Історія справи

Постанова

Іменем України

07 травня 2018 року

м. Київ

справа № 346/891/17

провадження № 61-12690св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крата В. І. (суддя-доповідач), Антоненко Н. О., Журавель В. І.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_4, ОСОБА_5,

відповідач - ОСОБА_6,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_6 на постанову апеляційного суду Івано-Франківської області від 10 січня 2018 року у складі суддів: Малєєва А. Ю., Девляшевського В. А., Матківського Р. Й.,

ВСТАНОВИВ:

У лютому 2017 року ОСОБА_4, ОСОБА_5 звернулись до суду із позовом до ОСОБА_6 про визнання особи такою, що втратила право на проживання. Позовна заява мотивована тим, що відповідно до договору довічного утримання, посвідченого нотаріусом 27 жовтня 2006 року, та свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 27 жовтня 2006 року, позивачі є власниками житлового будинку АДРЕСА_1 по 1/2 частини.

22 серпня 2016 року рішенням Коломийського міськрайонного суду шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_6 було розірвано, оскільки не підтримували ніяких відносин та протягом тривалого часу разом не проживали.

Відповідач почав навідуватися до їх житлового будинку, вчиняти сварки та вдаватися до погроз, що негативно впливає на моральний та духовний стан позивачів. Відповідач, без їх згоди, повиносив з дому весь робочий інструмент та будівельний матеріал, самовільно встановив дверну колодку на одній із житлових кімнат, що унеможливлює їхнє користування цим житловим приміщенням.

Такі протиправні дії ОСОБА_6 щодо порушення їхніх житлових прав носять систематичний та постійний характер. Відповідач свідомо та навмисно створив умови, за яких вони не можуть з ним спільно проживати і співіснувати. Відповідач не є членом їх сім'ї, не був і не є наймачем житлового будинку чи його частини, не є власником чи співвласником житлового будинку, більше року не проживає у ньому та не користується ним.

Позивачі просили суд визнати ОСОБА_6 таким, що втратив право користування житловим приміщенням в будинку АДРЕСА_1.

Рішенням Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 21 листопада 2017 року у задоволенні позову відмовлено. Рішення суду мотивовано тим, що відповідач є власником частини будинку АДРЕСА_1, частки якого в натурі сторонам не виділені. Тому позовні вимоги є безпідставні, оскільки порушують право власності відповідача. Позивачі передчасно і невірно обрали спосіб правового захисту своїх прав.

Постановою апеляційного суду Івано-Франківської області від 10 січня 2018 року рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 21 листопада 2017 року скасовано, позов задоволено. Визнано ОСОБА_6, таким, що втратив право на користування житловим приміщенням в житловому будинку АДРЕСА_1 Івано-Франківської області.

Рішення суду мотивовано тим, що право власності непорушне. Власник майна бажає жити у ньому, а не здавати в найм або ще якимось іншим чином реалізовувати свої правомочності власника. Це інтерес, заснований на праві. Спільне користування цим житлом - неможливе. Відповідач втратив статус члена сім'ї власника, а статусу наймача не набув. А тому користується чужим майном за відсутності у нього такого права. За умов, що власники майна вимагають і мають право на захист права власності, а його реалізація не буде надмірним тягарем для невласника-відповідача, який має інше житло, апеляційний суд вважав, що по відношенню до потреб відновлення порушеного права власності позивачі обрали належний спосіб захисту - припинення дії, яка порушує їх право, шляхом визнання відповідача таким, що втратив право користуватись спірним житлом. Правовою підставою для захисту є положення частини другої статті 16 ЦК України та статті 391 ЦК України, законною формою обраного способу - можливість втрати особою права на користування житлом (стаття 405 ЦК України) як доречний інструмент захисту права власника.

У лютому 2018 року ОСОБА_6 подав касаційну скаргу в якій просив рішення суду апеляційної інстанції скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі. У касаційній скарзі посилається на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Вказує, що висновок апеляційного суду, що відповідач не є ні тимчасовим жильцем, ні наймачем, ні піднаймачем суперечить вимогам статей 64, 156 ЖК.

У квітні 2018 року ОСОБА_4, ОСОБА_5 подали відзив на касаційну скаргу, у якому просили суд касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення апеляційного суду - без змін. Вказали, що за відсутності у відповідача документів про право власності на спірний будинок, а також судових рішень про визнання за відповідачем права власності на спірний будинок, суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог, фактично визнавши за ним право власності на частину спірного будинку.

Колегія суддів відхиляє аргументи, які викладені в касаційній скарзі з таких мотивів.

Апеляційний суд встановив, що ОСОБА_4, ОСОБА_5 є власниками спірного будинку, на підставі договору довічного утримання від 27 жовтня 2006 року, та свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 27 жовтня 2006 року. Згідно довідки відділу управління комунальним майном Коломийської міської ради від 03 лютого 2017 № 1634 за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6

Рішенням Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 22 серпня 2016 року шлюб між ОСОБА_4 і ОСОБА_6, укладений в 1993 році, розірвано.

Апеляційним судом встановлено, що згідно з правовстановлюючими документами право власності на спірний будинок мають виключно позивачі. Жодного доказу, який би свідчив про право власності відповідача на спірне майно, в матеріалах справи немає. Також встановлено, що відповідачу в смт. Обертин належить інший будинок і земельна ділянка.

Аналіз положень глави 32 ЦК України свідчить, що сервітут - це право обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, не пов'язане з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна. Відповідач вселився в будинок і набув право користуванням чужим майном, яке по своїй суті є сервітутом.

Відповідно до частини другої статті 406 ЦК України сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.

Апеляційним судом встановлено, що позивачі є власниками будинку, і як власники цього майна надавали право відповідачу користуватись ним. Відповідач спільним побутом із позивачами не пов'язаний. Тому право відповідача на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі частини другої статті 406 ЦК України.

Аналогічний висновок зроблений Верховним Судом України у постанові від 15 травня 2017 року в справі № 734/387/15-ц, що користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна відповідно до положень частини другої статті 406 ЦК України.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Згідно частини другої статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Хоча суд апеляційної інстанції й не застосовував частину другу статті 406 ЦК України, але правильно вирішив спір, а тому колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржене рішення без змін.

Оскільки оскаржене судове рішення залишено без змін, а скарга без задоволення, то судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка подала касаційну скаргу.

На підставі статті 406 ЦК України, керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_6 залишити без задоволення.

Постанову апеляційного суду Франківської області від 10 січня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. І. Крат

Н. О. Антоненко

В. І. Журавель