Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 03.09.2020 року у справі №308/2187/17

Постанова

Іменем України

01 червня 2021 року

м. Київ

справа № 308/2187/17

провадження № 61-12158св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

третя особа - приватний нотаріус Ужгородського міського нотаріального округу Головко Вікторія Євгенівна,

провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Закарпатського апеляційного суду від 30 червня 2020 року у складі колегії суддів: Джуги С. Д., Кожух О. А., Мацунича М.

В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У березні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування та визнання права власності, посилаючись на те, що у квітні 1999 року він отримав у спадщину за заповітом від свого померлого батька житловий будинок з належними до нього господарськими будівлями і спорудами, розташований за адресою: АДРЕСА_1. В цьому будинку він мешкав разом зі своїми батьками та продовжує проживати і після їх смерті. За вказаною адресою він зареєстрований з 30 липня 2003 року. Спірне домоволодіння є єдиним його житлом та має для нього особливу цінність, оскільки є батьківською оселею, що нагадує про родину. 04 листопада 2014 року між ним та відповідачем було зареєстровано шлюб. 07 листопада 2014 року між сторонами укладено нотаріально посвідчений договір дарування частини житлового будинку, за яким він безоплатно передав (подарував), а ОСОБА_2 прийняла у власність належне йому на праві власності майно, а саме: 9/10 часток житлового будинку, що знаходиться по АДРЕСА_1 з належними до нього господарськими будівлями і спорудами. Договір дарування було укладено у двох примірниках, один з яких - залишився у нотаріуса, а другий, який він не бачив, одразу ж забрала ОСОБА_2. Зі слів відповідача саме він залишився власником будинку. Відтак він вважав, що уклав договір довічного утримання, а не договір дарування. Після укладення вказаного договору в його житті нічого не змінилося, фактичної передачі подарованої частини будинку не відбулося, він і надалі проживав у вказаному будинку та продовжував самостійно оплачувати комунальні послуги. Той факт, що насправді було укладено не договір довічного утримання, а договір дарування він дізнався випадково, у вересні 2016 року, коли знайшов у будинку копію оспорюваного правочину. Укладаючи договір дарування, він не мав наміру безоплатно передати у власність відповідача належний йому житловий будинок, не отримавши нічного взамін, адже умовою укладення такого правочину з його боку було забезпечити себе доглядом, допомогою, в тому числі фінансовою підтримкою і увагою з боку відповідача, так як він є особою похилого віку (ІНФОРМАЦІЯ_1) та хворіє. Також йому встановлена інвалідність І групи довічно. Тобто він є залежним від інших осіб, частково не здатний до виконання окремих елементів самообслуговування та потребує нагляду сімейного лікаря. Відтак, вказаний вище договір був укладений під впливом помилки, оскільки під час його укладання він помилявся щодо правової природи правочину. Він не заперечує, що під час укладення договору дарування частки житлового будинку від 07 листопада 2014 року його волевиявлення було вільним, жодного примусу з боку відповідача чи інших осіб до нього не застосовувалося, договір був спрямований на реальне настання правових наслідків, однак його волевиявленням було укладення саме договору довічного утримання, а не договору дарування. Таким чином, має місце помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, що дає підстави для визнання спірного договору недійсним в силу статті 229 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив: визнати недійсним договір дарування частки житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, укладений 07 листопада 2014 року між ним та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу Головко В. Є. та зареєстрований в реєстрі за № 422; визнати за ним право власності на 9/10 часток житлового будинку з належними до нього господарськими будівлями і спорудами, розташованого по АДРЕСА_1.

Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 25 вересня 2019 року у складі судді Бедьо В. І. позов задоволено частково. Визнано недійсним договір дарування частки житлового будинку, укладений 07 листопада 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу Головко В. Є. та зареєстрований в реєстрі за № 422. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позивач уклав оспорюваний договір дарування з відповідачем внаслідок помилки, вважаючи, що він укладає договір довічного утримання, а тому наявні підстави для визнання цього правочину недійсним. Рішення суду про задоволення позову про повернення майна, переданого за недійсним правочином, чи витребування майна з чужого незаконного володіння є підставою для здійснення державної реєстрації права власності на майно, що підлягає державній реєстрації, за власником, а також скасування попередньої реєстрації. З огляду на те, що судом визнано недійсним договір дарування спірного нерухомого майна, тобто відбулося повернення сторін правочину в той майновий стан, в якому вони перебували до його вчинення, то немає необхідності визнавати за позивачем право власності на належне йому майно.

Постановою Закарпатського апеляційного суду від 30 червня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 25 вересня 2019 року в частині визнання недійсним договору дарування частки житлового будинку від 07 липня 2014 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, скасовано і в задоволенні вказаної вимоги відмовлено.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що перебуваючи на момент укладення спірного договору у шлюбі з відповідачем, позивач вправі був розраховувати на свою дружину (відповідача), яка в силу закону зобов'язана дбати і піклуватися про його здоров'я, підтримувати його морально та матеріально, що спростовує посилання позивача на те, що укладаючи договір дарування частини будинку зі своєю дружиною, він вважав, що укладає договір довічного утримання.

Крім того, позивачем не зазначено і не доведено, які конкретно види матеріального забезпечення та які види догляду (опікування) він повинен був набути за договором, а відповідач зобов'язалася їх надати, тобто зміст прав та обов'язків сторін за договором, чим також спростовується твердження позивача про його волевиявлення на укладення договору довічного утримання. Не можуть бути взяті до уваги також посилання позивача на те, що спірний будинок був його єдиним місцем проживання, фактичної передачі подарованої частини будинку так і не відбулося, позивач і надалі проживав у вказаному будинку та продовжував самостійно оплачувати комунальні послуги, оскільки у нього залишилася у власності частка будинку і він як співвласник зобов'язаний нести витрати з його утримання та вправі проживати в будинку після укладення договору як самостійно, так і зі своєю дружиною, яка набула право власності на частку в ньому. Суд першої інстанції не врахував вищенаведені фактичні обставини справи та вимоги закону, не дослідив повно та всебічно наявні у справі докази, не дав їм належної правової оцінки та дійшов неправильних висновків про наявність підстав для визнання недійсним оспорюваного договору дарування.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

11 серпня 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову Закарпатського апеляційного суду від 30 червня 2020 року, а рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 25 вересня 2019 року залишити в силі.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що апеляційний суд застосував норми права без урахування висновків щодо їх застосування в подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16, а також у постановах Верховного Суду від 05 лютого 2020 року у справі № 563/927/16-ц, від 08 квітня 2020 року у справі № 727/2751/16-ц, від 18 травня 2020 року у справі № 742/2011/17, від 28 травня 2020 року у справі № 310/8530/17.

У жовтні 2020 року ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 02 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області.

14 вересня 2020 року справа № 308/2187/17 надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до абзацу 1 частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частини 2 статті 389 ЦПК України.

Згідно з частинами 1 , 3 статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо: 1) справу розглянуто і вирішено неповноважним складом суду; 2) в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, і судом касаційної інстанції визнано підстави про відвід обґрунтованими, якщо касаційну скаргу обґрунтовано такою підставою; 3) судове рішення не підписано будь-яким із суддів або підписано не тими суддями, що зазначені в судовому рішенні; 4) судове рішення ухвалено суддями, які не входили до складу колегії, що розглянула справу; 5) справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою; 6) судове рішення ухвалено судом з порушенням правил інстанційної або територіальної юрисдикції; 8) суд прийняв рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі. Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: 1) суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених частинами 1 , 3 статті 411 ЦПК України; або 2) суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження; або 3) суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або 4) суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина 1 статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що 04 листопада 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було зареєстровано шлюб.

07 листопада 2014 року між сторонами у справі укладено нотаріально посвідчений договір дарування частини житлового будинку, за яким ОСОБА_1 безоплатно передав (подарував), а ОСОБА_2 прийняла у власність належне позивачу на праві власності майно, а саме: 9/10 часток житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, що знаходиться по АДРЕСА_1.

Згідно з частиною 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частиною 1 статті 215 ЦК України.

Відповідно до частини 3 статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина 1 статті 229 ЦК України).

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 19 постанови від 06 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними", відповідно до статей 229, 230, 231, 232, 233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Не є помилкою щодо якості речі неможливість її використання або виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання хоча б однією зі сторін зобов'язань, які виникли з правочину, і не пов'язане з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Статтею 717 ЦК України визначено, що за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Враховуючи викладене, на підтвердження вимог про визнання правочину недійсним особа повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати у спірному житлі після укладення договору дарування.

За змістом частини 3 статті 12, частини 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина 1 статті 76 ЦПК України).

У частині 2 статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною 1 статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її правильного вирішення, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про скасування рішення суду першої інстанції в частині визнання недійсним договору дарування частки житлового будинку від 07 липня 2014 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та ухвалення в цій частині нового рішення про відмову в задоволені вказаної вимоги з огляду на те, що зі змісту договору вбачається, що позивач добре розумів та усвідомлював його умови, зміст та правову природу, волевиявлення позивача було вільним і відповідало його внутрішній волі саме на укладення договору дарування, а не договору довічного утримання. В матеріалах справи відсутні докази, які б підтверджували, що на момент укладення договору (2014 рік) позивач мав захворювання, внаслідок яких він міг помилятися щодо змісту та правої природи правочину. Перша група інвалідності позивачу була встановлена 23 березня 2016 року. При цьому, перебуваючи на момент укладення спірного договору у шлюбі з відповідачем, позивач вправі був і без укладення будь-якого договору розраховувати на свою дружину (відповідача), яка в силу закону зобов'язана дбати і піклуватися про його здоров'я, підтримувати його морально та матеріально, що спростовує доводи позивача про те, що укладаючи договір дарування частини будинку зі своєю дружиною, він вважав, що укладає договір довічного утримання.

Аргументи, наведені позивачем в обґрунтування заявлених вимог, про те, що спірний будинок був його єдиним місцем проживання, фактичної передачі подарованої частини будинку так і не відбулося, він і надалі проживав у вказаному будинку та продовжував самостійно оплачувати комунальні послуги, обґрунтовано не прийняті до уваги апеляційним судом, оскільки в позивача залишилася у власності частка будинку і він як співвласник зобов'язаний нести витрати з його утримання та вправі проживати в ньому після укладення договору як самостійно, так і зі своєю дружиною, яка набула право власності на частку в ньому.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд апеляційної інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76, 77, 78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого в означеній частині ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги про неврахування апеляційним судом правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16, а також у постановах Верховного Суду від 05 лютого 2020 року у справі № 563/927/16-ц, від 08 квітня 2020 року у справі № 727/2751/16-ц, від 18 травня 2020 року у справі № 742/2011/17, від 28 травня 2020 року у справі № 310/8530/17, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

В постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16 Верховний Суд України зазначив, що наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз'яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування. Лише в разі встановлення цих обставин норми частини 1 статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.

В постанові від 05 лютого 2020 року у справі № 563/927/16-ц Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про визнання недійсним договору дарування, посилаючись на те, що задовольняючи позов, суди встановили фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, оцінили докази в їх сукупності, правильно застосували норми статей 203, 215, 229 ЦК України та ухвалили законні й обґрунтовані рішення.

В постанові Верховного Суду від 08 квітня 2020 року у справі № 727/2751/16-ц вказано, що суд апеляційної інстанцій, задовольняючи частково позовні вимоги, на підставі належним чином оцінених доказів, встановивши, що позивач є особою похилого віку та за станом здоров'я потребує догляду, відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваними договорами і подальше проживання позивача в спірному будинку після укладення договорів, здійснення відповідачами грошових переказів на утримання позивача, дійшов обґрунтованого висновку, що спірні правочини укладені позивачем в результаті помилки, неправильного сприйняття фактичних обставин правочину, які мають істотне значення.

В постанові від 18 травня 2020 року у справі № 742/2011/17 Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про задоволення позову та визнання договорів дарування квартири і гаража недійсними, з тих підстав, що вмомент укладення оспорюваних договорів дарування позивач неправильно сприймала фактичні обставини правочину з огляду на її похилий вік, потребу в догляді та відсутність іншого житла.

В постанові Верховного Суду від 28 травня 2020 року у справі № 310/8530/17 зазначено, що встановивши дійсні обставини справи на підставі досліджених доказів, суди попередніх інстанцій правильно виходили з того, що на час укладення оспорюваного договору позивач була особою похилого віку та за станом свого здоров'я потребувала стороннього догляду і допомоги, окрім спірної квартири, в неї не було іншого житла. Після укладення договору купівлі-продажу вона продовжила проживати у спірній квартирі, оплачувала комунальні послуги, тобто фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором між його сторонами не відбулося.

З урахуванням викладеного, висновки суду апеляційної інстанції в цій справі не суперечать висновкам суду касаційної інстанції, викладеним у вищезазначених постановах Верховного Суду України та Верховного Суду, оскільки у справі, яка переглядається, апеляційним судом на підставі належних та допустимих доказів встановлено, що позивач розумів та усвідомлював умови укладеного договору, його зміст та правову природу, волевиявлення позивача було вільним і відповідало його внутрішній волі саме на укладення договору дарування, а не договору довічного утримання. Тобто обставини, встановлені судами в цій справі суттєво відрізняються від обставин, встановлених у справах, на судові рішення в яких послався заявник. В силу вимог статті 400 ЦПК України переоцінка доказів не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків суду.

Згідно з частиною 3 статті 401 та частиною 1 статті 410 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржуване судове рішення відповідає вимогам закону й підстави для його скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Закарпатського апеляційного суду від 30 червня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко