Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 10.09.2020 року у справі №697/2419/18

Постанова

Іменем України

27 січня 2021 року

м. Київ

справа № 697/2419/18

провадження № 61-12773св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф., (суддя-доповідач),

Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1,

відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2,

третя особа за зустрічним позовом - орган опіки та піклування Канівської міської ради,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Черкаського апеляційного суду від 22 липня 2020 року у складі колегії суддів: Єльцова В. О.,

Бородійчука В. Г., Василенко Л. І.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом

до ОСОБА_2 про стягнення аліментів на утримання неповнолітньої дитини.

Позовна заява мотивована тим, що 11 березня 2017 року між ним

та відповідачкою було укладено шлюб. Від шлюбу вони мають сина

ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1.

ОСОБА_1 зазначав, що малолітній син проживав разом із ним і перебував на його повному матеріальному утриманні, мати дини у добровільному порядку матеріальної допомоги на утримання дитини не надавала, хоча,

як він вважав, має таку можливість.

Також посилався на те, що відповідачка вела аморальний спосіб життя,

що проявлявся у частому вживанні алкогольних напоїв. Непрацездатних батьків ОСОБА_2 не мала, аліменти нікому не платила, проте мала дитину від попереднього шлюбу, на утримання якого отримувала аліменти.

Ураховуючи зазначене, ОСОБА_1 просив суд стягнути з відповідачки аліменти на утримання дитини у розмірі 2 000,00 грн щомісячно, але не менше 50 % прожиткового мінімуму на дитину відповідного віку.

У листопаді 2018 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1, третя особа - орган опіки та піклування Канівської міської ради, про визначення місця проживання малолітньої дитини.

Позовна заява мотивована тим, що вона разом із відповідачем перебували

у зареєстрованому шлюбі, проте з 01 жовтня 2018 року разом не проживали.

ОСОБА_2 зазначала, що проживала зі своїми малолітніми дітьми, зокрема: сином від першого шлюбу - ОСОБА_4,

ІНФОРМАЦІЯ_2, та сином - ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, у квартирі АДРЕСА_1, яка належала їй та її батькам на праві власності. У квартирі є всі необхідні умови для комфортного проживання дітей, їх розвитку та виховання.

Вважала, що малолітній ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, повинен проживати разом із нею, оскільки йому у його віці потрібна материнська турбота та спілкування.

ОСОБА_2 посилалась на те, що після фактичного припинення спільного проживання з ОСОБА_1 за ініціативою останнього в усній формі було досягнуто згоди щодо його спілкування з сином ОСОБА_3, а саме: у період між змінами його роботи він буде на два дні у тиждень забирати сина додому за місцем його реєстрації та проживання його батьків у АДРЕСА_2.

При цьому від укладення відповідного нотаріально посвідченого договору щодо спілкування та прийняття участі у вихованні сина ОСОБА_1 відмовився.

Зазначала, що між нею та батьком дитини існує спір щодо місця проживання дитини.

Посилалась на те, що поведінка ОСОБА_1 в останній рік дуже різко змінилася, він став агресивним, почали відбуватися випадки застосування

до неї фізичного насильства. Ці обставини погіршення сімейного життя

та неконтрольованої агресивної його поведінки можуть бути пов'язані,

як вона вважала, із наслідками контузії, отриманої ОСОБА_1 у зоні АТО, а також із втратою часткової працездатності у зв'язку із чим йому згідно висновку МСЕК було встановлено 3 групу інвалідності внаслідок отримання поранення при захисті Батьківщини.

ОСОБА_2 зазначала, що 31 жовтня 2018 року після спливу двох днів перебування малолітнього ОСОБА_3 у ОСОБА_1 вона намагалась забрати дитину до себе, проте останній у присутності працівників поліції відмовився передати їй дитину.

Водночас зазначала, що працівники поліції не мали можливості примусово відібрати малолітнього ОСОБА_3 та повернути його їй, у зв'язку із тим, що батьки згідно СК України мають рівні права у вихованні спільної дитини, а відповідного рішення суду про визначення місця проживання дитини на той час не існувало.

Ураховуючи зазначене, ОСОБА_2 просила суд визначити місце проживання ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, разом із нею.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Канівського міськрайонного суду Черкаської області

від 12 березня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, у твердій грошовій сумі у розмірі 889,50 грн щомісячно, що підлягає індексації починаючи

з 07 листопада 2018 року і до повноліття дитини.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення у частині стягнення аліментів допущено до негайного виконання

у межах суми платежу за один місяць.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що малолітній ОСОБА_3 проживає протягом 1,5 років разом із батьком, який надає належний догляд дитині.

Малолітній ОСОБА_3 звик до певного місця проживання, дитячого садочка, обстановки та режиму дня, тому, як вважав суд першої інстанції, новий переїзд, порушення режиму та зміна звичної для дитини обстановки може негативно вплинути на психоемоційний стан дитини.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції вважав, що відсутні правові підстави для зміни місця проживання дитини, а залишення місця проживання малолітнього ОСОБА_3 разом із батьком буде відповідати інтересам дитини.

Крім того, задовольняючи вимоги щодо стягнення аліментів, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_2 є працездатною людиною

і як матір зобов'язана матеріально утримувати свою дитину, забезпечивши

її мінімально необхідними благами, які потрібні для її життя та виховання

й спроможна сплачувати аліменти на утримання дитини аліменти у твердій грошовій сумі у розмірі 889,50 грн до досягнення дитиною повноліття.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Черкаського апеляційного суду від 22 липня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Канівського міськрайонного суду Черкаської області від 12 березня 2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено.

Визначено місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_3 разом із матір'ю ОСОБА_2 за її місцем проживання.

У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що оскільки батьки малолітнього ОСОБА_3 не змогли самостійно вирішити спір щодо визначення його місця проживання та забезпечити доброзичливе спілкування дитини

з обома батьками та ураховуючи те, що судом не було встановлено виняткових обставин у розумінні положень статті 161 СК України та принципу статті 6 Декларації прав дитини, які б свідчили про неможливість проживання дитини разом із матір'ю, суд апеляційної інстанції вважав, що визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_3 разом із його матір'ю буде відповідати його інтересам.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У касаційній скарзі, поданій у серпні 2020 року до Верховного Суду,

ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати судове рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що судом апеляційної інстанції неправильно застосовано норми матеріального та процесуального права,

що призвело до неправильного вирішення справи.

ОСОБА_1 вважав, що визначаючи місце проживання дитини з матір'ю судом апеляційної інстанції не враховано того, що новий переїзд, порушення режиму та зміна звичної для дитини обстановки може негативно вплинути

на психоемоційний стан сина.

Вважав, що висновки суду апеляційної інстанції про негативний вплив графіка його роботи на виховання дитини ґрунтуються на припущеннях

та не підтверджені належними й допустимими доказами.

ОСОБА_1 посилався на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішення не урахував висновки щодо застосування норми права

у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду

від 03 травня 2018 року у справі № 754/5128/16-ц (провадження № 61-12663св18), від 02 серпня 2018 року у справі № 459/1640/17 (провадження № 61-35103св18) та від 22 серпня 2018 року у справі № 539/1406/17 (провадження № 61-15082св18).

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 19 листопада 2020 року було відкрито касаційне провадження у вказаній справі. Витребувано матеріали зазначеної цивільної справи із Канівського міськрайонного суду Черкаської області.

У грудні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 09 грудня 2020 року указану справу призначено до розгляду.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У грудні 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_2

на касаційну скаргу у якому зазначено, що оскаржуване судове рішення

є законним та обґрунтованим.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

11 березня 2017 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстрували шлюб

у Канівському міському відділі державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Черкаській області, актовий запис № 32, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб (а. с. 5 т. 1).

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 мають спільну дитину ОСОБА_3,

ІНФОРМАЦІЯ_1 (а. с. 6 т. 1).

ОСОБА_1 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 (а. с. 7 т. 1).

ОСОБА_2 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 (а. с. 45 т. 1).

Малолітній ОСОБА_3 зареєстрований за місцем реєстрації матері:

АДРЕСА_3 (а. с. 33 т. 1).

З жовтня 2018 року ОСОБА_3 проживає з ОСОБА_1 (батьком) та його батьками за адресою: АДРЕСА_2.

З 01 жовтня 2017 року ОСОБА_1 працює у філії "Канівська ГЕС", охоронником 3 розряду команди ВВО, отримує стабільну заробітну плату

(а. с. 92 т. 1).

ОСОБА_2 працює в комунальному підприємстві "Авто-Ріка" позитивно характеризується за місцем роботи (а. с. 98 т. 1).

Малолітній ОСОБА_3 відвідує дитячий садок.

ОСОБА_1 позитивно характеризується за місцем роботи (а. с. 91,92 т. 1).

ОСОБА_1 є учасником АТО, інвалідом війни 3 групи (а. с. 93 т. 1).

Службою у справах дітей Канівської міської ради було надано висновок про визначення місця проживання дитини, згідно якого служба у справах дітей при вирішенні цього спору поклалась на розсуд суду (а. с. 99-100 т. 1).

Обоє батьків не відмовляються виконувати свої батьківські обов'язки,

є фізично і психічно здоровими, не допускають протиправної поведінки щодо дитини, мають самостійний дохід, кожен має належні умови для проживання дитини, обоє люблять свого сина, піклуються про дитину та намагаються створити їй умови для повноцінного розвитку.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною 3 статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження

у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня

2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" передбачено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності статтями 400, 409, 410, 416, 418, 419 ЦПК України, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності статтями 400, 409, 410, 416, 418, 419 ЦПК України.

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України (тут і далі в редакції

до наведених змін) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню.

Відповідно до вимог частин 1 і 2 статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні

чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частин 1 , 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог

і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону судове рішення суду апеляційної інстанції

не відповідає.

Відповідно до частини 1 статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Відповідно до частини 3 статті 51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Згідно з частинами 2 , 8 , 9 статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між

їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися

з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім'ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності

та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Відповідно до статті 8 Закону України "Про охорону дитинства" кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина 3 статті 11 Закону України "Про охорону дитинства").

Згідно статті 12 Закону України "Про охорону дитинства" на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини.

Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний

і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку

її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати

її до самостійного життя та праці.

Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги

до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних

і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини

до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.

Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль

до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки

або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом

їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини

на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено,

що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася

з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно

до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне

в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Відповідно до частин 2 , 4 статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти

до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом.

Згідно зі статтею 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини.

Відповідно до частини 1 , 2 статті 161 СК України якщо мати

та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.

Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.

У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними

чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 11 липня 2017 року у справі "М.

С. проти України", заява № 2091/13, суд зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (параграф 76).

У параграфі 54 рішення Європейського суду з прав людини "Хант проти України" від 07 грудня 2006 року, заява N 31111/04, зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути

до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров'ю чи розвитку дитини.

Аналіз наведених норм права, практики Європейського суду з прав людини дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об'єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.

Міжнародні та національні норми не містять положень, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.

При визначенні місця проживання дитини судами необхідно крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору.

Отже, при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв'язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків

на виховання дитини і обов'язком батьків діяти в її інтересах.

Нормами статті 19 СК України встановлено, що при розгляді спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, визначення місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе, не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов'язковою є участь органу опіки та піклування. Орган опіки

та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору

на підставі відомостей, одержаних в результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.

Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він

є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.

Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі

і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду від 14 лютого 2019 року в справі № 377/128/18 (провадження № 61-44680св18) вказано, що "тлумачення частини 1 статті 161 СК України свідчить, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків

до виконання своїх батьківських обов'язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов'язки

по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку".

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18) зроблено висновок,

що "Декларація прав дитини не є міжнародним договором у розумінні Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня

1969 року та ~law28~, а також не містить положень щодо набрання нею чинності. У зв'язку із цим Декларація прав дитини не потребує надання згоди на її обов'язковість Верховною Радою України і не є частиною національного законодавства України. Разом з тим положення Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами,

що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3), узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме

її норми зобов'язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей".

Вирішуючи спір, враховуючи вказані норми матеріального права, у повному обсязі, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, Верховний Суд дійшов висновку про обґрунтованість висновків суду апеляційної інстанції про задоволення зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 про визначення місця проживання дитини з матір'ю.

При цьому Верховний Суд приймає до уваги доводи ОСОБА_2 про те, що сторони припинили спільне проживання у жовтні 2018 року, а у листопаді 2018 року ОСОБА_1 відмовився повертати дитину матері у присутності працівників поліції, які не були спростовані ОСОБА_1 й ті обставини, що дитина не тривалий час проживає у його родині. ОСОБА_2

та ОСОБА_1 обоє проживають у м. Канів Черкаської області,

де малолітній ОСОБА_3 відвідує Канівський комунальний заклад дошкільної освіти (ясла-садок) № 4 "Білочка" Канівської міської ради Черкаської області і визначення місця проживання дитини з матір'ю не призведе до зміни дошкільного закладу, який відвідує малолітній ОСОБА_3.

Матеріали справи не містять належних доказів будь-яких перешкод

зі сторони ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у спілкуванні з малолітнім сином, а також його вихованні.

Батько дитини, який безумовно відіграє важливу роль у житті дитини, має право та обов'язок піклуватися про здоров'я дитини, стан її розвитку, незалежно від того з ким дитина буде проживати.

Під час розгляду цієї справи судами попередніх інстанцій ОСОБА_1 вимог щодо визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_3,

ІНФОРМАЦІЯ_4, з ним не заявляв.

Отже виходячи із обставин цієї справи, встановивши, що батьки не змогли самостійно вирішити спір щодо визначення місця проживання дитини

та забезпечити доброзичливе спілкування дитини з обома батьками

та ураховуючи вік малолітнього ОСОБА_3, який на день ухвалення рішення

не може дати об'єктивної згоди на проживання з одним із батьків самостійно та відсутність належних і допустимих доказів на підтвердження того,

що повернення дитини за визначеним судом місцем проживання з матір'ю поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди, або іншим шляхом створить дитині нетерпиму обстановку, суд апеляційної інстанції, визначаючи місце проживання малолітньої дитини сторін у цій справі з матір'ю, дійшов правильного висновку про те, що зазначене буде відповідати якнайкращим інтересам дитини, сприятиме її повноцінному вихованню та розвитку.

Водночас, суд апеляційної інстанції правильно вважав, що визначаючи місце проживання малолітнього ОСОБА_3 з матір'ю, буде також враховане найважливіше право дитини на сімейне виховання, зокрема спілкування

зі своїм неповнорідним братом, який проживає разом із ОСОБА_2.

Європейський суд з прав людини зауважує, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв'язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів

та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам'ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному

та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (MAMCHUR v. UKRAINE, № 10383/09, § 100, Рішення від 16 липня 2015 року).

За висновками Європейського суду з прав людини, - між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків (HUNT v.
UKRAINE, № 31111/04, § 54, Рішення

від 07 грудня 2006 року).

Разом із тим, суд апеляційної інстанції обґрунтовано вважав, що позовні вимоги ОСОБА_3 про стягнення аліментів на утримання неповнолітньої дитини не підлягають задоволенню, оскільки визначено місце проживання малолітньої дитини з її матір'ю.

Посилання у касаційній скарзі на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 03 травня 2018 року у справі № 754/5128/16-ц (провадження № 61-12663св18), від 02 серпня

2018 року у справі № 459/1640/17 (провадження № 61-35103св18)

та від 22 серпня 2018 року у справі № 539/1406/17 (провадження № 61-15082св18) є необґрунтованим, оскільки фактичні обставини, встановлені судами у зазначених справах та у справі, яка переглядається,

є різними.

Доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки суду апеляційної інстанції, які знайшли обґрунтовану оцінку у мотивувальній частині рішення, та переважно зводяться

до переоцінки доказів і незгоди заявника з висновками суду щодо їх оцінки, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Таким чином, висновки суду апеляційної інстанції, перевірені під час касаційного перегляду, відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, доказам у справі надана належна правова оцінка.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи ("Pronina v. Ukraine", № 63566/00,

§ 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції - без змін.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Черкаського апеляційного суду від 22 липня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту

її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

С. Ф. Хопта

В. В. Шипович