заяві щодо застосування строків позовної давності; необґрунтовано відхилено клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 4 частини 2 статті 389, стаття 411 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд не розглянув її клопотання про поновлення строку звернення до суду, наявне в її заяві щодо застосування позовної давності та дійшов помилкового висновку що суд першої інстанції не розглядав її клопотання про поновлення строку. Вказувала, що вона до цього часу зареєстрована у спірному будинку, за нею зберігається право користування цим будинком, а тому перебіг позовної давності для визнання недійсним договору дарування не розпочинався. Також вважала, що нею не пропущена позовна давність на день подання цього позову у зв'язку із її неодноразовим перериванням шляхом її звернення до суду. Суд апеляційної інстанції не врахував, що під час розгляду справи судом перебіг позовної давності переривається на весь час розгляду справи судами, при цьому судами її справи розглядались майже 9 років. Саме порушення судами приписів статті 157 ЦПК України при розгляді цивільних справ №2-2532/2011 та №333/9876/13-ц спричинило її звернення до суду з цим позовом тільки 31 серпня 2016 року.

Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу

У липні 2020 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 подали до суду відзив на касаційну скаргу, в якому просили касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення апеляційного суду - без змін, посилаючись на те, що апеляційний суд оцінив зміст заяви ОСОБА_1 щодо застосування позовної давності та дійшов правильного висновку, що остання не заявляла клопотання саме про поновлення пропущеного строку. Позовна давність переривається саме шляхом подання позову та після його подання розпочинає свій перебіг спочатку, а не зупиняється на час розгляду справи, як помилково вважає позивачка.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 16 червня 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі і витребувано цивільну справу № 333/4605/16 з Комунарського районного суду м. Запоріжжя.

Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У липні 2020 року вказана справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 24 листопада 2020 року справу № 333/4605/16 призначено до розгляду.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частинами 1 та 2 статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з положеннями частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частини 2 статті 389 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2,3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 18 грудня 2004 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір дарування житлового будинку по АДРЕСА_1, який посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Нарохою О. В.

Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 19 листопада 2013 року, яке залишене без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 лютого 2014 року, скасовано рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 25 вересня 2013 року та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову прокурора Комунарського району м.

Запоріжжя в інтересах ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору дарування недійсним на підставі статті 225 ЦК України та у позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про витребування житлового будинку, усунення перешкод у користуванні будинком відмовлено.

Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 11 вересня 2015 року, яке залишене без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 10 грудня 2015 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Нароха О. В., про визнання договору дарування недійсним на підставі статті 233 ЦК України, витребування з незаконного володіння житлового будинку, усунення перешкод у здійсненні права на володіння та користування житловим будинком шляхом виселення ОСОБА_2 та ОСОБА_3 і вселення ОСОБА_1, скасування державної реєстрації права власності на житловий будинок, відмовлено.

У серпні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, треті особи: приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Нароха О.

В., ОСОБА_3, про визнання договору дарування житлового будинку недійсним на підставі статті 229 ЦК України.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини 3 статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина 1 статті 229 ЦК України).

Відповідно до статей 229, 230, 231, 232, 233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Ураховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку, неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Отже, наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість заповіту чи договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз'яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Лише у разі встановлення цих обставин норми частини 1 статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.

Суди попередніх інстанцій, врахувавши обставини справи у сукупності (похилий вік позивача, наявність спірного житла як єдиного та продовження позивачем після укладення договору дарування від 18 грудня 2004 року проживати певний період в спірному будинку) дійшли висновку про наявність помилки, тобто неправильного сприйняття позивачем при укладенні договору дарування правової природи правочину, прав та обов'язків, які виникнуть після його укладення, що є, в свою чергу, підставою для визнання цього договору недійсним.

Разом з тим, апеляційний суд, відмовляючи у задоволенні позову за пропуском строку, правильно виходив з того, що про укладений договір дарування у 2004 році позивачка була обізнана, оскільки підписала його особисто і в наступному пред'являла два позови про недійсність вказаного вище договору дарування з інших правових підстав, передбачених нормами ЦК України.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до частини 1 статті 260 ЦК України позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими частини 1 статті 260 ЦК України.

Згідно з частинами 1 , 5 статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина 4 статті 267 ЦК України).

Позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав. При цьому поняття "позовна" вказує на форму захисту шляхом пред'явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах процесуальному (право на пред'явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту).

Питання про об'єкт дії позовної давності виникає через відмінності в розумінні категорії "право на позов у матеріальному сенсі" (право на захист) у контексті її співвідношення із суб'єктивним матеріальним цивільним правом як одним з елементів змісту цивільних правовідносин.

Набуття права на захист, для здійснення якого встановлено позовну давність, завжди пов'язане з порушенням суб'єктивного матеріального цивільного права.

Суб'єктивне матеріальне цивільне право і право на позов відносяться до різних видів матеріального права: перше регулятивне, друге охоронне.

Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або декілька передбачених законом можливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовуватись тільки за допомогою звернення до суду.

Оскільки метою встановлення у законі позовної давності є забезпечення захисту порушеного суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу в межах певного періоду часу, тобто тимчасове обмеження отримати захист за допомогою звернення до суду, можна зробити висновок, що об'єктом дії позовної давності є право на позовний захист (право на позов у матеріальному сенсі), що є самостійним правом (не ототожнюється із суб'єктивним матеріальним правом і реалізується в межах охоронних правовідносин), яким наділяється особа, право якої порушене.

Такий правовий висновок наведений Верховним Судом України в постанові від 11 жовтня 2017 року у справі № 6-1674цс17 та постанові Верховного Суду від 24 червня 2020 року у справі № 145/453/15-ц (провадження № 61-45894св18).

У постанові Верховного Суду України від 08 листопада 2017 року у справі № 6-2891цс16 вказано, що відповідно до частин 1 , 3 статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку; після переривання перебіг позовної давності починається заново. Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання.

Апеляційний суд надав належну оцінку заяві позивача щодо застосування позовної давності, в якій вона просила у разі, якщо суд дійде висновку, що нею пропущена позовна давність для звернення з позовом до суду, визнати поважними причини пропущення позовної давності та захистити її порушені цивільні і житлові права та інтереси шляхом задоволення заявлених нею позовних вимог.

Зазначені ОСОБА_1 причини пропуску строку апеляційний суд визнав не поважними, вказавши, що неодноразове звернення ОСОБА_1 з позовами до суду про визнання вищезазначеного договору дарування з інших неналежних правових підстав (статті 225 та 233 ЦК України) чи неналежне надання їй правової допомоги не може бути поважною причиною пропуску трирічного строку позовної давності останньою, та, відповідно, не може бути підставою для поновлення їй останнього судом у цій справі.

Апеляційний суд врахував, що з 18 грудня 2004 року (дати укладення вищезазначеного договору) і до серпня 2016 року (дати звернення позивача із вищезазначеним позовом на підставі статті 229 ЦК України у цій справі) трирічний строк позовної давності переривався лише один раз - у жовтні 2007 році (подачею позову до суду на підставі статті 225 ЦК України.

Наступне звернення до суду ОСОБА_1 про визнання вищезазначеного договору недійсним на підставі статті 233 ЦК України мало місце лише у грудні 2013 року, тобто вже поза межами трирічного строку позовної давності, якій збіг у жовтні 2010 року.

Таким чином, у серпні 2016 року ОСОБА_1 подано позов у цій справі на підставі статті 229 ЦК України вже з пропуском трирічного строку позовної давності.

Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав-учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE ( №o. 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).

Тлумачення статті 264 ЦК України свідчить, що переривання позовної давності можливе виключно в межах позовної давності.

Аналогічний по суті висновок зроблено у постанові Верховного Суду України від 29 березня 2017 року у справі № 6-1996цс16.

З огляду на вказане доводи касаційної скарги, що апеляційний суд не розглянув її клопотання про поновлення строку звернення до суду, наявне в її заяві щодо застосування позовної давності та дійшов помилкового висновку що суд першої інстанції не розглядав її клопотання про поновлення строку є безпідставними та помилковими.

Інші доводи, наведені на обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування рішення суду апеляційної інстанції, оскільки вони зводяться до переоцінки встановлених судом обставин, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційних скарг

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України ", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді апеляційної інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Частиною 1 статті 410 ЦПК України встановлено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції - без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини 1 статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Запорізького апеляційного суду від 13 травня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ. С. ЖдановаСудді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук М.

Ю. Тітов